Новиченко Леонід Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Новиченко Леонід Миколайович
Народився 31 березня 1914(1914-03-31)
Русанівка, Липоводолинський район, Україна
Помер 22 листопада 1996(1996-11-22) (82 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Країна  СРСР
 Україна
Національність українець
Діяльність літературний критик
Галузь літературознавство і літературний критик
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d] (1939)
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d]
Вчене звання професор
Знання мов російська[1]
Заклад Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України
Членство НАН України, Національна спілка письменників України і СП СРСР
Партія КПРС
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Дружби народів орден Червоної Зірки медаль «В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Премія імені І. Я. Франка Заслужений діяч науки і техніки України
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1968

Леоні́д Микола́йович Новиче́нко (31 березня 1914, Русанівка — 22 листопада 1996, Київ) — український літературний критик, літературознавець; доктор філологічних наук, професор; член-кореспондент з 1958 року та дійсний член Академії наук Української РСР з 28 березня 1985 року, академік-секретар відділу літератури, мови і мистецтвознавства НАН України з 1993 року.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 18 [31] березня 1914(19140331) року в селі Русанівці Гадяцького повіту Полтавської губенії Російської імперії (нині Роменський район Сумської області, Україна) в сім'ї сільських вчителів.

1932 року закінчив Гадяцький педагогічний технікум, 1939 року — філологічний факультет Київського університету. Після закінчення університету навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка, одночасно працював завідувачем відділу критики у редакції «Літературної газети», згодом в журналі «Радянська література».

У роки німецько-радянської війни працював у редакції газети «Радянська Україна». У 19431946 роках — відповідальний редактор газети «Література і мистецтво», згодом «Літературної газети». Член ВКП(б) з 1944 року.

Від 1945 року — молодший науковий співробітник в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР1950 року — старший науковий співробітник). Одночасно був відповідальним редактором журналу «Сучасне й майбутнє» (до серпня 1946 року).

У серпні 1946 — жовтні 1947 року — завідувач відділу літератури і мистецтва Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У. У 19501952 роках — головний редактор журналу «Вітчизна». 1950 року обраний членом Правління та Президії Спілки письменників України. Впродовж 19541959 років — заступник голови Правління Спілки письменників України, з 1959 року — секретар Правління Спілки письменників СРСР. Впродовж 19661971 років — секретар Правління і заступник голови Спілки письменників України, одночасно секретар Правління Спілки письменників СРСР. У 19791987 роках — завідувач відділу української радянської літератури; у 19861996 роках — провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України.

Могила Леоніда Новиченка

Помер на 83-му році життя в Києві 22 листопада 1996 року. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі[2] (ділянка № 49а, 50°24′59″ пн. ш. 30°30′04″ сх. д. / 50.4165556° пн. ш. 30.5013611° сх. д. / 50.4165556; 30.5013611).

Літературна діяльність[ред. | ред. код]

Друкуватися почав у 19281929 роках як сількор роменської окружної газети «Радянське життя». У 1929 році в газетах «На зміну», «Радянське життя» та інших друкувалися його перші вірші. З 1938 року працював у галузі критики і літературознавства. Автор близько 40 праць з теорії соціалістичного реалізму, історії української літератури, вивчення взаємозв'язків літератур народів СРСР і слов'янських літератур, зокрема книг про Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичину, Мирослава Ірчана. Серед них:

  • «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» (1938);
  • «Павло Тичина» (1941);
  • «Повість про поета» (1941; лірика Максима Рильського);
  • «Їх ненавидів Тарас» (1943);
  • «Любов і гнів Тараса» (1944);
  • «Історичний» маскарад українсько-німецького націоналізму. Про реакційну романтику минулого" (1946);
  • «Творчість Павла Тичини» (1949);
  • «Літературно-критичні нариси» (1951);
  • «Поезія і революція» (1956; книга про Павла Тичину);
  • «Поэзия и революция» (1957) (рос.);
  • «Мирослав Ірчан» (1958);
  • «Про багатство літератури» (1959);
  • «Про різноманітність художніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму» (1959);
  • «О многообразии художественных форм и стилей в литературе социалистического реализма» (1959) (рос.);
  • «Шевченко і вони» (1961);
  • «Шевченко і сучасність» (1964);
  • «Не ілюстрація — відкриття!» («Літературно-критичні нариси і портрети», 1967);
  • «Проблеми стильової диференціації в сучасних східнослов'янських літературах» (1968);
  • «Не иллюстрация — открытие!» (1969) (рос.);
  • «Життя як діяння» (1974);
  • «Український радянський роман» (1976);
  • «Поетичний світ Максима Рильського» (1980);
  • «Вибрані твори» (1974, 1983);
  • «Поетичний світ Максима Рильського», книги 1–2 (1980, 1993);
  • «Вічно живий реалізм» (1982);
  • «Тарас Шевченко — поет, борець, людина» (1982);
  • «Від учора до завтра: Літературно-критичні статті» (1983);
  • «Вибрані праці», томи 1–2 (1984);
  • «Избранные работы», томи 1–2 (1985) (рос.);
  • «Історія української літератури XX століття» у 2-х книгах (1995, 1998).

Брав участь у створенні «Нарису історії української радянської літератури», «Історії української літератури»(томи 1–8, 1967—1971) як редактор і автор низки розділів.

Критика[ред. | ред. код]

Дисидент та літературознавець Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності»[3], що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так відгукувався про творчість Леоніда Новиченка:

Ми розглянули твори... досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького), з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців «чесно» заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім «десяти тисячам» які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень.[4]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

На вшанування науковця названо районну бібліотеку Липоводолинського району та вулицю селища Липова Долина.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Identifiants et RéférentielsABES, 2011.
  2. Розрорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1996 року «Про поховання Новиченка Л. М.». Архів оригіналу за 14 грудня 2017. Процитовано 28 серпня 2008. 
  3. Разом із статтею «Київські діалоги» по жовтень 1993 р. знаходилась в архіві КДБ УРСР (СБУ).
  4. ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ Валерій Марченко
  5. Пам'ять народу.(рос.)

Література[ред. | ред. код]