Напад на Мерс-ель-Кебір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Напад на Мерс-ель-Кебір
Друга світова війнаВійна на Середземному морі
Mers el Kebir Memorial at Toulon, France.jpg
Пам'ятна дошка в Тулоні французьким морякам, загиблим 3 липня 1940 року в Мерс-ель-Кебір.
Дата: 3 липня та 6 липня 1940
Місце: Мерс-ель-Кебір, Французький Алжир, Північна Африка
Результат: Знешкодження французького флоту
Сторони
Naval Ensign of the United Kingdom.svg Королівський ВМФ Civil and Naval Ensign of France.svg ВМС Франції
Командувачі
Велика Британія Джеймс Сомервіль Civil and Naval Ensign of France.svg Марсель-Бруно Женсуль
Військові сили
Naval Ensign of the United Kingdom.svg Королівський ВМФ Civil and Naval Ensign of France.svg ВМС Франції
Втрати
* 2 загиблих
  • 6 літаків пошкоджено
* 1297 загиблих
  • 1 лінкор потонув
  • 2 лінкори пошкоджені
  • 3 лідери пошкоджені
  • 1 лідер викинувся на берег

Напад на Мерс-ель-Кебір (фр. Bataille de Mers el-Kébir, англ. Attack on Mers-el-Kébir) — напад під час Другої світової війни англійської ескадри на французькі кораблі, що знаходилися на базі Мерс-ель-Кебір(англ.)укр., поблизу Орана (Алжир) у Північній Африці. Напад був здійснений як частина операції «Катапульта», метою якої було запобігти захопленню кораблів французьких ВМС Німеччиною та Італією після Комп'єнського перемир'я.

Голова режиму Віші маршал Петен і командувач флоту адмірал Дарлан(англ.)укр. неодноразово заявляли, що жоден корабель не дістанеться Німеччині. Але британці дуже побоювалися, що військовий флот Франції потрапить до рук противника. 3 липня 1940 року британська ескадра у складі авіаносця «Арк Роял», лінійного крейсера «Худ», лінкорів «Веліант», «Резолюшн», двох крейсерів та 11 есмінців під командуванням віце-адмірала Сомервіля з'явилася на рейді ВМБ Мерс-ель-Кебір.

На французькій базі на той час перебували лінкори «Дюнкерк», «Страсбург», «Прованс», «Бретань», гідроавіаносець «Командант Тесте» та шість лідерів. Французькому віце-адміралу Женсулю(англ.)укр. було передано ультиматум, згідно з яким французькі сили мали протягом шести годин приєднатися до британських, перейти зі зменшеними екіпажами до британських портів або самозатопитися. Адмірал Женсуль відхилив ці пропозиції і близько 18-ї години британські лінкори відкрили вогонь. «Страсбургу» з декількома лідерами вдалося прорватися в Тулон. Пошкоджені лінкори «Дюнкерк» і «Прованс» та лідер «Могадор» викинулися на мілину. Лінкор «Бретань» вибухнув та затонув.

6 липня, після того як французи оголосили, що «Дюнкерк» готовий вийти в море, британські торпедоносці з авіаносця «Арк Ройал» вдруге атакували його. Дві торпеди влучили в сторожовий корабель, який стояв біля борту «Дюнкерка» і викликали детонацію глибинних бомб, що були на ньому. Сильний вибух розірвав правий борт «Дюнкерка» на 40-метровій довжині й лінкор ліг на дно.

Під час бойових дій 3 та 6 липня 1940 загинули 1297 французів та близько 350 отримали поранення. Втрати британців склали лише шість літаків та два льотчики.

Передумови[ред.ред. код]

Поразка у Дюнкеркській операції та неспроможність французьких військ налагодити оборону врешті-решт призвели до капітуляції Франції. Британська влада, втративши союзника, самотужки почала організацію оборони Британських островів. Важливим чинником безпеки Великобританії була подальша доля французького флоту. Британський флот був сильнішим за сукупний флот Італії та Німеччини. Але в разі захоплення сучасних французьких кораблів, флоти країн Осі ліквідували би перевагу Королівського флоту. Тому британці не могли дозволити перехід бодай частини французького флоту до рук ворога. Під час зустрічі в Бордо 18 червня 1940 року головнокомандувач французького флоту адмірал Дарлан запевнив Першого морського лорда сера Дадлі Паунда, що французи зроблять усе можливе для того, щоб кораблі залишились французькими, або ж були затоплені чи перейшли до портів Британії та США[1].

Згідно з умовами франко-німецького перемир'я флот мав припинити використання зашифрованих повідомлень. Тому, скориставшись часом до набрання чинності перемир'я, Дарлан розіслав флоту останні розпорядження щодо подальших дій. Ще 22 червня, коли обговорювалися умови перемир'я, адмірал розпорядився організувати на кожному кораблі секретну команду, яка повинна була зруйнувати озброєння та затопити корабель у разі спроби захопити його німцями[2]. 24 червня, в одному з останніх повідомлень він роз'яснював свою позицію:

  • 1) демобілізовані французькі кораблі мали залишатися під французьким прапором, із французькими екіпажами та перебувати у французьких неокупованих портах;
  • 2) слід було вжити таємних заходів з організації саботажу з метою запобігти спробам будь-яких іноземців використати французькі кораблі;
  • 3) якщо буде підписано текст франко-німецької угоди, що суперечить першому пункту, без додаткового наказу кораблі мали йти у США або затопитися[3].

Умови підписаного французами перемир'я дуже занепокоїли британський королівський флот. Восьма стаття франко-німецької угоди про перемир'я й аналогічна дванадцята стаття франко-італійської угоди обумовлювали, що французькі кораблі мали бути роззброєні під контролем країн Осі в портах довоєнної приписки. Таким чином, сучасні французькі лінкори мали прибути в Брест, зайнятий німецькими військами [4]. Французи провели переговори з німецькою та італійською сторонами про те, щоб демобілізація проводилася в неокупованих портах Франції — Тулоні та африканських портах. Італійці погодилися на ці умови 29 червня, потім вони були прийняті й німецькою стороною. Але інформація про ці домовленості не була своєчасно отримана британським Адміралтейством унаслідок ускладненого зв'язку з військово-морським міністерством Франції[5].

Ще одним приводом для ускладнень було те, що французькою мовою слово «contrôle» застосовувалося в значенні «спостереження», «нагляд», а в англійському ж перекладі — «управління»[6]. Британський уряд вважав, що в Німеччини буде можливість захопити французькі кораблі, і тому було прийнято рішення провести операцію з нейтралізації французького флоту, яка отримала кодову назву «Катапульта»[7][8]. Захопити французькі кораблі, що перебували в портах Великобританії та єгипетській Олександрії, можливо було приховано з берега за допомогою абордажних партій. Однак у французьких портах діяти у такий спосіб було неможливо, і нейтралізація французьких кораблів потребувала проведення переговорів або застосування сили. Найскладнішою видавалася операція з нейтралізації потужного французького з'єднання на базі Мерс-ель-Кебір, де перебували чотири французькі лінкори[9][10]. Для цього завдання було виділено британське З'єднання Н, що базувалося на Гібралтарі.

Оскільки німці та італійці погодилися з тим, що французькі кораблі було роззброєно в неокупованих портах, французькі кораблі вже не планували перехід до Британії й почали підготовку до демобілізації[11]. Тим часом британські офіційні особи провели низку зустрічей із керівниками французьких африканських департаментів та командувачами розташованих там військових підрозділів із пропозицією відмовитися підкорятися уряду Віші, перейти на бік Великобританії і продовжити боротьбу з ворогом[12]. 24 червня 1940 року начальник морської станції в Гібралтарі британський адмірал сер Дадлі Норт зустрівся з адміралом Жансулєм в Мерс-ель-Кебірі на борту французького лінкора «Дюнкерк». У відповідь на пропозицію Норта Жансуль повідомив, що буде підкорятися наказам французького уряду й адмірала Дарлана зокрема. Після чого відкинув будь-які пропозиції про те, що французькі кораблі можуть перейти під британське командування. Разом із тим француз запевнив британського адмірала, що жоден корабель ні в якому разі не потрапить до рук ворога, якщо той зважиться здійснити таку спробу. 26 червня повернувшись до Гібралтару Норт отримав від британського Адміралтейства наступне повідомлення:

Чи вважаєте Ви, що французький флот, який знаходиться в Орані, може підкоритися нам, якщо британські кораблі з'являться перед портом із такою пропозицією?

На це Норт, виходячи з бесіди з Жансулєм, дав негативну відповідь[13][14].

З'єднання «H»[ред.ред. код]

Докладніше: З'єднання «H»

Західне Середземномор'я було зоною відповідальності французького флоту, тому після капітуляції Франції у Великобританії виникла потреба закрити прогалину в обороні. Було прийнято рішення створити в Гібралтарі з'єднання «H». Завдяки зручному розташуванню Гібралтару, з'єднання, що базується в ньому, мало можливість у найкоротші терміни досягти середини Середземного моря, прикривати маршрути конвоїв з Фрітауна, а при необхідності — надати допомогу Флоту Метрополії в північній частині Атлантичного океану. У Західному Середземномор'ї, крім протидії флоту Італії, у з'єднання була ще одна складна задача. Необхідно було перешкодити країнам Осі захопити французькі кораблі, що перебували в африканських портах[15]. Під час вибору командувача з'єднанням керувалися двома міркуваннями: 1) для ведення переговорів у нього мав бути ранг не нижчий рангу французького адмірала Жансуля; 2) у разі необхідності йому мало вистачити рішучості застосувати силу до колишніх союзників. Після розгляду кандидатур на пост командувача з'єднанням «Н» було призначено віце-адмірала Джеймса Сомервіля, відкликаного з відставки [16].

