Напад на Перл-Гарбор

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Напад на Перл-Харбор
Друга світова війнаВійна на Тихому океані
USSArizona PearlHarbor.jpg
Підбитий японською авіацією лінкор «Арізона».
Дата: 7 грудня 1941
Місце: Перл-Харбор, Гаваї, США
Результат: Потоплення основної частини Тихоокеанського флоту США
Сторони
Merchant flag of Japan (1870).svg Японська імперія US flag 48 stars.svg США
Командувачі
Merchant flag of Japan (1870).svg Наґумо Тюїті US flag 48 stars.svg Хасбенд Кіммель
Військові сили
Merchant flag of Japan (1870).svg Японська імперія
  • авіаносці — 6
  • лінкори — 4
  • важкі крейсери — 2
  • легкі крейсери — 1
  • есмінці — 9
US flag 48 stars.svg США


Напад на Перл-Харбор (англ. Attack on Pearl Harbor) або Гавайська морська операція (яп. 布哇海戦, はわいかいせん) — раптовий комбінований напад японської палубної авіації авіаносного об'єднання віце-адмірала Наґумо Тюїті та японських карликових підводних човнів, що були доставлені до місця нападу підводними човнами Японського імператорського флоту, на американські військово-морську та повітряні бази, розташовані в околицях Перл-Харбора на острові Оаху, Гавайські острови. Напад був здійснений рано вранці 7 грудня 1941 року за місцевим часом і став початком війни на Тихому океані між Японією та США.

Передісторія[ред.ред. код]

Однозначно відповісти на питання про причини трагедії Перл-Харбора, очевидно, неможливо. Американські історики в більшості своїй акцентують увагу на раптовості і «підступності» японського нападу. Насправді, в складній міжнародній ситуації 1930-х років США намагалися всіма силами зберегти мир на Тихому океані і не допустити загострення відносин з Японією. Робилось це не тільки і не стільки з міркувань миролюбності. Просто американське командування збройними силами вважало, що їх країна не готова до боротьби на два фронти в прийдешній світовій війні, і в якості пріорітетного вибрало європейський напрям. Американці не тільки не втручались в японсько-китайську війну, але навіть не відреагували на знищення японськими літами американської канонірки «Пенаї», яка приймала на борт співробітників посольства США, що евакуювалися (інцидент стався на річці Янцзи 12 грудня 1937 року).

Продовжувались поставки в Японію нафти і металобрухту; весною 1941 року конгресмен Дж. Кіфі навіть звинуватив уряд демократів в тому, що «озброюючи Японію, США стали її партнером по агресії».

17 серпня 1941 року президент Рузвельт заявив, що якщо Японія піде на подальші дії по встановленню панування над сусідніми країнами за допомогою сили або загрози силою, то США змушені будуть вжити всіх можливих кроків для охорони своїх законних прав і інтересів. Це не тільки не зупинило гарячі голови в керівництві японської армії, але дало нові козирі в руки екстремістів.

16 жовтня 1941 року уряд Коное, який був противником війни з США і робив відчайдушні, але невдалі спроби домовитися з американцями про розподіл сфер впливу, пішов у відставку, і новий прем'єр-міністр (57-річний генерал Тодзіо) віддав наказ готуватися до нападу на Перл-Харбор. Японському послу в Вашингтоні була передана директива, згідно якої встановлювався граничний термін перемовин із США — 25 листопада 1941 року. Після цієї дати переговори варто було продовжувати лише з метою маскування справжніх намірів Японії. Але навіть в таких форс-мажорних обставинах міністерство закордонних справ Японії 20 листопада 1941 року спробувало досягнути угоди із США: японський посол Номура запропонував уряду Рузвельта досить м'який проект мирного договору: сторони повинні були взяти на себе зобов'язання не просувати своїх сил в будь-які райони Південно-Східної Азії і південної частини Тихого океану (за виключенням Індонезії, де вже знаходились японські війська). Японія обіцяла вивести свої війська із Індокитая після підписання миру з Китаєм. Натомість США повинні були відновити торгові відносини з Японією і поставляти їй необхідну кількість нафти. Відповідь США була неочіковано жорсткою: від Японії вимагалось добровільно відмовитись від всіх завоювань і відновити положення, яке існувало 18 вересня 1931 року. Ця нота отримала назву Програми десяти пунктів; японською стороною вона була розцінена як ультиматум.

2 грудня японський уряд запросив у союзних їй Германії і Італії формальні зобов'язання в тому, що вони будуть воювати спільно з Японією проти США. У відповідь Муссоліні в характерному йому зверхньому стилі заявив, що японо-американська війна неминуча «зважаючи на тупоголовість Сполучених Штатів і склочність натури президента Рузвельта»; Ріббентроп же просто передав в Токіо (4 грудня 1941 року) текст германо-італо-японського договору про спільне ведення війни і про незаключення сепаратного миру.

Зарозумілий тон, взятий американськими дипломатами на переговорах з Японією, також пояснювався впевненістю вищого керівництва і командування флотом США в тому, що в 1941 році головні зусилля Японії будуть направлені проти приморських провінцій СРСР. До 7 грудня 1941 року керівник розвідки Тихоокеанського флоту Лейтон отримав 50 повідомлень з різних джерел про те, що японці без сумніву вже наступного тижня нападуть на СРСР. Американська розвідка докладувала: в розпоряджені Японії знаходиться 51 дивізія; з них 21 розташовувалась в Китаї, 13 — в Маньчжурії, 7 — в метрополії. Таким чином, для війни з Великобританією і США Японія могла використовувати лише 11 дивізій. Виходячи з цих даних, військові аналітики прогнозували японську агресію проти СРСР, вважаючи напад на британські колонії і США малоімовірним.

