Мікеланджело Буонарроті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мікеланджело Буонарроті
італ. Michelangelo Buonarroti
Michelangelo-Buonarroti1.jpg
Портрет Мікеланджело
роботи Якопіно дель Конте (після 1535)
Ім'я при народженні Мікеланджело ді Лодовіко Буонарроті Сімоні
Дата народження 6 березня 1475(1475-03-06)
Місце народження Капрезе, провінція Ареццо
Дата смерті 18 лютого 1564(1564-02-18) (88 років)
Місце смерті Рим
Національність Італієць
Жанр скульптура, живопис,
архітектура, поезія
Навчання Доменіко Ґірландайо
Бертольдо ді Джованні
Напрямок відродження, маньєризм
Роки творчості 1484 — 1564
Покровитель Лоренцо Медичі, папа Юлій II, папа Павло III
Вплив Мазаччо, Якопо делла Кверча, Лоренцо Ґіберті, Паоло Учелло
Вплив на Аннібале Карраччі, Андреа дель Сарто, Джакомо делла Порта, Гульельмо делла Порта, Бенвенуто Челліні, Ель Греко, Родена, Рубенса, Фредеріка Лейтона та інших
Працював у містах Флоренція, Болонья, Рим
Основні роботи «Давид», «Вакх», «П'єта», «Мойсей», фрески стелі Сикстинської капели, «Страшний суд», Гробниця папи Юлія ІІ, статуї капели Медичі («Джуліано Медичі», «День», «Ніч», «Лоренцо II Медичі», «Ранок», «Вечір», «Мадонна Медичі»), купол Собору Святого Петра та інші
Див. Твори Мікеланджело
Автограф Michelangelo Signature2.svg

Мікела́нджело ді Франче́ско ді Не́рі ді Мініа́то дель Се́ра і Лодо́віко ді Леона́рдо ді Буонарро́ті Сімо́ні (італ. Michelangelo di Francesci di Neri di Miniato del Sera i Lodovico di Leonardo di Buonarroti Simoni[Джерело?], часто відомий як Мікеланджело; 6 березня 1475, Капрезе — 18 лютого 1564, Рим) — італійський скульптор, художник, архітектор, поет й інженер. Його твори вважалися найвищими досягненнями мистецтва Відродження ще за життя самого майстра[1][2]. Ромен Роллан писав про нього: «Нехай сам він був створений із цього пороху земного. Але із тліні спалахнув вогонь, що очищує все, — вогонь генія»[3]. Мікеланджело прожив майже 89 років, цілу епоху, від періоду Високого Відродження до початків Контрреформації. За цей період змінилося тринадцять Пап Римських — він виконував замовлення для дев'яти із них. Збереглося багато документів про його життя та творчість — свідчення сучасників, листи самого Мікеланджело, договори, його особисті й професійні записи. Мікеланджело також був першим представником західноєвропейського мистецтва, чия біографія була надрукована ще за його життя[1].

Серед найвідоміших його скульптурних робіт — «Давид», «Вакх», «П'єта», статуї «Мойсея», «Лії» та «Рахілі» для гробниці папи Юлія ІІ. Джорджо Вазарі, перший офіційний біограф Мікеланджело, писав, що «Давид» «перевищив славу всіх сучасних і античних статуй, грецьких і римських, будь-коли зроблених»[4]. Одним із наймонументальніших творів митця є фрески стелі Сикстинської капели, про які Гете сказав, що: «не побачивши Сикстинську капелу, важко собі наочно уявити те, що може зробити одна людина»[5][6], а Вільям Дюрант писав, що у своїй єдності вони — «найбільше досягнення людини в історії живопису»[7]. Серед його архітектурних звершень — проект купола Собору Святого Петра, сходи бібліотеки Лауренціана, площа Кампідольо та інші. Дослідниками вважається, що мистецтво Мікеланджело — це мистецтво, що розпочинається і завершується зображенням людського тіла[8].

Зміст

Життя та творчість[ред.ред. код]

Копія запису про народження Мікеланджело

Дитячі роки[ред.ред. код]

Мікеланджело Буонарроті народився 6 березня 1475[а] року у селі Капрезе (провінція Ареццо), де його батько, Лодовіко Буонарроті (італ. Lodovico (Ludovico) di Leonardo Buonarroti Simoni), був на той час 169-им подестою[9][б]. Протягом кількох поколінь представники роду Буонарроті Сімоні були дрібними банкірами Флоренції, але Лодовіко не вдалося зберегти фінансовий стан банку, тому він час від часу займав державні посади[1][10]. Відповідно до запису Лодовіко, який зберігається у музеї «Каза Буонарроті» (Флоренція), Мікеланьоло[в] народився «(…) у понеділок[а] вранці, за 4 чи 5 годин до світанку». У цьому реєстрі також вказано, що хрестини відбулися 8 березня у церкві Сан Джованні ді Капрезе[г], й перелічено хрещених батьків[11]:

Матір'ю Мікеланджело була Франческа ді Нері дель Мініато ді Сієна (італ. Francesca di Neri del Miniato di Siena)[12]. Через місяць після народження сина, у Лодовіко закінчився термін перебування на посаді подести, й сім'я повернулася до Флоренції, а хлопчика, оскільки у Франчески були проблеми зі здоров'ям[13], віддали годувальниці із села Сеттіньяно, недалеко від Флоренції. Там був розташований маєток Буонарроті (тепер — «Вілла Мікеланджело»), а також невеликий кар'єр мармуру та ферма[12]. Хлопчик жив у сім'ї годувальниці, дружини каменяра, й проводив багато часу біля кар'єру.

Вважається, що пізніше Мікеланджело, наче жартома, сказав Вазарі, що[14][9]:

« (…) із молока своєї мамки я видобув різець і молоток, якими я роблю статуї  »
«Граф Каносський»
(Малюнок Мікеланджело)

Мікеланджело був другим сином Лодовіко. Фриц Ерпель наводить роки народження братів: Ліонардо (італ. Lionardo) — 1473 р., Буонаррото (італ. Buonarroto) — 1477 р., Джовансімоне (італ. Giovansimone) — 1479 р. та Джизмондо (італ. Gismondo) — 1481 р. Того ж року померла матір, а 1485 року, через чотири роки після її смерті, Лодовіко одружився вдруге. Мачухою Мікеланджело стала Лукреція Убальдіні[15]. Незабаром Мікеланджело віддали у школу Франческо Ґалатеа да Урбіно (італ. Francesco Galatea da Urbino) у Флоренції[д]. Хлопець не виявляв особливого нахилу до навчання, а віддавав перевагу спілкуванню з митцями та перемальовуванню церковних ікон та фресок[16].

Відомо, що Лодовіко пишався своїм аристократичним походженням, адже рід Буонарроті-Сімоні претендував на кровне родство із маркграфинею Матильдою Каносською[17], хоча й нема достатніх документальних даних для підтвердження цього. Асканіо Кондіві стверджував, що й сам Мікеланджело у це вірив, згадуючи про аристократичне походження роду у своїх листах до племінника Ліонардо[18]. За Вільямом Воллесом, визначальним є те, що[19]:

« (...)до Мікеланджело мало митців претендувало на таке й ще менше вірили у це з такою упевненістю. Митці не мали не тільки гербів, а й справжніх прізвищ. Їх називали на честь батька, професії чи міста, й серед них такі відомі сучасники Мікеланджело як Леонардо да Вінчі та Джорджоне да Кастельфранко
Оригінальний текст (англ.)

(...)few artists before Michelangelo made such claims, and fewer still could believe them with any confidence. Not only did artists not have coats of arms, many did not even have proper last names. Artists were named after their fathers, after a profession, or after their place of origin, such as Michelangelo’s famous contemporaries, Leonardo da Vinci and Giorgione da Castelfranco

 »

Юність. Перші твори[ред.ред. код]

Чезаре Дзоччі. «Юний Мікеланджело висікає „Голову фавна“» (втрачена)

У 1488 році тринадцятирічний Мікеланджело став учнем у майстерні братів Ґірландайо. Відра́зу батько був проти такої «неаристократичної» кар'єри, але невдовзі підписав контракт із Доменіко Ґірландайо, за яким останній зобов'язувався оплачувати роботу Мікеланджело[20]. Тут хлопець отримав можливість ознайомитися із основними матеріалами та технікою, до цього ж періоду належать його олівцеві копії творів таких флорентійських художників як Джотто та Мазаччо[е]; вже в цих копіях проявилося характерне для Мікеланджело скульптурне бачення форм[21]. До цього ж періоду належить його картина «Муки Святого Антонія» (копія гравюри Мартина Шонгауера).

Уже через рік Мікеланджело стає учнем Бертольдо ді Джованні, який був учнем Донателло. Його праця у саду скульптур Лоренцо Пишного, привернула увагу останнього, й у 1490 році хлопець оселився у палаці Медичі, залишаючись там до смерті Лоренцо (1492). Тут він познайомився та мав шанс спілкуватися із філософами Платонівської академії (Марсіліо Фічино, Анджело Поліциано, Піко делла Мірандола та інші). Також він товаришував із Джованні (другий син Лоренцо, майбутній папа Лев Х) та Джуліо Медичі (позашлюбний син Джуліано Медичі, майбутній папа Климент VII)[22]. Серед його перших відомих скульптурних робіт — «Голова фавна» (мармур, не збереглась), рельєфи «Битва кентаврів» та «Мадонна біля сходів» (мармур, Каза Буонарроті, Флоренція). У 1492 —1493 рр. Мікеланджело працював над «Розп'яттям» (дерево, церква Санто-Спірито, Флоренція).

Відомо, що у цей час П'єтро Торриджано деї Торриджані, який теж був учнем Бертольдо, посварившись із Мікеланджело, ударом в обличчя зламав носову кістку хлопцеві[23].

«Битва кентаврів»[ред.ред. код]

Докладніше: «Битва кентаврів»

Рельєф «Битва кентаврів» зображає сцену з грецького міфу про битву людей-лапітів із кентаврами, що напали на них під час весільного бенкету. Сюжет було запропоновано Анджело Поліціано; а його суть — перемога цивілізації над варварством. За міфом лапіти перемогли, проте в інтерпретації Мікеланджело результат битви не зовсім ясний і навіть не важливий. Ця скульптура виділяється тим, що це перша його робота різцем. На думку Еріка Шильяно, це — перша із завершених «незакінчених» (техніка «non finito») скульптур Мікеланджело[24].

