Навальний Олексій Анатолійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття захищена від незареєстронваих та непідтверджених користувачів.
 Редагування цієї статті незареєстрованими чи непідтвердженими користувачами є забороненим на даний момент.
Дивіться правила захисту сторінок та журнал захисту для детальнішої інформації. Якщо ви не можете редагувати цю статтю і бажаєте внести зміни, то ви можете зробити запит на редагування, обговорити зміни на сторінці обговорення, зробити запит на зняття захисту, ввійти в систему або зареєструватися.
Олексій Навальний у 2007

Олексій Навальний (рос. Алексей Анатольевич Навальный; *4 червня, 1976, Бутинь, Московська область) — російський політичний і громадський діяч українського походження[1], що здобув останніми роками слави поміж російських блогерів і медіа внаслідок своєї громадської діяльності. Він використовує популярний жж-блог для організації, відповідно до закону, масових заяв російських громадян у справах пов'язаних з корупцією в російській владі, що їх російські високопосадовці та наближені до влади великі підприємці, зазвичай, ігнорують. Він також регулярно пише колонки щодо питань, якими він опікується в російських медіа, зокрема в російський Forbes. За політичними переконаннями — російський націоналіст. Виступає за об'єднання Росії, України та Білорусі під очільництвом Росії[2].

Газета Ведомости назвала Навального переможцем у номінації Персона року — 2009[3]. Навальний став World Fellow в Єльському університеті, де він півроку навчався за програмою «Yale World Fellows»[4].

За підсумками 2011го компанія «Медіалогія» назвала Навального найцитованішим російським блогером з більш як дворазовим відривом від другого і десятиразовим відривом від третього місць у відповідному рейтингу[5].

Зміст

Біографічні відомості

Він закінчив Російський університет дружби народів 2003-го.

Діяльність

Навальний є міноритарним акціонером у низці провідних (і одночасно близьких до влади) російських компаній і його діяльність була, зокрема, спрямована на те, щоби зробити функціонування цих компаній якомога прозорішим. Така прозорість є вимогою закону, проте підозрювані у шахрайстві топ-менеджери цих компаній усіляко уникали прозорості у своїй діяльності[6]. Інші напрями його діяльності стосувалися порушень російської правоохоронної системи, таких як справа Сергія Магнітського, нецільове використання бюджетних коштів, якість державних послуг тощо.

У жовтні 2010 Навальний переконливо переміг на віртуальних виборах мера Москви проведених в інтернеті виданнями Коммерсантъ і Газета.Ru. Він здобув близько 30 000 голосів, або близько 45% при тому, що другим був канндидат «Проти всіх» з 9 000 голосів (14%), а третім Борис Нємцов з 8 000 голосів (12%).[7]

У листопаді 2010 Навальний оприлюднив[8] закриті документи щодо аудиту компанії Транснефть. Він стверджував, що оприлюднив скан оригіналу документу. Згідно з блогом Навального близько 4 мільярдів доларів США було вкрадено при спорудженні нафтогону «Східний Сибір — Тихий океан» і що ця шахрайська діяльність була координована Володимиром Путіним[9][10].

У лютому 2011 в інтерв'ю радіостанції finam.fm Навальний назвав правлячу в Росії партію Єдина Росія, «партією шахраїв і крадіїв» (рос. партия жуликов и воров).[11]. У травні 2011го російська влада відкрила карну справу проти Навального, що її західні медіа широко висвітлили як «помсту», а сам Навальний назвав її «сфабрикованою спецслужбами»[12][13][14].

Вибори до Державної Думи (2011), позбавлення свободи

Навальний в суді після арешту, 6 грудня 2011 року
Олексій Навальний на трибуні мітингу в Москві, проспект Сахарова, 24 грудня 2011 року

Олексій Навальний неодноразово заявляв, що найприйнятнішим, на його думку, на виборах до Державної Думи 2011го є голосування «за будь-яку партію, проти Єдиної Росії»[15].

5 грудня 2011 року, на наступний день після виборів, Навальний виступив на санкціонованому владою мітинзі, що проводився рухом «Солідарність» у Москві. Метою мітингу було висловлення незгоди з результатами проведених виборів і звинувачення влади в масштабних фальсифікаціях. Виступаючи перед багатотисячним натовпом, Навальний зокрема назвав «Єдину Росію» «партією шахраїв, злодіїв і вбивць». По закінченню заходу він із ще кількома сотнями учасників взяв участь у несанкціонованій ході до будівлі Центральної виборчої комісії Російської Федерації на Луб'янці, в ході якого його було затримано поліцією. Наступного дня відбулося судове засідання, де Навального було визнано винним в чиненні опору співробітникам правопорядку і призначила мірою покарання 15 діб адміністративного арешту. Дане рішення викликало невдоволення як серед опозиції, так і серед низки відомих адвокатів. Зокрема, зверталася увага, що суд не взяв до уваги пом'якшувальні обставини — наявність двох неповнолітніх дітей на утриманні і відсутність кримінальної історії у Навального [16]. «Міжнародна амністія» визнала Навального в'язнем сумління [17]. Був звільнений з під варти 21 грудня 2011го о 2й години 35 хвилин ночі; незважаючи на пізній час на виході його зустрічали численні журналісти та прихильники [18].