До основи з'єднання «Н» увійшли лінійний крейсер «Худ», який щойно вийшов із ремонту, та авіаносець «Арк Ройал». 18 червня «Худ» і «Арк Ройал», під супроводом 8-ї флотилії есмінців, вийшли з Британських островів до Гібралтару, куди прибули 23 червня 1940 року[17]. 28 червня 1940 року адмірал Сомервіль вийшов на крейсері «Аретьюза» з Плімута на Гібралтар із вантажем магнітних мін на борту[16]. 30 червня Сомервіль підняв прапор на лінійному крейсері «Худ». Формування з'єднання «Н» було завершено. До нього, крім «Худа» й «Арк Ройала», увійшли старі лінкори «Веліент» і «Резолюшн», легкі крейсери «Аретьюза» й «Ентерпрайз» та одинадцять есмінців[17]. Крім надводних кораблів з'єднанню тимчасово були придані підводні човни «Протеус» і «Пандора»[14].

1 липня 1940 Сомервіль отримав наказ бути готовим до проведення операції «Катапульта» 3 липня. Жансулю слід було передані чотири пропозиції на вибір: продовження війни на боці англійців, репатріація в британському порту, роззброєння кораблів під наглядом англійців, або затоплення своїх кораблів. Адмірал Сомервіль надіслав довгого листа до Адміралтейства, в якому переконував не застосовувати силу, тому що це призведе до того, що колишні союзники стануть ворогами. Адміралтейство відповіло, що Сомервілю доручена важка та неприємна місія, але, якщо французи не погодяться на означені умови, він повинен буде знищити французькі кораблі. Єдиним послабленням стало додання до вищезазначених пропозицій варіанту, за яким французи могли піти на Антильські острови для подальшої демілітаризації та переходу під контроль США. З'єднання «H» вийшло з Гібралтару о 16:00 2 липня [14].

Сили сторін[ред.ред. код]

Велика Британія[ред.ред. код]

В операції «Катапульта» 3—4 липня 1940 року до складу з'єднання «H» адмірала Сомервіля входили лінійний крейсер «Худ», лінкори «Резолюшн» та «Веліант», авіаносець «Арк Ройял», легкі крейсери «Арет'юза» і «Ентерпрайз» та 11 есмінців[18].

Франція[ред.ред. код]

Французька атлантична ескадра була розподілена між трьома портами — Мерс-ель-Кебіром, Ораном та Алжиром. На недобудованій базі Мерс-ель-Кебір перебували лінкори «Дюнкерк», «Страсбург», «Прованс», «Бретань», шість лідерів — «Вольта», «Могадор», «Тигр», «Лінкс», «Керсен», «Террібль» та гідроавіаносець «Коммандан Тест». База була прикрита береговими батареями[30] калібром від 75 до 240 мм[31].

У Мерс-ель-Кебірі лінкори розташовувались біля причальної стінки в дуже незручний спосіб. Вони стояли носом до внутрішньої гавані на відстані 120 метрів один від одного, за 60 метрів від зовнішнього молу, кормою до нього. Таким чином, нові лінкори «Дюнкерк» та «Страсбург» не мали можливості стріляти головним калібром у бік моря, тому що обидві їх башти були в носовій частині. Один з лідерів — «Керсен» — був у небоєготовому стані, займаючись ремонтом машин[32].

Також в Мерс-ель-Кебірі перебувало декілька допоміжних суден — кораблі берегової охорони «Ліліа» (A.D.275), «Надаль» (V.P.77), «Се не-па-вотр-аффер» (V.P.84), ліхтер «Пюіссант», буксири «Естерель», «Керуан», «Арман», «Кольгрен», «Котантен», «Фрондьор», танкери «Фреш», «Торран»[31].

В Орані, за декілька миль на схід, перебували есмінці «Борделе», «Тромб», «Трамонтан», «Торнад», «Тіфон», «Брестуа», «Булоне», «Каск», «Корсар», міноносець «Пурсюівант», колоніальні авізо (сторожові кораблі) «Ріго де Жануйї», «Гранд'єр», «Шамуа», «Енпетюоз», «Батайоз», «Кюрйоз» (несправний), сторожові кораблі «Ажакс'єнн» (Р.136), «Тулоннез» (Р.138), «Сетуаз» (Р.139), «Тер-Ньов» (Р.18), «Маріго» (P.1), тральщики «Анжель Б» (A.D.73), «Реймон» (A.D.277), підводні човни «Діан», «Данає», «Ерідіс», «Аріан», «Псіше» и «Ореад»[31].

Базова авіация в Ла-Сеньї і Сен-Дені-Дю-Сіг налічувала приблизно 50 винищувачів M.S.406 і «Хок-75» та ще близько 50 несправних літаків[31]. За іншими джерелами справними були лише 42 винищувачі[30].

В Алжирі перебували 3-я та 4-а дивізії крейсерів, 8-й та 10-й дивізіони контр-міноносців: легкі крейсери «Марсейез», «Ла Галіссоньер», «Жан де В'єн», «Жорж Лейе», «Глуар», «Монткальм»[ком. 1], лідери «Ендомтабль», «Мален», «Фантаск» и «Одасьє»[14].

Битва[ред.ред. код]

Переговори[ред.ред. код]

Ще в Гібралтарі для переговорів із Жансулєм було обрано командира «Арк Ройал» кептена Голланда, який раніше служив військово-морським аташе в Парижі і досконало володів французькою. Голланд був чарівною людиною і мав багато знайомств та дружніх зв'язків серед французьких офіцерів. Есмінець «Фоксхаунд» із Голландом на борту відокремився від британського з'єднання о 2:00 GMT[ком. 2] 3 липня, о 4:45 «Фоксхаунд» досяг мису Фалькон і о 5:15 семафором просигналив із рейду Мерс-ель-Кебіру:

«Фоксхаунд» адміралу Жансулю. Британське адміралтейство надсилає кептена Голланда для переговорів з Вами. Будь ласка, дозвольте прибути[31].

Голланд не повідомив заздалегідь про своє прибуття — Сомервіль побоювався, що французи можуть підготуватися до відходу або встигнути піти з Мерс-ель-Кебіру. Спостерігачі доповіли Жансулю, що на горизонті виявлено сильне британське з'єднання у складі трьох лінкорів і авіаносця, які маневрують за 8 миль від Орана. Жансуль, припускаючи, що швидше за все, Голланд прибув із ультиматумом, відмовив йому в аудієнції. Але надіслав на зустріч свого прапор-офіцера Бернара Дюфе, що добре знав англійську і був особисто знайомий із Голландом. Дюфе було заборонено брати в Голланда будь-які документи[39].

О 7:05, не дочекавшись відповіді французів, з «Фоксхаунда» передали на «Дюнкерк»[39]:

Адміралу Жансулю. Британське Адміралтейство надсилає кептена Голланда для переговорів із вами. Флот Його Величності сподівається, що мої пропозиції дозволять Національному флоту Франції, доблесному і славному, стати на нашу сторону. У цьому випадку ваші кораблі залишаться у ваших руках, нікому не доведеться турбуватися про своє майбутнє. Британський флот, який стоїть в морі перед Ораном, радо вас зустріне.

О 7:15 Дюфей прибув на борт «Фоксхаунда». Голланд наполягав на передачі документів і хотів дати роз'яснення на словах Жансулю або, в крайньому випадку, начальнику його штабу. Дюфе о 7:45 повернувся на борт «Дюнкерка» зі звітом адміралу Жансулю[39]. Положення Жансуля ускладнювалося тим, що французьке адміралтейство того дня переїжджало з Бордо у Віші з проміжною зупинкою в Нераці і зв'язок з ним було втрачено[40][41]. Фактично, Жансулю потрібно було приймати рішення самостійно[39].

З борту «Дюнкерка» було передано сигнал, що Жансуль відмовляється прийняти Голланда і «Фоксхаунду» слід негайно піти. Голланд, не бажаючи загострювати обстановку, відіслав есмінець у море, а сам на катері з двома друзями вирушив до «Дюнкерка». Назустріч йому на катері вийшов терміново Дюфе. Вони зустрілися на бочці, що стояла за 200 метрах посеред протичовнового загородження. Голланд передав Дюфе пакет для адмірала. Той відбув на «Дюнкерк», а Голланд став чекати відповіді. О 8:45 Дюфе піднявся на борт «Дюнкерка». У пакеті був фактично британський ультиматум. Французьким кораблям було запропоновано на вибір[42]:

  • 1) вийти в море й приєднатися до британського флоту для продовження війни з Німеччиною та Італією;
  • 2) вийти в море зі зменшеними екіпажами для проходження в британські порти, де французькі моряки будуть репатрійовані;
  • 3) вийти під англійським ескортом зі зменшеними екіпажами у французькі порти Вест-Індії або в порти США, де кораблі буде роззброєно, а екіпажі — репатрійовано;
  • 4) затопити кораблі протягом 6 годин;
  • 5) в іншому випадку їм доведеться стати до бою проти британців.

Перший та другий пункти суперечили умовами перемир'я з Німеччиною та наказам французького командування, тому були відкинуті Жансулєм одразу. Третій пункт практично нічим не відрізнявся від перших двох, тому що також порушував умови перемир'я. У недавніх наказах Дарлана такий варіант розглядався, але тільки як відповідь на спробу захоплення кораблів німцями. До того ж уранці 3 липня надійшла німецька вимога щодо повернення всіх французьких кораблів з Англії в порти Франції під загрозою перегляду умов перемир'я. Тому всерйоз він Жансулєм не розглядався, і в повідомленні французькому адміралтейству про ультиматум він навіть не згадав про цей варіант [42].

О 9:00 Дюфей передав Голланду відповідь Жансуля: «Обіцянка, дана Норту, залишається в силі. Французькі кораблі ні в якому разі не дістануться німцям чи італійцям у цілому стані. У випадку ж застосування сили, французи битимуться». О 10:00 начальник штабу французької ескадри капітан 1 рангу Данбі передав Голланду листа, який підтверджував відповідь, передану раніше через Дюфе. У ньому також Жансуль попереджав, що в разі застосування сили весь французький флот опиниться у стані війни з Великою Британією[43].