Це також була остання робота Мікеланджело під патронатом Лоренцо Пишного.

«Розп'яття»[ред.ред. код]

Докладніше: «Розп'яття»

Дерев'яне Розп'яття було створено у 1492 (чи 1493) році, але вже після смерті Лоренцо. Саме у цей час Мікеланджело розпочав анатомічні штудії у лікарні при монастирі Санта Марія дель Санто-Спірито (італ. Santa Maria del Santo Spirito), що можна пов'язати із тим, що розіп'ятого Христа зображено оголеним. Деякий час Розп'яття зберігалося у музеї Каза Буонарроті, зараз — у церкві Санто-Спірито. Авторство Мікеланджело не було безсумнівним, і дискусії точилися майже сорок років, але 2001 року воно підтвердилось дослідниками[25].

The Torment of Saint Anthony (Michelangelo).jpg
Buonarotti-scala.jpg
Michelangelo, centauromachia, 1492 ca. 01.JPG
Santo Spirito, sagrestia, crocifisso di michelangelo 01.JPG

Також цей період — період палких промов монаха Джироламо Савонароли, який погрожував Флоренції «кривавим мечем Господнім». Під цим впливом у 1491 році старший брат Мікеланджело, Ліонардо, приєднався до домініканців[26].

Рубенс. «Юний Геркулес»
(втрачена)

Лоренцо Пишний помер 9 квітня 1492 року. Мікеланджело, залишившись без покровителя, деякий час пожив із родиною, але 20 січня 1494 року він повернувся до палацу Медичі, уже під егіду старшого сина й спадкоємця Лоренцо Медичі — П'єро. До цього періоду також належить статуя «Геркулес» (мармур, не збереглася)[ж] та «Сніговий велетень». Замовлення останнього було ідеєю кардинала Бібб'єни, яку підтримав правитель П'єро. У романі Карела Шульца про це написано так:

« (…) Було б непогано, якби цей юний скульптор заради розваги виліпив зі снігу велику статую, яка б потішила народ (…). Такого ще не було в усій Італії: статуя зі снігу, про неї мабуть, скрізь заговорили б (…) покликали Мікеланджело, і він погодився  »

Цей випадок згадується також у драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»:

(…)
Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.
Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.
Але створив ту статую, створив!
(…)
Аби ж хто знав, яка вона була.
Пригріло сонце, і вона розтала[28][29]

Серед дослідників немає одностайної думки щодо того, кого зобразив Мікеланджело у своїй сніговій скульптурі. Наприклад, на думку Антоніо Форчелліно (італ. Antonio Forcellino) це був прототип «Геркулеса»[30]. Джеймс Голл (англ. James Hall) вважає, що це мала бути Мадонна[31].

Болонья[ред.ред. код]

Восени, 9 листопада 1494 року, родину Медичі було офіційно вигнано із Флоренції, а Савонарола став диктатором. У Флоренції встановилася так звана «Друга республіка», перші чотири роки якої фактично були теократією. Через небезпеку вторгнення військ Карла VIII Мікеланджело вирішує поїхати спочатку до Венеції, а потім до Болоньї. Там хлопець жив у Джанфранческо Альдовранді (італ. Giovan Francesco Aldovrandini). Тут він створив три невеликі скульптури для гробниці Святого Домініка, яка залишалася недовершеною через смерть Ніколо дель Арка, скульптора, що розпочав роботу[32].

У цей період Мікеланджело читає твори Данте, Петрарки та Боккаччо[33].

San Domenico36.jpg
San Domenico22.jpg
San Domenico34.jpg
Angel by Michelangelo - 1.JPG

Перша подорож до Рима[ред.ред. код]

Невдовзі політична ситуація у Флоренції стала спокійнішою, і Мікеланджело повернувся додому, але, не отримуючи замовлень від нової влади, знову почав працювати на Медичі[34]. За Кондіві, саме в цей час Лоренцо ді П'єрфранческо де Медичі замовив йому статую «Молодого Івана Хрестителя», а також статую «Амур, що спить» (втрачена), але з умовою так «обробити» витвір, щоб мати змогу продати його дорожче, як античний[35][и]. Покупцем цієї скульптури став кардинал Рафаель Ріаріо, який виявив підробку, але був настільки вражений майстерністю роботи, що запросив хлопця до Рима. Двадцятиоднорічний Мікеланджело прибув у місто 25 червня 1496 року[36], і пробув там наступних п'ять років.

«Вакх»[ред.ред. код]

Докладніше: «Вакх»

4 липня 1496 року Мікеланджело розпочав роботу над замовленням кардинала — мармуровою статуєю Вакха, бога вина. Це двометрова скульптура, призначена для кругового огляду. П'яного бога вина супроводжує маленький сатир, який ласує кетягом винограду. «Вакх» неначе готовий впасти вперед, але зберігає рівновагу, відхиляючись назад; його погляд обернений на чашу з вином. М'язи спини виглядають напруженими, але розслаблені м'язи живота та стегон демонструють фізичну, а отже, й духовну слабкість. Мікеланджело домігся враження нестійкості без композиційної неврівноваженості, яка могла б порушити естетичний ефект. Однак, по завершенні твору кардинал відмовився від нього, й скульптуру для свого саду придбав банкір Якопо Ґаллі (зараз статуя перебуває у музеї Барджелло у Флоренції).

Ромен Роллан також згадує «Барджеллівського Адоніса» (Барджелло) та великого «Купідона» (Музей Вікторії й Альберта, Лондон)[37]. Олексій Дживелегов вважав, що «Адоніс» — заслабка робота для нього[38].

1497 року помирає мачуха Мікеланджело — Лукреція Убальдіні[33].

«П'єта»[ред.ред. код]

Докладніше: «П'єта»

У 1498 році Мікеланджело отримав замовлення на «П'єту» від впливового французького кардинала Жана де Біле́ра (фр. Jean de Bilhères)[39][37]. Контракт було підписано 7 серпня того ж року. Як зазначає В. Воллес, сама тема «оплакування Христа» була поширеніша у північній Європі та візантійському мистецтві, аніж в Італії епохи Ренесансу. Мікеланджело трактує тему досить стримано. Смерть і скорбота немов містяться в мармурі, з якого створена скульптура. Співвідношення фігур таке, що вони утворюють низький трикутний низький конус. Оголене тіло Христа контрастує з пишним, багатим одягом Богоматері.

Мікеланджело зобразив Богоматір молодою, немов це не Мати і Син, а сестра, що оплакує передчасну смерть брата. Ідеалізацію подібного роду використовували й інші митці, серед яких і Леонардо да Вінчі. Крім того, Мікеланджело був палким прихильником Данте, в останній канцоні «Божественної комедії» якого, на початку молитви Святого Бернарда, мовиться: «Богоматір, дочка свого Сина» (італ. «Vergine Madre, figlia del tuo figlio»). Скульптор знайшов ідеальний шлях для відтворення в камені цієї глибокої богословської думки. Ця статуя — єдина з робіт Мікеланджело, підписана ним самим.

До цього періоду також належить незавершена «Манчестерська Мадонна» (Національна галерея, Лондон).

Період другої Флорентійської республіки[ред.ред. код]

У 1498 році, в результаті інтриг флорентійських діячів і папського престолу, Савонаролу й двох його послідовників було засуджено до спалювання на багатті. Ці події у Флоренції безпосередньо не торкнулися Мікеланджело, проте навряд чи вони залишили його байдужим. На зміну середньовіччю Савонароли, що тимчасово повернулося до міста, прийшла світська республіка, для якої Мікеланджело створив свою першу велику статую у Флоренції, мармурового «Давида» (1501 —1504, Флоренція, Академія). Договір на виконання цієї роботи було підписано 16 серпня 1501 року[33].

«Давид»[ред.ред. код]

Докладніше: «Давид»

Образ Давида був традиційним у Флоренції. Донателло та Вероккйо створили бронзові скульптури хлопця, що дивом уразив велетня, голова якого лежить коло ніг біблійного героя. Мікеланджело ж вирішив зобразити момент, що передує бою. Давид стоїть із перекинутою через плече пращею, стискаючи у правій руці камінь. Ліва частина фігури напружена, тоді як права дещо розслаблена, як у атлета, готового до дії. Образ Давида містив особливий сенс для флорентійців, тож скульптура Мікеланджело привернула загальну увагу.

«Давид» став символом вільної і палкої республіки, готової перемогти будь-якого ворога. Колосальна фігура, заввишки 5,17 м[40], повинна була стояти у соборі, однак місце там виявилося невідповідним для її громадської ролі, тому комітет громадян ухвалив, що скульптура повинна охороняти головний вхід в будівлю уряду, Палаццо Веккйо, перед яким тепер розташована її копія. На ескізі бронзового «Давида» та правої руки мармурового, збереглися рядки Мікеланджело, які вважаються прикладом його найбільш ранньої поезії, що дійшла до нас[41]:

Davicte colla fromba
E io coll'arco
Michelangelo

У перекладі — «Давид із пращею, а я з луком. Мікеланджело». Існує багато трактувань цих слів митця[42]. За Ефросом — ці рядки мають метафоричне значення «з усіх сил» (проводячи паралель із таким фразами італійською як «con l'arco della schiena» чи «con l'arco dell'osso»)[41]. І як Давид став до бою із Голіафом, так двадцятисемирічний Мікеланджело став до бою із брилою мармуру, яка мала стати «Давидом»[43]. Це можна також витлумачити як протиставлення сили та знарядь скульптора та його творіння, тобто інтелекту («лук») Мікеланджело-скульптора і фізичної сили Давида («праща»)[44]. Чарльз Сеймур (англ. Charles Seymour) трактував «лук» як інструменти скульптора[45].

«Мадонна Доні»[ред.ред. код]

Докладніше: «Мадонна Доні»

До цього ж часу належить єдина картина, безперечно намальована Мікеланджело, — тондо «Мадонна Доні» (Галерея Уффіці, Флоренція). Вважається, що замовлення на картину було приурочено до весілля флорентійських аристократів-торговців Аньоло Доні та Маддалени Строцці у 1504 році, хоча, невідомо чому саме торговець Доні замовив скульптору Мікеланджело намалювати картину, а той — погодився на цю пропозицію[46][к]. Це також єдина його робота темперними фарбами, технологію роботи з якими він міг вивчити у Доменіко Ґірландайо[47].

