Новоград-Волинський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Новоград-Волинський
Coat of arms of Novohrad-Volynskyi.png Nv vol h.gif
Герб Новограда-Волинського Прапор Новограда-Волинського
Новоград-Волинська райдержадміністрація і міськрада, вересень 2010 року
Новоград-Волинська райдержадміністрація і міськрада, вересень 2010 року
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Житомирська область Житомирська область
Район/міськрада Новоград-Волинський район
Рада Новоград-Волинська міськрада
Код КОАТУУ 1811000000
Засноване невідомо
Перша згадка 1257
Статус міста з 1795 року
Населення ▼ 56 066 (1 листопада 2012)[1]
Площа 26.67 км²
Густота населення 2102.5 осіб/км²
Поштові індекси 11700—11709
Телефонний код +380-4141
Координати 50°35′00″ пн. ш. 27°37′13″ сх. д. / 50.58333° пн. ш. 27.62028° сх. д. / 50.58333; 27.62028Координати: 50°35′00″ пн. ш. 27°37′13″ сх. д. / 50.58333° пн. ш. 27.62028° сх. д. / 50.58333; 27.62028
Висота над рівнем моря 218 м
Водойма річки Смілка і Случ
День міста останні вихідні липня
Відстань
Найближча залізнична станція Новоград-Волинський
До обл./респ. центру
 - залізницею 91 км
 - автошляхами 86 км
До Києва
 - залізницею 244 км
 - автошляхами 226 км
Міська влада
Адреса 11708, Житомирська обл., м. Новоград-Волинський, вул. Шевченка, 16
Веб-сторінка Новоград-Волинська міськрада
Міський голова Загривий Володимир Іванович

Новогра́д-Воли́нський (Возвягель, Звяголь, Звягель, Звягаль, їдиш זוויל) — місто при впадінні річки Смілки в Случ, праву притоку Горині; тепер районний центр Житомирської області з населенням 56 000 чол.

Місто Новоград-Волинський розташоване в північно-західній частині Житомирської області на мальовничих берегах річки Случі, за 218 км на захід від Києва і на 312 км на схід від Львова. Через нього проходить міжнародна автомобільна траса Київ—Львів—Чоп, автодорога державного значення Васьковичі—Тереблече, дороги обласного значення на Баранівку—Полонне, Чижівку-Городницю. Залізнична станція з'єднує місто в трьох напрямках із залізничними вузлами Шепетівка (далі на Львів та Бердичів), Коростень (далі на Київ, а також на Овруч і Білорусь), Житомир (далі на Фастів-Київ, а також Коростень та Бердичів).

Зміст

Історія міста [ред.]

Звягель [ред.]

Вперше місто згадується за назвою Возвягель у 1256 р. у Галицько-Волинському літописі. Роком пізніше, через непокору його жителів, він був спалений дружиною князя Данила Галицького. Недавні археологічні розкопки городища на правому березі Случі, описані ще наприкінці XIX в. В. Антоновичем, дозволили визначити місце розташування, розміри й особливості побуту цього древнього міста

Реконструкція частини Звягельської фортеці, 2010

Нове поселення виникло через багато років на лівому стрімчастому березі Случі. У першій половині XV ст. воно згадується як село Звягель, а в 1570 р. як містечко, що складається з 161 будинку. Ядром нового поселення стала фортеця, побудована у 1507 р. за наказом князя Костянтина Острозького. У безпосередній близькості від замку, який був частиною фортеці, розташовувалася базарна площа, кілька вулиць, князівський палац, костьол. У 1620 р. у Звягелі було п'ять вулиць і два передмістя з загальним числом дворів 403.

Під час визвольної війни місцеві жителя, підтримані козаками Максима Кривоноса в 1648 р. взяли штурмом замок, зруйнували частину його стін і веж, спалили костьол. В роки Визвольної війни Звягель був центром Волинського (Звягельського) козацького полку, який очолював звягельський міщанин Михайло Тиша. Козаки відновили укріплення міста, про яке поляки в 1649 р. писали:«…добре укріплене, бо багато веж та паркани дуже міцні і пересипані землею». Після жорстокого бою і підпалу міста, 13 червня 1649 р. козаки і місцеві повстанці вийшли з міста й мостом переправились через р. Случ, залишивши спалений поляками Звягель. До наших часів збереглися залишки фортеці князя Острозького — фрагменти замкових стін, чотирикутна вежа і давні малюнки-схеми. Фортеця була типовою бастіонною спорудою епохи ренесансу.

