Мілюков Павло Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мілюков Павло Миколайович
Мілюков Павло Миколайович
Pavel Milyukov.jpg
Народився 15 (27) січня 1859(1859-01-27)
Москва, Російська імперія
Помер 31 березня 1943(1943-03-31) (84 роки)
Екс-ле-Бен, Франція
Національність росіянин
Діяльність історик, дипломат
Alma mater Московський університет
Посада міністр закордонних справ Тимчасового уряду
Партія кадети

Мілюко́в Павло́ Микола́йович (* 15 (27) січня 1859(18590127), Москва — † 31 березня 1943, Екс-ле-Бен) — російський політичний діяч, історик та публіцист. Лідер партії конституційних демократів (кадетів), депутат Державної думи кількох скликань, міністр закордонних справ Тимчасового уряду.

Біографія[ред.ред. код]

Родина[ред.ред. код]

Павло Миколайович Мілюков народився 27 січня (15 січня за ст. стилем) 1859 року в Москві. Його батько був міським архітектором та інспектором художніх училищ, викладав у школі зодчества, а наприкінці життя працював на посаді оцінювача в одному з московських банків.

Павло Олексієвич, дід Мілюкова, походив з Тверської губернії. Він довгий час працював на золотих копальнях в Сибіру, однак безуспішно. Після його смерті батько Павла Мілюкова вивіз свою велику родину до Москви.

Мати Павла Миколайовича походила з роду Султанових з Ярославської губернії. Серед родичів матері близьким до Мілюкова був його двоюрідний брат М. В. Султанов, відомий архітектор. Як згадував майбутній політик, його мати була владною жінкою і відігравала в родині керівну роль, постійно акцентуючи увагу на низькому походженні батька Мілюкова.[1]

Дитинство[ред.ред. код]

На Павла Миколайовича великий вплив справив батько, який щиро захоплювався своєю професію і познайомив його з «Іліадою» Гомера, «Російським архівом», словниками з архітектури та численою літературою з історії мистецтва та естетики. На підмосковній дачі в Пушкіно Мілюков проводив чимало вільного часу. Спостерігаючи за роботою батька він отримав певні знання з креслення та архітектури, що пізніше стали йому в нагоді під час написання «Нарисів з історії російської культури».

В ранні роки у Мілюкова зародився стійкий інтерес до поезії та музики. Досить рано Павло почав писати вірші. Спочатку він просто наслідував Пушкіна й Нікітіна, а вже згодом з'явились його перші оригінальні твори. У Мілюкова був абсолютний музичний слух. Він знав на пам'ять всі головні партії опери Глінки «Життя за царя». На прохання хлопчика, батько купив йому скрипку і найняв досвідчених вчителів: соліста Большого театру Барміна та скрипаля Віллауна. Юнак брав участь у квартетах, де виконував партії альта та другої скрипки.[2]

Гімназійні роки[ред.ред. код]

Навчаючись в Першій Московській гімназії, Мілюков познайомився з пригодницькими творами Ф. Купера, Ж. Верна, М. Ріда, байками Крилова, працями Бєлінського та Чернишевського. В гімназійні роки він читав Гете, Шіллера, Гюго, а також «Енеїду» Вергілія, яка, за його спогадами, справила на нього неабияке враження. Мілюков любив математику та історію літератури; власне історія ж викликала в нього байдужість і її вивчення зводилось лише до підручника Іловайського.

Мілюков захоплювався культурою давнього світу; вивчав грецьку, німецьку, французьку та англійську мови, знав на пам'ять твори Есхіла, Софокла, Арістофана, Евріпіда, Платона, Теренція, Цицерона, Тацита та інших античних авторів. До цього додавалось знайомство з філософією — Спенсером, Гегелем, Вольтером. Саме тут у Мілюкова вже чітко визначилась здібність не лише до аналітичного, а й до асоціативного мислення, до узагальнень та синтезу. Він добре розумів однобічний характер викладання, зосередження на суто формальному штудіюванні давніх мов замість посиленого вивчення історії, літератури та природничих наук, що сприяло б формуванню осмисленого ставлення до дійсності. В гімназії Павло Миколайович також зацікавився суспільно-політичним життям. По її закінченні юнак став єдиним, хто отримав срібну медаль.[3]

Навчання в університеті[ред.ред. код]