Голланд доповів Сомервілю про провал переговорів. О 10:50 з «Фоксхаунда» передали заяву Сомервіля: «З жалем інформую Вас, що відповідно до наявного у мене наказу, я не дозволю Вам залишити порт, якщо пропозиції Уряду Його Величності не буде прийнято» [44]. О 12:07 в повітря було піднято п'ять торпедоносців «Свордфішів» із підвішеними магнітними мінами[45][ком. 3]; прикриття торпедоносців здійснювали шість винищувачів «Ск'юа». Літаки не зустріли опору й близько 12:30 скинули міни на фарватері біля виходу з сітчастого загородження [46][42]. Близько 13:10 Сомервіль повідомив Жансуля, що у разі відмови він відкриє вогонь о 14:00. У відповідь Жансуль о 13:15 передав на «Фоксхаунд», що не має наміру виходити в море й чекає відповіді французького уряду на повідомлення про ультиматум. О 13:30 Жансуль додатково передав, що готовий прийняти британського посланця для переговорів[44]. Британські літаки-спостерігачі, що кружляли над затокою, доповіли, що з Орана у напрямку Мерс-ель-Кебіру висувається есмінець. Тому о 14:25 з «Арк Ройала» були піднято два «Свордфіші» 820-ї ескадрильї з бортовими номерами 4K і 4M. Близько 14:45 вони скинули дві магнітних міни на виході з гавані Орану[45].

Голланд піднявся на борт «Дюнкерка» о 15:00. Під час переговорів Жансуль повідомив Голланду про зміст телеграми Дарлана від 24 липня і пояснив, що французький флот має підкорятися умовам перемир'я і має накази йти на Мартініку або до США у разі спроби захоплення супротивником. Також повідомив про те, що 2 липня французькі кораблі почали демілітаризацію. Інформація про це була передана Сомервілю о 16:20[44]. Переговори не привели до вироблення остаточного рішення. Жансуль запропонував Голланду тимчасову «джентльменську угоду». Британські кораблі не чинять ніяких ворожих дій, а французькі кораблі не намагатимуться вийти з Мерс-ель-Кебіру. Для вироблення остаточного рішення потрібен був час, і о 16:20 Голланд вирушив до Сомервіля повідомити про хід переговорів і для обговорення подальших дій[40][44].

Однак часу не залишилося. Послання Жансуля о 7:56 було прийнято заступником Дарлана адміралом Ле Люком, який перебував в Нераку. Ле Люк зв'язався з Дарланом через його ад'ютанта в Клермон-Террані. За погодженням з Дарланом[47] Ле Люк від свого імені близько 12:00 наказав знятися з якоря крейсерським ескадрам в Тулоні та Алжирі[40] й зібратися в Орані у повній бойовій готовності. Жансулю о 13:05 Ле Люком було дано розпорядження за необхідності відповісти силою на силу, застосувавши в тому числі підводні човни і авіацію, про що була попереджена німецька комісія з перемир'я[ком. 4][48]. Британське Адміралтейство, що й без того знаходилося в нервозному стані, перехопило ці повідомлення, після чого радирувало Сомервілю:

Робіть справу швидко, або вам доведеться мати справу з <французькими> підкріпленнями[40].

О 16:15, коли Голланд ще тільки збирався вирушати з «Дюнкерка», Сомервіль передав Жансулю:

Якщо пропозиції не будуть прийняті до 17:30[ком. 5] за британським літнім часом, я буду змушений потопити ваші кораблі.

Голланд покинув «Дюнкерк» о 16:35. Дюфей провів Голланда і повернувся на «Дюнкерк» о 16:50[47]. До цього часу французькі кораблі перебували в готовності до бою. Пари були підняті ще о 09:00[49]. О 16:50 в повітря піднялися три літаки-розвідники, а винищувачі на аеродромах Сен-дені-Дю-Сиг і Релізан були підготовлені до вильоту. Лінкори підняли один з двох якорів і залишили лише один швартов, яким були прикріплені до молу. Лідери отримали наказ зніматися з якорів.

О 16:27 на французьких кораблях вдарили дзвони гучного бою. О 16:45 Жансуль визначив порядок виходу лінкорів у море: першим виходив «Страсбург», за ним «Дюнкерк», «Прованс» і «Бретань». Лідери, які отримали наказ зніматися з якорів о 16:40, повинні були виходити самостійно за готовністю[46].

Початок бою[ред.ред. код]

Схема гавані Мерс-ель-Кебіру і початкової фази битви 3 липня 1940 року

О 16:30 з'єднання «Н» лягло на бойовий курс 100° на швидкості у 20 вузлів. Першим йшов «Худ», за ним в кільватерній колоні «Резолюшн», «Веліант», «Аретьюза» й «Ентерпрайз». Попереду лінкорів паралельним курсом трохи далі від берега йшли есмінці «Фолькнор», «Фоксхаунд» та «Форестер». В ар'єргарді йшли есмінці «Кеппел», «Відетт» й «Ектив». В 16:54 надійшов наказ про відкриття вогню. На цей момент дистанція до французьких кораблів становила близько 90 кабельтових (16 600 м), а британське з'єднання йшло тим же курсом 100° на швидкості 17 вузлів[ком. 6]. Британські кораблі вибрали для стрільби напрямок з північного заходу. Такий вибір був зумовлений двома обставинами. По-перше, знижувався ризик нанести втрати цивільному населенню. По-друге, силуети французьких кораблів перекривали один один, заважаючи власній стрільбі. До того ж вони представляли для британців сукупну ціль, так як перельоти англійців приводили до поразки наступних цілей. Крім того, на початку бою французькі кораблі були нерухомими і тим самим представляли собою легку мішень. Управління стрільбою британських кораблів велося згідно з даними командно-далекомірних постів і літаків-коригувальників[50]. О 16:54 «Веліент» дав перший залп, за ним о 16:55 відкрив вогонь «Худ». Британські кораблі стріляли в основному напівзалпами — по одному снаряду з кожної двогарматної башти, чотири снаряди в залпі. Метою «Худа» був «Дюнкерк». Перший залп був точним по дальності, але ліг на схід від французьких лінкорів, за молом. Другий потрапив в мол і причали, обсипавши французькі кораблі градом каменів[51].

Першим серед французів через 1,5 хвилини від початку бою відкрив вогонь «Прованс», якому довелося стріляти між щоглами «Дюнкерка» [52]. «Страсбург» почав свій рух відразу ж після першого британського залпу. Британські кораблі від нього закривав «Прованс», тому «Страсбург» відкрив вогонь не відразу. Не встиг він відійти, як приблизно о 17:00 на місце його стоянки лягли снаряди третього британського залпу[46]. Решті французьких кораблів менше пощастило. Французькі кораблі мали можливість виходити в море лише по черзі один за одним, тому інші кораблі очікували своєї черги[53]. В цей же час, близько 17:00, третій залп з британського «Резолюшн» накрив «Бретань»[54]. 381-мм снаряд пробив броню правого борту в кормовій частині і викликав пожежу і вибух кормових артилерійських погребів головного калібру. Другий снаряд вибухнув в кормовому машинному відділенні. Над старим лінкором піднявся стовп полум'я і диму, вся його кормова частина була охоплена вогнем[55].

Пошкодження «Дюнкерка»[ред.ред. код]

Попадання № 1 у башту «Дюнкерка»

«Дюнкерк» отримав чотири попадання 381-мм снарядами в той час, коли виходив на фарватер на швидкості 12 вузлів[56]. Лінкор встиг дати декілька залпів перед тим, як отримав перше ураження.

Перший снаряд

Перший 381-мм снаряд потрапив у башту головного калібру № 2. Башта була повернута у бік британських кораблів під кутом близько 100° від діаметральної площини на правий борт. Снаряд впав під кутом близько 20° на похилу частину даху башти над гарматою № 8, продавив плиту і без розриву рикошетом пішов далі. Основна його частина була знайдена в 2000 м від корабля в 150 м від села Сан-Клотільд [57]. Імовірно один з осколків цього снаряда вразив пост керування вогнем на фок-щоглі «Провансу» і смертельно поранив його старшого артилерійського офіцера[58]. У цементованій плиті на даху башти утворилася вм'ятина зверху, а знизу був вирваний шматок броні серпоподібної форми максимальною товщиною 100–120 мм[ком. 7]. Осколки броні вразили гармату № 8 — пробили циліндр накатника і потрапили у зарядний лоток[57].

Під час попадання осколків гармата знаходилися в процесі заряджання і на її лотку лежали дві перші частини порохового заряду[ком. 8]. Заряди зайнялися, і у вогні загинула обслуга правої напівбашти. Легкі ушкодження отримав також персонал, що знаходився в командному відсіку башти. Ліва напівбашта і перевантажувальне відділення ушкоджень не отримали — спрацювали бронеперегородка між напівбаштами та протипожежні заслінки в системі подачі. Пожежа не викликала значних руйнувань обладнання. Система подачі працювала для всіх чотирьох гармат. Система горизонтального наведення залишилися справною. Система вертикального наведення для гармат № 5 і 6 пошкоджена не була. Для гармати № 7 вертикальне наведення можна було здійснити після розчеплення з гарматою № 8[ком. 9]. Тому вогонь з гармат № 5 і 6 міг продовжуватися, а після відновлення електрозапалу могла відновити вогонь і гармата № 7[59].

Другий снаряд

Другий снаряд вдарив у незаброньовану частину палуби в кормі. Пройшовши без розриву через ангар гідролітаків і каюти старшин, він вийшов в 2,5 метрах нижче від ватерлінії[60]. Проходячи крізь корпус снаряд перебив електрокабелі крана для підйому гідролітаків[60] і кабелі, що йшли до рульового приводу. У результаті лінкору довелося перейти на управління за допомогою чотирисильного резервного двигуна «Рено»[59]. Було затоплено ряд відсіків у кормовій частині, у тому числі паливна цистерна лівого борту[60]. Гідролітак перед боєм був знятий, авіапаливо злите, тому два перші попадання мало позначилися на боєготовності «Дюнкерка», на відміну від двох наступних[59].

