Намітка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Тропінін. Українка в намітці, 1820 рік
16. Ukr selanka.jpg
Жінка в намітці

Намі́тка  — елемент традиційного вбрання українських заміжніх жінок. Різновид головного убору для виходу в люди у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см, який зав'язували навколо голови поверх очіпка або кибалки. Виготовлялася переважно з льону, рідше — з бавовни, конопель або шовку[1]. Часто зав'язувалася на пишний бант ззаду. Мала оберегове значення. Інші назви — наме́тка, пере́мітка, намитець, серпанок, рантух, склендячка.

Історія побутування[ред.ред. код]

У княжу добу жінки накривали голову обрусом[2] — прямокутним шматком полотна розміром 2 м на 40-50 см білого або пурпурового кольору з прикрашеними кінцями. Існувало два способи пов'язування обруса: його накидали на голову, залишаючи шию вільною або обмотували навколо шиї під підборіддям. Перший спосіб ношення побутував на Бойківщині ще на поч. XX століття.

В Іпатіївському літописі також згадується подібний головний убір — повойник[3].

У XVI–XVIII столітті жінки також носили обрус. Але починаючи з XV–XVI столітті на мініатюрах починають з'являтися жінки в намітках. У писемних джерелах термін «намітка» згадується під 1565 роком у Львівській міській книзі, а також у «Актовій книзі житомирського міського уряду XVI ст.». У Лохвицькій ратушній книзі другої половини XVII ст. з'являються терміни «намєтка» і «перемєтка». Але найпоширенішою назвою цього головного убору на той час була «серпанок». Намітка і серпанок відрізнялися матеріалом. Намітка виготовлялася із звичайного полотна, серпанок — із дуже тонкого.

У XVIII столітті було налагоджене промислове виробництво серпанків на фабриках[4].

У XIX столітті намітка була відома по всій території України. У цей час її ткали з найкращих сортів льону у домашніх умовах тонкими, як марля.

У XIX — поч. XX століття на Київщині та Черкащині у спадок від бабусі також отримували прозорі зеленуваті або сизуваті намітки із шовку-сирцю, але виготовляти їх уже не вміли.

На початок XX століття по всій території України, окрім центрів на Рівненщині, уже не ткали тонких льняних наміток. Намітки залишились виключно полотняні.

У кінці XIX — на початку XX століття намітки ще побутували у селянок Полісся, Буковини та Західного Поділля[5].

На початку XX століття вони майже повністю вийшли з ужитку в Східній Україні. У передвоєнні роки перемітки ще носили в західних областях, а в Карпатах і на Волині вони затрималися й до другої половини XX століття. Ще й тепер там можна зустріти намітки в скринях старих жінок.

Нині намітки є частинами музейних колекцій, крамом на антикварних ярмарках, одягом фольклорних колективів. Підвищується інтерес до них у сучасних заміжніх жінок, які хочуть вбиратися традиційно на події в стилі етно. Майстер-класи з давніх способів вив'язування проводять у Музеї Івана Гончара, Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Національному музеї У Львові.

Регіональні особливості найменування[ред.ред. код]

На Волині намітку називали «плат», на Поліссі — «завивало», на Лемківщині — «рубок», на Буковині — «рушник»[6]; на Волинському Поліссі — «намітець»[7]; на Гуцульщині, сході Закарпаття, заході Буковини, півдні Західного Поділля — «перемітка»[7]; Буковині[7] та Східному Поділлі[8] — «рантух»; на Західному Поліссі — «серпанок», на Чернігівському Поліссі — «зав'язка»[7]; на Східному Поділлі — «нафрама»[8][9].

Регіональні особливості орнаментування[ред.ред. код]

Намітка, Рівненщина
Молодиця з Полісся у намітці
Перемітка, Тернопільщина

На західному Поліссі намітки були переважно полотняні, лише в селі Крупове[5] Дубровицького району Рівненської області виготовляли тонке серпанкове полотно. Орнаментували кінці прямокутними смугами вишивки або ткання, а також часто чоло — вузьку смужку, що при вив'язуванні опинялася над обличчям. Чоло не обов'язково знаходилось посеред намітки, а могло бути розташоване ближче до одного з країв. Це залежало від планованого способу вив'язування. Також, внаслідок того, що при вив'язуванні намітка складалась у декілька разів, частина її поверхні залишалась прихованою, тому поліські жінки мали можливість робити декілька варіантів узорів на кінцях і два різних чола[10], які опинялися назовні почергово залежно від бажання власниці. Декорування здійснювали перебірним тканням червоною ниткою чи вишивкою заволіканням червоним з вкрапленням чорного (синього) або вирізуванням («риззю») з додаванням прямої гладі і верхоплуту білим (або з додаванням червоного і синього).

