Нагірний Євген Васильович
Євге́н Васи́льович Нагі́рний (*13 серпня 1885, Рудно — †8 червня 1951) — архітектор. Син В. Нагірного. 1912 р. закінчив архітектурний факультет «Львівської політехніки».
Працював у Львові на початку XX ст., спочатку разом з батьком. Використовував різні стильові форми — необароко, неороманику, неовізантійські тощо і функціоналізму в 20—30-ті роки, при проектуванні дерев'яних храмів переважно розвивав традиції бойківської школи.
Розвивав класицистичні тенденції у напрямках неокласицизму та класицистичного модерну. Традиції народної архітектури знайшли своє відображення в розвитку українського стилю та у розробці неоросійських тенденцій. Національний стиль Нагірний розвивав у наступних напрямках: український модерн і українське необароко. Основним джерелом для наслідування стала спадщина доби козацького бароко. Необхідно виділити два етапи творчого пошуку стилістичних напрямків для мурованого сакрального будівництва: до 1914 р. і міжвоєнні роки. На першому етапі виразними були неоросійські тенденції, що відображено у кількох проектах. Будівництво церков з використанням класичних ордерних композицій характерне як для першого, так і для другого етапу. Окрім того, для першого етапу проектування характерний еклектизм, звернення відразу до кількох архітектурних праобразів, надмірне використання архітектурних деталей та оздоблення. На другому етапі практично не зустрічаються споруди з використанням форм російської сакральної архітектури. Пошуки українського національного стилю переростають у два потужні напрямки: український модерн та українське необароко. Для другого етапу характерний більш виважений вибір стилістичних прототипів, еклектичність має не настільки яскраво виражений характер, архітектор все рідше використовує в проектах архітектурні деталі та мотиви, більше значення надається гармонії та естетиці загального архітектурного образу. Важливою рисою творчості Євгена Нагірного було прагнення поєднати особливості національної спадщини з надбанням прогресивної світової думки для того, щоб досягнути єдності народного та міжнародного, споконвічного і новітнього. Національні традиції були переосмислені згідно із стилістичними уподобаннями нового часу. Вони були розвинуті та оновлені, спрямовані на пробудження національної свідомості народу, піднесення його духовних надбань.
Зміст |
[ред.] Біографічні відомості
Народився у селі Рудно біля Львова у сім'ї архітектора і громадського діяча Василя Нагірного. Після закінчення гімназії, у 1903 р. вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Проте, незабаром його, як активного борця за український університет, заарештувала австрійська поліція. Після звільнення він продовжив навчання і у 1912 р. закінчив політехніку. Вирішальний вплив на формування Євгена Нагірного, як архітектора, мали проф. Іван Левинський та архітектор Вавжинець Дайчак, у чиїх творчих майстернях він стажувався. Згодом, на творчі погляди сина безпосередньо вплинув сам батько, у проектно-будівельному бюро якого Нагірний працював. Їх творча співпраця була перервана Першою світовою війною, потім у 1915 р. другим арештом і засланням Євгена цього разу угорським самодержавством, що захопило Львів. Повернувшись із заслання, архітектор займається відбудовою зруйнованих споруд у м. Долина. Після смерті батька та молодої дружини, з маленькою донечкою на руках, повернувся до Львова. У 1922 р. заснував власне архітектурне бюро, яке знаходилося до 1940 р. на пл. Ринок.
У 1939 р. після входу Західної України до складу УРСР, Є. Нагірний разом з Миколою Мікулою створює Львівську організацію Спілки архітекторів України. Він стає членом спілки і до кінця життя виконує функції заступника голови, керує секцією охорони пам'яток архітектури у Львівському облвиконкомі, викладає у Політехнічному інституті, а з 1947 р. і у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва.
Помер Євген Нагірний 8 липня 1951 р., залишивши своїм нащадкам понад 500 спроектованих і близько 300 побудованих об'єктів.
Похований на Личаківському кладовищі, поруч із батьком, на полі № 5[1].
[ред.] Сім'я
Йосифа Флянч — друга дружина Нагірного.