Третій та четвертий снаряди
Попадання в «Дюнкерк» № 3 — до район машинного відділення № 1
Попадання № 4 — до району котельного відділення № 2

Близько 17:00 «Дюнкерк» отримав одночасне влучення ще двох 381-мм снарядів. Третій снаряд потрапив в головний броньовий пояс правого борту в район відсіку J (машинне відділення № 1) — в 1,2 м від перегородки між відсіками J і K і на 0,4 м нижче від верхнього краю пояса. Він пробив 225-мм пояс і пройшов крізь перевантажувальне відділення 130-мм двогарматної установки. На своєму шляху він зніс частину подавальної труби і викликав пожежу зарядів і снарядів, що перебували у відділенні — вибухнуло як мінімум два 130-мм снаряди. Далі снаряд пройшов через 20-мм протиосколкову перегородку і розірвався у відсіку медичного складу[59]. Осколками снаряда і вибухом було зруйновано декілька поздовжніх перегородок і вентиляційний канал. Також була зруйнована 20-мм перегородка між медичним відсіком і відсіком повітроохолоджувальної установки машинного відділення № 1. За відсутності вентиляції дим від пожеж і продукти горіння 130-мм зарядів проникли в машинне відділення і отруїли повітря, зробивши машинне відділення непридатним для перебування в ньому людей. Положення ускладнювалося тим, що персонал не можна було евакуювати через задраєні броньові двері в перегородках. Тільки дюжині людей вдалося вибратися по сходах на початку відсіку, до того як люк, що веде до неї заклинило металевими осколками[59].

Вибухи 130-мм снарядів у системі подачі привели також до сильної пожежі в тунелі з кабелями і вивели їх з ладу. Відразу ж після отримання інформації про пожежу в перевантажувальному відділенні 130-мм башти № 3 правого борту її погреби у відсіку Н були затоплені, а через годину після отримання інформації про дим, що проник у систему подачі башти № 4 (130-мм спарка лівого борту), був затоплений і її погріб[59].

Четвертий снаряд вдарив у головний броньовий пояс на початку відсіку L — в 0,3 м від водонепроникної перегородки між відсіками K (котельне відділення № 2) і L (котельне відділення № 3), на 2,5 метри нижче від верхнього краю пояса, над самою водою. Траєкторія снаряда йшла під кутом таким чином, що він потрапив з відсіку L у відсік K. Снаряд пробив 225-мм пояс і скіс броньової палуби товщиною 40 мм, потім пройшов через майже повну паливну цистерну відсіку K (1 метр нижче від максимальної позначки рівня нафти), пробив 30-мм протиторпедну перегородку, розірвав електрокабелі в тунелі і проник у відсік котельного відділення № 2. Тут він розірвав паровий колектор № 1, який з'єднував котел № 21[ком. 10] з носовою машинною групою (котельне відділення № 1 і машинне відділення № 1), і пошкодив колектор перегрітої пари № 2 і випускний колектор допоміжних механізмів. Далі снаряд потрапив у верхню частину котла № 21 і відбився від стінок верхнього пароперегрівача. Основна частина осколків снаряда загальною масою близько 350–400 кг пробила стінку котла і вилетіла назад у відсік[61].

В результаті котельне відділення № 2 заповнилося нафтою і парою з котлів № 11, 12 і 21 через дірку в котлі № 21 і колекторі № 1. Трохи повільніше, але тиск пари було скинуто і на котлах № 22, 31 і 32 через колектор № 2. Це спробували компенсувати шляхом підвищення температури в котлах № 31 та 32. Продукти вибуху і гаряча пара швидко заповнили котельне відділення № 2, убивши більшу частину людей, що знаходилися в ньому. Стрибок тиску викликав руйнування димарів обох котлів та пошкодив гідравлічну систему замикання броньових дверей між відсіками, що значно ускладнило евакуацію тих хто вижив. Гаряча пара нагріла перегородку між КО № 2 і КО № 3, а відсутність вентиляції призвело до того, що повітря в КО № 3 стало непридатним для дихання, і пізніше командир корабля наказав евакуювати з нього весь персонал[62].

Наслідки

У результаті цих чотирьох влучень продовжували діяти лише котельне відділення № 3 та машинне відділення № 2, що урухомлювало внутрішні вали. Тому навіть теоретично швидкість «Дюнкерка» не могла перевищити 26 вузлів[63]. Через пошкодження електропроводки була повністю припинена подача енергію в корму, вийшла з ладу мережа правого борту, а кормові 130-мм башти залишилися без електроживлення. Управління кермом здійснювалося за допомогою допоміжного двигуна. Через втрату однієї з основних підстанцій були включені носові резервні дизель-генератори. Директори 330-мм і 130-мм гармат вийшли з ладу через втрату електроживлення. Башта головного калібру № 1 продовжувала вести вогонь по «Гуду», башта № 2 мовчала, оскільки електроенергія до неї не надходила[63].

Виходити в море в такому стані корабель не міг, тому о 17:10 надійшов наказ адмірала Жансуля припинити вогонь і встати на якір навпроти села Сан-Андре, під захистом берега і форту Сантон[63]. В 17:13 лінкор кинув якір на 15-метровій глибині[63].

Кульмінація бою[ред.ред. код]

Пошкоджений «Могадор»

Лідер «Могадор», який розпочав рух раніше від інших, першим підійшов до проходу в боновому загородженні і знаходився неподалік, чекаючи, поки буксир розширить прохід. У цей час з лідера помітили на відстані 15 000 м англійський есмінець «Рестлер», який сторожив вихід з гавані. «Могадор» дав по есмінцю залп з 138-мм гармат, однак у цей момент, близько 17:04[45], в корму лідера потрапив 381-мм снаряд, що призвело до вибуху 16 розташованих там глибинних бомб. Вибух відірвав корму лідера по перегородку кормового машинного відділення, після чого «Могадор» був змушений стати на якір на малій глибині. Розпочалася пожежа, яка незабаром була погашена прибулими з Орана малими суднами[64].

«Прованс» вів вогонь по головному британському «Гуду», проте залпи лягали з великими недольотами через неправильно вирахувану дистанцію до цілі — вона була визначена як 65 кабельтових[48]. «Прованс» дав малий хід і почав повільно рухатися до виходу з гавані. Після випущених 22 снарядів[ком. 11] у 10 залпах на ньому вийшов з ладу пост керування вогнем на фок-щоглі. Осколок британського снаряда зрикошетив від «Дюнкерка» і вивів з ладу прилади «Провансу», важко поранивши старшого артилерійського офіцера. Той віддав наказ баштам стріляти самостійно, але наказ виконати не встигли. О 17:02 381-мм снаряд потрапив в корму «Провансу», заклинивши башту № 4 і викликавши пожежу. Ще один снаряд влучив у центральну частину лінкора, пошкодивши одну із гармат башти № 3. Пожежа підбиралася до кормових погребів головного калібру, тому їх затопили. Через велику течу корабель осів кормою. За наказом командира 2-ї дивізії лінкорів контр-адмірала Буксена, який перебував на борту, «Прованс» приткнувся до берега[58] між Розвіллєм та Сан-Клотільд[48].

Палаючий лінкор «Бретань»

Третій снаряд потрапив в район центральної башти головного калібру «Бретані», викликавши вибух боєзапасу 138-мм гармат. Лінкор накренився на правий борт, прийнявши всередину велику кількість води. Четвертий снаряд потрапив в основу носової триногої щогли. Корабель повністю втратив боєздатність, після чого був відданий наказ покинути корабель. Командир корабля спробував викинути «Бретань» на берег, але о 17:07 лінкор був охоплений вогнем з носа до корми й почав кренитися, на ньому пролунав вибух[53][65]. Над кораблем на висоту близько 200 метрів піднялася хмара вогню і диму[48]. О 17:09 «Бретань» перекинулася і затонула. Шлюпки з «Коммандант Тесту» підняли з води 145 осіб[55].

Французи обрали своєю метою головний «Гуд». З 17:00 по ньому вели вогонь «Дюнкерк» (червоний колір розривів[ком. 12]), що випустив 40 снарядів, «Прованс» (зелений колір розривів), що випустив 22 снаряди, і 194-мм батарея форту Сантон, випустивши близько 30 снарядів. Спостерігачами були помічені сплески навколо «Гуда», проте влучень у нього не було. Осколки снарядів, що розірвалися у воді, потрапили в основу труби, перебили радіоантену і поранили двох осіб. За свідченнями очевидців, два снаряди дали рикошет, ударившись об воду в кабельтові від корабля, і пролетіли над містком[66].

О 17:04 британські кораблі тимчасово припинили вогонь і почали поворот для зміни курсу, поставивши димову завісу. Гавань Мерс-ель-Кебіру на цей час заволокло димом, що закрив усі цілі. Тому, коли після завершення повороту о 17:08 вогонь відновився, він вівся вже з меншою інтенсивністю. «Гуд» дав ще три залпи по береговій батареї, добившись третім її накриття. Англійці вважали, що подавили її, але насправді втрат в гарматах на батареї не було. О 17:12 британські кораблі припинили вогонь. Всього за вирахуванням часу на поворот стрільба тривала 13 хвилин. За цей час британські кораблі зробили 36 залпів. Кількість випущених снарядів не відома, але британці добилися як мінімум 11 влучень. «Гуд» при цьому випустив 56 снарядів, добившись 4-х влучень у «Дюнкерк», і, можливо, деякі влучення в «Бретань» та «Прованс» також можна віднести на його рахунок[67].

На цей час «Бретань» затонула, «Прованс» викинувся на берег, пошкоджений «Дюнкерк» став на якір. «Могадор», який втратив корму, також стояв на якорі і займався гасінням пожежі. О 17:15 Жансуль передав по радіо Сомервілю: «прошу припинити вогонь». У відповідь Сомервіль відповів, що відкриє вогонь ще, поки не побачить французькі кораблі потопленими[68].

Втеча «Страсбурга»[ред.ред. код]

«Страсбург» під вогнем британських лінкорів виходить з гавані Мерс-ель-Кебіру

«Страсбург» почав рух практично відразу ж після першого залпу британських кораблів — о 16:55, обрубавши кормовий швартов та витравивши якірний ланцюг лівого борту. Другий британський залп, що влучив у мол, обсипав надбудови і палубу лінкора градом каменів. Кермо було покладено на лівий борт, турбіни працювали «вроздрай»: гвинти лівого борту оберталися в режимі заднього ходу, правого — в режимі переднього. Після розвороту близько 17:00 «Страсбург» пішов вперед на правих турбінах. У цей момент на місце його стоянки лягли снаряди третього британського залпу[69].