Покутські та гуцульські перемітки були полотняні і прикрашені на кінцях перебірним тканням із сухозліткою срібного та золотого кольорів, також мали кутаси[11].

На Західному Поділлі кінці переміток — «забори» — мали орнаменти, ідентичні з лиця і вивороту. Для цього різні техніки: стебнівку, косу і пряму гладь, двобічний хрестик виконують так, щоб отримати двобічну вишивку. Краї викінчують петельним швом. Поблизу міста Заліщики забори виконують шовковою ниткою чорного кольору, де-не-де додаючи темно-червону. Часто поміж основною вишивкою і покрайницею заборів проводять стрічку ланцюжком металевою (золотою або срібною) ниткою[12].

У Східному Поділлі побутували світлі намітки з білими рельєфними орнаментами бавовняними, льняними та шовковими нитками на кінцях та чолі[9]. Також зустрічались тут сіруваті, жовтуваті і чорні[9] намітки, а також білі намітки, оздоблені тканням або вишивкою кольоровими нитками і тороками з кольорового бісеру[8].

У Хмельницькому (і де-коли Вінницькому) Придністров'ї нафрами ткалися в домашніх умовах із фабричних бавовняних ниток і вишивалися металізованими нитками. Техніки вишивки були ідентичними притаманним традиційному рушнику південно-східного Поділля, проте композиція мала лише один ярус орнаменту.[13]

Наприкінці XIX століття на Буковині ткали перемітки, у яких поєднувалися перебірний візерунок зі смугами, витканими човниково-ремізною технікою. Як і на Поділлі узори були білими, рельєфними на світлому тлі і сполучали в собі льняні, бавовняні, шовкові нитки.[14]

Регіональні особливості вив'язування[ред.ред. код]

Особливості вив'язування залежали від того, якої форми використовувались очіпок та кибалка у визначеному регіоні. Це впливало на спосіб укладання намітки на голові, також методи вив'язування різнилися способом складання намітки та напрямком орієнтування кінців, що звисали.

Способів вбратися в намітку в Україні існувало безліч. Декілька різновидів могло існувати в одному селі. Технологію вив'язування ще пам'ятають старі жінки на Поліссі та у Карпатах, щодо решти регіонів — залишились замальовки етнографів XIX — поч. XX ст., які показують кінцевий зовнішній вигляд, проте не дають остаточної відповіді про спосіб завивання.

При вив'язуванні у західному Поліссі намітку складали по довжині в п'ять разів, обкручували її навколо голови і зав'язували на потилиці вузлом. Вільні кінці спадали вниз по плечах, сягаючи іноді стегон. У північно-західних районах Полісся намітку обвивали довкола дерев'яного обручика-кибалки, закріплювали один кінець, а інший залишали вільно звисати ззаду. Зверху по намітці горизонтально накладали кілька рядів стрічок[15]. Стрічки перейшли на жіночий головний убір наслідуючи дівочий і виконували ту саму оберегову функцію.

У с. Дібрівськ Зарічненського району Рівненщини намітку перед вив'язуванням «ладили» — згортали поздовжні кінці до середини, а потім ще раз вдвоє. Для міцності мастили зверху вареною картоплею. Перед вив'язуванням отриманий згорток розгортали в області вишитого «чола». Розгорнутою частиною намітки накривали голову, залишаючи один кінець (коротший) звисати збоку, а іншим обкручували підборіддя і двічі — голову, а потім протягували його через задню частину полотнища на перед, прилаштовуючи вишитий кінець прямо над чолом. Інший кінець підтикали біля вуха.[10]

У с. Люхча Сарненського району Рівненщини намітку вив'язували складніше, залишаючи ззаду звисати обидва кінці і петлю із частини полотнища.[10]

У с. Озеряни Олевського району Житомирщини намітку складали увосьмеро і перев'язували на відстані третини довжини від правого кінця. Коротший кінець розгортали і клали на голову так, щоб перев'язка опинилась над правим вухом. Нерозгорнутий кінець притримували лівою рукою над вухом, а правою перегинали його, завертали до потилиці і обгортали навколо голови справа наліво. Далі просовували крізь утворену петлю над правим вухом і залишали петлею на спині, закріплюючи кінець над лівим вухом. Старші жінки розгорнутим кінцем обгортали підборіддя і закріплювали його біля правого вуха.[16]

На Покутті намітку зав'язували півколом над чолом, на Гуцульщині (село Яворів) над чолом рясували, зверху білої перемітки пов'язували червону квітчасту хустку, з'єднуючи її кінці у вузлик на маківці[15]. У піст хустку не вив'язували, а вбиралися лише в білу перемітку.[17]

На Бойківщині наміткою-«завійкою» обгортали обличчя, а один чи два кінці опускали на спину або груди. Інколи один кінець намітки опускали на спину у вигляді довгої петлі «циби»[15].

