Неіржавна сталь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Неіржа́вна[1] (також нержавіюча[2], нержавка́[3], нержавійна[4] або неіржавійна[4]) сталь (також нержавійка[5], інокс[6]) — стійка до корозії у атмосфері та агресивних середовищах сталь. Стійкість досягається легуванням. Основний легуючий елемент нержавіючої сталі — хром (12—20 %). Вищий вміст хрому в сталі дає більший опір корозії, сплави з понад 12 % хрому не ржавіють у звичайних умовах і в слабкоагресивних середовищах, понад 17 % — корозієстійкі у агресивних окислювальних середовищах, зокрема в азотній кислоті міцністю до 50 %.

Нержавіючі хромонікелеві сталі аустенітного класу немагнітні.

Історія[ред.ред. код]

Корозійна стійкість сплаву хрому з залізом відкрита у 1821 році французьким металургом П'єром Бертьє (Pierre Berthier), проте за наявних тоді технологій сплав був непрактичний через високу ламкість. У 1890-их німецький хімік Ганс Гольдшміт (Hans Goldschmidt) винайшов алюмінотермітний спосіб одержання сплаву.

Американський дослідник Елвуд Гейнс (Elwood Haynes) у 1907 році патентує нікелево-хромовий сплав стеліт, і публікує у 1910 році статтю на Міжнародному конгресі прикладної хімії[7].

Німецька компанія Friedrich Krupp AG у 1908 році будує 366-тонний вітрильник Германія (Germania) з корпусом із нікеле-хромового сплаву сталі[8], у 1912 році патентує аустенітну нержавіючу сталь і розгортає її виробництво[9].

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Реторта Це незавершена стаття з хімії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.