Неаполітанська пісня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Неаполіта́нська пі́сня (італ. canzone napoletana) —

Попри те, що неаполітанська пісня належить до народної музики, тому до усної традиції, деякі музикознавці відносять її винятково до популярної музики.

Історія та характеристики[ред.ред. код]

Початки[ред.ред. код]

Початки неаполітанської пісні відносять приблизно до XIII століття, до часів фундації Неапольського університету, заснованого Фридріхом II (1224); себто до часів поширення пристрасті до поезії та хорових молінь звернених від господинь до сонця,[1] як спонтанного вираження народу Неаполя, який висловлював передусім суперечності між первісною красою довкілля та об'єктивними труднощами життя. Розгорнулась вона вже у кватроченто, коли неаполітанська мова стає офіційною мовою королівства, і численні музиканти, натхненні народними хорами, починають створювати фарси, фротоли та балади, і ще більше під кінець чинквеченто, коли «віланела по-неаполітанському» підкорює Європу, аж до кінця Сеттеченто. Це артистичне народне вираження тоді було навантажене позитивними та оптимістичними змістами і оповідало про життя, працю та почуття народу.

Чинквеченто та віланела[ред.ред. код]

Першим фундаментальним явищем, яке особливо вплинуло на становлення неаполітанської пісні XIX століття, є «villanella alla napoletana» (віланела по-неаполітанськи). За своїм походженням та продукуванням вона була народною, але добре принятою вищими класами, за характером — жартівлива та мала широкий спектр виражальних засобів, що варіювались від поліфонії в інструментальному акомпанементі до голосу без супроводу.[2]

XVII та XVIII ст.[ред.ред. код]

У XVI ст. віланела мізерніє, і з'являються перші ритми тарантели, зі славетною мікелемою, що здається безпосередньо запалена сицилійською піснею, але яку все ж таки ставлять в заслугу поету, музиканту та актору Сальватору Розі.

У наступному сторіччі з'являються інші попередники неаполітанської пісні дев'ятнадцятого століття: неаполітанська опера буффа (яка вплинула не лише на спів, а й на театральність пісень) та арії опери seria, які стали маяком для народної творчості. Близько 1768 анонімні автори склали Lo guarracino, що стала однією з найвідоміших тарантел (перероблена, як і багато інших старих пісень, у наступному сторіччі).

XIX ст.[ред.ред. код]

Двома вагомими елементами, що каталізували поширення й успіх музичної діяльності були передусім поява, на початку XIX століття, музичних крамниць та видавництв, таких як: Guglielmo Cottrau, Girard, Calcografia Calì, Fratelli Fabbricatore, Fratelli Clausetti та Francesco Azzolino], заслугою яких є повернення, збирання та репропонування (інколи оновленими), сотень старовинних творів.[1] Другим провідником розповсюдження пісень стали так звані «постеджаторе», мандрівні музики, які співали пісні або у відгороджених місцях, або перед поштовими станціями, або вздож вулиць міста, інколи продаючи також «коп'єли», листи, що містили в собі тексти та частково змінені партитури творів.[3]

Найвагомішим періодом в історії неаполітанської пісні вважаються перші десятиліття XIX століття, коли з 1835 у Неаполі широко поширюється мелодія Te voglio bene assaje (Я люблю тебе дуже).

Традиційне партенапейське свято Festa di Piedigrotta виявилось ідеальною подією для показу нових творів; серед авторів, які брали там участь були Salvatore di Giacomo, Libero Bovio, E.A. Mario, Ferdinando Russo, Ernesto Murolo.

Не беручи до уваги віланелу та народні наспіви до вісімсотих, які ще не мали типової мелодичної та поетичної структури неаполітанської пісні у власному сенсі слова, більшість джерел відносять народження загально відомої неаполітанської пісні до 1839 і до Te voglio bene assaje. Текст був написаний Raffaele Sacco, музика Filippo Campanella, хоча в подальшому розповсюдилась популярна легенда, яка віддавала її авторство Гаетано Доніцетті. Пісня була презентована 7 вересня 1839 на Festa di Piedigrotta.

