Національний парк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Національний, або природний парк — територія, звичайно визначена у законі та у державній власності, що охороняється від більшості типів людської діяльності та забруднення. Національний парк є природоохоронною територією категорії II згідно з визначенням МСОП. На відміну від заповідників та природних резервів, де заборонена майже будь-яка діяльність людини, однією з цілей створення національних парків є відпочинок, тому вони дозволяють відвідування туристів та перебування на своїй території за певними умовами

Початок[ред.ред. код]

Національний парк кактус, Аргентина

У 1815 році англійській поет описав Лейк дістрікт, як «щось подібне до народного надбання, на яке кожна людина має право, кожна хто має око щоб його побачити, і серце, щоб насолодитися». Живописець Джордж Катлін в своїх подорожах по Американському Заходу написав в 1832 році що «Корінні американці в Сполучених Штатах можуть бути збережені рішенням уряду . . . у прекрасному парку . . . Народний парк, що містить людей та тварин, у всій дикості і свіжості їх краси!». Подібні ідеї виражалися і в інших країнах, у Швеції, наприклад, барон Адольф Ерік Норденскйольд зробив таку пропозицію в 1880 році. Шотландсько-американський натураліст Джон Муїр здійснив ці ідеї в концепції національних парків, передбачаючи багато ідей збереження природи і руху в захист навколишнього середовища.

Заснування[ред.ред. код]

Перше зусилля будь-яким урядом захистити природну територію були здійснені в США, коли президент Авраам Лінкольн підписав Акт Конгресу 30 червня 1864, віддаючи долину Йосеміті і гай Маріпоса гігантських секвой (яка пізніше стала національним парком Йосеміті) штату Каліфорнія із вимогою: Штат повинен прийняти цей грант на певних умовах, а саме підтримання території для суспільного використання і відпочинку, та не передачі її третім особам.

У 1872 році, Єллоустоунський національний парк став першим у світі справжнім національним парком. Коли дивовижні природні риси Єллоустоуна були відкриту, це місто було частиною території, а не штату США, тобто не було штату, який міг би взяти відповідальність за нього. Тому Федеральний Уряд прийняв пряму відповідальність за парк, процес формально завершився 1 жовтня 1890 року. Це рішення було результатом об'єднаних зусиль захисників природних ресурсів, політиків і бізнес-структур — а саме, Північної Тихоокеанської Залізниці, чия лінія через Монтану отримала значну вигоду через створення цього нового туристичного атракціону, тільки разом вони зуміли забезпечити проходження законопроекту через Конгрес Сполучених Штатів.

Видатний американський письменник та журналіст Уоллес Стегнер писав, що національні парки — найкраща ідея американців — відхилення від королівських заповідників Старого Світу, які аристократи зберігали для себе — невід'ємно демократичні, відкриті для всіх, «вони відображають нас в найкращому світі, а не найгіршому» [1]. Навіть із створенням Єллоустоунського, Йосемітського, і 37 інших національних парків і пам'ятників, пройшло 44 роки, поки не було створене єдине агентство для керування цими територіями — Національна паркова служба (National Park Service, NPS). Цікаво, що створення цієї служби було в значній мірі заслугою однієї людини, бізнесмена Стівена Матера, який переконав секретаря внутрішніх справ Франкліна Кнайта Лейна у її потрібності. Лейн запросив Матера прибути до Вашингтона, і разом вони розробили закон, який потім був схвалений Конгресом.

Число територій, якими зараз керує Національна паркова служба у США, становить 390, з яких тільки 58 мають статус національного парку.

Слід за створенням національним парків в Єллоустоуні та Йосеміті, ідея була підхоплена й іншими країнами. У Австралії, Королівський Національний Парк був заснований на півдні від Сіднея в 1879 році. У Канаді, Національний Парк Банфф (потім також відомий як Національний парк Скелястих Гір) став його першим канадським національним парком у 1885 році. Нова Зеландія створила свій перший національний парк в 1887 році. У Європі першим національним парком став Сарек, відкритий 24 травня 1909 року у Швеції.[1] Зараз Європа має 359 заповідників і національних парків [2].

Після Другої світової війни, національні парки були засновані по всьому світу. Вхід Вануазький національний парк в Альпах був першим французьким національним парком, заснований в 1963 році після хвилі протестів проти туристичних проектів.

Особливості[ред.ред. код]

Національний парк Каньйон Брайс на півдні штату Юта, заснований в 1928 році. До того він був Національним прородним пам'ятником.

Національні парки зазвичай розташовані в місцях, які були в значній мірі нерозвинені, і часто зберігають області з рідкісними тваринами, рослинами і екосистемами (особливо тими, що знаходяться у небезпеці), біологічною різноманітністю або незвичайними геологічними особливостями. Іноді, національні парки створюються в розвинутих областях з метою повернення деяких територій якомога близько до їх оригінального стану. У деяких країнах, наприклад Англії і Уельсі, національні парки не дикі, не належать уряду, і можуть включати істотні поселення і використання землі, які часто є складовими частинами ландшафту.

Керування парками[ред.ред. код]

Національні парки грають подвійну роль, і як притулок для живої природи, так і як популярні туристичні райони. Потрібно зберігати баланс між цими двома напрямками, які, проте, часто пов'язані — наприклад, туристи часто приносять паркам дохід, який може витрачатися на проекти збереження природи. Парки також служать резервом істотних природних ресурсів, наприклад лісоматеріалів, мінералів та інших цінних продуктів. Баланс між витрачанням цих ресурсів та їх збереженням також важливий для управління парків. Інколи національні парки стають місцем незаконної забудови та іншого використання, часто через політичну корупцію. Така діяльність загрожує цілісності багатьох екосистем.

Інші природоохоронні території[ред.ред. код]

Деякі країни також оголошують національними парками місця особливої культурної, наукової або історичної важливості, або створюють для них особливі об'єкти в межах своїх національних паркових систем. Інші країни використовують інші схемі для збереження історичних місць. Деякі з цих місць, якщо вони відповідають потрібним критеріям, оголошують місцями світової спадщини ЮНЕСКО. У багатьох країнах не центральний, а місцевий уряд може відповідати за обслуговування паркових систем. Деякі з таких парків також називаються національними.

Національні природні парки України[ред.ред. код]

В Україні національні парки називаються Національними природними парками. Згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд України»[2] Національні природні парки є

"природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність."

Станом на 2009 рік в Україні налічується 18 національних природних парків, які розташовані у 12 з 24 областей і автономній республіці Крим. Найбільше знаходиться у західних областях (10), 2 на півдні, 4 на півночі та 2 на сході України.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Яна Стемпнєвич (2013-05-29). «Запрошуємо у польські заповідники». Polskie Radio S.A. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2013-05-29. 
  2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України»

Посилання[ред.ред. код]