Національна опера України імені Тараса Шевченка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 50°26′48″ пн. ш. 30°30′45″ сх. д. / 50.44667° пн. ш. 30.51250° сх. д. / 50.44667; 30.51250

Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
Адреса
Місто
Країна Україна Україна
Архітектор будівлі Віктор Шретер
Відкрито 1867
opera.com.ua/

Націона́льна о́пера Украї́ни і́мені Тара́са Шевче́нка розташована у центрі Києва на вулиці Володимирській, 50.

Незважаючи на свою відносно коротку історію, театр здобув визнання далеко за межами України. Самобутні інтерпретації класичної музичної спадщини і сучасних творів, виняткової злагодженості оркестр і хор, талановиті солісти, яскраві й самобутні виконавські традиції дозволили театру досягти мистецьких вершин і посісти важливе місце в сьогоденній музичній культурі Європи.

Історичний нарис[ред.ред. код]

Дореволюційні роки[ред.ред. код]

Постійна оперна трупа була організована у Києві 27 жовтня (8 листопада) 1867[1]. Поштовхом до створення постійно чинного театру стали успішні гастролі італійських оперних труп у 1865–1866 роках у Києві.

Трупа працювала у приміщенні Міського театру, збудованого 1856 року за проектом архітектора І.Штрома.

Київська опера стала поряд з театрами Москви [1] і Петербурга [2] однією з найкращих у Російській імперії. Дебютом трупи була «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, яка розповідала про легендарне минуле Києва. Подальші творчі здобутки київської оперної трупи пов'язані, перш за все, з діяльністю генія української музики, композитора Миколи Лисенка. 1874 року вперше прозвучала українською мовою його опера «Різдвяна ніч» (за режисурою М.Старицького).

Будівля Київського міського театру на початку 1900-х років.
Київський міський оперний театр, 1911 рік

У перші роки існування театру репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: М.Глинки («Життя за царя», «Руслан і Людмила»), О.Даргомижського («Русалка») А.Рубінштейна («Маккавей») та ін. Це було неодмінною умовою існування музичного театру. Проте вдавалося ставити і європейську класику, на досить високому рівні показуючи в перекладі російською мовою опери «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Весілля Фігаро» В.-А.Моцарта, «Чарівний стрілець» К.Вебера, «Лючія ді Ламмермур» Г.Доніцетті, а також один за одним твори Дж. Верді, який став улюбленим композитором киян.

За життя Петра Чайковського в Києві були поставлені його опери «Опричник»(1874), «Євгеній Онєгін» (1884), «Мазепа» (1886) та «Пікова дама» (1890). Безпосередньо за участю авторів відбулися київські прем'єри опер «Алеко» С.Рахманінова (1893), «Снігуронька» М.Римського-Корсакова (1895).

Перший сезон був відкритий оперою Верстовського «Аскольдова могила». Незабаром у театрі були поставлені опери «Івана Сусанін» та «Руслан і Людмила» М.Глінки, на прем'єри опер «Опричник» (1874), «Євгеній Онєгін» (1889) та «Пікова Дама» (1890) приїздив П. Чайковський, в 1893 до театру приїздив С. Рахманінов на прем'єру опери «Алеко», а в 1895— Римський-Корсаков на прем'єру «Снігуроньки».

У лютому 1896 році після ранкової вистави «Євгенія Онєгіна» сталася пожежа, що повністю знищила будівлю Міського театру, після чого був оголошений конкурс на проект нової будівлі. Цей конкурс виграв проект російського архітектора Віктора Шретера. Спорудження нової будівлі на місці старого театру розпочалося у 1898 р.

Зал оперного театру включав партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси, що вміщують близько 1650 глядачів (у партері 384 місця), загальна кубатура театру — майже 100 000 м³, площа приміщень — 40210 м². Над головним входом театру був встановлений офіційний герб Києва із зображенням архістратига Михаїла — покровителя міста, проте за наполяганням Київського митрополита Фіогноста, який вважав театр гріховним закладом, герб замінили алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. Фасад будівлі прикрашали бюсти композиторів М.Глинки та О.Сєрова, які подарували Києву артисти петербурзького Маріїнського театру.

Окрім опер російських композиторів, театрі також були поставлені опери Дж. Пуччіні, Р. Вагнера, Ж. Массне, а також опери М. Лисенка «Травнева ніч» (1903) та «Ноктюрн» (1914).