Після неї йшли інші класичні зразки неаполітанської музики дев'ятнадцятого століття:

Як демонстрацію успіху та важливості неаполітанської пісні дев'ятнадцятого століття, можна привести твір Palummella zompa e vola [Палумела підстрибує і летить] (1873),[4] яка була негайно заборонена за свій очевидно бунтівничий зміст, оскільки натякала на свободу. І справді, автори змінили текст, але неаполітанський народ продовжував співати її тихцем.

Що стосується характерних елементів, то у другій половині XIX та першій половині XX століття, неаполітанська пісня стає предметом уваги творчої інтелігенції, з її Декадансом, песимізмом та драматизмом, що змінило первісний дух жанру.

У цей період найвагоміші музиканти та поети занурюються у складання численних пісень. Прикладом такої тенденції є Gabriele d'Annunzio, який пише вірші до A Vucchella[5] (1904)[4].

Мак'єта[ред.ред. код]

Іншим дуже популярним жанром неаполітанської пісні була «macchietta», термін походить від способу опису персонажів та ситуацій на кшталт ескізу, виконаного у карикатурний спосіб, своєрідний шарж. Між авторами та виконавцями у цьому жанрі згадуються Nicola Maldacea, Nino Taranto та Vittorio Marsiglia.

Друге повоєння[ред.ред. код]

Друга світова війна глибоко позначилась на місті Неаполь, і його пісня також не змогла проминути трагічні події: Munasterio 'e Santa Chiara — нищівне свідоцтво цього часу, але, як завжди, Неаполь може і посміхатись у найтемніші періоди життя; Tammurriata Nera — приклад того, як партенопейський гумор ладен виринути будь-коли, навіть перед трагічними фактами. Екзистенціальний песимізм Luna rossa Вінченцо Де Крешенцо та Vian (ccà nun ce sta nisciuno, 1950) відкриває, однак, новий золотий період неаполітанської пісні — часпошуків відновлення і не лише музичного.

Якщо Роберто Муроло стає незрівнянним виконавцем традиційної неаполітанської пісні,, то Ренато Карозоне віддає у її розпорядження свій досвід класичного піаніста та джазиста,, змішуючи його з африканськими і американськими ритмами, створює нову мак'єту, танцювальну та адекватну часові.

1960-ті роки[ред.ред. код]

Все новеченто неаполітанська пісня виживала завдяки головній ролі, яку вона відігравала на Фестивалі Неаполя, котрому поміж скаргами та скандалами вдавалось поширити свою пісню по всій Італії ще до того, як зміцнився Фестиваль Санремо.

Серед головних персон Фестивалю згадуються неаполітанські співаки Серджіо Руні (Sergio Runi), Маріо Аббате (Mario Abbate), Джакомо Рондінелла (Giacomo Rondinella), Ауреліо Ф'єрро (Aurelio Fierro), Нунціо Ґалло (Nunzio Gallo), Маріо Треві (Mario Trevi), Тоні Астаріта (Tony Astarita), Марія Парі (Maria Paris), Мірна Доріс (Mirna Doris) та Маріо Мерола (Mario Merola). До них прилучаються співаки з Санремо: Доменіко Модуньйо (Domenico Modugno), Клаудіо Вілла (Claudio Villa), Карла Боні (Carla Boni), Вільма Де Анджеліс (Wilma De Angelis) та Орнелла Ваноні (Ornella Vanoni), а також актори: Франко Франкі (Franco Franchi), Ніно Таранто (Nino Taranto), Оресте Льйонелло (Oreste Lionello) та Ренато Рашель (Renato Rascel).

Історична парабола неаполітанської пісні закінчується у другій половині шістдесятих, коли фестиваль входить у кризу (закрився у 1970) і пісня втрачає будь-який зв'язок зі своєю класичною спадщиною, стаючи виразом міського люмпен-пролетаріату. Але слава цього жанру залишається непохитною, незважаючи на зміну часу, і всі сталі співаки регулярно включають декілька з найвідоміших пісень до своїх репертуарів, йдучи стопами Енріко Карузо та Бен'яміно Джильї.