У деяких місцевостях Західного Поділля та Східної Галичини у середині ХІХст. додатково до намітки на плечі кидали синю або червону хустку. Інколи хусткою обв'язували навколо очіпок, обводячи нею і підборіддя. Кінці хустки і кінці намітки опускали по спині і вони сягали майже краю свити[15].

У буковинській намітці довге полотнище стелилось по спині[18].

На східному Поділлі намітку зав'язували спереду. Подекуди один вишитий кінець намітки опускали на плече, інший — на груди[19].

На Чернігівщині носили «склендячку», яка була коротша від намітки і, як правило, не закривала верх голови. Її завжди одягали поверх очіпка і часто прикрашали стеклярусом[20].

На Лівобережній Черкащині намітку вив'язували поверх рогатого очіпка, повністю закриваючи його. Кінці зав'язували на потилиці вузлом або бантом[21].

На Правобережній Черкащині намітку в'язали «з вушками» по круглому високому очіпку. Кінці залишали звисати по спині до пояса. Старші жінки один кінець обводили під підборіддям, зав'язуючи обидва ззаду[21].

Застосування в обрядовості та народній магії[ред.ред. код]

Весільна обрядовість[ред.ред. код]

Перемітка має особливе значення у весільному обряді гуцулів. Зокрема в с. Довгопілля Путильського району перед виряджанням «князя» до шлюбу, він з дружбами сідає перед весільним деревцем, а мама кладе перед ним колачі й покриває його переміткою на знак того, що він уже не парубок[22]. За день до весілля молодий відсилає до нареченої гінців з подарунками, серед яких два калачі, пляшка напою, перемітка або рантух, червона хустка і чоботи.

У деяких регіонах України наміткою зв'язували руки молодих при вінчанні[23]. У інших регіонах для цього використовували хустку або рушник. Ця дія мала забезпечити міцну сім'ю.

Побутував також обряд перев'язування молодої наміткою навхрест[24]. Це мало символізувати набуття дівчиною нового соціального статусу — «з дівиці в молодиці».

Основна роль намітки на весіллі полягала в обряді «Покривання молодої». Ця дія була присутня на всій етнічній Україні і утверджувала наречену в новому статусі заміжньої жінки. Нюанси покривання молодої відрізнялися регіонально.

Цей ритуал у давнину виконував батько або молодий, ближче до поч. ХХст головна роль у більшості регіонів перейшла до матері[25].

Обряд, як правило, проводився в останній день весілля у домі молодої або коморі, наречена сідала на хлібну діжу або вивернутий кожух[26](символи плодючості), їй знімали дівочі знаки (вінок, стрічки), розплітали косу, мати двічі накидала на дівчину намітку, але молода її скидала, лише на третій раз[25] погоджувалась попрощатися з дівуванням.

Покривали не лише наречену, а дівчину, яка вступила у статеві стосунки з чоловіком до шлюбу, завагітніла і мала народити. Заміжні жінки приходили до «покритки» (так тепер називали цю дівчину у суспільстві) і пов'язували їй голову «по-заміжньому»[25]. Такі дії забезпечували дотримання моралі традиціоналістським суспільством і водночас мали розвантажити психологічний стан дівчини-покритки.

Родильна обрядовість[ред.ред. код]

На намітку, якою покривали матір на весіллі, баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку — щоб була доброю господинею і мала довгий вік[27]. Зберігали таку намітку все життя.

На Гуцульщині, прощаючись з повитухою в перший день після народження дитини, породілля дарувала їй намітку (або хустку, або вишиті рукави тощо), що мало забезпечити певне оберігання матері та дитини[22].

На Гуцульщині, а також Покутті й Поділлі після хрещення дитини в церкві жінки дарували породіллі перемітки[22]. Перемітка в родильній обрядовості виступала в ролі уявного посередника між світами, що в народній уяві мало сприяти народженню, була одночасно подарунком і платою за послуги тим, хто сприяв продовженню роду.

Поховальна обрядовість[ред.ред. код]

Щоб показати, що в хаті хтось помер, на Гуцульщині ззовні на вікні вішали білу перемітку[22]. Перемітка призначалась не лише для живих, а й для душ померлих родичів: для них вона повинна була послужити дорогою з потойбічного у земний світ, запрошенням до поминальної трапези.

Якщо помирала заміжня жінка, то перед похованням її вбирали в намітку, намітку і три хустки клали у руки, намітками обкладали труну, намітку вішали на надмогильний хрест. На західному Поліссі на намітках опускали домовину у могилу. Їх також вішали на хоругви і роздавали тим, хто ніс труну. Намітками та іншими тканими виробами обдаровували всіх присутніх, інколи це жертвувалось на церкву[28].