З 1901 року в цей період солістами були: співачки Л. Андрєєва-Дельмас, Е. Боброва-Пфейфер, Є. Бронська, К. Брун, К. Воронець-Монтвід, М. Донець-Тессейр, С. Друзякіна, М. Коваленко, К. Ковелькова, О. Монська, О. Петляш-Барілотті, З. Рибчинська, М. Скибицька, Р. Файнберг-Горська; співаки С. Белина-Скупевський, А. Боначич, О. Борисенко, Г. Боссе, М. Бочаров, О. Брагін, A. Брайнін, М. Донець, О. Каміонський, М. Каржевін, О. Каченовський, B. Лосський, М. Микиша, Ф. Орешкевич, П. Цесевич та ін.[2]

Українська Держава[ред.ред. код]

В роки революції приміщення оперного театру використовувався не тільки для мистецтва, але й для проведення з'їздів. Зокрема, 1917 р. у приміщенні оперного театру проходив ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому було проголошено І Універсал Центральної Ради.

В часи Української Держави київська опера називалася як Український театр драми та опери. У серпні 1918 р. були перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй». Вітчизняна преса писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із найкращих театрів свого часу, разом з тим застерігаючи, що «українська державна опера не повинна повторити історію петроградських державних театрів, котрі давали чужу людності й громадянству культуру…» Ними наголошувалося, що слід «організувати справу опери художньо сильної, національної і культурної»[3].

Радянські роки[ред.ред. код]

З приходом радянської влади у 1919 році театр було націоналізовано і названо «Державним оперним театром ім. К.Лібкнехта», режисерами призначено Улуханова і Гречнєва; з 1926 — Київська державна академічна українська опера (постановки йшли українською мовою), а в 1934 році, з поверненням Києву статусу столиці — Академічний театр опери і балету УРСР. З відомих художників цього часу в опері працював Семен Евенбах. В 1939 році театрові було присвоєне ім'я Тараса Шевченка.

У 1930-і рр. обговорювався проект соціалістичної перебудови приміщення київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». Проте перебудова торкнулася лише зняття бюстів російських композиторів та зведення прибудови до тильної сторони будівлі двоповерхового приміщення репетиційних залів. В ці роки репертуар театру збагатився операми «Золотий обруч» та «Щорс» Б.Лятошинського, «Борис Годунов» М.Мусоргського та іншими.

В роки німецько-радянської війни театр було евакуйовано в Уфу, потім в Іркутськ, де театр працював до 1944 року. В той же час частина трупи, а також значна частина декорацій залишалися у Києві, і театр продовжував працювати в умовах німецької окупації. Очільником театру був призначений німецький ставленик Брюкнер, що найменував театр «Великою оперою», заборонив виконання російської музики, проте окрім німецьких опер (мовою оригіналу), ставив також італійські опери в українському перекладі Д. Ревуцького, і навіть деякі твори українських авторів дорадянського періоду[4]. Напередодні відвоювання Києва, 8 травня 1943 під час вистави «Лоенргіну» у приміщення театру влучила бомба, що спричинила загибель 4-х німецьких офіцерів.

У повоєнні роки репертуар театру поповнювався творами радянських композиторів, значна частина яких були присвячені подіям становлення радянської влади. У ці роки в театрі працювали видатні артисти — диригенти Арій Пазовський, Натан Рахлін, Веніамін Тольба, Костянтин Сімеонов, Степан Турчак, вокалісти Борис Гмиря, Михайло Гришко, Арнольд Азрікан, Зоя Гайдай, Лілія Лобанова, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Лариса Руденко, виступав у театрі і Федір Шаляпін.

Починаючи з кінця 1950-х років за свідченням І. Гамкала театр переживав поступове «падіння творчої дисципліни і художнього рівня спектаклів», причиною чому була некомпетентність у питаннях культури його керівництва. Так, в кінці 1950-х київський театр змушені були покинути Б. Гмиря та В. Тольба, а на початку 1970-х — С. Турчак і К. Сімеонов[5]. Незважаючи на це театр мав окремі успішні постановки, зокрема серед визначних здобутків слід виділити постановку «Катерини Ізмайлової» Д.Шостаковича, що була нагороджена Державною премією ім. Т.Шевченка (1975).

У 198388 рр. було здійснено капітальну реконструкцію театрального приміщення. Реставратори внесли значні зміни у закулісну частину театрального приміщення, що дозволило збільшити кількість репетиційних залів, гримувальних кімнат, було обладнано спеціальний хоровий клас. Також було збільшено параметри сцени до 20 м вглиб і 27 м у висоту. Загальна площа сцени тепер становить 824 м². Також під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Було переобладнано й оркестрову яму, в якій зараз одночасно може розміститись 100 музикантів. Загалом після реставрації площа театральних приміщень збільшилася на 20000 м². Стало вдвічі більше гримувальних кімнат, з'явилося кілька нових репетиційних залів.