О 17:10 «Страсбург» минув пошкоджений «Могадор» і, щоб не потрапити на британські магнітні міни, на швидкості близько 15 вузлів пройшов поряд з південним краєм виходу з бонового загородження. Напередодні «Страсбург» був обладнаний розмагнічувальним пристроєм і капітан Коліна сподівався, що лінкор безпечно пройде міни. Однак, як пізніше показало обстеження, пристрій було змонтовано не вірно і він не працював як слід. Тому «Страсбург» тільки дивом не підірвався на британських мінах. Таким чином, міни справили більше враження на Сомервіля, який не повірив першому донесенню із «Свордфішів» про те, що один з лінкорів типу «Дюнкерк» залишає гавань. Лінкор, пройшовши вихід з бонового загородження, пішов у відкрите море за лідерами «Вольта», «Террібль», «Лінкс» і «Тигр»[69][70][ком. 13]. «Керсен» йшов лише на одному гвинті і вийшов з гавані пізніше[57]. Було дано наказ розвинути повний хід, і «Страсбург» збільшив його до 28 вузлів. З його труби валив густий чорний дим, видимий з відстані до 20 миль. Причиною диму був один з уламків молу, який застряг у вентиляційній решітці в димовій трубі. Незважаючи на демаскуючий дим, французький лінкор був прихований від британських лінкорів густим димом палаючих французьких кораблів і виставленою британськими есмінцями димовою завісою. З цієї завіси раптово з'явився британський есмінець «Рестлер», який сторожив вихід з гавані. Проте незабаром він був відігнаний вогнем лідерів «Вольта» й «Террібль»[69]. По британському есмінцю відкрив вогонь і «Страсбург»[71][ком. 14]. Якийсь час французький лінкор був тепер у відносній безпеці, прикритий 240-мм батареєю з мису Канастель. Тримаючись поблизу узбережжя, «Страсбург» пройшов мінне поле біля мису Канастель[69].

Французькі лідери виходять з гавані Мерс-ель-Кебіру під вогнем британських кораблів

О 17:40 британський підводний човен «Протеус» спробував вийти в атаку на «Страсбург», але був відігнаний глибинними бомбами з лідерів «Тигр» та «Лінкс». Коліна наказав «Вольті» та «Терриблю» зайняти місце по лівому борту «Страсбурга», а «Лінксу» та «Тигру» вийти вперед. Ще в 17:25 з «Арк Ройала» злетіли шість «Свордфішів» 818-ї ескадрильї. Кожен ніс по чотири 113-кг та по вісім 9-кг бомб. Їх завданням було бомбардування малих кораблів в гавані Мерс-ель-Кебіру. Прикриття торпедоносців здійснювалося трійкою «Скьюа» вісімсот третьої ескадрильї. 113-кг бомба була занадто мала для того, щоб пробити товсту палубу французького лінкора. Тим не менше, коли надійшла інформація про прорив «Страсбурга», ці літаки були перенацілені на нього. О 17:40 літаки вийшли в атаку, скинувши бомби з пікірування під кутом в 50°. Хоча пілоти повідомили про одне-два попадання[45], за французькими даними, їх атака була безуспішною[69]. Сильним вогнем 130-мм гармат «Страсбурга» та лідерів дві «авоськи»[ком. 15] були так сильно пошкоджені, що не дотягли до авіаносця, впавши у воду[72][71]. Їх екіпажі були врятовані есмінцем «Рестлер»[45]. Близько 18:00 до французького з'єднання приєдналися есмінці «Борделі», «Тромб» та «Пурсюівант» з Орана, прикривши «Страсбург» з корми[69]. На цей час в межах досяжності гармат «Страсбурга» виявився «Арк Ройал», але Коліна, щоб не спокушати долю, вирішив йти далі[67][ком. 16].

Вихід «Страсбурга» з гавані став для Сомервіля неприємною несподіванкою. Тепер французького лінкора могли наздогнати лише «Гуд» або літаки з «Арк Ройала». Обраний британськими лінкорами курс добре підходив для стрільби, але вів у протилежному від курсу французького лінкора напрямку. А вибраний хід у 18 вузлів був недостатнім для того, щоб швидко наздогнати «Страсбург»[67]. Сомервіль наказав розвернути «Гуд», а легким крейсерам і есмінцям покинути «Резолюшн» і «Веліант» і зайняти положення попереду «Гуда». Після цього «Гуд» розвинув максимальний хід. Йому довелося відкрити зенітний вогонь з 102-мм гармат по французьким літакам, які атакували його. А потім ухилятися від торпедної атаки лідерів «Террібль» та «Вольта», зробленої ними з дистанції у 70 кабельтових[73][ком. 17] </ref>. Британські крейсери та есмінці вступили з французькими есмінцями в перестрілку, до якої підключився і «Гуд», давши два залпи по ледь видимих у сутінках цілях. У цей момент його вогонь підтримав «Веліант». Незважаючи на свої 23 вузли, він не сильно відстав від формально 28-вузлового «Гуда»[73]. О 19:00 відстань між ними та «Страсбургом» становила вже 25 миль[71].

Схема руху кораблів під час нападу на Мерс-ель-Кебір 3 липня 1940 року

Після нетривалої погоні стало ясним, що відстань не зменшується. Вночі виявити французькі кораблі було б важко. До того ж у морі знаходилася велика кількість французьких крейсерів і есмінців, і Сомервіль вирішив не наражати на небезпеку «Гуд» та старі лінкори, що залишилися без прикриття. Близько 20:25 він наказав припинити погоню і повертатися до Гібралтару[18][73].

Атаки літаків «Арк Ройалу» також були безуспішними. О 18:50 була піднята шістка «Суордфішів» 818-ї ескадрильї[ком. 18], озброєні торпедами Марк XII. Торпеди були оснащені неконтактними магнітними детонаторами «Дюплекс» і були виставлені на глибину ходу 6 метрів — спеціально для атаки «Страсбурга»[45]. Вважається, що це була перша торпедна атака великого бойового корабля на ходу у морі[72]. Торпедоносці знайшли французьке з'єднання вже у сутінках (захід сонця о 19:35). Видимість була близько двох миль, і літаки, обігнувши французьке з'єднання з носу, зайшли в атаку з боку берега. При цьому французькі кораблі були добре видимі на світлій стороні горизонту, а виявити британські літаки на тлі темного берега було дуже важко. Під час цього маневру вони були обстріляні з далекобійних зенітних гармат. «Свордфіші» вийшли в атаку о 19:55. Торпедоносці йшли на висоті 6 метрів з інтервалом близько 300 м. Опору вони майже не зустріли — були обстріляні лише дві останні машини. Пілоти заявили про одне-два попадання[45]. Фактично ж «Свордфіші» не добилися жодного попадання, лише одна з торпед вибухнула в 25 метрах від борта «Страсбурга» без заподіяння йому ушкоджень[72].

Завершення бою[ред.ред. код]

Дії французької авіації виявилися настільки ж малоуспішними[64]. О 17:30 п'ять французьких винищувачів «Кертіс Хок» H-75A атакували «Свордфіші», які коригували вогонь британських лінкорів. Трійка «Скьюа», що супроводжували «Суордфіші», які пішли в атаку на «Страсбург», зав'язала з «хоками» жаркий бій. «Скьюа» з бортовим номером L 2915 був збитий, обидва члени екіпажу загинули[45]. Пізніше французькі винищувачі, озброєні 75-кг бомбами[64], спробували вийти в атаку на британські кораблі. Атаці заважали відсутність бомбових прицілів, зенітний вогонь з кораблів і сутички із «Скьюа». До атаки винищувачів підключився й літаючий човен Breguet Br.521 з Бізерти. Проте все, чого вони змогли добитися, це декілька розривів бомб поблизу есмінця «Рестлер»[45].

З'єднання «H» повернуло на Гібралтар, куди і прибуло 4 липня[74]. Після отримання сигналу від розвідувального літака про те, що британські кораблі відвернули, швидкість «Страсбурга» була знижена до 20 вузлів, а в котельних відділеннях були підняті броньові перегородки. У котельному відділенні № 2 котли перебували під робочим тиском у 27 атмосфер, але всі тридцять чоловік персоналу лежали без свідомості через спеку та токсичні гази, які накопичилися там через пошкодження вентиляції. П'ятеро з цих людей незабаром померли. Пошкоджений вентиляційний короб швидко полагодили, і через годину лінкор вже знову міг дати повний хід. «Страсбург» у супроводі лідерів о 21:00 4 липня прийшов у Тулон і став на якір. Команди важких крейсерів, що вишикувалися на палубах, зустріли лінкор під звуки «Марсельєзи»[75].

Тим часом о 18:00 в Мерс-ель-Кебір буксири «Естрелья» і «Котантен» разом зі сторожовиками «Тер Ньов» та «Сетус» приткнули до берега «Дюнкерк». Приблизно 30 метрів його носової частини витягли на 8-метрову мілину[63]. Лінкор прийняв через пробоїни приблизно 700 т води, і ще близько 150 тонн баласту було прийнято у цистерни лівого борту для вирівнювання крену. Аварійні партії приступили до ремонту пошкоджень. О 19:00 надійшов наказ Жансуля евакуювати екіпаж — на борту залишилися тільки близько 360 осіб, задіяних у ремонтних роботах. О 19:30 Жансуль сповістив Сомервіля про евакуацію, але у відповідь отримав лише наказ Ле Люка припинити переговори з ворогом. Поранені були розміщені у госпіталі в Сан-Андре. 800 чоловік з «Дюнкерка» зійшли на берег і були відправлені з Орана в Тулон на лайнерах «Шампольон» і «Маріет Паша»[75].

Події 6 липня[ред.ред. код]

Вночі 4 липня «Арк Ройал» приготував літаки для атаки «Дюнкерка», який приткнувся до берегу біля форту Мерс-ель-Кебір. До вильоту були підготовлені дванадцять «Свордфішів» з шістьма 114-кг бомбами на кожному та дев'ять «Скьюа», які несли по одній 227-кг бомбі[ком. 19]. До 5 години ранку британське з'єднання перебувало в тумані, що затримало виліт літаків. Атаку за дня визнали надто ризикованою, тому вона була скасована. З'єднання «H» попрямувало в Гібралтар, куди і прибуло увечері 4 липня[45].