Протягом XVIII ст. були споруджені головні храми Звягеля: у 1730 р. — дерев'яний собор, близько 1740 р. — Велика синагога, приблизно в середині сторіччя — дерев'яна церква Святої Трійці, а в 1766 р. — новий кам'яний костьол (при цьому була розібрана частина стін замку). В 1766 р. у Звягелі було 379 будинків, але в 1775 р., після великої пожежі, залишилося тільки 234. Відповідно до усних переказів, у XVIII ст. містечко простягалося на захід приблизно до нинішнього кінотеатру, а далі починався ліс.

Губернське місто [ред.]

Його невеликі розміри і відсутність пристосованих будинків для розміщення різних канцелярій перешкодило місту Новограду-Волинському (цю назву і статус він одержав у 1795 р.) стати центром Волинської губернії. З цієї ж причини змушені були перевести з міста в містечко Полонне повітове дворянське училище. У тому ж році в російських урядових колах розглядалося питання про доцільність перенесення губернського центру з Житомира в інший населений пункт, оскільки Житомир займав невигідне географічне положення, знаходячись майже на самому східному кордоні губернії. Як кандидатури на новий губернський центр висувалися Луцьк, Дубно і Новоград-Волинський. У характеристиці останнього відзначається, що в місті немає зручних приміщень не тільки для губернських, але навіть для повітових «присутственных» місць. З 522 будинків лише 5 були кам'яними (у їхньому числі: повітове казначейство, будинок «причту» і «присутственные» місця). У місті було 17 вулиць, з яких лише одна була вимощена камінням (Корецька), і дві площі. У 1838 р. його розміри становили 284 десятини 1656 квадратних сажнів, а населення — 6127 чоловік. В описі Новограда-Волинського відзначені цікаві подробиці:

« При в'їзді в місто крутою кам'янистою дорогою від самої річки є невелика неправильна площа, від якої на всю довжину проведена одна пряма вулиця на півверсти, вимощений каменем. Інші ж, поперечні вулиці, яких не більше чотирьох, вузькі, весною і восени брудні і незручно прохідні. Будинки дерев’яні, велика частина їх належить євреям, побудовані досить тісно і некрасиво, здебільшого криті соломою… Місто не має гарного вигляду і ніби серед лісів і боліт знаходиться.  »

Доповненням до даної характеристики слугує план міста, зроблений у 1837 р. (від нього збереглася фотокопія, що знаходиться в Новоград-Волинському міському архіві). Цей план дає уявлення про межі міста того часу: на сході — ріка Случ, на заході — перетин нинішніх вулиць Шевченка, Пушкіна і Дзержинського, на півдні — район військової частини по вул. Червоноармійській, на півночі — район будинку дитини по вул. Радянській. Центром міста тоді була досить велика базарна площа, що знаходилася поблизу древнього замку. На ній з різних боків розташовувалися собор, костьол і синагога (іменована єврейською школою). Посередині площі зображені «присутственные» місця, що розміщалися в древній ратуші. Навколо площі й у її межах притискалися впритул один до одного єврейські будинки і крамниці, їх півкільцем оточували християнські квартали. Недалеко від західної окраїни міста показаний казенний сад (приблизно в тих же межах, що і нинішній міський сад), а через дорогу від нього — християнський цвинтар з каплицею. Інший цвинтар, єврейський, знаходився в цей час біля лівого берега ріки Случ, у районі нинішньої вулиці Коцюбинського.

На південно-східній окраїні, на березі Случі в районі нинішнього РЕМ, стояв водяний млин, будинок якого зберігся дотепер. Через відсутність моста товари і пасажирів перевозили на протилежний правий берег ріки за допомогою порома (переправа здійснювалася в районі нинішнього провулка Шевченка). Звідти починалася дорога на Житомир, що проходила у той час північніше існуючого нині шосе. Правобережжя, на якому розміщався маєток поміщиків Уварових (згодом — Мезенцевих), село Ново-Звягель, не входило до складу міста.