Для цього твору характерне прагнення митця до передачі складних поз і до пластичного трактування форм людського тіла. Центральне місце відведено власне Святому сімейству — Мадонна схилилася управо, щоб узяти/підтримати немовля, яке сидить на коліні Йосипа[48]. Завдяки використанню техніки «канджанте», фігури виглядають більш об'ємними й масивними. На задньому плані розташований Іван Хреститель та п'ять голих юнаків, можливо — грішників чи язичників.

«Баталія при Кашині»
(копія картону Мікеланджело)

«Битва при Кашині»[ред.ред. код]

Можливо за участю Нікколо Макіавеллі[49], у ці ж роки був задуманий ще один великий державний проект: Леонардо да Вінчі та Мікеланджело було доручено створити дві величезні фрески для залу Великої Ради (Синьйорії) у Палаццо Веккйо на тему історичних перемог флорентійців при Анг'ярі та при Кашині. Замовлення було зроблено П'єро Содеріні, гонфалоньєром Флоренції, у серпні 1504 року. Відомо, що Мікеланджело працював над картоном до листопада 1506 року[33]. Збереглися тільки копії картону Мікеланджело, зокрема зроблені його другом і колишнім помічником Аристотелем да Санґалло. На картоні було зображено групу солдатів, що кидаються до зброї у той час, коли на них зненацька напали вороги під час купання в річці. Сцена нагадує «Битву кентаврів» — на ній зображені голі фігури у різноманітних позах, які цікавили майстра більше, аніж сам сюжет. Згідно зі словами скульптора Бенвенуто Челліні, картон був «джерелом натхнення для багатьох художників»[50]. Ймовірно, картон пропав біля 1516 року.

«Євангеліст Матвій»
(ескіз Рафаеля за Мікеланджело)

«Євангеліст Матвій»[ред.ред. код]

1503 року Мікеланджело отримав замовлення на дванадцять статуй апостолів для собору у Флоренції. У 1506 році Мікеланджело почав роботу над статуєю «Євангеліста Матвія» (Флоренція, Академія). Ця статуя залишилася незакінченою, оскільки уже через два роки Мікеланджело поїхав до Рима. Фігура вирубувалася із мармурового блоку, зберігаючи його прямокутні форми. Статую особливо виділяють через надзвичайний композиційний контрапост[51]: ліва нога піднята і спирається на камінь, що викликає зсув осі між тазом і плечима. Це композиційне рішення він використав пізніше у статуї «Геній перемоги».

1502 роком датується замовлення на бронзову статую «Давида», яка була закінчена 1508 року (не збереглася). До 1504 року також були завершені чотири фігури — «Святий Петро», «Святий Августин»[л], «Святий Павло» та «Святий Григорій I» — для вівтаря Пікколоміні у Сієнському соборі[33].

Флорентійський період творчості Мікеланджело був відмічений майже гарячковою активністю майстра: протягом нього він створив також два рельєфних тондо — «Таддеї» та «Пітті» — із зображеннями Мадонни, у яких для створення виразності образу використовується різний ступінь закінченості елементів, і мармурову статую «Мадонни з немовлям» (Церква Богоматері, Брюгге).

Madonna michelangelo.jpg
Taddei Tondo.JPG
Pitti Tondo (casting in Pushkin museum) by shakko 01.jpg
Michelangelo, san gregorio 01.JPG
Michelangelo.St Peter.Duomo di Siena.jpg
Michelangelo, san pietro 04.jpg
Michelangelo, san pio 02.jpg
«Святий Пій I»
(бл. 1501-04)

У Римі часів Юлія II і Лева X[ред.ред. код]

1503 року Юлій II (Джуліано делла Ровере) зайняв папський престол. Жоден із меценатів не використовував мистецтво в цілях пропаганди так широко, як Юлій II. Він почав споруду нового собору Святого Петра, ремонт і розширення папської резиденції за зразком римських палаців і віл, розпис папської капели і підготовку грандіозної гробниці для самого себе. У березні 1505 року він викликав Мікеланджело до Рима, щоб обговорити перший проект гробниці.

Гробниця папи Юлія ІІ: Проект[ред.ред. код]

Реконструкція першопочаткового проекту гробниці

Деталі не зовсім ясні, але, мабуть, Юлій II уявляв собі новий храм зі своєю гробницею на зразок усипальні французьких королів у Сен-Дені. Ця гробниця, як пише Р. Роллан: «(…) мала б перевершити усі мавзолеї Давнього Риму»[52]. Вона повинна була стояти вільно, і мати розмір 6 на 9 м. Усередині мало бути розташоване овальне приміщення, а ззовні — близько 40 статуй.

Гробниця ніколи не була побудована за первинним проектом Мікеланджело, і ця «трагедія» переслідувала його майже 40 років. План гробниці та її ідейний зміст можливо реконструювати за попередніми малюнками та описами. Ймовірніше, що гробниця повинна була символізувати триступінчатий підйом від земного життя до вічного. На першому рівні, за планом, мали стояти статуї апостола Павла, Мойсея та пророків, символи двох шляхів досягнення порятунку. Вгорі — два янголи, що несуть Юлія II у рай.

Протягом 1505 — 1506 рр. Мікеланджело особисто навідувався у Каррару, вибираючи матеріал для гробниці, тоді як Юлій II все більш наполегливо звертав його увагу на споруду собору Святого Петра. Також папа замовив фрески для Сикстинської капели. Гробниця ж залишалася тільки у планах. Надзвичайно роздратований, Мікеланджело втік із Рима 17 квітня 1506 року, за день до закладення фундаменту собору. Незадовго перед тим Мікеланджело купив собі маєток під Флоренцією.

Другий болонський період[ред.ред. код]

Після трьох послань від папи до Синьорії, Мікеланджело змирився, і поїхав у Болонью, де отримав замовлення на виготовлення бронзової статуї понтифіка, над якою він пропрацював до початку 1508 року. Урочисте встановлення відбулося 21 лютого 1508 року, у церкві Сан Петроніо, а вже 13 березня 1508 року Лодовіко оголосив Мікеланджело повнолітнім. На той час тому виповнилося тридцять три роки[м].

30 грудня 1511 року бронзову статую Юлія II було знищено болонцями, які збунтувалися проти папської влади[33].

Сикстинська капела[ред.ред. код]

Сикстинська капела

Сикстинська капела була зведена у 1470-тих роках дядьком Юлія, папою Сикстом IV. На початку 1480-их років вівтар та бічні стіни були прикрашені фресками з євангельськими сюжетами та сценами із життя Мойсея (Перуджино, Боттічеллі, Ґірландайо та Росселлі), а над ними були розміщені портрети пап.

10 травня 1508 року Мікеланджело почав розпис стелі[53]. Робота тривала більше двох років, у період між 1508 та 1512, за мінімальної участі помічників. Первинно передбачалося зобразити фігури апостолів на престолах. Пізніше, у листі від 1523 року, Мікеланджело з гордістю писав, що переконав папу в неспроможності цього задуму і одержав повну свободу. Згідно із задумом митця, на бічних стінах капели представлені Епоха Закону (Мойсей) та Епоха Благодаті (Христос), а сама стеля зображає початок історії людства, Книгу Буття.

Фрески стелі Сикстинської капели є складною структурою, яка складається із намальованих елементів архітектурної декорації, окремих фігур і сцен. По боках від центральної частини стелі під намальованим карнизом розміщені гігантські фігури старозавітних пророків і язичницьких сивіл, що сидять на тронах. Між двома карнизами зображені поперечні смуги, що імітують зведення — ними розмежовано великі й дрібні оповідні сцени з Книги Буття. У люнетах і сферичних трикутниках під розписом, також розміщені сцени. Численні фігури, зокрема знамениті «ignudi» («голі») обрамляють сцени з Книги Буття.

«Створення Адама», 1508 —1512, Сикстинська капела

Сцени з Книги Буття, як і композиції на бічних стінах, розташовані в хронологічному порядку, від вівтаря до входу. Виділяються три тріади. Перша пов'язана зі створенням світу. Друга — «Створення Адама», «Створення Єви», «Спокуса і вигнання з Раю» — присвячена створенню людства та його гріхопадінню. Остання оповідає історію Ноя, що закінчується його сп'янінням. Адам у «Створенні Адама» і Ной у «Сп'янінні Ноя» зображені в однаковій позі: у першому випадку людина ще не володіє душею, у другому — від неї відмовляється. Таким чином, ці сцени показують, що людство не один раз, а двічі позбавлялося божого благовоління.

Оповідання витримане у дусі героїчного й піднесеного гуманізму; і жіночим, і чоловічім фігурам властива героїчна сила. Фігури оголених щитоносців, що обрамляють сцени, свідчать про особливості смаку Мікеланджело та його реакції на класичне мистецтво. Узяті разом, вони є енциклопедією положень оголеного людського тіла, як це було і в «Битві кентаврів», і в «Битва при Кашині». Мікеланджело не був схильний до спокійного ідеалізму скульптури Парфенона. Він віддавав перевагу могутньому героїзмові римського мистецтва, еллінізму, що притаманний трагічній, сповненій пафосу групі «Лаокоон», знайденій у Римі у 1506 р.

14 серпня 1511 року відбулося відкриття готової на той час частини розпису. Початок 1512 року — завершення роботи Мікеланджело. Урочисте відкриття — 31 жовтня 1512 року.

Реставрація[ред.ред. код]
Стеля Сикстинської капели
(після реставрації)

Підготовчі роботи розпочалися ще у 1979 році. Розчищення та реставрація розпису стелі тривали з 1980 до 1994. У результаті було знято відкладення кіптяви, й тьмяні кольори поступилися місцем яскраво-рожевому, лимонно-жовтому і зеленому; чіткіше проявилися контури та співвідношення фігур й архітектури. Мікеланджело виявився тонким колористом: він зумів підсилити скульптурне сприйняття натури за допомогою кольору і врахував висоту стелі (18 м), яка у 16 столітті не могла бути освітлена так само яскраво, як це можливо зараз.

Результати реставрації також не уникнули критики[54][55].

Гробниця папи Юлія ІІ: Другий проект[ред.ред. код]

Папа Юлій II помер у 1513. Престол заступив Лев Х з родини Медичі. 6 травня 1513 року було підписано договір на другий проект гробниці — значно менший. З 1513 по 1516 рр. Мікеланджело працював над скульптурами для гробниці Юлія II: фігурами двох рабів — «Раб, що рве пута» та «Вмираючий раб» (Лувр), і скульптурою «Мойсея» (Сан П'єтро ін Вінколі, Рим). 8 липня 1516 року було підписано договір на третій проект гробниці.