1960-ті роки являють собою золотий період Фестивалю неаполітанської пісні, але вони ж є йї часом новаторських феноменів: Пеппіно ді Капрі (Peppino di Capri) робить «fusion» з'єднуючи неаполітанську мелодію з ритмами інших музичних культур. заявляючи цим про себе критиці та публіці; Пеппіно Ґальярді (Peppino Gagliardi) ламає схеми виконання неаполітанської пісні; Роберто Де Сімоне (Roberto De Simone) та його Nuova Compagnia di Canto Popolare (Нове Товариство Народної Пісні) не обмежуються відновленням та вдосконаленням фольклорної традиції, але й збагачують її елементами серйозної музики.

1970-ті роки[ред.ред. код]

Після занепаду Фестивалю, неаполітанська пісня пристосовується до вимог часу — повертаються до життя і актуалізуються теми неаполітанської шенеджати. Маріо Мерола, залишаючись пов'язаним з традиційною піснею, стає основним виконавцем цієї нової тенденції, його супроводжують Піно Мауро (Pino Mauro), Маріо Треві та Маріо Да Вінчі (Mario Da Vinci). Паралельно із цим феноменом, Бруно Вентуріні (Bruno Venturini) прочитує найвідоміші класичні зразки жанру в оперному ключі, створюючи показову антологію (з творами, що походять від 1400 до наших днів), та продовжуючі славетну італійську традицію бельканто, що її проголосив на весь світ великий тенор Енріко Карузо.

Тим часом, музичний фермент тієї епохи відчув таких авторів як Едоардо Де Крешенцо (Eduardo De Crescenzo), Алан Сорренті (Alan Sorrenti) та Піно Даніеле (Pino Daniele), які накладають свій відбиток на партенопейську музику, хочаб своєю розмаїтою музичністю. Впливають на неї також такі гурти як Osanna що йде по шляху рок-опери, та Napoli Centrale з Джеймсом Сенезе (James Senese) що плете цікаве поєднання жанрів та стилів.

1980-ті роки[ред.ред. код]

Неаполітанська шенеджата, яку Маріо Меролі вдалося воскресити в сімдесятих, знову потиху зникає, можливо через те, що ніхто крім Мероли їй не сприяв і не був спроможний надати йї голосу. Вона поступається неомелодічній музиці, яка і по сьогодні по всій Південній Італії, особливо в Неаполі та Палермо і між італійськими емігрантами за кордоном має чималий успіх. Персоною, яка стала сполучною ланкою між шенеджатою та новою мелодійною піснею 1990-х рр., є Ніно Д'Анджело (Nino D'Angelo).

Дев'яності роки[ред.ред. код]

Це десятиріччя спостерігає бум неомелодічного жанру, молодь віддає перевагу таким співакам як Джіджі Фініцьйо (Gigi Finizio) та Джіджі Д'Алессіо (Gigi D'Alessio), однак не зрікаючись цілком і минулого.

Обидва артисти, всупереч численним твердженням їх огудників, досягли успіху після років праці у студії та професійного стажування на майданових святах, весіллях та сценах музичних барів, як, зрештою, й інші аналогічні музиканти.

У ці ж роки, також у національних межах, стверджуються такі групи як Almamegretta, 99 Posse, 24 grana, які оновлюють неаполітанську пісню через змішання її з електронною музикою, Трип-хопом та репом.

Відрізняються вони також текстами, які мають високій вміст політики (переважно лівого ґатунку).

Крім того, у ці роки спочатку Консілья Ліччарді (Consiglia Licciardi) з Роберто Муроло, а потім Ренцо Арборе (Renzo Arbore) з його Італійським оркестром (Orchestra Italiana) доводять до апогею класичну неаполітанську пісню.

Ренцо Арборе перепрочитує її у модерновому ключі, отримуючи при цьому світовий успіх, піднімаючись на вершини хіт-парадів та даючи концерти по всьому світу.

XXI століття[ред.ред. код]

У перші роки 21 тисячоліття, створений на стику 1970-х і 1980-х рр. Ніно Д'Анджело музичний жанр продовжує мати численних прихильників у Кампанії та інших регіонах Південної Італії (передусім на Сицілії, де є багато виконавців неомелодичної музики: Кармело Дзаппулла (Carmelo Zappulla), Натале Ґаллетта (Natale Galletta), Джанні Челесте (Gianni Celeste), Тоні Коломбо (Tony Colombo), Ніно Фйорелло (Nino Fiorello) та Алессандро Фйорелло (Alessandro Fiorello) і за кордоном, де є багато італійських емігрантів.