1845 р. в приміщенні поштової станції Новограда-Волинського зупинявся Тарас Шевченко, будучи художником Археографічної комісії Київського університету.

Розміри міста значно зросли після спорудження в 1850-х рр. Києво-Брестського шосе. При цьому була вимощена каменем і продовжена до ріки Случ вулиця Житомирська, тоді як вулиця Корецька дала початок Ново-Корецькому шосе, що пролягало північніше існуючої раніше поштової дороги в Острог (з тих пір її стали називати Старо-Корецькою дорогою або Старо-Корецькою вулицею). На розвилці двох доріг за типовим проектом був побудований комплекс будинків кінно-поштової станції, від якого непогано збереглися станційний будинок, готель і ямська.

У 1860-х рр. на цьому шосе був побудований дерев'яний міст кружальної системи з 3 арками на 2 кам'яних річкових биках і берегових підвалинах. Як будівельний матеріал використовувався червоний граніт, що добувається поблизу в межах міста. Недалеко від цього мосту була прорізана від шосе бічна вулиця (Тюремна), наприкінці якої виник комплекс споруджень тюремного замку (нині — військовий склад по вул. Волі). Одночасно була продовжена Садова вулиця. В 1861 р. був зведений новий кам'яний собор на території древнього замку, після чого від останнього залишилася лише частина фортечної стіни з двома зруйнованими вежами. Змінам піддалася також древня ратуша на базарній площі, що існувала з XVI ст. і мала стіни товщиною 4 аршини. Вона позбулася старих веж і воріт і була перероблена в двоповерховий чотирикутник: на першому поверсі знаходилися ряди єврейських магазинів, а на другому — приватні квартири. В 1865 р. у місті нараховувалося 386 будинків, з яких лише 15 були кам'яними, а населення становило 7514 жителів. Площа Новограда-Волинського в 1860 р. зросла до 330 десятин.

Пам'ятник Лесі Українці в центрі міста
Леся Українка

13 лютого 1871 в родині Ольги та Петра Косачів народилася донька Лариса — згодом українська письменниця, відома як Леся Українка. Запис про народження Лариси Петрівни Косач є в метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви. Лариса прожила в Новограді-Волинському від народження до переїзду родини до Луцька весною 1879.

Після забудови нових вулиць і кварталів число будинків у 1879 р. досягло 1047 (у тому числі 39 кам'яних), а чисельність населення майже подвоїлася (13479 чоловік).

До кінця XIX ст. місто будувалося переважно в південно-західному напрямку. При цьому були забудовані нові вулиці: Гончарна (з 1899 р. — Пушкінська), Олександрівська, Мала Пушкінська, Мала Сусловська, Училищний провулок, Бульварна, Лікарняна, Цвинтарна, Кагукінський провулок. На останніх двох, біля нового християнського цвинтаря, оселилися російські старообрядці. Збільшилася довжина вулиць Завадської, Полонської, Гутинської, Князівської, Рибакової, Суслівської і ін. У цей період були побудовані 2-поверховий кам'яний будинок Логе (1875 р.) і будинок Петрулевича по Корецькій вулиці, будинки Уварова і Гижицької, а також будинки чоловічого і жіночого відділень повітового училища (усі — у 1875 р.) по вул. Житомирській, будинок Шульца (1895 м.) по вул. Рибаковій, будинки Ліхтанського і Межирицького (1875 р.), Висоцького (1865 р.) по вул. Гутинській, будинок Синегуба (1886 р.) і очисний винний склад (близько 1900 р.) по вул. Пушкінській, старий будинок ксьондза (1860 р.) по Соборній вул., будинок пожежної команди (1868 р.) по Троїцькій вул., чавуноливарний завод (близько 1890 р.) по Ново-Корецькому шосе й ін. Деякі з них дотепер збереглися. У підсумку, до початку 1900 р. у Новограді-Волинському вже було 3350 будинків, у тому числі 256 кам'яних, а населення його склало 15304 чоловіки.