«Мойсей»[ред.ред. код]
Докладніше: «Мойсей»

Характерною особливістю Мойсея Мікеланджело є наявність «рогів» — променів світла, що було спричинено помилкою у перекладі Біблії латинською мовою (т. зв. «Вульґата»)[56].

«Мойсей» дивиться ліворуч, як і «Давид»; у ньому немов закипає обурення, побачивши поклоніння золотому тільцю. Права частина його тіла напружена, до боку притиснуті скрижалі, а різкий рух правої ноги підкреслено перекинутою через неї драперією. Цей гігант, один із пророків, втілює terribilita, «загрозливу силу». Остаточно статуя була дороблена значно пізніше, у 1542 році[56].

Раби[ред.ред. код]

«Вмираючий раб» — знесилений, він немов намагається піднятися, але в безсиллі завмирає, схиливши голову під заламаною назад рукою. «Раб, що рве пута» зображений в різкому повороті, подібно до «Євангеліста Матвея».

Раби не ввійшли до остаточного варіанту гробниці — і Мікеланджело подарував їх Роберто Строцці[57].

Dying slave Louvre MR 1590.jpg
MichelangeloPrigioni2ParisLouvre.jpg

Повернення до Флоренції[ред.ред. код]

Нема в Рабів облич, лишень тіла, —
Страшні створіння ці безумислові.
Чому ж творець покинув на півслові
Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби —
Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання. Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!

Дмитро Павличко, «Раби» Мікеланджело[58]

Роки між 1515 та 1520 були часом пригніченості Мікеланджело. На нього чинили тиск спадкоємці Юлія ІІ, й одночасно він служив новому папі з роду Медичі. У 1516 він одержав замовлення на оздоблення фасаду родинної церкви Медичі у Флоренції, Сан Лоренцо. У 1517 році Мікеланджело провів багато часу у Каррарі, розробив модель фасаду церкви. 19 січня 1518 року договір було підписано, але уже через два роки, 10 травня 1520 р., його скасували[59]. У 1519 році він розпочав роботу над «Христом із хрестом» (Санта Марія сопра Мінерва, Рим), яку закінчив 1520. Можливо, саме в цей же час скульптор почав роботу над статуями чотирьох рабів (Академія, Флоренція), що так і залишилися незавершеними.

25 вересня 1520 року народився племінник Ліонардо (син Буонаррото)[59].

Michelangelo - Young slave.jpg
Michelangelo - Bearded slave.jpg
Michelangelo - Atlas.jpg
Michelangelo - Awakening slave.jpg

1525 роком датовано четвертий проект гробниці Юлія ІІ[59]. З 1526 року Мікеланджело перестав підписуватися «Мікеланджело, скульптор», а почав використовувати своє повне ім'я[60].

На початку 1500-их років Мікеланджело постійно їздив із Флоренції до Рима, й назад, але перемовини із Джуліо ді Джуліано де Медичі (майбутнім папою) щодо Нової сакристії (капела Медичі) у церкві Сан Лоренцо та бібліотеки Лауренціана утримували Мікеланджело у Флоренції до 1534.

Капела Медичі[ред.ред. код]

Докладніше: Капела Медичі
Нова сакристія церкви Сан Лоренцо. Надгробок Джуліано Медичі

Ранній ескіз капели — з чотирма вільно розташованими гробницями — датований листопадом 1520 року[59].

Нова сакристія церкви Сан Лоренцо (капела Медичі) складала пару Старої, побудованої Брунеллескі сторіччям раніше; вона залишилася недобудованою через від'їзд Мікеланджело до Рима в 1534. Нова сакристія була задумана як меморіальна капела Джуліано Медичі, брата римського папи Лева, і Лоренцо, його племінника, які померли молодими. Сам Лев Х помер у 1521, і незабаром на папському престолі опинився інший член сім'ї Медичі, папа Климент VII, який активно підтримував цей проект.

«Мадонна з немовлям», «Вечір», «Ранок» та «Лоренцо II Медичі» були майже завершені у березні 1526 року[59], але вже у квітні 1527 року роботи над капелою були зупинені.

1528 року він одержав нове замовлення від Флорентійської республіки — на статую «Геркулеса», але воно не було виконане. Того ж року, 2 липня помирає від чуми брат Буонаррото[59]. З жовтня 1528 року по серпень 1530 року Мікеланджело займається інженерними роботами щодо оборони міста, входить до складу Вищої воєнної ради Флоренції. «Ранок» та «Ніч» остаточно завершені у 1531 році.

Ефект скульптур «Джуліано» та «Лоренцо» побудований на контрастах. Лоренцо задумливий і споглядальний. Алегорії «Вечора» й «Ранку», що розміщені під ним, настільки розслаблені, що, здається, можуть зісковзнути із саркофагів, на яких лежать. Фігура «Джуліано», навпаки, напружена — він тримає у руці жезл полководця. Розташовані під ним «Ніч» і «День» — могутні, атлетичні фігури, скорчені в болісній напрузі. Існує припущення, що «Лоренцо» втілює споглядальний початок, а «Джуліано» — дієвий.

Коли Мікеланджело, в 1534 році, виїхав до Рима, скульптури ще не були встановлені й перебували на різних стадіях завершеності[н]. Нариси, що збереглися, свідчать про напружену роботу, що передувала їх створенню: були проекти єдиної гробниці, подвійної гробниці, і такої, що стоїть вільно.

Можливо, що статуя «Хлопчик, що скорчився» (Ермітаж, Санкт-Петербург) теж призначалася для капели[61].

Бібліотека Лауренціана[ред.ред. код]

У січні 1524 року Мікеланджело працював над проектами бібліотеки, будівництво якої розпочали восени.

Читальний зал бібліотеки Лауренціана є довгим приміщенням із сірого каменю та світлими стінами. Вестибюль, високе приміщення з численними втопленими в стіну подвоєними колонами, немов насилу стримує сходи, що виливаються на підлогу. Сходи були закінчені лише у кінці життя Мікеланджело, а вестибюль було завершено тільки у 20 столітті. Це був перший проект Мікеланджело, у якому він не використав скульптурних елементів[62].

«Геній перемоги»[ред.ред. код]

Докладніше: «Геній перемоги»

Приблизно в 1530 Мікеланджело створив невелику мармурову статую «Аполлона» (Флоренція, Барджелло) і скульптурну групу «Геній перемоги» (Палаццо Веккйо, Флоренція). «Геній перемоги» — гнучка витончена фігура з полірованого мармуру, яку підтримує фігура старого, що лише злегка піднімається над грубою поверхнею каменя. Ця група демонструє близький зв'язок Мікеланджело із мистецтвом таких вишуканих маньєристів, як Бронзіно, і є першим зразком поєднання закінченості та незавершеності для створення виразного образу.

До цього ж періоду належить втрачена картина Мікеланджело — «Леда і лебідь».

Laurentian library plan.jpg
Leda and the Swan, After Michelangelo.jpg
Michelangelo-Buonarroti-Crouching Boy-3-Hermitage2.jpg
Firenze.Palvecchio.500.Michelangelo2.JPG
«Леда і лебідь»
(копія, бл. 1530)

1531 року помирає батько Мікеланджело, Лодовіко[59]. 29 квітня 1532 року підписано договір про п'ятий проект гробниці папи Юлія ІІ. За ним до гробниці мають входити статуї: «Молодий раб», «Бородатий раб», «Атлант», «Раб, що пробуджується» та «Геній перемоги».

Перебування у Римі[ред.ред. код]

1534 року Мікеланджело переїхав до Рима. У цей час Климент VII обдумував тему фрескового розпису вівтарної стіни Сикстинської капели, зупинившись на темі Страшного суду. 25 вересня того ж року він помер, а новим папою став Павло III (Алессандро Фарнезе).

Уже 1 вересня 1535 року Мікеланджело було призначено головним архітектором, скульптором та живописцем Ватикану[61].

«Страшний Суд»[ред.ред. код]

Докладніше: «Страшний Суд»

Робота над фрескою розпочалася у квітні-травні 1536 року і тривала до жовтня 1541. Урочисте відкриття вібулося — 31 жовтня 1541 року. Тут Мікеланджело відступив від традиційної композиції Страшного суду — його робота не є сукупністю окремих частин. Твір наповнений могутнім рухом: скелети встають із землі, врятована душа піднімається вгору по гірлянді з троянд, чоловік, якого диявол тягне вниз, із жаху закриває обличчя руками. Центральні фігури Христа та Марії привертають увагу глядача, усе інше відбувається довкола них. Як зазначив Вазарі — «тут взято до уваги все, що потребує твір такого роду; художник створив його після тривалого вивчення і великої роботи»[63].

Твір піддавався критиці ще у процесі роботи — зображення такої кількості голих тіл вважалося за «безсоромність»[64]. А вже на Тридентському соборі це було засуджено, як і зображення безбородого Христа та включення до композиції Харона. Ще за життя митця на деяких постатях було домальовано шати, перемальовано деякі фрагменти. Після смерті Мікеланджело цензура посилилася. Часткове відновлення первинного вигляду фрески відбулося протягом 1990 —1994 років, коли було проведено реставрацію роботи[65].

Капела Паоліна[ред.ред. код]

Докладніше: Капела Паоліна

Павло III замовив фрески для капели Паоліна (капела Павла[66]). Там Мікеланджело створив композиції «Навернення Павла» та «Розп'яття Святого Петра» (між 1542 — 1550 рр.) — твори, в яких порушені ренесансні норми композиції. Їх духовна насиченість не була оцінена; у них бачили лише те, що «живопис, зокрема робота над фрескою, для старих людей не годиться»[66].

У кінці 1530-х років Мікеланджело займався в основному архітектурними проектами, і побудував декілька будівель в Римі, серед них найзначнішим є комплекс споруд на Капітолійському горбі, а також проекти для собору Святого Петра.

Цей же період позначений його дружбою із Вітторією Колонна[61].

Площа Кампідольо[ред.ред. код]

Докладніше: Площа Кампідольо

У 1538 на Капітолії була встановлена копія римської кінної бронзової статуї імператора Марка Аврелія. Згідно із проектом Мікеланджело, її обрамленням із трьох сторін стали фасади палаців. Найвищий із них — Палац сенаторів, розташований у центрі площі зі сходами з обох боків. На бічних фасадах встановили величезні, завбільшки у два поверхи пілястри Корінфа, увінчані карнизом із балюстрадою та скульптурами. Комплекс Капітолія був багато прикрашений стародавніми написами й скульптурами, символіка яких затверджувала потужність стародавнього Риму.

