Неолібералізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Неолібералі́зм (від давньогрец. νέος neos «новий», та лат. liberalis «вільний») — варіант ідеології лібералізму[1]. Як термін, фр. néo-liberalisme, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром Лаверне (фр. Bernard Lavergne)[2], і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов (нім. Alexander Rüstow)[3] для протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм[4].

Принципи[ред.ред. код]

Можна навести такі засадничі принципи неолібералізму[1]:

  1. Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати значно гірші наслідки.
  2. Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.
  3. Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.
  4. Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу.»

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Turner, Rachel S. (2008). Neo-liberal ideology: history, concepts and policies. Edinburgh: Edinburgh University Press. ISBN 978-0-7486-3268-8. 
  2. Milène Wegmann: Früher Neoliberalismus und europäische Integration: Interdependenz der nationalen, supranationalen und internationalen Ordnung von Wirtschaft und Gesellschaft (1932–1965). Nomos Verlagsgesellschaft, 2002, S. 104.
  3. Philip Mirowski, Dieter Plehwe: The Road From Mont Pelerin, 2009, ISBN 978-0-674-03318-4, S. 13
  4. Steger, Manfred B.; Roy, Ravi K. (2010). Neoliberalism : a very short introductio. Oxford ; New York: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-956051-6. 


Економіка Це незавершена стаття з економіки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Політика Це незавершена стаття з політики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.