На межі сторіч розгорнулося будівництво двоповерхових будинків у центрі міста, що перемістився на той час з району базарної (Соборної) площі в так званий «Угол» — місце перетинання вулиць Корецької, Житомирської, Соборної і Гутинської. Ось що пише про нього у своїх мемуарах Й. Фельдман:

« Саме так, з наголосом на другому складі, називали звягельчани це оживлене перехрестя свого міста. Усі новинки в місті: афішні тумби, газові ліхтарі й інше з’являлися спочатку тут, на «Куті». Усі події в місті: революційні мітинги, ділові зустрічі, стоянки візників і побачення закоханих — все призначалося і відбувалося тут на «Куті» — загальновизнаному центрі міста.  »

Респектабельний вид вулиці Корецька відзначила у своїй замітці від 12 травня 1899 р. газета «Волинь», що порівнювала її з «будь-якою вулицею Гороховою Петербурга». Однак, вже в іншій замітці цієї ж газети від 26 липня 1900 р. критикується поганий благоустрій більшості вулиць міста: «Із усіх вулиць 4-5 замощені, більшість не підмітається, і неважко уявити, яка пилюка стоїть в місті в даний час. Освітлення на вулицях вкрай убоге … Завбачливі мешканці запасаються тоді власними ліхтарями».

Через відсутність водопроводу і солонуватого присмаку води в колодязях більшість городян користувалося річковою водою, яку доставляли в бочках водовози. Останні разом з конями в'їжджали прямо в ріку, через що піднімався мул і вода ставала мутною. Згодом на дні глечиків з водою майже завжди залишався осад. Через велику скупченість населення на вулицях Троїцькій, Ковальській і на базарній площі процвітала антисанітарія. Часто траплялися пожежі і мали в цьому районі катастрофічні наслідки. Більшість вулиць з настанням вечора огортав повний морок, тому що електрика була відсутня, а встановлені на стовпах гасові і лигроїнові ліхтарі висвітлювали лише центральні вулиці.

На початку ХХ сторіччя в місто і його околиці прибуло близько 600 німецьких переселенців. Вони побудували будинки на Чеховській і Старо-Корецькій вулицях, з обох боків Корецького шосе. У той же період велася забудова Табірної вулиці, що одержала свою назву від літніх таборів, що знаходилися поблизу 18-го Вологодського піхотного полку. До забудов цього періоду відносяться новий будинок ксьондза (1904 р.) по вул. Соборній, будинок Беруля (1905 р.), пивоварний завод (1908 р.), будинок Файгенгольца (1900 р.) по вул. Гутинській, будинок Ая (1910 р.) на вул. Пушкінській, земська лікарня (1900 р.) по вул. Лікарняній, будинок священика Захарійовича (1910 р.) по вул. Садовій, 4 двоповерхових будинки Шульца (1900-05 р.) по вул. Корецькій.

Чергове розширення території міста відбулося після закінчення будівництва в 1916 р. на околицях міста залізниці Шепетівка-Коростень. При цьому були споруджені металеві мости через річки Случ і Смолку (1913 р.), станційні будинки. У 1918 р., у період німецької окупації, багато вулиць були електрифіковані після установки двигуна на водяному млині. Одночасно на кожному будинку з'явилися таблички з номерами, була вимощена дорога від залізничної станції до центральної частини міста.

Революційні віяння [ред.]

Пам'ятник комсомольцям Новограду-Волинського, що брали участь у громадянській війні

У серпні 1919 р. місто піддалося масованому обстрілу запальними снарядами з боку Червоної Армії, у результаті чого вибухнула катастрофічна пожежа. Горіли житлові будинки, магазини і крамниці, аптеки, стародавня ратуша, храми. Протягом декількох годин було знищено близько 1000 будинків. Пожежа охопила значну територію: від кварталу, що примикав до ріки Случ, «Нідер» і майже до міського саду. На цій території після нього не залишилося майже жодного дерев'яного будинку, були зруйновані багато двоповерхових будинків «Кута», що додавали центрові міста респектабельний вигляд. У роки громадянської війни був також зруйнований міст через Случ, і замість нього наспіх спорудили примітивну кладку (т.зв. Ковальський міст). Різко скоротилася за цей період чисельність населення: 22809 жителів у 1915 р. і лише 12858 жителів у 1922 р. В цих подіях з чудової сторони проявив себе Микола Модестов.