Гавані Мерс-ель-Кебіра і Орана були визнані французьким командуванням небезпечними, і основна частина французьких кораблів була відправлена на інші бази. 4 липня гідроавіаносець «Командант Тест» пішов з Мерс-ель-Кебіру в Бізерту. У Тулон були переведені легкі крейсери та лідери з Алжиру. З Орана до Алжиру були переведені сім міноносців: «Борделі», «Тромб», «Трамонтан», «Торнадо», «Тифон», «Брестуа» і «Булоне». У Бізерту слідом «Команданте Тестом» були відправлені колоніальні сторожові кораблі «Шамуа», «Батайоз», «Емпетюоз» та «Ріго де Жануйі»[68]. Британські підводні човни вночі 3 липня отримали сигнал топити виявлені французькі кораблі. «Командант Тест» був виявлений підводним човном «Протеус», проте він не зміг вийти в атаку. Сторожовику «Ріго де Жануйі» пощастило менше — на переході в Бізерту він був торпедований підводним човном «Пандора», що знаходився в районі Алжиру, після чого затонув[76].

4 липня пожежі на «Дюнкерку» були погашені, почалися роботи з відновлення електропостачання, закладенню пробоїн та відкачування води. Незважаючи на великі втрати в людях, пошкодження обладнання виявилися не надто великими. Тому Жансуль вважав, що протягом декількох днів можна полагодити котел і парові колектори, після чого перейти в Тулон для капітального ремонту. Він сповістив про це командування у Франції та адмірала Естеве в Бізерті. Останній примудрився випустити комюніке для алжирської преси, в якому повідомлялося, що пошкодження «Дюнкерка» невеликі і через кілька днів він своїм ходом прийде до Тулону[75].

Британська авіарозвідка не змогла до цього часу з'ясувати ступінь пошкодження «Дюнкерка». Після отримання даних про комюніке Естеве адмірал Сомервіль отримав наказ Черчиля та Адміралтейства вийти в море і «завершити роботу»[75]. 5 липня о 19:00 з'єднання «Н» вийшло з Гібралтару у складі «Худа», «Веліанта», «Арк Ройала», «Аретьюзи», «Ентерпрайзу» і 10-ти есмінців[45]. Найповільніший з лінкорів — «Резолюшн» — був залишений на базі[77]. «Дюнкерк» стояв поблизу селища Сант-Андре, тому Сомервіль вирішив, що артобстріл французького лінкора може спричинити жертви серед мирного населення. За погодженням з Адміралтейством було вирішено атакувати «Дюнкерк» торпедоносцями з «Арк Ройала»[75].

Британські літаки йшли в атаку трьома хвилями. О 4:20, коли «Арк Ройал» перебував в точці з координатами 36°19′ пн. ш. 02°23′ зх. д. / 36.317° пн. ш. 2.383° зх. д. / 36.317; -2.383, приблизно в 100 милях від Орана, з його палуби злетіла шістка «Свордфішів» 820-й ескадрильї. Літаки несли торпеди Mark XII з неконтактними детонаторами «Дюплекс». Торпеди були виставлені на швидкість ходу 27 вузлів і глибину 3,6 метра. О 4:45 злетіла трійка «Свордфішів» 810-ї ескадрильї, яку прикривали шість «Скьюа» з 800-ї ескадрильї. О 5:20 в повітря піднялися три «Свордфіші» 810-ї ескадрильї і шість «Скьюа» з вісімсот третьої ескадрильї[45].

Французькі кораблі перебували в незавидному стані. Всі 130-мм гармати «Дюнкерка» вийшли з ладу, а електроживлення їх директорів не було відновлене. Обслуга зенітних автоматів і кулеметів була евакуйована. Команда мала наказ Жансуля і командувача «Дюнкерка» Сегуіна покинути корабель у разі повітряної атаки. Повітряна розвідка не велася. Винищувального прикриття не було. Навколо «Дюнкерка» не були встановлені протиторпедні сітки. У правого борту лінкора знаходився сторожовик «Тер Ньов», на який здійснювалася евакуація тіл загиблих. На борту сторожовика перебували глибинні бомби, більша частина зі знятими запобіжниками, небезпекою від яких знехтували[75].

Перша хвиля торпедоносців кружляла в 15 милях від берега на висоті 2100 метрів задля того, щоб атакувати зі сходом сонця, який очікувався о 4:53. О 5:28[ком. 20], коли перші сонячні промені з-за гір висвітлили гавань Мерс-ель-Кебіру, торпедоносці вийшли в атаку[45]. Раптовість вдалася — під час атаки більша частина екіпажу «Дюнкерка» мирно дрімала на палубі. Однак, незважаючи на відсутність опору, вразити нерухому мішень на малій глибині виявилося непростим завданням. Жодна з торпед, випущених літаками першої хвилі, не потрапила в «Дюнкерк». Одна з торпед вразила «Тер Ньов», але не вибухнула. Сторожовик почав тонути[78]. О 5:47 в атаку вийшла друга хвиля торпедоносців[79]. Вона була зустрінута зенітним вогнем і також не домоглася влучень у лінкор. Проте одна з торпед вразила «Тер Ньов», розірвавши його навпіл. Сторожовик швидко затонув[78]. Літаки третьої хвилі пролетіли через мис Фалькон о 5:50. Їх зустріли французькі винищувачі, які одразу були зв'язані боєм із «Скьюа» ескорту. У сутичці один зі «Скьюа» вісімсот третьої ескадрильї був пошкоджений і пізніше, не дотягнувши до авіаносця, сів на воду. Його екіпаж був врятований есмінцем «Відет»[45]. Торпедоносці третьої хвилі також не добилися прямого влучення у «Дюнкерк». Одна з торпед потопила буксир «Естрелья», який маневрував в 70 метрах від лінкора. Ще одна торпеда, імовірно, пройшла під кілем лінкора і попала в уламки сторожовика «Тер Ньов». Вибух торпеди викликав детонацію не менше ніж 14 з 44 глибинних бомб сторожовика. Вибух 1400 кг вибухівки глибинних бомб був жахливим. Стовп каламутної води піднявся на висоту близько 100 метрів[78].

Епіцентр вибуху знаходився на початку відсіку G, поблизу перегородки між відсіками G і F — в районі переднього краю барбету башти № 2 головного калібру. За наказом Сегуіна при першій атаці торпедоносців були затоплені погреби 330-мм гармат, тим самим була виключена можливість їх детонації. У результаті підводного вибуху в борту утворилася пробоїна 18×12 метрів. Протиторпедна 40-50-мм перегородка вигнулася на 40 метровій довжині, і в багатьох місцях відкрилася теча. Були затоплені машинні відділення, пост керування вогнем і командний пункт з боротьби за живучість корабля. Плити головного поясу прогнулися всередину, випнувши броньову палубу. Від вибуху також зійшли зі своїх напрямних директори керування вогнем[ком. 21]. Корпус прийняв близько 20 000 т води, і лінкор осів на ґрунт. Крен у 5° був потім вирівняний контрзатопленням[ком. 22][80].

Наслідки вибуху глибинних бомб «Тер Ньова» виявилися серйознішими від тих, на які могли розраховувати англійці. Вибух 1400 кг вибухівки був еквівалентний попаданню 8 британських торпед. «Дюнкерк» вийшов з ладу як мінімум на декілька місяців[80]. В умовах обмежених виробничих потужностей Орану його тимчасовий ремонт був завершений лише в липні 1941 року, а перехід в Тулон відбувся аж у лютому 1942 року[81].

Підсумки[ред.ред. код]

Сукупні британські втрати виявилися мінімальними і становили шість літаків. 3 липня, окрім двох «Свордфішів», втрачених при атаці «Страбсурга», і одного «Скьюа» збитого французькими винищувачами[82], були втрачені ще два літаки. Один із «Свордфішів» 810-ї ескадрильї, який спочатку коригував вогонь «Гуда», а потім вів спостереження за «Страсбургом», здійснив посадку на воду через брак палива. Його екіпаж був підібраний есмінцем «Рестлер». Ще один «Скьюа» приводнився недалеко від «Арк Ройала». 6 липня один з «Скьюа», пошкоджених у бою з французькими винищувачами, не дотягнув до авіаносця та сів на воду. Його екіпаж був врятований британським есмінцем[45]. Загальні втрати у людях — 2 члени екіпажу «Скьюа», збитого 3 липня[18].

Офіційні втрати французів в операціях 3 і 6 липня склали 1297 чоловік. Розподіл цих втрат по кораблях різниться залежно від джерела. Найбільших втрат зазнали екіпажі «Дюнкерка» і «Бретані». За даними Джордана і Дюма, в операціях 3 і 6 липня загинуло 210 членів екіпажу «Дюнкерка» — 9 офіцерів, 32 старшини і 169 моряків[80]. За даними Олександрова, разом з «Бретанню» на дно пішли її командир — капітан 1-го рангу Ле Піван, 37 офіцерів, 155 старшин та 784 матросів. У 1942 році на дамбі навпроти місця загибелі «Бретані» адміралом Дарланом була встановлена меморіальна дошка. Корпус корабля був піднятий і в 1952 році розібраний на метал[55].

Адмірал Жансуль та командир «Дюнкерка» Сегуін допустили низку грубих помилок. Їх міжусобиця завадила 3 липня своєчасно відчалити, а відсутність протиторпедних сіток, нездатність організувати ППО лінкора та наявність поблизу корабля сторожовиків зі зведеним глибинними бомбами призвели до виходу «Дюнкерка» з ладу на тривалий термін. У британському флоті це б поставило хрест на їх подальшій кар'єрі. Однак ситуація у французькому флоті в липні 1940 року була така, що завдяки лояльності офіцерів до командування ці помилки мало позначилися на їхній долі. Після прибуття в Тулон Жансуля відчитав Дарлан. В результаті реорганізації флоту була скасована Атлантична ескадра і Жансуль позбувся своєї посади, але отримав п'яту зірку і став повним адміралом[80]. Сегуін був призначений командиром «Страсбурга» і залишався ним до листопада 1941 року[83].