[ред.] Сімейний архів
Наприкінці 1980-их років, після смерті Йосифи Флянч – другої дружини Євгена Нагірного, яка не залишила заповіту, архівні документи планували вивести на сміття. Та цьому завадив директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. У вантажівці, яку йому вдалося скерувати тоді ще Львівської картинної галереї, були листи, світлини, меблі. Всі вони разом із розрізненим архівом, були передані Львівській галереї мистецтв.[2]
[ред.] Творчість
За його проектами у Львові були збудовані:
- Храм на вул. Короленка,
- Храм на вул. Миронюка,
- Дім Рідної школи на вул. Коцюбинського № 23 (1924 — 1928 рр.),
- Церква св. Андрія Первозванного на вул. Варшавській (1924 — 1931 рр., за проектом С. Тимошенка 1922 р.),
- Лікарня «Народна лічниця» (1934 р.),
Реставрував житловий будинок у Львові на вул. Руській № 10 (1932 р.).
Спроектував низку мурованих храмів, серед них:
- Церква Різдва Пр. Богородиці у м. Стебнику на Львівщині (1938 р.),
- Церква Св. Михайла у с. Веринь на Львівщині (1932 р.),
- Церква Св. Дмитра у с. Виписки на Львівщині (1929 р.),
- Церква Св. Параскеви у с. Будилів на Львівщині (1932 р.),
- Церква Св. Миколи у м. Буськ на Львівщині (1930 р.).
- Церква у с. Делятин на Івано-Франківщині (1935 р.),
- Церква Св. Онуфрія у с. Добротвір на Львівщині (1935 р.),
- Церква у м. Косів на Івано-Франківщині (1925 р.),
- Церква Св. Миколи у м. Краковець на Львівщині (1938 р.),
- Церква Св. Михайла у м. Підгірці на Львівщині (1926 р.).
Спроектував низку дерев'яних храмів, серед них:
- Церква Введення Пресвятої Богородиці в с. Дубшари Рожнятівського району на Станіслащині (1924 р.),
- Церква Введення Богородиці в с. Ортиничі Дрогобицького району на Львівщині (1925 р.),
- Церква св. Миколи в с. Нижній Струтин Рожнятівського району на Станіславщині (1926 р.),
- Церква Воскресіння Господнього в с. Старі Богородчани Богородчанського району /з с. Заріче на Станіславщині (1926 р.),
- Церква св. Параскеви в с. Фітьків Надвірнянського району на Станіславщині (1928 р.),
- Однобанна бойківського типу церква Собору св. Івана Хрестителя в с. Дністрик Старосамбірського району на Львівщині /з с. Головецький (1929 р.),
- П'ятибанна бойківського типу Вознесенська церква в с. Багнувате Турківського району на Львівщині (1929 р.),
- Миколаївська церква в с. Орявчику на Львівщині (1930 р.),
- Однобанна з двома ліхтарями церква бойківського типу в с. Орявчик Сколівського району на Львівщині (1930 р.),
- Трибанна бойківського типу церква св. Івана Хрестителя у с. Виців Старосамбірського району на Львівщині (1931 р., тесля В. Стельмах),
- Михайлівська церква в с. Красне Турківського району на Львівщині (1933 р.),
- Церква св. Івана Богослова в с. Дуб'є Бродівського району на Львівщині (1933 р.),
- П'ятибанна церква бойківського типу в с. Красному на Львівщині (1933 р.),
- Церква Воздвиження Чесного Хреста в с. Великі Мокряни Мостицького району на Львівщині (1937 р.),
- Церква св. Трійці в м. Косові на Станіславщині (30-і роки),
- Одноверха цвинтарна церква св. Юрія бойківського типу у с. Верхнє Синьовидне Сколівського району на Львівщині (30-і роки).
[ред.] Примітки
- ↑ Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів: 2006. — С. 164. — ISBN 966-8955-00-5
- ↑ «Галінфо» (03.08.2010). «У Львові відкрилася експозиція архівних документів родин Нагірних-Левів». Radiosvoboda.org. http://news.lvivport.com/content/view/36936/30/. Процитовано 11.08.2010.
[ред.] Джерела
- Нагірні, Леви: Історія родини. — Львів, 2000 р.
- Грицюк Л. С. Творча спадщина Євгена Нагірного та її значення для розвитку архітектури України: Автореф. дис… канд. архітектури: 18.00.01 / Нац. університет «Львів. політехніка». — Л., 2004. — 24 с.
- Словник митців-педагогів України та з України у світі (1850—1950-і рр.). — Львів: Українські технології, 2002.- С.69.