В 1877 році Мілюков вступив на історико-філологічний факультет Московського університету. Тут він поглиблює свої знання з грецької філософії, читає Д. Г'юма, Дж. Локка та І. Канта. З появою в університеті В. Й. Ключевського та П. Г. Виноградова, Мілюков зацікавився історією. Він зближується з ними і вчиться серйозній науковій роботі.[4] Мілюков вважав Ключевського посередником між традиційним розумінням історії і новаторством європейської науки. Для молодого юнака, як і для решти студенства того часу, ім'я цього історика було втіленням нової наукової перспективи, оскільки їх покоління відкидало уявлення про історію як сукупність розповідей про факти.[5]

В обранні своєї спеціальності Мілюков вагався між темами в галузі давньої історії та філософії епохи Просвітництва. Сюди ж можна віднести культурно-антропологічні дослідження та захоплення суспільними рухами. В 1877 році Мілюков вивчав «Метафізику» Аристотеля, в 1878 — історію Стародавнього Риму та «Критику чистого розуму» І. Канта. Лише з 1879 року він зацікавився російською історією, коли окрім історії культу предків в Русі виникає інтерес до питання про російську інтелігенцію. В 1880 році Мілюков вивчає твори М. О. Бакуніна і готує літографічне видання лекцій М. М. Троїцького «Курс історії філософії».[6]

На юнака справили вплив також Д. М. Петрушевський та М. Н. Покровський. В семінарії Виноградова Мілюков пише роботу по римській епіграфіці і обирає своєю спеціальністю російську історію. Ще одною його працею була робота про літературні пам'ятки XVXVII ст. під керівництвом ректора університету Н. С. Тихонравова. Вивчення загальної історії Мілюков розглядав як необхідну пропедевтику для кращого розуміння російських джерельних процесів.

В період загострень внутрішньополітичної ситуації в імперії кінця 1870-х — початку 1880-х років Мілюков брав участь у студентському самоврядуванні і став свідком серйозних змін. Він притримувався поміркованої течії студентського руху. Згодом його арештували за участь у зібранні і направили до Бутирської в'язниці, після чого виключили з університету з правом поновлення на наступний рік. За цей час Павло Миколайович разом з товаришем брата П. Кречетовим вирушає до Італії з метою знайомства з греко-римською скульптурою та живописом раннього Відродження. Він відвідав Венецію, Падую, Болонью, Пізу, Флоренцію, Сієну, Рим, Неаполь та Помпеї.

По поверненню на четвертий курс університету Мілюков посилено вивчає німецьку, французьку, англійську та італійську мови; пізніше — болгарську, шведську та норвезьку. В цей час він знайомиться з книгою Ключевського «Боярська дума Давньої Русі», паралельно з навчанням працює викладачем історії в четвертій жіночій гімназії.[7]

Мілюков як історик[ред.ред. код]

7 травня 1883 року Мілюков отримав атестат, що засвідчував закінчення ним університету з «дуже гарною поведінкою» та «відмінними успіхами», а також затверджував його в ступені кандидата. Тим самим студентський період його біографії, що фактично завершився на один рік раніше, був остаточно підсумований і з формального боку. Питання про залишення Мілюкова при університеті для підготовки до магістерського іспиту по кафедрі російської історії офіційно було вирішене 1883 року, коли Ключевський подав на факультет відповідну характеристику. [8] В результаті Мілюков залишається на кафедрі Ключевського для підготовки до професорського звання.[9]

Для історичної теорії Мілюкова засадничим чинником була дискусія західників та слов'янофілів про оригінальність російського історичного процесу.[10]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 12.
  2. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 12-14.
  3. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 14-15.
  4. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 16-17.
  5. Томас М. Бон. Русская историческая наука. Павел Николаевич Милюков и Московская школа. — СПб.: Олеариус-пресс, 2005. — С. 47.
  6. Томас М. Бон. Русская историческая наука. Павел Николаевич Милюков и Московская школа. — СПб.: Олеариус-пресс, 2005. — С. 45-46.
  7. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 16-19.
  8. Макушин А. В., Трибунский П. А. Павел Николаевич Милюков: труды и дни (1859—1904) — Рязань, 2001.
  9. Вандалковская М. Г. П. Н. Милюков, А. А. Кизеветтер: история и политика.— М.: Наука, 1992. — С. 19.
  10. Томас М. Бон. Русская историческая наука. Павел Николаевич Милюков и Московская школа. — СПб.: Олеариус-пресс, 2005. — С. 47.