У 1539 році — бюст «Брута». Відомо, що у липні 1544 року Мікеланджело висловив згоду за свій кошт зробити кінну статую Франциска І, якщо той «поверне Флоренції свободу»[61].

20 серпня 1545 року — останній договір щодо шостого проекту гробниці Юлія ІІ. У своєму теперішньому вигляді вона була завершена у 1545 році.

Гробниця папи Юлія ІІ: Завершення[ред.ред. код]

Майстер встиг зробити тільки три статуї — «Мойсея», «Рахіль» та «Лію». Надгробок встановили в церкві Сан П'єтро ін Вінколі (Святого Петра в оковах), де папа служив за життя, а не у соборі Святого Петра, як планувалося раніше[67]. Центральною статуєю проекту став «Мойсей», якого Лібман називає «певним чином портретом, фізичним та духовним, Юлія ІІ»[67].

Кондіві стверджував, що гробниця була «трагедією» всього життя Мікеланджело, адже йому так і не вдалося завершити її такою, якою вона бачилася спершу. Воллес зазначає, що: «(…)уявляти якою гробниця могла б бути — це відмовлятися бачити те, що Мікеланджело вдалося досягти»[56].

У жовтні 1546 року Мікеланджело починає керувати будівництвом Палаццо Фарнезе у Римі.

Собор Святого Петра[ред.ред. код]

План Собору Святого Петра
(за Мікеланджело)

У 1546 помер Антоніо да Сангалло, і Мікеланджело став головним архітектором собору 1 січня 1547 року[68]. План Браманте 1505 року передбачав споруду центричного храму, але невдовзі по його смерті був прийнятий традиційніший базилікальний план Сангалло. Мікеланджело вирішив прибрати складні неоготичні елементи плану Сангалло й повернутися до простого, строго організованого центричного простору, над яким домінував величезний купол на чотирьох опорах. Мікеланджело не вдалося повністю утілити цей задум, але він встиг побудувати задню та бічні стіни собору із велетенськими пілястрами коринфського ордеру, з нішами й вікнами між ними. Купол завершив Джакомо делла Порта, уже після смерті Мікеланджело.

1548 року португальський художник Франциско д'Оланда завершив свій трактат «Da Pintura Antiga» («Про античний живопис»), у другій частині якого містилися т. зв. «Римські діалоги» або «Діалоги з Мікеланджело»[69]. Ці «діалоги» стосувалися періоду розпису Сикстинської капели (фреска «Страшний суд»). Книга була опублікована тільки у 1896 році (Francisco D'Ollanda, Quatro Dialogos Da Pintura Antiga, Porto, 1896), перший переклад італійською — 1926[70], англійською — 1928[71].

9 січня 1548 року помер брат Джовансімоне[61]. Наступного року були завершені проекти для бібліотеки Лауренціана. 1550 — обидві фрески капели Паоліна.

За свідченнями французького дипломата та криптографа Блеза де Віженера, який у 1550 році відвідав Рим і бачив сімдесятип'ятирічного Мікеланджело за роботою, скульптор «не був дуже сильним, однак, за п'ятнадцять хвилин він відколов від дуже важкої брили мармуру більше, аніж троє молодих каменярів могли б зробити за втричі чи у чотири рази більше часу (…) Одним ударом він відсікав куски у три-чотири пальці товщиною, і так точно у наміченому місці, що якби він зачепив ще трохи мармуру, то ризикував би знищити всю роботу»[72].

«П'єта ІІ»[ред.ред. код]

Докладніше: «П'єта ІІ»

З кінця 1540-х років до 1555 року Мікеланджело працював над скульптурною групою «П'єта» (Собор Санта Марія дель Фйоре, Флоренція). Мертве тіло Христа тримає Святий Никодим, а з двох сторін підтримують Богоматір і Марія Магдалина (закінчена фігура Христа і частково Святої Магдалини). На відміну від «П'єти» собору Святого Петра, ця група є більш площинна й незграбна, а увага зосереджена на зламаній лінії тіла Христа. Розташування трьох незавершених голів створює драматичний ефект, рідкісний у творах із цим сюжетом. Можливо, голова Святого Никодима була ще одним автопортретом старого Мікеланджело, а сама статуя призначалася для його могили[68]. Виявивши тріщину в камені, він розбив скульптуру молотком. Лео Стайнберґ вважав, що Мікеланджело знищив статую, бо відчував якусь межу виразності свого мистецтва[73][п].

Пізніше статую було відновлено його учнями[61].

13 листопада 1555 року помирає брат Джизмондо, а 3 грудня — помічник Урбіно[61].

«П'єта Ронданіні»[ред.ред. код]

Докладніше: «П'єта Ронданіні»

«П'єта Ронданіні» (Кастелло Сфорцеська, Мілан), ймовірно, була розпочата 1555 року[61]. Композиція — самотня Богоматір підтримує мертве тіло Христа. Сенс цього твору — трагічна єдність матері та сина, де тіло зображене настільки схудлим, що не залишається надії на повернення життя.

За шість днів до смерті Мікеланджело працював над іншим варіантом П'єти, можливо, це була «Палестринська П'єта»[74].

Смерть та поховання[ред.ред. код]

А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...

Л. Костенко,
«Чекаю дня, коли собі скажу...»[75]
Могила Мікеланджело

Мікеланджело помер 18 лютого 1564, у Римі. Свідками його смерті були Томмазо Кавальєрі, Даніеле да Вольтерра, Діомеде Леоні, лікарі Федеріґо Донаті та Ґерардо Фіделіссімі, і слуга Антоніо Францезе[76]. Мікеланджело заповів «душу — Богові, тіло — землі, майно — найближчим родичам»[77]. Він сказав, що хоче, щоб його поховали у Флоренції[78]. Три дні по тому до Рима прибув його племінник, Ліонардо, якому 15 лютого, на прохання Мікеланджело, написав листа Федеріґо Донаті[79].

Папа Пій IV збирався поховати Мікеланджело у Римі, звівши йому гробницю у соборі Святого Петра[80]. 20 лютого 1564 року, тіло Мікеланджело було тимчасово покладено у церкві Санті Апостолі.

На початку березня тіло скульптора було таємно перевезено до Флоренції[81] й урочисто поховано 14 липня 1564 року у францисканській церкві Санта Кроче[61], неподалік могили Макіавеллі.

Гробниця Мікеланджело[ред.ред. код]

Могилу Мікеланджело проектував Вазарі. На могилі сидять три музи — «Скульптура» (автор Валеріо Чолі), «Живопис» та «Архітектура» (автор обох — Джованні Баттіста Лоренці). Портрет-бюст Мікеланджело над музами — теж авторства Джованні Баттіста Лоренці, а фреска «Оплакування» (П'єта) — Джованні Батіста Налдіні.

По обидва боки від бюста — барельєфи із трьох переплетених вінків (лавровий, дубовий та оливковий), які символізують собою єдність трьох мистецтв[82]. Схожим на кільця Борромео штампом (із літерою «М» в одному із зовнішніх секторів) сам Мікеланджело позначав вибраний ним мармур[83].

Гробниця була збудована протягом 1564 —1574 років. Вона стала зразком для проектів наступних поховань, наприклад, для могили Галілео Галілея (авторства Джованні Фоджині)[84], яка розміщена навпроти. Також у церкві є меморіал Данте (зведений у 1800-их роках).

Поетична спадщина[ред.ред. код]

О, смерти привиде, що нещастя спиняє,
сам душі і серця ворог,
останній вірний засіб від страждання.

Оригінальний текст (італ.)

O, ombra del morir, per cui si ferma
ogni miseri, a l'alma, al cor nemica...
ultimo delli et buon rimedio

Мікеланджелосонет XLIV
(уривок; переклад М. Литвинця[р])
Сонет Мікеланджело із карикатурою
(українською переклав М. Фішбейн[85])

Поезія Мікеланджело вважається одним із найяскравіших зразків епохи Відродження[86], хоча Абрам Ефрос, російський мистецтвознавець та перекладач, назвав поезію «молодшою із муз Мікеланджело»[87]. Збереглося майже 300 його віршів. Основні теми — оспівування людини, гіркота розчарування та самотність митця. Найулюбленіші поетичні форми — мадригал і сонет. За Р. Ролланом, Мікеланджело почав писати вірші ще у дитинстві, однак, їх залишилося не так багато, бо у 1518 р., він спалив більшість своїх ранніх віршів, а ще частину знищив уже пізніше, перед смертю[88].

Окремі його вірші було опубліковано у роботах Бенедетто Варкі (італ. Benedetto Varchi), Донато Джаннотті (італ. Donato Giannotti), Джорджо Вазарі та інших[89]. Друзі, Луїджі Річчо та Джаннотті запропонували йому відібрати кращі вірші для публікації. У 1545 році Джаннотті взявся за підготовку першої збірки Мікеланджело, однак, справа далі не пішла — 1546 року помер Луїджі, а 1547 року — Вітторія. Мікеланджело вирішив відмовитися від цієї ідеї, вважаючи її марнославством[89][90].

Таким чином, за життя зібрання його поезій не друкувалися, а першу збірку було опубліковано аж у 1623 році його племінником Мікеланджело Буонарроті (молодшим) під назвою «Вірші Мікеланджело Буонарроті, зібрані його племінником» у флорентійському видавництві «Джунтіне» (італ. Giuntine)[91]. Це видання було неповним, і містило певні неточності[88]. У 1863 році Чезаре Ґуасті (італ. Chesare Guasti) видав перше точніше видання поезій митця, яке, однак, не було хронологічним[92]. У 1897 році вийшло видання німецького мистецтвознавця Карла Фрея (нім. Karl Frey) «Вірші Мікеланджело Буонарроті, зібрані й прокоментовані доктором Карлом Фреєм» (Берлін)[93]. Видання Ензо Ное Джирарді (Барі, 1960) (італ. Enzo Noe Girardi) складалося із трьох частин, і було значно досконалішим за видання Фрея щодо точності відтворення тексту та вирізнялося кращою хронологією розташування віршів, хоча й не цілком беззаперечною[94].

Українською мовою його твори перекладали М. Бажан (підготував видання сонетів Мікеланджело з репродукціями його малярських творів), І. Драч, Г. Кочур[95]), М. Литвинець, Д. Павличко, М. Фішбейн, Павло Грабовський[96] та інші.