Одним з перших розпоряджень радянської влади був наказ нової влади міста від 27 червня 1921 р. про перейменування 22 вулиць, провулків і площ міста, більшість яких одержали революційні назви. Незабаром нова влада націоналізувала промислові підприємства, банки, а також будинки, що належали багатим домовласникам. Поступово почалося відновлення зруйнованих об'єктів. У 1922 р. був відремонтований міст через Случ. Цього ж року почалося масове будівництво приватних будинків у постраждалій від пожежі частині міста. Протягом декількох років виникли сотні одноповерхових (переважно дерев'яних) будинків. У деяких з них, із проголошенням НЕПа, відкрилися невеликі магазини, пекарні, майстерні. Одночасно, у націоналізованих будинках виникало безліч радянських установ. Центр міста, що складався тепер, в основному, з наспіх збитих з дерева негарних будівель, втратив свою колишню привабливість. У середині 1920-х рр. був прорізаний і забудований новий провулок між вулицями Шкільною (нині — Шолом-Алейхема) і Шевченка, що пізніше став вулицею Комсомольською.

А всього в місті в 1923 р. було 28 вулиць і 8 провулків. Умовними границями міста в той час були річки Случ і Смолка, а також залізниця (територія, що прилягала до неї, теж забудовувалася в 1920-х рр.) У 1927 р. було споруджене нове протипожежне депо з високою каланчею по вул. Міжнародній (К.Маркса), перебудоване в 1970-х роках. У 1926 р. силами скотарсько-молочного кооперативного суспільства було розгорнуто будівництво маслоробного заводу на Червоній (колишній Кінній) площі, який двома роками пізніше запрацював і проіснував до 1980-х рр., коли його перевели в с. Наталівку. У другій половині 1920-х рр. до складу міста ввійшов колишній поміщицький маєток на правому березі Случі — Ново-Звягель.

Електрифікація і мілітаризація [ред.]

Відновлена будівля кінотеатру, зруйнованого у роки Німецько-радянської війни

На початку 1930-х рр. був узятий курс на різку мілітаризацію міста, що розташовувався в той час у безпосередній близькості від радянсько-польського кордону. Сюди прибула XIV кавалерійська дивізія ім. Пархоменка. Силами військовослужбовців наприкінці 1930-х рр. була споруджена залізниця Новоград-Волинськиий — Житомир. За короткий період у районі Ново-Звягеля і біля залізничного вокзалу були створені «військові містечка». Колишній будинок поміщика Мезенцева також перейшов у розпорядження військових. Неподалік від нього в 1936-37 рр. були збудовані Будинок Червоної Армії і госпіталь. Уздовж правого берега ріки виник комплекс фортифікаційних споруджень, а в районі госпіталю — ще один міст через р. Случ. При цьому був по-варварськи знищений цвинтар у с.Лубчиця, також як і стародавній цвинтар Преображенського приходу напроти Міського саду (у зв'язку з будівництвом хлібозаводу). У 1933 р., під час будівництва будинку-гуртожитку по вул. Радянській, 11, як фундамент використовувалися могильні плити з цвинтаря Троїцького приходу.

У рамках кампанії з боротьби з релігією за наказом місцевої влади були спочатку закриті, а до середини 1930-х рр. знесені більшість храмів Новограда-Волинського. Особливо трагічним у цьому відношенні був 1935 рік, коли на світанку 23 червня від вибухів були цілком зруйновані собор і костьол. Така ж доля очікувала і Велику синагогу. Але через те, що поруч з нею знаходилася безліч житлових будинків, її не піддали руйнуванню, а перетворили в майстерню з вулканізації шин.

