Некрасівці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Некрасівці (некрасівські козаки, козаки-некрасівці, Гнат-козаки) — нащадки донських козаків, які після придушення Булавінського повстання пішли з Дону у вересні 1708 року. Названі на честь ватажка, Гната Некрасова.

На Кубані[ред.ред. код]

Після поразки Булавінського повстання восени 1708 року частина донських козаків на чолі з отаманом Некрасовим пішла на Кубань — територію, що належала на той час Кримському ханству. Всього разом з Некрасовим пішло близько 8 тис. осіб (за різними даними від 2 тис. козаків з жінками і дітьми, 500—600 сімей, до 8 тис. осіб). Об'єднавшись із пішовшими на Кубань ще в 1690-х роках козаками-старообрядцями, утворили перше Кубанське козацьке військо, прийняли підданство кримських ханів і отримали досить широкі привілеї. До козаків стали приєднуватися біглі з Дону і прості селяни.

Спочатку некрасівці осіли на Середній Кубані (на правому березі річки Лаба, недалеко від її гирла), в урочищі у сучасної станиці Некрасівської. Але незабаром більшість, включаючи Гната Некрасова, переселилася на Таманський півострів, заснувавши три містечка — Блудилівське, Голубинське і Чирянське.

Некрасівці довгий час здійснювали звідси набіги на прикордонні російські землі. Після 1737 року (зі смертю Гната Некрасова) становище на кордоні почало стабілізуватися. У 17351739 рр. Росія кілька разів пропонувала некрасівцям повернутися на батьківщину. Не досягнувши результату, імператриця Анна Іванівна направила на Кубань донського отамана Фролова. Не маючи можливості протистояти російським військам, некрасівці почали переселення в турецькі володіння на Дунаї.

На Дунаї[ред.ред. код]

У період 1740 р.-1778 р., з дозволу турецького султана, некрасівці перебралися на Дунай. На території Османської імперії султани підтвердили козакам-некрасівцям всі привілеї, якими вони користувалися на Кубані у кримських ханів. На Дунаї вони оселилися на території Добруджі, в плавнях гирла Дунаю, по сусідству з липованами. На Дунаї козаки-некрасівці в основному розселилися в Дунавцях і Сари-Кей, а також в селах Слава Черкаська, Журилівка, Некрасівка й інші. Після розгрому у 1775 р. Запорозької Січі в тих же місцях з'явилися й запорожці. У суперечках за найкращі рибальські місця між некрасовцями та запорожцями стало доходити до збройних зіткнень.

Війна з запорожцями[ред.ред. код]

Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці.

Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках.

Але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі. Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі.

Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів»; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі». Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована. Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.

У Туреччині[ред.ред. код]

Після взяття запорожцями Некрасівського Дунавця і переселення туди Запорізького Коша з Сеймена, у 1791 р. велика частина некрасівців покинула Дунай і переселилася в азіатську Туреччину на озеро Майнос і Енос біля берегів Егейського моря. Таким чином, до початку 19 сторіччя утворилися дві групи некрасівців — Дунайська і Майноська. Деяка частина некрасівців Дунайської гілки, залишилася вірною «завітам Гната», поповнила згодом поселення некрасівців на Майносі, а ті що залишилися на Дунає були повністю поглинені чисельнішими липованами і прибуваючими у той район старовірів з Росії, й асимілювалася в їхньому середовищі, втратили мову своїх предків, звичаї, фольклор, перекази та пісні про Гната, його «заповіти». Хоча називатися далі некрасівцями їм було вигідно, через надання турецькими владою низки привілеїв. Некрасівці з Майноса їх називали «дунакі» або «хохли» і за своїх не визнавали. Егейський Енос як окреме поселення некрасівців також перестало існувати, у 1828 р. переселився на Майнос і повністю влившись у майноську громаду. До середини 19 сторіччя відбулося майнове розшарування громади, намітилися і релігійні протиріччя, і в другій половині 1860-х р. частина майносьцв (157 сімей) у результаті розколу громади пішла і заснувала поселення на острові Мада (на Бейшеїрському озері). Їх доля виявилася трагічної — в результаті епідемії, «підморної» землі і зараженої води в озері, до 1895 року на Маді залишалося всього 30 дворів, а до 1910 р. в селі залишилося лише 8 родин. У 1860-х роках погіршилися взаємини між некрасівцямі та турецькою владою, які згодом до призвели до неможливості проживання громади на території Туреччини.

Пореселення у російську Грузію[ред.ред. код]

На початку 20 сторіччя завершився релігійний, культурний і майновий розкол громади на тлі погіршення становища некрасівців у Туреччині (посилення податкового гніту, військової повинності і відлучення частини земель на озері Майнос на користь мухаджирів), остаточно була втрачена віра в можливість відшукати міфічне «Місто Гната» і в 1912—1913 рр., незважаючи на заповіт Некрасова «при царі в Расею не повертатися», з дозволу російського уряду і турецької влади, почалося їх повернення у Росію. Перша офіційна хвиля реемігрантів була незначною — 70-80 сімей. Близько 170—200 сімей залишилося у Туреччині.

Дозволу селитися на Дону чи Кубані некрасівці не отримали, а були спрямовані до Грузії. Заснувавши два селища — Успенське і Воскресенське, — козаки прожили там лише кілька років, а після проголошення незалежності Грузії та встановлення влади меньшевістського уряду (початок 1918 р.), вони були змушені знову переселяться, на цей раз на Кубань, в станицю Прочноокопську.

Переселення на Кубань[ред.ред. код]

Навесні 1919 р. Кубанська законодавча Рада зарахувала 246 козаків-некрасовцев до складу Кубанського козацтва і їм були виділені земельні наділи приблизно за 30 км від Приморсько-Охтирської станиці де вже до літа 1920 р. некрасівці заснували хутори Некрасівський і Новонекрасівский, згодом злилися в один — Новонекрасівский. 22 вересня 1962 року з Туреччини, села Коджа-Гель (до 1938 — Бін-Евле або Ескі-Казаклар, по-некрасівські Майнос) в Росію повернулися 215 сімей некрасівців загальним числом 985 осіб. Всього до 1962 р. у Росії та СРСР переїхав 7200 осіб, з них трохи більше 2300 майносьців. У 1963 році кілька десятків некрасівців і «дунаків», загальним числом в 224 людини, що відмовилися виїжджати в Радянський Союз, були прийняті у США. У Туреччині залишилася тільки одна сім'я некрасівців.