Роки Незалежності[ред.ред. код]

Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка

З 1992 по 2000 рр. балетну трупу Національної опери України очолював Анатолій Шекера (19352000), з ім'ям якого пов'язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ ст. Окрім класичних вистав — «Лебедине озеро» і «Лускунчик» П.Чайковського, «Раймонда» О.Глазунова, «Коппелія» Л.Деліба — він здійснив постановки багатьох сучасних творів, зокрема, «Лілеї» К.Данькевича, «Спартака» А.Хачатуряна, «Ольги» Є.Станковича, «Легенди про любов» А.Мелікова, привнісши на балетну сцену поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету «Ромео і Джульєтта», здійснена 1971 року, вже 30 років не сходить зі сцени. Вистава була показана в багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація прокоф'євського твору.

Дедалі частіше імена київських митців з'являються на афішах багатьох зарубіжних театрів. Анатолій Кочерга та Вікторія Лук'янець співають тепер на найпрестижніших оперних сценах Європи. З тріумфом виступають у Метрополітен-опера та Нью-Йорк Сіті-опера Володимир Гришко, Михайло Дідик — у Гельсінкі, Москві, Детройті, Ірина Дворовенко танцює в одній з найкращих американських балетних труп, Іван Путров з успіхом танцює в Ковент Гардені. Олексій Ратманський очолив Датську Королівську хореографічну трупу, а Денис Матвієнко став прем'єром балету трупи Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі.

Вистави київської трупи із захопленням слухали і дивились в останні роки в Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії, Японії, Польщі, Угорщині, Австрії, Голландії. З 4 квітня 2011 року художнім керівником призначено композитора Мирослава Скорика. До кола сучасних українських композиторів, чиї твори включені до репертуару театру станом на 2013-14 рік, входять двоє — нинішній художній керівник театру М. Скорик (опера «Мойсей»), та герой України Є. Станкович (балети «Ніч перед Різдвом», «Володар Борисфену»)[6]. До кола українських авторів радянської епохи, твори яких представлені в репертуарі театру також входять два автори - К. Данькевич (балет "Лілея") та Г. Майборода (опера "Ярослав Мудрий").

Критика[ред.ред. код]

Предметом критики Національної опери стає її репертуарна політика. Найбільшою проблемою критики називають проблему суто національного оперного репертуару, «затяте ігнорування Національною оперою нині живих українських композиторів».[7] Постановки сучасних українських авторів обмежені оперою «Мойсей» Мирослава Скорика у 2001 році, дитячим балетом Олександра Костіна «Русалонька» (1993), дитячим балетом Юрія Шевченка «Буратіно та чарівна скрипка» (2007), балетами Євгена Станковича «Ніч перед Різдвом» (1993), «Вікінги» (1999) та «Володар Борисфену» (2010), написаним на лібрето сучасних політиків, а також балетом Михайла Чембержі «Даніела» (2006).

На думку Максима Стріхи, Національна опера «вже давно, здається, перейнята одним єдиним — поставити щось на замовлення західних антрепренерів, щось таке, щоб гарантовано сприйняли під час районного турне районними містечками Швейцарії чи то Італії, щоб живу копійку поклали в кишеню люди, які цією оперою керують і щось отримали музиканти.»[8]

Солісти[ред.ред. код]

Колишні

Диригенти[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сайт Національної опери України
  2. О. Апанович, О. Граужис, С. Юлессо, М. Кальницький. Міський театр (Національна опера України ім. Т. Шевченка) // Звід пам'яток історії та культури України: Енцикл. вид.: У 28 т. / Редкол.: В. А. Смолій та ін. — К.: «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Кн. 1. — Ч. 1. — Київ. — А — Л.
  3. Гай-Нижник П. Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року // Український театр. — 2003. — № 5-6. — С.10-12.
  4. Т. Заболотна. Діяльність київської опери в роки нацистської окупації.
  5. Иван Гамкало. Камертон высокого проффесионализма // Вениамин Тольба : портрет дирижера в воспоминаниях современников / состав. В. В. Тольба. — Нежин : ООО «Гідромакс», 2009. — с. 133
  6. репертуар театру
  7. http://dt.ua/articles/30844
  8. Країна Інкогніта
  9. а б http://www.opera.com.ua/ot1.html
  10. http://www.opera.com.ua/Tvorchij%20sklad/xk%20main.html

Джерела та посилання[ред.ред. код]