Використання у музиці[ред.ред. код]

Якоб Аркадельт. Мадригал для чотирьох голосів
Аудіо Io dico che fra noiопис файлу

Ще за його життя частина віршів була покладена на музику. Серед найвідоміших композиторів-сучасників Мікеланджело — Якоб АркадельтDeh dimm’ Amor se l'alma» та «Io dico che fra voi»)[97], Бартоломео Тромбончіно, Констанцо Феста (втрачений мадригал на вірш Мікеланджело[98]), Жан де Консей (також — Консиліум)[99].

Також на його слова писали такі композитори як Ріхард Штраус (цикл із п'яти пісень — перша на слова Мікеланджело, решта — Адольфа фон Шака, 1886)[100], Гуґо Вольф (вокальний цикл «Пісні Мікеланджело»1897)[101] та Бенджамін Бріттен (цикл пісень «Сім сонетів Мікеланджело», 1940[102]).

31 липня 1974 року Дмитро Шостакович написав сюїту для басу та фортепіано (опус 145). До сюїти (вокального циклу) ввійшло вісім сонетів і три вірші митця (переклад — Абрама Ефроса)[с][103]. 1988 року Юрій Іщенко завершив кантату «Чтоб вырвать мысль из каменных объятий» для тенора та симфонічного оркестру у 3-х частинах на вірші Мікеланджело (переклад Олександра Махова[104]).

2006 року сер Пітер Максвелл Девіс завершив роботу над «Tondo di Michelangelo» (для баритону та фортепіано). До твору ввійшло вісім сонетів Мікеланджело. Прем'єра відбулася 18 жовтня 2007 року[105].

2010 року австралійський композитор Метью Дьюї написав твір «Il tempo passa: music to Michelangelo» (для баритону, альта та фортепіано). У ньому використовується сучасний переклад поезій Мікеланджело англійською мовою. Світова прем'єра твору відбулася 16 січня 2011 року[106].

Зовнішність[ред.ред. код]

Мікеланджело страждав через свою потворність. Йому, безмірно закоханому у красу людського тіла, будь-які вади мали видаватися ганебними
Гравюра з портретом Мікеланджело (Кондіві)
Бюст Мікеланджело
(Даніеле да Вольтерра, 1564)

Існує декілька портретів Мікеланджело. Серед них — Себастьяно дель Пьйомбо (бл. 1520), Джуліано Буджардіні, Якопіно дель Конте (1544 —1545 рр., Галерея Уффіці), Марчелло Венусті (музей у Капітолії), Франциско д'Оланда (1538 —1539 рр.), Джуліо Бонасоне (1546) та інші. Також його зображення було у біографії Кондіві, яка вийшла у 1553 році, а у 1561 році Леоне Леоні викарбував монету із його зображенням[107].

Описуючи зовнішність Мікеланджело, Ромен Роллан обрав за основу портрети Конте та д'Оланда:

« Мікеланджело був середнього зросту, широкий у плечах і м'язистий (...). Голова у нього була кругла, чоло квадратне, пооране зморшками, із сильно вираженими надбровними дугами. Чорне, досить рідке волосся, злегка кучерявилося. Невеликі світло-карі очі, колір яких постійно змінювався, всіяні жовтими та блакитними цятками (...). Широкий прямий ніс з невеликою горбинкою (...). Тонко окреслені вуста, нижня губа трохи випинає. Ріденькі бакенбарди, і роздвоєна негуста борідка фавна (...) вилицювате обличчя зі впалими щоками[108]  »

Тим не менше, у кінематографі віддавали перевагу зображати його привабливішим, ніж він був насправді[23].

Мікеланджело не залишив по собі жодного задокументованого автопортрета[23], однак, низка його робіт дослідниками вважається за можливі зображення митця. Серед них — «Святий Прокл Болонський», голова Олоферна у фресці «Юдиф та Олоферн» на стелі Сикстинської капели, переможений у групі «Геній перемоги», обличчя на знятій шкірі Святого Варфоломея (фреска «Страшний суд»), Святий Никодим у «П'єті ІІ» тощо[109].

Вважається також, що він зображений на фресці Рафаеля «Афінська школа»[110], хоча це твердження не є однозначним[111].

Після смерті Мікеланджело, Даніеле да Вольтерра зробив посмертну маску скульптора та його бюст[108].

Особисте життя[ред.ред. код]

Люблю — навіщо я родився?
Оригінальний текст (італ.)

Amando, a che son nato?

Мікеланджело, сонет CIX

Мікеланджело був самотнім[112]. За свідченнями Кондіві він жив як монах, і саме пристрасть до роботи віддалила його від людей, від спілкування із ними. Проте він дуже переймався справами своєї родини, адже для нього було важливо «не дати згаснути нашому роду»[3]. Однак, із п'яти синів Лодовіко, тільки Буонаррото одружився. Після його смерті залишилося двоє дітей — Франческа (Чекка) та Ліонардо. Дівчинку Мікеланджело віддав у монастир для виховання, а коли вона вийшла заміж у 1548 році за Мікеле ді Нікколо Гвіччардіні — подарував їй свій маєток у Поццолатіко[113]. Мікеланджело сам брав активну участь у пошуках нареченої для свого племінника[114]. У листі до Ліонардо від 24 червня 1552 року, він писав:

« (…) не хочу, щоб наш рід перервався на нас. Я розумію, звісно, що світ не пропаде, якщо ти не одружишся, але кожна істота прагне залишити нащадків. Тому і я хочу, щоб Ти одружився  »

16 травня 1553 року Ліонардо одружився із Кассандрою Рідольфі. У подружжя незабаром з'явилися діти: 1554 року — Буонаррото, 1555 — Мікеланджело. Останній невдовзі помер[114].

Складні стосунки у нього склалися із іншими двома визнаними геніями епохи — Леонардо да Вінчі та Рафаелем Санті. Відомо, що П'єтро Содеріні «кілька разів збирався (…) передати» Леонардо да Вінчі ту мармурову брилу, з якої Мікеланджело згодом зробив «Давида»[115]. Замовлення на фрески зали Великої Ради (Синьйорії) у Палаццо Веккйо на тему історичних перемог Флоренції при Анг'ярі та Кашині Вазарі трактував як можливість «змагатися» з Леонардо[116], а Рафаеля Санті він згадує серед тих живописців, які вчилися за картоном «Баталія при Кашині»[117]. Відомі слова Мікеланджело про Рафаеля: «все, що він мав у мистецтві, він отримав від мене»[118]. Зважаючи на те, що на думку Мікеланджело «живопис — то брехня, скульптура ж — правда», змагання між ним та Рафаелем теж було очевидним. Як Мікеланджело міг вважатися втіленням скульптури, так Рафаель — втіленням живопису[119].

«Сон»

Дискусії щодо сексуальної орієнтації Мікеланджело розпочалися із біографії митця, виданої 1893 року у Лондоні Джоном Еддінґтоном Саймондзом. Проте, у будь-якому випадку, неможливо точно стверджувати чи Мікеланджело мав якісь фізичні стосунки взагалі[120].

«Вітторія Колонна»

Частина дослідників вважає, що почуття й відносини Мікеланджело були чисто платонічними  — чи мова йде про жінок, чи про чоловіків. Йому подобалося людське тіло і у ньому він бачив красу та гармонію, саме людське тіло, чи чоловіче чи жіноче, є для нього засобом вираження мистецької ідеї[2]. Вільям Дюрант вважав, що уся його енергія була направлена на творчість, а не на секс[121]. Значно більше прихильників теорії про гомосексуальну природу митця — більшість сонетів написано про любов до чоловіків, коли його племінник видав першу збірку віршів, він змінив займенники чоловічого роду на жіночий[122]. Окрім того, вважається, що жінки Мікеланджело дуже чоловічі за своєю формою. Тож на думку Джона Саймондза, «Мікеланджело не любив, не захоплювався і не бажав жінок»[123]. Існує також думка, що його цікавість до молодших представників власної статі можна пояснити його бажанням знайти в них сина[1].

Певне уявлення про почуття Мікеланджело може дати його ж поезія. Значна частина збережених текстів періоду зрілості та старості митця пов'язані із іменами двох дуже близьких для нього людей: Томмазо Кавальєрі та Вітторія Колонна[124]. З римським аристократом та художником Томмазо, вони познайомилися орієнтовно наприкінці 1532 року[86]. Відомо багато віршів написаних Мікеланджело до юнака (Томмазо тоді було 23 роки), а також рисунків, намальованих та подарованих ним Томмазо («Ганімед», «Титій», «Падіння Фаетона» тощо). Існував портрет хлопця, який, однак, втрачено[125].

1537 року він познайомився із Вітторією Колонна, і їхня дружба тривала до самої смерті Вітторії[86][126]. Як пише Кондіві, Мікеланджело найбільше жалкував за тим, що прощаючись із нею, поцілував руку, а не чоло чи обличчя. Пізніше він написав, що «Вона мене дуже любила, і це було взаємно. Смерть забрала у мене великого друга»[127].

За Бріоном, Томмазо та Вітторія були для Мікеланджело ідеалами чоловічої та жіночої краси відповідно[128].

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Ель Греко. «Вигнання торгашів із храму» (бл. 1600)

Мікеланджело, світ в грандіознім видінні,
Де з Гераклами в шалі змішались Христи,
Де з могил на весь зріст підіймаються тіні.
I свій саван деруть, аж ламають персти

Оригінальний текст (фр.)

Michel-Ange, lieu vague où l’on voit des Hercules
Se mêler à des Christs, et se lever tout droits
Des fantômes puissants qui dans les crépuscules
Déchirent leur suaire en étirant leurs doigts ;

Шарль Бодлер, «Маяки»
(переклад Івана Драча)
Годі, годі, годі! Досить слів! Скажіть просто — Творець зробив Італію за ескізами Мікеланджело!
Оригінальний текст (англ.)

Enough, enough, enough! Say no more! Lump the whole thing! say that the Creator made Italy from designs by Michael Angelo!

Доменіко Кресті. «Мікеланджело демонструє Юлію II модель собору Святого Петра»

Село Капрезе, де народився Мікеланджело, зараз відоме під назвою Капрезе-Мікеланджело. Указ про перейменування було видано 9 лютого 1913 року[129]. У селі відкрито музей та бібліотеку Мікеланджело.

На честь нього названо астероїд, площу у Флоренції, океанський лайнер, комп'ютерний вірус, кратер на Меркурії, пісню Бйорна Скіфса, психологічний феномен.