Пам'ять[ред.ред. код]

Кілька сотень загиблих моряків були поховані на військовій частині цвинтаря над гаванню Мерс-ель-Кебіру. У 1954 році, коли були підняті останки моряків з «Бретані», їх розмістили на кладовищі у склепі. На стінах склепу були викарбувані імена всіх загиблих, а нагорі був встановлений флагшток з прапором Бретані - провінції, на честь якої був названий лінкор. У 1983 році була створена «Асоціація колишніх моряків і сімей жертв Мерс-ель-Кебіра». Своєю метою вона ставила охорону пам'яток і повернення останків моряків на батьківщину. Після здобуття Алжиром незалежності члени сімей загиблих висловлювали стурбованість за збереження могил та пам'ятників. До початку 1990-х років кладовище знаходилося під опікою алжирської армії, а родичі загиблих могли безперешкодно відвідувати кладовище. У річницю битви на кладовищі влаштовувалися урочисті церемонії. Проте потім через заворушення в Алжирі доступ до кладовища був обмежений. Саме кладовище перестало охоронятися. У травні 2005 року у французьких засобах масової інформації з'явилася інформація про те, що кладовище зазнало нападу вандалів[84].

Організована французьким товариством ветеранів комісія відвідала Мерс-ель-Кебір і виявила, що частина могильних хрестів була розбита, склеп розкритий, а мідні таблички з іменами загиблих вкрадені. На сьогоднішній момент «Асоціація колишніх моряків і сімей жертв Мерс-ель-Кебіра» продовжує переговори з урядами Франції та Алжиру про ексгумацію та перепоховання останків на французькій території[84].

Наслідки[ред.ред. код]

Незважаючи на те, що один лінкор був потоплений, а два пошкоджені, 3 липня британський флот виконав завдання лише частково. Основною метою операції була нейтралізація новітніх лінкорів. «Страсбург» неушкодженим прорвався в Тулон, а пошкодження «Дюнкерка» могли бути виправлені за декілька днів. Тільки повторна атака 6 липня надовго вивела «Дюнкерк» з ладу. Дипломатичні відносини були негайно офіційно розірвані. При цьому, як і обіцяв Жансуль, французький флот, який був до цього проанглійским, став вважати британський флот своїм супротивником[76].

О 20:00 3 липня адмірал Дарлан наказав флоту атакувати будь-які зустрічні британські кораблі, де б ті не знаходилися, — рішення, яке без сумнівів було на користь Німеччині. Французькі кораблі із слабо захищених портів Північної Африки — Мерс-ель-Кебіру, Орану та Алжиру — переводилися в порт Тулона, що знаходився поблизу німецької окупаційної зони. Розрив між Францією та Британією призвів до перегляду умов перемир'я. Вже 4 липня положення, що стосуються роззброєння флоту, були скасовані[85]. Генерал де Голль, командувач збройними силами Вільної Франції, що продовжували битву з Німеччиною, у своїх мемуарах писав, що агресія в Мерс-ель-Кебірі сильно вдарила по його планах. Приплив добровольців, які бажали продовжити боротьбу, різко скоротився[86].

Тим не менше, французький уряд розсудив, що на додаток до окупації Німеччиною проблеми з Британією не потрібні. 5 липня Дарлан видав новий наказ, згідно з яким слід було атакувати будь британські судна, що наблизилися до французького узбережжя на 20 миль[85]. У самому французькому суспільстві події в Мерс-ель-Кебірі були сприйняті неоднозначно. Африканські порти знаходилися занадто далеко від європейської території Франції. Більшість французів більше була стурбована окупацією Німеччиною частини території Франції, і саме Німеччина розглядалася населенням і армією як основний супротивник. Багато хто просто не міг повірити, що англійці відкрили вогонь першими. Все це призвело до певної ізоляції флоту від армії та населення[87].

Британський флот нелегко сприйняв накази свого уряду. Відомо про негативне ставлення до них адмірала Каннінгема, який мирно врегулював питання роззброєння французької ескадри в Олександрії[ком. 23]. На спеціально присвяченому з цієї нагоди засіданні Палати лордів у 1954 році були озвучені і погляди адміралів Норта і Сомервіля. Проте всі їхні протести у липні 1940 року були відхилені, а наказ Військового кабінету про атаку був визнаний таким, що не підлягає скасуванню[88].

Британський флот стріляв по кораблях свого союзника і раніше. У 1807 році англійці, які перебували в союзі з Данією, зажадали, щоб данський флот перейшов для інтернування в англійські порти. Після отримання відмови данська ескадра була розстріляна британським флотом на рейді Копенгагена[85]. З точки зору британського уряду, превентивні заходи з нейтралізації французького флоту були виправдані. Великобританія убезпечила себе, зберігши вигідне їй співвідношення сил на Середземному морі і в районі Британських островів. За спогадами Черчиля, Великобританія тим самим показала всьому іншому світу, в першу чергу США, готовність продовжити боротьбу. Рішучість уряду стала і додатковим стимулом для народу в битві за Британію[89]. Тому і був відданий цей наказ, який сам Черчиль назвав «жахливим, але необхідним»[90]. Британські адмірали вважали, що, якби був наданий додатковий час, в Мерс-ель-Кебірі можливо було знайти мирне рішення, як в Олександрії. Однак тиск з боку британського уряду та відповідні заходи французького флоту цього часу не дали, що і призвело до трагедії[91].

12 липня французький уряд заявив, що переходить тільки до оборонних дій і що буде відповідати на агресію без допомоги колишніх ворогів, маючи на увазі Німеччину та Італію[92]. Британський уряд також вважав інцидент вичерпаним і в свою чергу віддав наказ не вступати в бій з французькими кораблями, якщо тільки вони не йдуть у зону, окуповану німцями[87].

27 листопада 1942 року, при спробі захоплення німцями французького флоту в Тулоні, французькі моряки затопили свої кораблі. До числа затоплених кораблів увійшли і лінкори «Страсбург», «Дюнкерк» та «Прованс», які пережили трагедію Мерс-ель-Кебіру. Французький флот, що зберіг лояльність до свого уряду і не перейшов на бік американсько-британських військ, які захопили французьку Африку, виконав надану 18 червня 1940 Дарланом обіцянку — французькі кораблі не дісталися країнам Осі[93].

Коментарі[ред.ред. код]

  1. У Гарроса цей крейсер не вказаний. Однак він входив до складу 4-ї ескадри та на той час перебував в Алжирі.
  2. Тут і надалі час подається за Гринвічем, що відповідає даним англійських джерел. У французьких джерелах час подається за британським літнім часом, тобто GMT+1.
  3. Магнітна міна Марк 1 масою близько 680 кг несла заряд 340 кг вибухової речовини. Міну можна було підвісити під «Суордфиш» на ту ж підвіску, що й торпеду. Міна оснащувалася неконтактним детонатором, який спрацьовував під впливом магнітного поля корабля, що пропливав над нею.
  4. За умовами перемир'я французьким літакам було заборонено підійматися у повітря.
  5. 16:30 за Гринвічем.
  6. За даними Офана та Мордаля, курс — 70°, дальність — 14 000 м.
  7. Броня даху башти в цьому місті мала товщину 150 мм.
  8. Пороховий заряд 330-мм гармати складався з чотирьох частин пороху в шовковому картузі. Спочатку в камору подавалися перші дві частини заряду, потім два наступні, і тільки потім снаряд.
  9. У конструкції 330-мм гармат «Дюнкерка» люльки гармат хоч і були розділені, але не були індивідуальними. Вертикальне наведення гармат № 7 і 8 проводилося лише спільно.
  10. У французькому флоті було прийняте двоцифрове позначення котлів. Перша цифра позначала номер котельного відділення. Друга — порядковий номер котла в котельному відділенні, при відліку з правого борту. Таким чином, № 21 позначає, що це котел правого борту в другому котельному відділенні. Всього у «Дюнкерка» було шість котлів — по два котли в трьох котельних відділеннях.
  11. За даними Гарроса — 23.
  12. До появи артилерійських радарів перший постріл робився за даними далекоміра. Потім коректування стрільби велося артилерійським офіцером за рахунок спостереження за сплесками від власних снарядів. Спостерігаючи за місцем розриву снаряда, офіцер вносив поправки в кути наведення гармати на ціль. У деяких флотах, в тому числі й французькому, при стрільбі декількох кораблів по одній цілі, для розрізнення своїх сплесків від чужих, снаряди оснащувалися барвником, що підфарбовував сплеск при падінні снаряда у воду. Кожен корабель мав свій встановлений колір розривів.
  13. За даними Кофмана, лідери рухалися одразу за «Могадором».
  14. Дані по цій перестрілці досить суперечливі. Джордан і Дюма пишуть, що французькі лідери відкрили вогонь по «Рестлеру», але в них же в витягах з журналу бойових дій «Страсбурга» говориться, що лідери відкривали вогонь спочатку по одному есмінцю, потім по іншому. Даних про те, що вогонь відкривав «Страсбург», у них немає. За даними Кофмана, «Страсбург» зробив два двогарматні залпи, але він не згадує, коли вони були зроблені, і вважає, що ці залпи були зроблені по «Гуду». В історії служби авіаносця «Арк Ройал» говориться, що в перестрілку з французькими лідерами вступили есмінці «Форестер» та «Фоксхаунд». Дані про те, що «Страсбург» відкривав вогонь по «Рестлеру», є тільки у Дуліна та Гарцке.
  15. Прізвисько «Свордфішів».
  16. Джордан і Дюма, що приводять у своїй роботі в тому числі рапорт Коліни за 3 липня, про цей факт не згадують. За даними журналу бойових дій «Арк Ройала» з сайту http://www.naval-history.net, о 17:35, після отримання даних про вихід «Страсбурга», британський авіаносець знаходився в 19 милях від Орана в напрямку на північ І, розвернувшись на курс 315°, протягом 25 хвилин підтримував повний хід. Враховуючи 30-вузловий максимальний хід «Арк Ройала», можливо, британський авіаносець з великою вірогідністю перебував поза межею дій гармат «Страсбурга».
  17. На схемі у Джордана і Дюма, стор. 78, перестрілка з есмінцями і торпедна атака в районі 18:30 — 18:40 показані в напрямку на мис Канастель. Так як «Страсбург» з лідерами пройшов мис ще о 18:00, лідери та «Страсбург» повинні були знаходитися далеко від місця події. Швидше за все, це були есмінці з Орана. Це підтверджується й даними з сайту «Асоціації „Гуда“».
  18. Бортові номери A4A, A4C, A4H, A4K, A4M и A2M.
  19. «Скьюа» був багатоцільовим літаком, здатним за необхідності виконувати функції як винищувача, так і пікіруючого бомбардувальника
  20. За даними Джордана та Дюма, о 5:15.
  21. . На лінкорах типу «Дюнкерк» директори (пости керування артилерійським вогнем) наведення 130-мм і 330-мм гармат були зібрані під обертові конструкції на верхівках вежоподібних надбудов.
  22. Для вирівнювання крену водою були заповнені відсіки, протилежні до затоплених.
  23. У британській базі в Олександрії перебувала французька ескадра, що складалася з лінкора «Лорен», трьох крейсерів і есмінців. В результаті переговорів командувача французької ескадри і британського адмірала Каннінгема французькі кораблі були роззброєні і залишилися з французькими командами в Олександрії, під британським контролем.