Термін «неомелодика» означає «нова мелодія», це є жанр, що не знаходиться на одному художньому рівні з попередньою неаполітанською піснею, але не можна сказати, що він докорінно відрізняється від неї, радше це одна з гілок її подальшого розвитку, її піджанр.

Між найпоказніших виконавців неомелодійної пісні, з сімдесятих і до сьогодні, окрім самого Д'Анджелі, можна назвати таких представників другої генерації як Джіджі Д'Алессіо, Джіджі Фініцьйо, Франко Річчарді (Franco Ricciardi), Джанлука Капоцці (Gianluca Capozzi), а також молодих Алесіо (Alessio), Розаріо Мірадджо (Rosario Miraggio) та інших.

Інструменти[ред.ред. код]

Класичними інструментами неаполітанської пісні є:

  • Мандоліна
  • Гітара
  • Калашоне (Колашоне) (назва набута від скрипкового майстра Калаче (Calace), неаполітанська ((лютня)) — різновид попередника сучасного акустичного баса.
  • Трікебалаке (Triccheballacche) — дерев'яний ударний інструмент з алюмінієвими тарілочками

До них приєднуються: Таморра (Tammorra) (різновид барабану) та неаполітанські бубни (tamburello napoletano), каккавелла (caccavella) або путіпу (putipù), «Castagnelle» (кастаньєти) та інші інструменти часто кустарного виготовлення.

Пісні[ред.ред. код]

дивись також список неаполітанських пісень (італ.)

Автори та виконавці (від початку дев'ятсотих дотепер)[ред.ред. код]

(У алфавітному порядку)

Музичні видавництва[ред.ред. код]

La Canzonetta[ред.ред. код]

Створена у 1901 за сприяння Франческо Феоли (Francesco Feola), La Canzonetta займалася публікуванням та розповсюдженням пісень таких авторів як Ліберо Бовйо (Libero Bovio), Джіджі Пізано (Gigi Pisano), Луїджі Чоффі (Luigi Cioffi), Тото (Totò) та багатьох інших.

З каталогів видавництва можна навести: Malafemmena, Munasterio 'e Santachiara, 'A tazza 'e café, Ciccio Furmaggio, Indifferentemente, Reginella.

Бідері[ред.ред. код]

La Ferdinando Bideri — неапольське видавництво, одне з найважливіших в історії італійської легкої музики. Відігравало значну роль в історії неаполітанської пісні, зберегло велику частину записів та оригінальних матеріалів епохи: диски, оригинальні партитури, коп'єли, рукописи пісень.

Було засноване у 1876 бароном Фердінандо Бідері (Неаполь, 1851 — Неаполь, 14 липня 1930). Його дід, Джованні Емануеле Бідері, вже мав досвід музичного видавця на початку століття, надрукувавши між іншими книгу та два оперних лібрето.

Фірми звукозапису[ред.ред. код]

Фільми з неаполітанськими піснями[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Paolo Ruggieri, Canzoni Italiane, Fabbri Editori, 1994, pag.2-12, Dalle origini a Piedrigrotta
  2. Pasquale Scialo, La canzona napoletana, Newton&Compton, 1998, pag.19-24, Gli antefatti
  3. Pasquale Scialo, La canzona napoletana, Newton&Compton, 1998, pag.24-28, I posteggiatori
  4. а б tratto da Napule è 'na canzone, Antologia della canzone napoletana di Giovanni Alfano
  5. Згадується, що д'Аннунціо написав цю пісню після запальної дискусії з Фердинандо Руссо, який заклався, у неспроможності пескарського поета писати неаполітанською.

Bibliografia[ред.ред. код]

  • Paliotti, Vittorio, Storia della canzone italiana
  • Franco Fabbri, Around the clock. Una breve storia della popular music, Utet
  • Sorce Keller, Marcello, «Io te voglio bene assaje: a Famous Neapolitan Song Traditionally Attributed to Gaetano Donizetti», The Music Review, XLV (1984), no. 3- 4, 251—264.

Пов'язані статті[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]