В Японії дійсно була досить впливова партія, яка вимагала нападу на Радянський Союз. Представниками цієї партії були деякі високі чини в командуванні сухопутними силами Японії. Але керівництво військово-морським флотом наполягало на нанесенні удару в південному напрямку. Відношення між армією і флотом загострилось настільки, що в штабі сухопутних військ стали відкрито говорити, що флот — мало не головний ворог країни. Окремі армійські офіцери навіть висловлювали готовність розправитися із зрадниками. В результаті командування флоту було змушене весною 1939 року встановити кулемети в будівлі Міністерства, охорону якого відтепер ніс батальйон морської піхоти.

Оскільки за кількістю військових кораблів Японія значно поступалася США, японське морське командування зробило ставку на якісну перевагу. На початок війни в складі японського флоту знаходилися не тільки найсучасніші лінкори, але і шість найкращих в світі авіаносців. Керівники Воєнно-морського міністерства чудово розуміли, що, поки на Гавайських островах розташовується потужний Тихоокеанський флот США, дії армії і флоту їх країни в районі Південних морів будуть знаходитися під постійною загрозою удару з флангу. Тому головнокомандуючий Об'єднаним флотом Японії адмірал Ісороку Ямамото (учасник Цусімської битви, під час якої він втратив два пальці лівої руки) запропонував одночасно з наступом на південь завдати удар з повітря по Перл-Гарбору.

Тихоокеанський флот США був створений в 1919 році. Зазвичай він базувався в Каліфорнії, лише періодично висуваючись до Гавайських островів. Проте в зв'язку із складною міжнародною ситуацію 7 травня 1940 року Тихоокеанський флот отримав офіційне призначення залишитися в Перл-Гарборі на невизначений час.

Підготовка до битви[ред.ред. код]

26 листопада 1941 року ударне з'єднання японського імператорського флоту під командуванням віце-адмірала Тюїті Нагумо за наказом командувача флоту Ямамото Ісороку покинуло базу в затоці Хітокаппу на Курильських островах і попрямувало до Перл-Харбору. Японське з'єднання включало шість авіаносців: «Акагі», «Хірю», «Кага», «Сьокаку», «Сорю» і «Дзуйкаку», на яких було розміщено 441 літак, у тому числі винищувачі, торпедоносці, пікіруючі бомбардувальники і винищувачі-бомбардувальники. Ескорт авіаносців становили 2 лінкори, 2 важких і 1 легкий крейсер і 9 есмінців (ще 2 есмінці відокремилися раніше для проведення окремої операції по обстрілу атола Мідуей). В операції проти Оаху також брали участь 20 підводних човнів, що доставили до місця атаки 5 карликових підводних човнів.

Метою нападу на Перл-Харбор була нейтралізація тихоокеанського флоту США для того, щоб забезпечити свободу дій японській армії і флоту в південно-східній Азії.

Перебіг битви[ред.ред. код]

Вранці 7 грудня літаки з японських авіаносців нанесли удари по аеродромах на острові Оаху та по кораблях, що стояли на якорі в гавані Перл-Харбор. Було потоплено 4 лінкори, 2 есмінці, 1 мінного загороджувача. Ще 4 лінкори, 3 легких крейсери і 1 есмінець отримали значні пошкодження. Втрати американської авіації склали: 188 літаків знищено, ще 159 були важко пошкоджені. Американці втратили 2403 людини вбитими (з них 1102 на борту підірваного лінкора «Аризона») і 1178 пораненими[1]. Японці втратили 29 літаків, ще 74 було пошкоджено[1]. Були потоплені 4 малих підводних човнів, та один малий підводний човен некеровано викинувся на берег (чотири з п'яти підводних човнів було знайдено)[1]. Людські втрати склали 64 людини загиблими (55 льотчиків, 9 підводників)[2]. Одна людина потрапила у полон (лейтенант Сакамакі). Він доплив до берега після того, як його малий підводний човен наскочив на риф.

Перша шпальта газети «СВОБОДА» про напад японців на Перл-Харбор

З точки зору швидкого ефекту, напад на Перл-Харбор обернувся успіхом для Японії, який перевершив усі очікування тих, хто планував операцію. Нейтралізація тихоокеанського флоту США на 6 місяців дозволила Японії захопити більшу частину Південно-Східної Азії, включаючи Гонконг, Бірму, Голландську Ост-Індію, Сингапур та Філіппіни. Однак відмова США від перемир'я і неможливість отримати допомогу від союзників призвели до поразки Японії. З усіх потоплених американських кораблів не вдалося відновити тільки 4 — лінкори «Аризона» (підірвано) і «Оклахома» (перевернувся) та 2 есмінці. Були відремонтовані наступні лінкори: «Каліфорнія» (потоплений), «Теннессі», «Західна Вірджинія» (потоплений), «Меріленд», «Невада» й «Пенсильванія». Жоден з трьох авіаносців США не був пошкоджений — на той час їх не було у Перл-Харборі. З 22 японських кораблів, які брали участь у нападі на Перл-Харбор, до кінця війни залишився тільки один.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в PEARL HARBOUR ATTACK — 7 December 1941
  2. Martin Gilbert. The Second World War (1989). P. 272.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]