На Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«На Україні» (пол. na Ukrainie, рос. на Украине, чеськ. v Ukrajině, словац. na Ukraine) — словосполучення, що виражає в деяких слов'янських мовах знаходження на території України; часто вживається в тому ж значенні, що й «в Україні».

У деяких слов'янських мовах (російській, польській, чеській, словацькій) вживання прийменника «на» в сполученні зі словом «Україна» є єдиною нормативною формою як виняток із загальних правил — перед назвами більшості інших країн у них вживається прийменник «в».

«На Україні» в російській мові[ред.ред. код]

Граматично правильним у сучасній російській мові вважається словосполучення «на Україні»[1]. У той же час, щодо цього правила досі тривають дискусії, адже прийменник «на» вживається перед назвами територій, державних утворень з нечіткими кордонами та країн, які асоціюються насамперед із певною територією. Так, Україна є єдиною існуючою неострівною країною, з назвою якої в сучасній російській мові прийнято вживати прийменник «на» (на Кубе, на Кипре, на Маврикии, на Украине). У той же час в деяких офіційних документах Російської Федерації та в російськомовній пресі України вживається варіант «в Украине».[2]

Історично це правило затвердилося лише у 20 столітті. Російські джерела 18 та 19 століть вказують на використання обох варіантів написання. Форму «в Україні» вживали, зокрема, Олександр Пушкін, Антон Чехов, Микола Гоголь, Петро I та ін.[2]). Для прикладу, Гоголь писав російською:

« Порядку нет в Украйне: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою  »

З самого ж початку існування Радянського Союзу до 1992 року єдиною правильною формою вважалася «на Україні».[3][4] Мовознавець Іван Огієнко пише про це так:

« Під Совєтами дозволена тільки етнографічна форма «на Україні», а державницька «в Україні» заборонена.[3]  »

У січні 2009 року київський журналіст Юрій Шеляженко надіслав в Інститут російської мови РАН інформаційний запит щодо правильності вживання прийменників «в» і «на» зі словом «Україна». У відповіді інституту від 25 вересня 2009 року зазначається, що 1993 року Уряд України поставив вимогу визнати варіант «в Украину» (та, відповідно, «из Украины» замість «с Украины») нормативним, що було б «лінгвістичним підтвердженням статусу незалежної держави, а не підлеглого регіону», але така норма досі не була затверджена. Однак, зазначається у відповіді, на сьогодні в російській мові існують дві форми:

« …традиційна літературна норма з прийменником «на» і відносно нова, що вводиться з міркувань політкоректності на прохання України — з прийменником «в».
Вибір форми в кожному конкретному випадку має здійснюватись мовцем (автором) з обов’язковим врахуванням умов спілкування.
[4]
 »

«На Україні» в українській мові[ред.ред. код]

В українській мові деякими мовознавцями грамотним вважається лише вживання «в Україні»[5], прийменник «на» вживається тоді, коли не говориться про окрему незалежну територію, чи мається на увазі острів, наприклад: «На Волинь, на Закарпаття, на Кубу», але «В Польщу, в Росію», «в Галичині».

Класик української літератури та пророк української незалежної держави Тарас Шевченко іноді в своїх творах вживав обидва варіанти словосполучення «в» і «на», що відповідає правилам чергування голосних та приголосних[6], але лише у варіантах назви країни «Україна» та «Вкраїна» відповідно. Наприклад, у вірші «Заповіт» поет вживає прийменник «на»:

« Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій  »

А в творі «Думи мої, думи мої» Тарас Шевченко закликає:

« В Україну ідіть, діти! В нашу Україну  »

Куліш у романi Чорна рада:

«Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила. Шрам за сі слова обняв і поцілував гетьмана.
 — Дай же,— каже,— боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!
 — І дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!»[7]

Кобзарi вживали сполучення «на Украiнi». У виданих росiйською мовою «Записках о южной Руси» Куліш друкував думи кобзарiв. Наприклад «Дума о вдове и трёх сыновьях»:

«Ой як на славнiй Украiнi»[8].

Дійові особи драми «Байда, князь Вишневецький» Пантелеймона Куліша Байда, Андибер, Тульчинський кажуть «на Вкраїні», наприклад:

Байда: «Про все, що там постало на Вкраїні»[9].

Леся Українка «Надія»:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну[10]

«Жалібний марш»:

Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине![11]

Грушевський Михайло Сергійович: «Народ наш живе на Україні уже дуже давно»[12].