На Черкащині наміткою в домовині могли накривати як жінку, так і чоловіка[21].

Народна магія[ред.ред. код]

Вірили, що наміткою можна розігнати хмари і зупинити руйнівну негоду[27].

Аби зупинити епідемію холери усі жінки та дівчата села збирались на цвинтарі біля церкви, приносячи з собою намітки. Усі зібрані намітки зшивали одна з одною і отриманим довгим полотнищем двічі обводили навколо церкви, а кінці заносили всередину і протягували до Царських Врат і Престолу[29]. За народним віруванням, ця дія мала допомогти.

Намітка у традиційному строї інших народів[ред.ред. код]

Білоруска в намітці на білоруській марці

Намітка побутувала не лише на території України. Намітка була невід'ємною частиною традиційного строю жінок Білорусі, а також Брянської та Смоленської губернії Росії[30]. У Польщі жінок, які вбиралися в намітку (пол. podwika), називали «білоголовими»[1][30]. У Словаччині жінки, ідучи вперше після пологів до церкви, накривали плечі білим покривалом — наміткою — яке називали «уводніца»[1].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Воропай, 1993, С. 505
  2. Стельмащук, 1993, С. 55
  3. Стельмащук, 1993, С. 55-56
  4. Стельмащук, 1993, С. 74
  5. а б Стельмащук, 1993, С. 137
  6. Рукотвори, 2009
  7. а б в г Стельмащук, 1993, С. 136
  8. а б в Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. — К. : Балтія-Друк, 2008. — Т. 1 : Лісостеп; Степ. — 2008. — 160 с. : іл. ISBN 966-8137-51-5
  9. а б в Гальчевська Л. А. Традиційні головні убори українців Східного Поділля кінця XIX-ХХ ст. // Подільська старовина, (2008). Процитовано 24 липня 2012.
  10. а б в Українець, 2006
  11. Репортаж телеканалу 24
  12. Кулинич-Стахурська О. Мистецтво української вишивки — Львів, 2007–264 с. ISBN 978-966-02-4282-1
  13. Причепій Є. Причепій Т. Вишивка Східного Поділля. — К.: Родовід, 2007. — 344 с. — ISBN 966-7845-30-3., с. 14-16
  14. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики — К.:редакція вісника «Ант», 2005. — 400 с. — ISBN 966-340-083-8
  15. а б в г Стельмащук, 1993, С. 139
  16. Одарченко П., Царинник Г. Український народний одяг. — Торонто-Філадельфія, 1992. — С. 272-275.
  17. Шухевич В. Гуцульщина. — Львів: Друкарня НТШ, 1899. — Т. 1. — С. 132-134.
  18. Стельмащук, 1993, С. 140
  19. Стельмащук, 1993, С. 140-141
  20. Стельмащук, 1993, С. 141
  21. а б в Корнієнко Г. Традиційний одяг Черкащини кін. XIX — поч. XX ст. — К.: Родовід, 1993 — 32 с.
  22. а б в г Гуцульська вишивка з колекції НМНМГП імені Й. Кобринського/ Загальна редакція О. Никорак — К.: Родовід, 2010. — 200 с. ISBN 966-7845-52-0
  23. Босий, 2011, С. 108
  24. Босий, 2011, С. 153
  25. а б в Босий, 2011, С. 137-138
  26. Стельмащук, 2006, С. 171
  27. а б Чебанюк, 2012
  28. Стельмащук, 2006, С. 181-182
  29. Босий, 2011, С. 158
  30. а б Стельмащук, 1993, С. 135

Джерела[ред.ред. код]

  • Босий О. Г. Священне ремесло Мокоші. — Вінниця, 2011. — 212 с. — ISBN 978-966-2585-12-4.
  • Воропай О. Звичаї нашого народу. — К.: Оберіг, 1993. — 592 с.
  • Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. — Донецьк: Сталкер, 2000. — 496 с.
  • Зеленін Д. Жіночі головні убори східних слов'ян. — 1926-1927. (рос.)
  • Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. — 240 с.
  • Стельмащук Г. Г. Давнє вбрання на Волині. — Луцьк, 2006. — 280 с. — ISBN 966-361-113-8.
  • Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / Київ.: «Либідь», 1994. — 256 с.


Посилання[ред.ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Пов'язування поліської намітки (Майстер-клас у київському Музеї Івана Гончара)
Nuvola apps kaboodle.svg Пов'язування прикарпатської перемітки (майстер-клас в коломийському Музеї «Писанка»)
Nuvola apps kaboodle.svg Пов'язування прикарпатської перемітки (майстер-клас в коломийському Музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття)
Nuvola apps kaboodle.svg Докладно процес вбирання намітки з Волинського Полісся