Новела

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Характерні ознаки[ред.ред. код]

Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.

Персонажами новели є особистості, зазвичай, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, має ситуаційну чи психологічну несподіванку.

Історія жанру[ред.ред. код]

Новела як коротке розважальне оповідання про реаль­ні або правдоподібні події, виникла в Греції, вірогідно, в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Пер­ші оповіді новелістичного характеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори як підпорядковані розважальним або дидактичним цілям вкраплення, чи відступи від сюжету. Такі епізоди, напри­клад, використовував Геродот (оповідь про Аріона, про кільце Полікрата тощо), Петроній Арбітр (новела про Ма­трону Ефеську), Апулей, Федр та інші. Як окремий жанр короткого оповідання, переважно еротичного змісту, но­вела вельми поширилася в епоху еллінізму (найбільш відо­мі «Мілетські оповіді»).

Остаточне жанрове становлення новели відбулося в 14-16 століттях в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела — була невеличким оповіданням, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). «Декамерон» Дж. Бокаччо є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Бокаччо з'являється збірник новел Маргарити Наваррської «Гептамерон» (1558).

У 17 столітті новели писав Сервантес («Повчальні новели», 1613).

Найбільшого розквіту новела досягла у 19 столітті. У 20 столітті продовжили розвиватися її різновиди — психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел 19 століття був Проспер Меріме («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба», «Кармен»). У російській літературі 19-20 століть новелістами були Пушкін, Іван Тургенєв, Іван Бунін, у польській літературі — Болеслав Прус, Генрик Сенкевич, Стефан Жеромський.

В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (Василь Стефаник), ліричну (Богдан Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (Михайло Коцюбинський), філософську, історичну (Віктор Петров), політичну (Юрій Липа), драматичну (Григорій Косинка) та інні. Представлені в українській літературі також лірична повість у новелах (Аркадій Любченко «Вертеп»), алегорична повість у новелах-притчах (Гнат Михайличенко, «Блакитний роман»).

Див. також[ред.ред. код]

Джерело[ред.ред. код]