Міністерство оборони України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Міністерство оборони України
Загальна інформація
Дата створення 24 серпня 1991 року
Попередні відомства Міністерство оборони СРСР
Народний комісаріат оборони УРСР
Збройні сили УНР
Козацьке військо
Керівне відомство Кабінет міністрів України
Штаб-квартира м. Київ, пр-кт Повітрофлотський, 6
Відповідальний міністр Тенюх Ігор Йосипович (в.о.)
Підвідомчі органи Генеральний штаб Збройних сил України
Військово-Морські Сили Збройних Сил України
Сухопутні війська Збройних Сил України
Повітряні Сили Збройних Сил України
Ключовий документ Положення про Міністерство оборони України
Офіційний сайт
Штандарт Міністерства оборони України
Прапор Міністерства оборони України
Штандарт Міністерства оборони України
Емблема Міністерства оборони України

Міністе́рство оборо́ни Украї́ни (Міноборони України) — центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні сили України.

Міноборони України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони.

Основні завдання[ред.ред. код]

Основними завданнями Міноборони України є:

  1. участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координація діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони;
  2. участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України;
  3. забезпечення функціонування, бойової і мобілізаційної готовності, боєздатності та підготовки Збройних Сил до виконання покладених на них функцій і завдань;
  4. проведення державної військової кадрової політики, заходів щодо реалізації соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовців, членів їх сімей та працівників Збройних сил;
  5. розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу;
  6. взаємодія з державними органами, громадськими організаціями і громадянами, міжнародне співробітництво;
  7. контроль за додержанням законодавства у Збройних силах, створення умов для демократичного цивільного контролю над Збройними Силами.
Міноборони України очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняє з посади Президент України.
Міністр у межах повноважень, на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує і контролює їх виконання.
Нормативно-правові акти Міноборони України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

(ПОЛОЖЕННЯ про Міністерство оборони України]. ЗАТВЕРДЖЕНО Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 406/2011) http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/406/2011#n15

Історія створення Збройних Сил України[ред.ред. код]

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки.

На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот.

Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу.

Тому 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України.

Процес військового будівництва в Україні умовно можна розподілити на три основні етапи:

  • перший, з 1991 по 1996 роки — формування основ Збройних Сил України;
  • другий, з 1997 по цей час — подальше будівництво Збройних Сил України;
  • третій, з 2001 року — реформування та розвиток Збройних Сил України.

Характерними ознаками першого з них були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувався значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки. Так, на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків — на 600 одиниць, вертольотів — майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

В основу процесу створення власного війська були закладені політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору «Про звичайні збройні сили в Європі» та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого «флангового району». В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова «Про Раду оборони України», Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», Воєнна доктрина України тощо.

На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найзначніших історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Незважаючи на різноманітні труднощі того періоду були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Динаміка змін витрат на оборону

Проте, з часом стало зрозумілим, що процес будівництва Збройних Сил лише починався. І справа тут полягала не тільки у тому, що у той період не було системного підходу та чітко визначеного, послідовного плану до розв'язання проблем військового будівництва, а й бракувало підготовлених кадрів для його розробки та реалізації.

Негативно вплинула на процес військового будівництва також часта зміна керівництва військового відомства. Так, з 1991 по 1996 роки змінилося три Міністри оборони і чотири начальники Генерального штабу. З початком формування Збройних Сил України було оновлено понад 70 % керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військ військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.

На розв'язання проблем того періоду наклалися труднощі, пов'язані зі значним міждержавним переміщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 роки з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів та прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину.

Безумовно, головною причиною незадовільного виконання основних заходів будівництва Збройних Сил України було постійне зниження у Державному бюджеті України, як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і, витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння і військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зокрема.

Ці та інші чинники зумовлювали необхідність розробки обґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних Збройних Сил, а й — збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність з потенційними воєнними загрозами та викликами національній безпеці України та сучасними економічними можливостями держави.

Керівництво Збройних Сил України[ред.ред. код]

Структура Центрального апарату Міністерства оборони України (затверджена наказом Міністра оборони України № 172 від 18.04.2008)

Міністр[ред.ред. код]

Міністр оборони України — Тенюх Ігор Йосипович (з 27 лютого 2014 року)[1]

Структура[ред.ред. код]

Департаменти та управління


Керівники структурних підрозділів (прізвища, телефони)

  • Департамент преси та зв'язків із засобами масової інформації
  • Контрольно-ревізійний департамент
  • Департамент фінансів
  • Департамент правового забезпечення
  • Департамент воєнної політики та стратегічного планування
  • Департамент військової освіти та науки
  • Департамент міжнародного оборонного співробітництва
  • Департамент соціальної та гуманітарної політики
  • Департамент капітального будівництва
  • Департамент економічної та господарської діяльності
  • Департамент державних закупівель
  • Військово-медичний департамент
  • Департамент розробок і закупівлі озброєння та військової техніки
  • Департамент утилізації компонентів ракетного палива та ракет і боєприпасів
  • Департамент кадрової політики
  • Адміністративний департамент
  • Генеральний штаб Збройних Сил
  • Головне управління розвідки
  • Національний університет оборони України

Інформаційні засоби[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • ПОЛОЖЕННЯ про Міністерство оборони України затверджене Указом Президента України від 21 серпня 1997 року № 888/1997 (Зі змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 1464/99 від 12 грудня 1999, № 618/2002 від 04 липня 2002)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [http://www.pravda.com.ua/news/2014/02/27/7016518/ РАДА ОБРАЛА НОВИЙ УРЯД Четвер, 27 лютого 2014, 15:12 ]

Джерела[ред.ред. код]

Повна контактна інформація (прізвища, біографії, телефони)[ред.ред. код]