Образ митця[ред.ред. код]

У мистецтві[ред.ред. код]

Джованмарія Буттері намалював рисунок «Поет Мікеланджело з Аполлоном та музами» на похорон митця (1564). Ель Греко зобразив Мікеланджело на картині «Вигнання торгашів із храму» (бл. 1570)[130]. Відомі також картини Доменіко Кресті «Мікеланджело демонструє модель собору Святого Петра Юлію ІІ» (1619) та Якопо да Емполі «Мікеланджело демонструє модель фасаду церкви Сан Лоренцо Леву X» (1617 —1619). 1970 року Сальвадор Далі створив сюрреалістичний портрет «Голова Мікеланджело із шухлядами»[131].

Український художник мікромініатюри Микола Сядристий написав акварельний портрет Мікеланджело, який вставлено в половинку зерна дикої груші[132]. Мікеланджело зображено серед ликів святих церкви Святого Архістратига Михаїла с. Верин Миколаївського району Львівської області[133].

У літературі[ред.ред. код]

Про сліпоту Мікеланджело[у] написано у повістях Тараса Шевченка «Музыкант» (1855) та «Художник» (1856). Також Мікеланджело згадується у поезії «Маяки» Шарля Бодлера (1857), повісті Марка Твена «Простаки за кордоном» (1869), у поемі «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока» Томаса Еліота (1920)[136][137].

У новітній українській літературі про нього писали вірші Ліна Костенко «Чекаю дня, коли собі скажу…», Юрій Косач «Мікеланджело Буонарроті», Павло Мовчан «Мікеланджело», Микола Бажан «Перед статуями Мікеланджело», Борис Олійник «Мікеланджело» (диптих), Іван Драч «Мікеланджело в час облоги Флоренції» (до 500-річчя з дня народження) та інші. Мікеланджело згадується у поезії Миколи Вінграновського «Осяяння».

У кіно[ред.ред. код]

Використання творів та мотивів[ред.ред. код]

«Створення Адама» (фрагмент)

1893 року І. Франко розпочав працювати над своєю поемою «Мойсей», намагаючись передати гебрейського патріарха так, «щоб читач зумів пізнати в ньому українського проводиря». У 1904 році поет поїхав до Італії, і статуя Мойсея роботи Мікеланджело «настільки захопили поета, що він не годен був відвести очей від цього надзвичайного твору мистецтва»[138]. Поема була завершена у 1905 році.

1967 року вийшла книга Е. Л. Конігсбург «Із заплутаних справ пані Безіл Е. Френквайлер» (англ. From the Mixed-Up Files of Mrs. Basil E. Frankweiler), сюжет якої розвивається навколо таємниці статуї «Ангела», можливо створеної Мікеланджело. Книга отримала медаль Джона Ньюбері у 1968 році. У 1973 книгу було екранізовано Філдером Куком (пані Френквайлер зіграла Інгрід Бергман), а у 1995 — Маркусом Коулом (пані Френквайлер — Лорен Беколл).

У низці робіт Сальвадора Далі використовуються мотиви творів Мікеланджело — «„Раб“ Мікеланджело — можна скористатися як машиною» (1965), «Голова Ранку, за Мікеланджело (деталь фігури гробниці Лоренцо II Медичі)» (1977), «За „Мойсеєм“ Мікеланджело, гробниця папи Юлія II», «За „Хлопчик, що скорчився“ Мікеланджело», «Пейзаж із прихованим образом „Давида“ Мікеланджело» (1982), «Голова, навіяна Мікеланджело» (1983) тощо. Картина «М'який автопортрет зі смаженим салом» (1941) була навіяна враженнями про обличчя на знятій шкірі Святого Варфоломея (фреска «Страшний суд»).

У 1987 році вийшла збірка Ліни Костенко «Сад нетанучих скульптур», до якої ввійшла драматична поема «Сніг у Флоренції». У творі згадується про снігову скульптуру, створену юним Мікеланджело, «людиною-каменем», для П'єро Медичі[139].

У короткометражному фільмі Мікеланджело Антоніоні «Погляд Мікеланджело» (2004) показано статуї гробниці папи Юлія ІІ. Фільм отримав нагороду ФІПРЕССІ на міжнародному кінофестивалі у Вальядоліді[140].

У японському аніме-серіалі «Ерґо Проксі» (2006) є чотири алегоричні статуї Мікеланджело — «День», «Ніч», «Вечір» та «Світанок».

В епізоді «Севільський Гомер» (серіал «Сімпсони», 2007) пародіюється фреска «Створення Адама».

Примітки[ред.ред. код]