Нечуй-Левицький: «… [проф. Грушевський] жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоi книжньоі мови й правопису на Украіні»[13].

Михайло Драгоманов: «народу на нашij Украjiнi»; «про темноту народу на Украjiнi». Але: «в Украjiнi россijськij», «в Украjiнi австрijськij»[14].

Іван Франко: «Тодї він попросив виясненя у полковника Витязенка, а cей відписав йому: „А що козаки прозвищами не сходять ся, так се тому, що у нас на Українї такий звичай“[15].

Лозинський: „… як уже викликала на Украïнï, тисячу поборникiв народнього дïла;“ (Лист Павлика до Драгоманова з 10 квiтня 1876)[16].

Винниченко у „Щоденнику“ нi жодного разу не вживав прийменника „в“ у сполученнi з назвою краïни, наприклад:

С. 326: „Але невже ж таки я справді поїду на Україну?“: С. 352: Земмерінґ, 23. V. „Поляки взяли Стрий. Значить, кінець: уже ніяк мої книжки не підуть на Україну“.
С. 362: Відень, 27. VII. „Становище на директоріянській Україні цілком безнадійне“[17].

Дмитро Донцов протягом свого життя боровся з москалями, але вживав прийменник „на“ як у „Пiдставах нашоï полiтики“[18], як у назвi „Похід Карла ХІІ на Україну“, й також, наприклад, у Передмовi до третього видання „Націоналізма“: „Малоросіянство“, яке і перед 1926-м і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і на Україні»

Степан Бандера: «Мій батько перебув усю історію УГА на „Великій Україні“ (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919–1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф»[19].

Мовознавець і славіст, міністр освіти в уряді УНР Іван Огієнко написав 1935 року в науково-популярному місячнику «Рідна мова» статтю з назвою «В Україні, а не на Україні»: «Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання „де“ тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків), то на Украине, а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну»[20].

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Грамота.ру: гаряча десятка питань
  2. а б Григорий Наумовец. «В» или «на» Украине, 30.12.2009
  3. а б Огієнко І. І. Українська літературна мова під совєтами // Історія української літературної мови, 1949
  4. а б Шеляженко Ю. В. «…Незапно Карл поворотил и перенес войну в Украйну» — Українська правда, 16.10.2009
  5. Розділ 7. Прийменники: В на довідково-навчальному сайті Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» «Як це буде українською»
  6. § 38. Основні закони милозвучності української мови
  7. Вікіджерела (3 липня 2013). «Чорна рада/VI». Процитовано 25 травня 2014. 
  8. [1] П. Кулишъ. Записки о южной Руси, том 1. СПб,1856. с. 19
  9. Вікіджерела (3 липня 2013). «Байда, князь Вишневецький/Акт третій». Процитовано 25 травня 2014. 
  10. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 72. Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1887, № 24, стор. 413, з підзаголовком «Пісня заволоки».
  11. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 221–222 Вперше надруковано як текст до музики М. Лисенка "Жалібний марш на хор мішаний в 27 роковини смерті Т. Г. Шевченка, видання музичної бібліотеки львівського «Бояна».
  12. Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку). — К.: АТ «Обереги», 1991. — 104 с
  13. Нечуй-Левіцький. Криве дзеркало украінськоі мови. Руйнування украінськоі мови. К и ї в. Друкарня І. І. Чоколова, В.-Житомірська № 20 д. в. 1912. с. 5.
  14. М. Драгоманов. «Громада», № 5. Женева. 1882. С. I. Од впорьадчика
  15. Франко І. Причинки до украïнськоï ономастики. Назвознавчі праці. Українська Вільна Академія Наук. Ономастика ч. 17. Вінніпег, 1957 с. 14
  16. Михайло Лозинський. Михайло Павлик, його життє i дïяльнiсть. Виданнє Союза Визволення Украïни. Вiдень, 1917. С. 8.
  17. Винниченко В. Щоденник т. 1 : 1911–1920 рр. Видання Канадського Інституту Українських Студій і Комісії УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка. Едмонто-Нью-Йорк. 1980.
  18. Донцов Д. Пiдстви нашоï полiтики. Вiдень, 1921. С. 116
  19. Бандера, Степан. Моï життєписнi данi. Гомін України, Торонто, чч. 42/648 — 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.
  20. В Україні, а не на Україні (газета «Хрещатик»)