Посилання на джерела[ред.ред. код]

  1. Офан, Мордаль, 1997, С. 103
  2. Офан, Мордаль, 1997, С. 105—106
  3. Офан, Мордаль, 1997, С. 106
  4. Офан, Мордаль, 1997, С. 107-108
  5. Офан, Мордаль, 1997, С. 111-112
  6. Офан, Мордаль, 1997, С. 108
  7. Черчіль, Т2, 1991, С. 404—405
  8. Роскіл. Прапор Святого Георгія, 2000, С. 114
  9. Черчіль, Т2, 1991, С. 405
  10. Офан, Мордаль, 1997, С. 119
  11. Офан, Мордаль, 1997, С. 112
  12. Офан, Мордаль, 1997, С. 113
  13. Офан, Мордаль, 1997, С. 113—114
  14. а б в г Гаррос, 1997, С. 25
  15. Роскіл. Прапор Святого Георгія, 2000, С. 113-114
  16. а б в Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 73.
  17. а б Мужеников В. Б. Линейные крейсера Англии (часть IV). 1915—1945 гг. — С. 61.
  18. а б в «AIR 234/317: Operations against the French Fleet at Mers-el-Kebir, 03—06 July 1940» [Опис нападу на Мерс-ель-Кебір на сайті асоціації лінійного крейсера «Худ»]. HMS Hood association (en). Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2011-11-04. 
  19. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 4
  20. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 6
  21. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 7
  22. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 9
  23. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 21
  24. ВМС Великобритании, Ч.2, 2003, С. 22
  25. Conway's, 1922—1946. — P. 39.
  26. а б в г д Conway's, 1922—1946. — P. 38.
  27. ВМС Великобритании, Ч.1, 2003, С. 7
  28. Conway's, 1922—1946. — P. 37.
  29. а б в ВМС Великобритании, Ч.1, 2003, С. 8
  30. а б Сулига, 1995, С. 22
  31. а б в г д Гаррос, 1997, С. 26
  32. Гаррос, 1997, С. 25—26
  33. а б Conway's, 1922—1946. — P. 259.
  34. а б ВМС Франции, 2004, С. 5
  35. Conway's, 1922—1946. — P. 261.
  36. а б Conway's, 1922—1946. — P. 269.
  37. а б Conway's, 1922—1946. — P. 267.
  38. а б Conway's, 1922—1946. — P. 268.
  39. а б в г Гаррос, 1997, С. 27
  40. а б в г Офан, Мордаль, 1997, С. 123
  41. Сулига, 1995, С. 23
  42. а б в Офан, Мордаль, 1997, С. 122
  43. Гаррос, 1997, С. 27—28
  44. а б в г Гаррос, 1997, С. 28
  45. а б в г д е ж и к л м н п р с Історія служби авіаносця «Арк_Ройал» з сайту www.naval-history.net
  46. а б в Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 82.
  47. а б Гаррос, 1997, С. 29
  48. а б в г Гаррос, 1997, С. 30
  49. Гаррос, 1997, С. 71
  50. Кофман. «Худ», 2009, С. 101
  51. Кофман. «Худ», 2009, С. 102
  52. Офан, Мордаль, 1997, С. 124
  53. а б Сулига, 1995, С. 24
  54. by Lt Cdr Geoffrey B Mason RN (Rtd). «SERVICE HISTORIES of ROYAL NAVY WARSHIPS in WORLD WAR 2 . HMS RESOLUTION» [Історія служби лінкора «Резолюшн»]. www.naval-history.net (en). Процитовано 2014-01-14. 
  55. а б в Александров, 2009, С. 51
  56. Сулига, 1995, С. 24—25
  57. а б в Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 79.
  58. а б Александров, 2009, С. 57
  59. а б в г д е Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 80.
  60. а б в Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 45.
  61. Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 80—81.
  62. Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 81.
  63. а б в г д Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 46.
  64. а б в Офан, Мордаль, 1997, С. 125
  65. Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 43.
  66. Кофман. «Худ», 2009, С. 102-103
  67. а б в Кофман. «Худ», 2009, С. 103
  68. а б Гаррос, 1997, С. 31
  69. а б в г д е Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 83.
  70. Кофман В. Л. Лидеры типа «Могадор» // Морская коллекция. — 2008. — № 8., с. 29
  71. а б в Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 52.
  72. а б в Патянин. «Арк Ройал», 2001, С. 21
  73. а б в Кофман. «Худ», 2009, С. 104
  74. Сулига, 1995, С. 26
  75. а б в г д е Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 84.
  76. а б Офан, Мордаль, 1997, С. 125—126
  77. Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 47.
  78. а б в Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 85.
  79. Dulin, Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — P. 49.
  80. а б в г Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 86.
  81. Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 88.
  82. Патянин. «Арк Ройал», 2001, С. 18
  83. Jordan, Dumas. French Battleships. — P. 87.
  84. а б «Cimetière» [Історія «Асоціації колишніх моряків і сімей жертв Мерс-ель-Кебіра» з її сайту] (fr). Процитовано 2014-12-16. 
  85. а б в Офан, Мордаль, 1997, С. 126
  86. Гаррос, 1997, С. 32
  87. а б Офан, Мордаль, 1997, С. 131
  88. Офан, Мордаль, 1997, С. 114
  89. Черчиль, Т2, 1991, С. 404—405
  90. Черчиль, Т2, 1991, С. 403
  91. Роскіл. Прапор Святого Георгія, 2000, С. 113
  92. Офан, Мордаль, 1997, С. 127
  93. Офан, Мордаль, 1997, С. 253—254

Джерела[ред.ред. код]

російською
  • Александров Ю. И. Линейные корабли типа «Бретань» (1912—1953). — СПб.: ИСТФЛОТ, 2009. — 96 с. — («Боевые корабли мира»). — ISBN 978-5-98830-034-2.
  • Гаррос Л. Военно-морской флот Франции во Второй мировой войне. Часть 1 / Перевод И. П. Шмелева. Составление и оформление. Е. А. Грановский, М. Э. Морозов. — СПб.: ЧеРо, 1997. — (Ретроспектива войны на море. Выпуск №15).
  • Грановский Е. Тень Трафальгара. Операция ВМФ Великобритании против кораблей французского флота в Мерс-эль-Кебире // Флотомастер, (3 — 6 2003).
  • Дашьян А. В. «Корабли Второй мировой войны. ВМС Великобритании». Часть 1. — М.: Моделист-конструктор, 2003. — («Морская коллекция» №3).
  • Дашьян А. В. «Корабли Второй мировой войны. ВМС Великобритании». Часть 2. — М.: Моделист-конструктор, 2003. — («Морская коллекция» №4).
  • Иванов В. В. Корабли Второй мировой войны. ВМС Франции. — М.: Моделист-конструктор, 2004. — («Морская коллекция» №11).
  • Кофман, Владимир. Гибель владыки морей. Линейный крейсер «Худ». — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2009. — 128 с. — ISBN 978-5-699-36380-3.
  • Мужеников В. Б. Линейные крейсера Англии (часть I). — СПб., 1999. — 95 с. — (Боевые корабли мира).
  • Мужеников В. Б. Линейные крейсера Англии (часть IV). 1915—1945 гг. — СПб., 2006. — 112 с. — (Боевые корабли мира).
  • Офан П., Мордаль Ж. Французский флот во второй мировой войне. — СПб.: Зеркало, 1997. — (Морские битвы крупным планом. Выпуск №11).
  • Патянин С. В. Авианосец «Арк Ройал». — Приложение к журналу «Моделист-конструктор». — М.. — («Морская коллекция» № 4(40)/2001).
  • Роскилл С. У. Флаг Святого Георгия: Английский флот во Второй мировой войне = Roskill S.W. The War At Sea, 1939-1945. — London: HMSO, 1954-1961 / Пер. с англ. А. Больных. — М.: АСТ, 2000. — 560 с. — (Военно-историческая библиотека). — ISBN 5-237-05177-4.
  • Сулига С. «Дюнкерк» и «Страсбург». — М.: Цитадель, 1995. — 32 с.
  • Черчилль У. Том II. Их самый славный час // Вторая мировая война = Churchill W. S. The Second World War. — London-Toronto, Cassell and Co Ltd., 1950. — Vol. 2. Their Finest Hour; / сокр. пер. с англ. С предисловием доктора философских и доктора исторических наук, профессора Д. А. Волкогонова и под редакцией кандидата исторических наук А. С. Орлова. — М.: Воениздат, 1991. — ISBN 5-203-00705-5.
англійською
  • Conway's All The Worlds Fighting Ships, 1922—1946 / Gray, Randal (ed.). — London: Conway Maritime Press, 1980. — ISBN 0-85177-1467.
  • Robert O. Dulin, William H. Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — London: Jane's Publishing Company, Ltd., 1980. — 391 p. — ISBN 0-7106-0078-X.
  • Jordan, John. Dumas, Robert. French Battleships 1922-1956. — Barnsley, Yorkshire: Seaforth Publishing, 2009. — 224 p. — ISBN 978-1848320345.

Посилання[ред.ред. код]