а. ^ у реєстрі (італ. ricordanza) вказано 1474 рік, оскільки флорентійський новий рік починався із 25 березня, тобто «із втілення» (лат. ab incarnatione), на відміну від римського літочислення «із народження» (лат. a nativitate). Днем народження Мікеланджело вказано понеділок, а отже, 6 березня — за юліанським літочисленням, 15 березня — за григоріанським
б. ^ Лодовіко був подестою і у К'юзі-делла-Верна, оскільки з 1428 року подестати цих двох населених пунктів були об'єднані. У іншому населеному пункті подесту представляв нотар
в. ^ Michelagnolo (за флорентійським правописом)
г. ^ Іван Хреститель вважався покровителем села
д. ^ за Ш. де Тольнай хлопцеві тоді виповнилося 10 років, а за Еліс Седжвік Воль (англ. Alice Sedgwick Wohl) — 7
е. ^ зараз зберігаються у Луврі, у Новій пінакотеці (Мюнхен) та в Альбертіні (Відень)
ж. ^ статую купила родина Строцці, щоб встановити у Палаццо Строцці у Флоренції (1506). 1529 році Філіппо Строцці продав її Франциску I, а 1594 року, за Генріха IV, вона була встановлена у садах Фонтенбло (фр. Jardin de l'Etang)[141][142]. З 1713 року, коли сади були зруйновані, про долю цієї роботи Мікеланджело нічого невідомо[143]
и. ^ Вазарі про цей епізод не згадує взагалі, а Паоло Джовіо зазначає, що Мікеланджело сам хотів продати статую як античну
к. ^ за Вазарі, Аньоло Доні був другом Мікеланджело
л. ^ пізніше було перероблено на статую Святого Пія
м. ^ офіційний акт про це було видано 28 березня наступного, 1509 року[3]
н. ^ гробницю було завершено на замовлення Козімо I Медичі у 1554 — 1555 рр. Джорджо Вазарі та Бартоломео Амманнаті[144]
п. ^ 19 вересня 1554 року Мікеланджело надіслав Вазарі сонет (відомий як сонет CXLVII), у якому були рядки: «…Моя палка уява — пам'ятаю — / Мистецтво мій кумир, мов ясні зорі, / У пітьмі сяли»[145][146]
р. ^ ці рядки із сонету Мікеланджело є епіграфом до першої частини роману Карела Шульца «Камінь і біль»[147]
с. ^ сам Шостакович називав її «Симфонія № 16»[148]
т. ^ ця характеристика Мікеланджело була виділена ще німецьким мистецтвознавцем Генрі Тодом (нім. Henry Thode) у першому томі його праці «Мікеланджело та пізнє Відродження» (Берлін, 1902)
у. ^ можливо, що мова йде про тимчасову часткову втрату зору митця після розпису фресок стелі Сикстинської капели, про що згадує Вазарі[149]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в г «Michelangelo». Encyclopædia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 18 січня 2012. 
  2. а б Wallace, 2010, С. 5
  3. а б в Роллан, 1992, С. 78 —79
  4. Вазарі, 1970, С. 312
  5. «…Ohne die Sixtinische Kapelle gesehen zu haben, kann man sich keinen anschauenden Begriff machen, was ein Mensch vermag» (Dorothea Scholl. Von den «Grottesken» zum Grotesken: die Konstituierung einer Poetik des Grotesken in der italienischen Renaissance. — LIT Verlag Münster, 2004. — С. 363.) (нім.)
  6. «Johann Wolfgang von Goethe, Italian Journey (1786-1788), August 23, 1787» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 18 січня 2012. 
  7. Durant, 1953, С. 475
  8. Эрпель, 1990, С. 7
  9. а б Tolnay, 1943, С. 11
  10. Брион, 2002, С. 6
  11. Wallace, 2010, С. 63
  12. а б Charles Clément. Michelangelo. — S. Low, Marston, Searle, & Rivington, ltd., 1892. — С. 5. (англ.)
  13. Брион, 2002, С. 9
  14. Вазарі, 1970, С. 298
  15. Роллан, 1992, С. 91
  16. Condivi, 1999, С. 9
  17. Вазарі, 1970, С. 297
  18. Condivi, 1999, С. 5
  19. William E. Wallace, Michelangelo: The Artist, the Man, and his Times, Cambridge University Press (англ.)
  20. Вазарі, 1970, С. 299
  21. «Скульптура — світоч живопису» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 20 січня 2012. 
  22. Wallace, 2010, С. 30
  23. а б в Shelley Esaak (2008-07-27). «Will the Real Michelangelo Please Stand Up?» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 20 січня 2012. 
  24. Scigliano, 2005, С. 45
  25. «Crucifix 'confirmed' as a Michelangelo». BBC News (англ.). 2001-07-18. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 20 січня 2012. 
  26. Роллан, 1992, С. 92 —93
  27. Шульц, 2006, С. 268
  28. Ліна Костенко. «Сніг у Флоренції на порталі «Український Центр»». Процитовано 4 лютого 2012. 
  29. Оксана Пахльовська (18 березня 2011). «Срібним олівцем». Процитовано 20 січня 2012. 
  30. Antonio Forcellino, Michelangelo: A Tormented Life, Polity, 2009 (англ.)
  31. James Hall, Michelangelo and the Reinvention of the Human Body, Farrar, Straus and Giroux, 2005 (англ.)
  32. Tolnay, 1943, С. 20 —21
  33. а б в г д е Эрпель, 1990, С. 13
  34. Tolnay, 1943, С. 24 —25
  35. Condivi, 1999, С. 19 —20
  36. Tolnay, 1943, С. 26 —28
  37. а б Роллан, 1992, С. 94 —95
  38. Дживелегов А. Микельанджело / А. Дживелегов. — М.: Молодая гвардия, 1938. — 318 с.: ил. — (ЖЗЛ. Вып. 17 — 18 (137 —138)). Библиогр.: С. 307 —314. (рос.)
  39. Wallace, 2010, С. 14
  40. Marc Levoy (1999-03-28). «We finish scanning the David» [Ми закінчили сканувати Давида] (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 20 січня 2012. 
  41. а б Микеланджело. Поэзия. Письма, 1983, С. 75
  42. Leonard Barkan, Michelangelo: A Life on Paper, Princeton University Press, 2010 (англ.)
  43. Wallace, 2010, С. 16 —17
  44. Ryan, 1998, С. 504
  45. Charles Seymour, Michelangelo's David: a search for identity, University of Pittsburgh Press, 1967 (англ.)
  46. Wallace, 2010, С. 24
  47. Wallace, 2010, С. 25
  48. d'Ancona, Mirella Levi (1968). The Doni Madonna by Michelangelo: An Iconographic Study. The Art Bulletin (Taylor & Francis), p. 45 (англ.)
  49. «Мікеланджело Буонарроті» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  50. Wallace, 2010, С. 20
  51. Wallace, 2010, С. 19
  52. Роллан, 1992, С. 100
  53. Роллан, 1992, С. 106 —107
  54. Andrew Wordsworth (2000-06-20). «Have Italy's art restorers cleaned up their act?» (англ.). The Independent. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  55. Peter Layne Arguimbau (2006-10-05). «Michelangelo's Cleaned off Sistine Chapel» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  56. а б в Wallace, 2010, С. 46 —47
  57. Роллан, 1992, С. 85 —86
  58. Павличко Д. В. Сонети подільської осені. — К.: Рад. письменник, 1973. — 112 с.
  59. а б в г д е ж Эрпель, 1990, С. 14
  60. Wallace, 2010, С. 7
  61. а б в г д е ж и к Эрпель, 1990, С. 15
  62. «Мікеланджело Буонарроті: Бібліотека Лауренціана (1524-1534)» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  63. Вазарі, 1970, С. 359
  64. Вазарі, 1970, С. 358
  65. William D. Montalbano (1994-04-09). «It's 'Judgment' Day for Unveiled Sistine Chapel: Vatican: The Pope praises the restored Michelangelo masterpiece. Gone is centuries of grime—and modesty» (англ.). The Los Angeles Times. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-05-19. 
  66. а б Вазарі, 1970, С. 362
  67. а б Либман, 1964, С. 17
  68. а б Вазарі, 1970, С. 364
  69. Francisco De Holanda, Dialogues with Michelangelo, Pallas Athene, 2006 ISBN 1-84368-015-7 (англ.)
  70. Paulo Villac Filho (2004-07-31). «Da Pintura Antigua by Francisco de Hollanda» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  71. Ian Chilvers. «Holanda, Francisco de». The Oxford Dictionary of Art. 2004. Encyclopedia.com (англ.). Процитовано 21 січня 2012. 
  72. Blaise de Vigenère. Les images ou tableaux de platte peinture des deux Philostrates sophistes grecs et les statues de Callistrate. Paris, 1578, p. 855 (фр.)
  73. Лео Стайнберґ. «Флорентійська П'єта Мікеланджело: Нога, якої нема» (PDF) (англ.). Процитовано 21 січня 2012. 
  74. «Палестринська П'єта» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 21 січня 2012. 
  75. Костенко Л. В. Силуети // Вибране. — Київ: Дніпро, 1989. — С. 225. — ISBN 5-308-00376-9.
  76. Роллан, 1992, С. 196
  77. Вазарі, 1970, С. 402
  78. Лист Даніеле да Вольтерра до Вазарі від 17 березня 1564 року
  79. Роллан, 1992, С. 195
  80. «Останній день життя, перший день спокою! (18 лютого 1564)» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  81. Вазарі, 1970, С. 419
  82. «Santa Croce (Florence): Tomb of Michelangelo Buonarroti» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  83. «Borromean Logos: Michelangelo» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  84. «Santa Croce: Church and Museum». The Museums of Florence (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  85. «Мікельанджело Буонарроті. Нажив я воло тут, на риштуванні... (в перекладі Мойсея Фішбейна)». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  86. а б в Wallace, 2010, С. 40 —41
  87. А. М. Эфрос. «Поэзия Микеланджело» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  88. а б в Роллан, 1992, С. 112 —113
  89. а б Роллан, 1992, С. 154 —155
  90. «Вибрані поезії Мікеланджело (з коментарем)» (PDF) (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  91. «Rime, Michelangelo Buonarroti (1623)» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  92. Ryan, 1998, С. 7
  93. «Die Dichtungen des Michelagniolo Buonarroti Herausgegeben Und mit Kritiscem Apparate Versehen von Dr. Carl Frey» (нім. та італ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  94. Ryan, 1998, С. 9
  95. Мікеланджело Буонарроті. Відповідь «Ночі»: [Вірш]: Пер. з італ. Г. Кочур// Зарубіж. л-ра. — 1998. — Жовт. (Чис. 40). — С. 4.
  96. Михайло Москаленко. «Нариси з історії українського перекладу». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  97. Albert Seay. Arcadelt and Michelangelo, Renaissance news vol. 18, 4 (1965) p. 299 —301 (англ.)
  98. Costanzo Festa ; edited by Richard J. Agee (1997). «Counterpoints on a cantus firmus» (англ.). A-R Editions, Inc. с. xi. Процитовано 4 лютого 2012. 
  99. «Early MusiChicago: Jean Conseil» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 22 січня 2012. 
  100. James Leonard, Rovi. «Richard Strauss. 5 Lieder, Op.15, TrV148» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  101. Iain Gillis. «Grasping Toward the Light: A Reassessment of Wolf’s Michelangelo- Lieder» (PDF). Musicological Explorations. Vol 11 (2010) (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  102. «Benjamin Britten. 7 Sonnets of Michelangelo, Op.22 (song cycle)» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  103. «Дмитрий Шостакович. Сюита на слова Микеланджело Буонарроти для баса и фортепиано. Перевод А. Эфроса» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  104. «Микеланджело Буонарроти. Стихотворения (До и после 1540)» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-26. 
  105. «Sir Peter Maxwell Davies. Tondo di Michelangelo» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  106. «Il tempo passa: based on the poetry of Michelangelo / Matthew Dewey» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  107. «Lead medal of Michelangelo, by Leone Leoni». The British Museum (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  108. а б Роллан, 1992, С. 87 —88
  109. «Яким був Мікеланджело?» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  110. Carlos Hugo Espinel (1999-12-18). «Michelangelo's gout in a fresco by Raphael». Volume 354, Issue 9196 (англ.). The Lancet. с. 2149 – 2151. doi:10.1016/S0140-6736(99)09070-4. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  111. Wolfgang Kuehn (2000-03-25). «Michelangelo's gouty knee». Volume 355, Issue 9209 (англ.). The Lancet. с. 1104. doi:10.1016/S0140-6736(05)72230-3. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  112. Роллан, 1992, С. 82 —83
  113. Роллан, 1992, С. 168 —169
  114. а б Роллан, 1992, С. 172 —173
  115. Вазарі, 1970, С. 310
  116. Вазарі, 1970, С. 315
  117. Вазарі, 1970, С. 316
  118. Любимов Л. Д. Искусство Западной Европы. — М.: Просвещение, 1982. — 320 с. (рос.)
  119. Rudolf Preimesberger. Paragons and Paragone: Van Eyck, Raphael, Michelangelo, Caravaggio, Bernini. — Getty Publications, 2011. — С. 68. (англ.)
  120. Anthony Hughes, Michelangelo, p. 326, ISBN 978-0-7148-3483-2 (англ.)
  121. Durant, 1953, С. 501
  122. David Fuller, The life in the sonnets, p. 30 (англ.)
  123. Symonds, 1893, С. 146
  124. Логиш С. В. «Микеланджело Буонарроти // Сборник статей» (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  125. Mark Brown (2010-02-16). «Michelangelo's dreams of male muse go on show at Courtauld» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  126. Durant, 1953, С. 585
  127. Брион, 2002, С. 241 —242
  128. Брион, 2002, С. 235
  129. Джекі Гейлер. «Капрезе-Мікеланджело: Місце народження мистецького генія». The Tuscan Magazine (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  130. J. Jones (24 січня 2004). «The Reluctant Disciple» (англ.). www.guardian.co.uk. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-03-29. 
  131. Salvador Dali. Untitled (Michelangelo Head with Drawers), 1970 (англ.)
  132. Микола Сядристий. Мікельанджело Буонарроті: акварельний портрет
  133. Божена Городницька (2008-10-01). «У ликах святих — Мікеланджело, Шевченко, бас-гітарист групи «Мері»…». www.wz.lviv.ua. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-05-19. 
  134. Пехник Андрій. Коректор: оповідання // Хроніки. — К.: Смолоскип, 2002. — с. 7 —35.
  135. Andrew Toffoli, Michelangelo Bunnyrroti (Histories Presents) (англ.)
  136. «Галерея Мікеланджело: згадки у культурі» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  137. «The Love Song of J. Alfred Prufrock By T. S. Eliot (With Stanza Summaries, Annotations, and Explanations of Allusions)» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  138. 'Кравець Ярема Іванович' Андрій Свірко — бельгійський перекладач і дослідник поетичної творчості Івана Франка (PDF) // Вісник Львівського університету, Львів: (2010) (51) С. 177 —195. Процитовано 19 травня 2012.
  139. Ольга Башкирова (листопад 2006). «Статуя в художній системі драматичної поеми Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»» (PDF). Слово і Час. с. 22. Процитовано 2012-02-09. 
  140. «49-ий фестиваль у Вальядоліді» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  141. Paul Joannides (Aug. 1977). «Michelangelo's Lost Hercules». The Burlington Magazine (англ.). с. 550. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  142. «J. Paul Getty Museum Acquires Francesco Primaticcio Bronze» (англ.). 2011-10-28. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  143. R. J. Knecht. Francis I. — Cambridge University Press, 1984. — С. 267. (англ.)
  144. Наталя Куликова (25 січня 2003). «Медичі — символ епохи Відродження». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  145. Вазарі, 1970, С. 388
  146. «Il petrarchismo atipico di Michelangelo» (італ.). 4 січня 2011. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  147. Шульц, 2006, С. 5
  148. Gerard McBurney. «Shostakovich, Dmitri: Suite on Verses of Michelangelo Buonarroti» (англ.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-02-04. 
  149. «Коментарі до повісті «Музыкант»». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-03-29. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Веринське диво (ТСН, 24.09.2010)

догори