Протягом 1930-х рр. були прорізані і забудовані нові вулиці в різних частинах міста: Кірова, Ярунська (Лянгуса), Середня Ярунська (Боженка), Мала Ярунська (Тельмана), Лесі Українки, Перекопська, 8 Березня, Коростенська, Червоне Селище (Огороднікова), Піонерський провулок і ін. Виросли в довжину вулиці Пушкінська і Лікарняна. У той же час коротшими стали вулиці Олександрівська (Пархоменка), К.Лібкнехта, Бухаріна (Островського), Рибаковая (Урицького), частини яких відійшли військовим частинам. З районів військового будівництва відселялися мешканці, що змушені були поселятися на новозабудованих вулицях.

Серед новобудов того часу слід зазначити так званий «будинок совпартактиву» (1932 р.) по вул. І.Франка, 32, триповерховий житловий будинок (1938 р.) по вул. К.Маркса, 4, загальноосвітні школи № 2 (1935 р.), № 3, 5, 9 (усі — 1938 р.), нова міська лазня (біля 1933 р.) по вул. Щорса, склади по вул. Вокзальній, 2 (1936 р.), нові корпуси лікарні (1938 р.). У будинку колишнього театру ім. Троцького була створена меблева фабрика, а на території колишнього винного очисного складу в 1932 р. організували МТС (нині — авторемзавод). У 1941 р. був близький до відкриття новий кінотеатр у центрі міста.

Газета «Соціалістичне Полісся» у замітці від 7 листопада відзначала великі перетворення, що відбулися в зовнішньому вигляді міста: закладення скверу з пам'ятником Леніну на місці Сінної площі з базаром, дитячого будинку в колишній лютеранській кірсі, дитячої бібліотеки № 1 в одній з малих синагог по вул. К.Маркса. Населення Новограда-Волинського за переписом 1939 р. становило 23,7 тисяч жителів.

У роки Другої світової війни були зруйновані міст через Случ, хлібозавод, будинки колишнього повітового казначейства і Великої синагоги, будинок Беруля й ін. Згоріло безліч дерев'яних будинків. Розграбований був єврейський цвинтар, з якого було знято велику кількість могильних плит для ремонту доріг. У 1945 р. житловий фонд міста нараховував 1345 будинків. З них 17 були двоповерховими, 2 — триповерховими, 1 — чотириповерховим, інші — одноповерховими. З 848 приватних будинків лише 8 були цегельними, інші — дерев'яними. Серед житлових будинків лише 0,3 % мали водопровід і лише 25,2 % були електрифіковані. Переважали будинки дореволюційних часів (751 у 1950 р.).

Післявоєнна модернізація [ред.]

У перші післявоєнні роки був відремонтований міст на Житомирському шосе. Однак спроба відновити міст у районі госпіталю не увінчалася успіхом (тимчасовий дерев'яний настил розібрали місцеві жителі). У 1950-х рр. будувалися багатоповерхові будинки для робітників машинобудівного й авторемонтного заводу, а також для військовослужбовців. Одночасно прискореними темпами здійснювалося будівництво приватних житлових будинків у різних частинах міста, де виникли нові вулиці і провулки: Куйбишева, Чернишевського, Сталіна (Ломоносова), провулок Лесі Українки (вул. О.Пчілки), Калініна, Глінки, Мічуріна, Ціолковського, Червоноармійський провулок, Толстого й інші. До початку 1960 р. нараховувалося вже 34 двоповерхових, 5 триповерхових, 10 чотириповерхових житлових будинків і 1 «пятиповерхівка». До того часу майже втроє збільшилося число приватних будинків (до 2600), причому серед них значно зросла питома вага кам'яних і цегельних будинків (276). Вперше з'явилися в будинках водяне опалення, ванні, скраплений газ (у 1957 р. газ одержали 222 квартири, а в 1960 р. ним користувалися приблизно в 7 тисячах квартир). У 1956 р. у державному секторі житлова площа була електрифікована на 94,1 %. У цьому ж секторі на 1.01.1960 р. 35,6 % жилої площі було забезпечено водопроводом. Успішно розвивався міський транспорт: у 1960 р. містом курсувало 13 автобусів (у 1950 р. був тільки 1 автобус на все місто). До складу міста ввійшло колишнє село Лубчиця і хутір Лідовка. Населення Новограда-Волинського у 1959 р. становило 27,6 тис. чоловік.