Особисте життя

Олексій Навальний має дружину Юлію (одружились 2000-го) і виховує доньку Дар'ю (2001 р.н.) і сина Захара (2008 р.н.)[19].

Зв'язок з Україною

Батько Олексія Навального, українець родом з села Залісся на Київщині[20]. Сам Навальний заявляв що: «Я наполовину українець, наполовину росіянин. У мене більша частина родичів живе в Україні… Доки Чорнобильська станція не вибухнула, у мене просто всі родичі жили в тих краях, я кожне літо проводив там. Мабуть, я більше українець за своїм якимось корінням і генетикою»[1]

Олексій Навальний виступає за геополітичний союз Росії, України та Білорусії, в якому Росія має грати провідну роль.[2]

Література

  • Константин Воронков. Алексей Навальный. Гроза жуликов и воров. — М.: Эксмо, 2011. — 224 с. — (Журналистское расследование). — 4000 экз. — ISBN 978-5-699-53227-8.

Примітки

  1. ↑ а б «Олексій Навальний як дзеркало російської революції». Архів оригіналу за 2013-01-14.  День
  2. ↑ а б ВІДЕО Навальний на передачі Велика політика з Євгенієм Кисельовим 10 лютого 2012
  3. ↑ «Персоны года — 2009: Частное лицо года». Vedomosti (Russian). 30 December 2009. Архів оригіналу за 2012-09-15. Процитовано 9 February 2011. 
  4. ↑ «The World Fellows: Alexey Navalny». Yale University. Архів оригіналу за 2012-08-05. Процитовано 9 February 2011. 
  5. ↑ «Самые цитируемые блогеры - 2011». Архів оригіналу за 2012-09-04. 
  6. ↑ «Activist presses Russian corporations for openness». Forbes. Архів оригіналу за 2012-07-07. Процитовано 9 February 2011. 
  7. ↑ «Выборы мэра Москвы». Gazeta.ru (Russian). Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 9 February 2011. 
  8. ↑ «Как пилят в Транснефти» (Russian). LiveJournal. Архів оригіналу за 2012-07-14. Процитовано 9 February 2011. 
  9. ↑ «Russia checks claims of $4bn oil pipeline scam». BBC News. 17 November 2010. Архів оригіналу за 2012-07-19. Процитовано 9 February 2011. 
  10. ↑ Soldatkin, Vladimir (2011-01-14). «Russia's Transneft denies $4 bln theft». Reuters. Архів оригіналу за 2012-12-08. Процитовано 2011-07-06. 
  11. ↑ «Пил, РосПил, освоение. Государство, криминал, бизнес. Каким будет финал?» (Russian). finam.fm. Архів оригіналу за 2012-07-09. Процитовано 19 February 2011. 
  12. ↑ ««Russian blogger Alexei Navalny faces criminal investigation»». Архів оригіналу за 2012-08-01. , The Guardian, May 10, 2011
  13. ↑ Catherine Belton, ««Russia targets anti-graft blogger»». Архів оригіналу за 2012-07-30. , Financial Times, May 10, 2011
  14. ↑ Alexander Bratersky, ««Navalny Targeted in Fraud Inquiry»». Архів оригіналу за 2013-01-05. , The Moscow Times, May 11, 2011
  15. ↑ Навальный, Алексей Анатольевич (6 июля 2011). «За любую партию, против «Единой России»». LiveJournal. Архів оригіналу за 2012-12-08. Процитовано 2011-12-12. 
  16. ↑ «Блогер А. Навальный получил 15 суток ареста». РосБизнесКонсалтинг. 6 грудня 2011. Архів оригіналу за 2012-07-17. Процитовано 2011-12-12. 
  17. ↑ Горбачев, Алексей (7 декабря 2011). «Египетский сценарий для России». Независимая газета. Архів оригіналу за 2013-04-17. Процитовано 2011-12-12. 
  18. ↑ «Навальный и Яшин вышли на свободу». Интерфакс. 21 декабря 2011. Архів оригіналу за 2013-04-17. Процитовано 2011-12-22. 
  19. ↑ ««Пятнадцать минут борьбы с режимом в день», The New Times, 25 жовтня 2010». Архів оригіналу за 2012-07-11. 
  20. ↑ «http://esquire.ru/wil/alexey-navalny». Архів оригіналу за 2012-07-20. 

Посилання

q: Олексій Навальний у Вікіцитатах?
Commons-logo.svg Олексій Навальний на Вікісховищі?
Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Навальний_Олексій_Анатолійович&oldid=12526650