Міф про печеру

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Платонівська алегорія печери, Корнеліс ван Гаарлем, 1604 рік

Міф про печеру (або «Платонівська печера», «Алегорія печери») — знаменита алегорія, використана Платоном у трактаті «Держава» для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому. Викладена у формі діалогу між Сократом і братом Платона Главконом.

Основна ідея[ред.ред. код]

Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.

Фрагмент притчі[ред.ред. код]

Ти можеш уподібнити нашу людську природу щодо освіченості та неосвіченості ось якому станові… подивись-но: адже люди ніби знаходяться в підземному житлі на зразок печери, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кайдани, так що людям не зрушити з місця і бачать вони тільки те що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ці пута. Люди повернуті спиною до світла, що виходить від вогню який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога огороджена — глянь-но — невисокою стіною на зразок тієї ширми, за якою фокусники поміщають своїх помічників коли поверх ширми показують ляльок.

— Це я собі уявляю.

— Так уяви ж собі і те що за цією стіною інші люди несуть різне начиння тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот зроблені з каменю та дерева. При цьому як водиться, одні з тих, що несуть розмовляють інші ж мовчать.

— Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!

— Подібних нам. Перш за все хіба ти думаєш, що, перебуваючи в такому стані, люди що-небудь бачать своє чи чуже, крім тіней, що їх відкидає вогнем на розташовану перед ними стіну печери?

— Якже їм бачити щось інше, коли все своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?

— А предмети, які проносять там, за стіною; не те ж саме відбувається і з ними?

— Тобто?

— Якби в'язні були в стані один з одним розмовляти, хіба, думаєш ти, не вважали б вони що дають назви саме тому, що бачать?

— Неодмінно так.[1]

У художній літературі[ред.ред. код]

Іспанський письменник Хосе Карлос Сомоса побічно торкається платонівської алегорії печери та розвиває теорію Платона про світ ідей у своєму романі «Афінські вбивства», який 2002 року здобув Золоту Даггерівську премію, як найкращий детективний роман.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]