У першій половині 1960-х рр. були зведені багатоповерхівки по вул. Волі, III Інтернаціоналу, К.Маркса, універмаг у центрі міста, завод продтоварів, відкритий новий ринок. У другій половині 1960-х — початку 1970-х років «п'ятиповерхівками» забудували центр міста, перетинання вулиць Пушкіна і Гагаріна, район машинобудівного заводу, а також частково правобережна частина міста. На колишній базарній площі був споруджений Палац культури, а на вул. Леніна — будинок місцевої адміністрації. На північній окраїні міста побудували новий м'ясокомбінат, один з найбільших у той час в Україні. Після переїзду на окраїну міста автопідприємства був відкритий доступ до руїн стародавніх руїн замку, оголошених пам'ятником історії й взятий під охорону держави. До складу міста ввійшли колишні села Смолка і Ржатківка, а також район гранітного кар'єру.

Сучасна забудова [ред.]

Наприкінці 1970-х — початку 1980-х років почалося будівництво 9-поверхових будинків на розі вулиць Леніна і Пушкіна, а також біля нового Палацу культури, де на той час сформувалася площа, названа на честь Лесі Українки. На цій площі в 1987 був встановлений з червоного граніту пам'ятник великій українській поетесі. Наприкінці 1980-х років була реставрована фортечна стіна й одна з її веж, а територія, що примикає до неї, була упорядкована і перетворена в зону відпочинку. У цей же час почалася масова забудова нового житлового масиву приватних будинків у мікрорайоні Смолка між вул.50 років Жовтня і рікою Случ, що продовжується дотепер. У 1991 р. зведений новий костьол. У першій половині 1990-х рр., завдяки спільним зусиллям болгарських будівельників і німецьких фірм, на північно-східній окраїні міста з'явився новий житловий масив для сімей військовослужбовців, що складається з 9-поверхових будинків, середньої школи № 11, підприємств торгівлі і сфери обслуговування. У середині 1990-х рр. у місто прийшов із прокладеного до нього трубопроводу природний газ.

Масова забудова Новограда-Волинського у післявоєнний період поліпшила житлово-побутові умови городян. Багато вулиць були заасфальтовані, освітлені, розширилася їх проїжджа частина. З'явилися нові зони відпочинку. Після появи в центральній частині міста одноманітних «п'ятиповерхівок» його архітектурний стиль, що раніше зберігав своєрідність, ставав «безликим». Серед знесених будинків було чимало пам'ятників історії й архітектури: колишні будинки Мармера і Шульца, готель Гемерила, будинок ксьондза і костьольний будинок на пл. Лесі Українки, кірха по вул. Чехова, будинок священика Захарійовича по вул. І.Франка, торговий дім Клейна по вул. Замковій, чоловіче вище початкове училище та ін.

  • Площа Лесі Українки

  • Центральний вхід до парку культури і відпочинку

  • Фонтан у сквері над річкою Случ

  • Будівництво Свято-Михайлівського храму

Історичні пам'ятки [ред.]

Див. також: Пам'ятки Новоград-Волинського

У Новограді-Волинському на обліку перебувають 75 пам'яток історії, та 3 пам'ятки монументального мистецтва. Усі вони місцевого значення.

Пам'ятник Тарасу Шевченку

Найвидатніші історичні архітектурні пам'ятники:

Сьогодення [ред.]

Сучасний Новоград-Волинськиий займає площу 2667 га, з якої забудовано 2053 га. Як показав останній перепис, чисельність його населення в грудні 2001 р. складала 56555 чоловік. За даними місцевої топонімічної комісії, у 1997 р. у місті нараховувалося 344 вулиць, провулків і площ.

За 10 км від міста проходить нафтопровід «Дружба» з нафтоперекачувальною станцією в селі Чижівка. За 5 км від міста знаходиться нафтоналивна станція для завантажування нафтопродуктів в залізничні цистерни, термінали для зберігання нафтопродуктів.

Основні об'єкти виробничої і не виробничої сфери: 21 промислове підприємство, 5 транспортних організацій, 9 будівельних організації, 52 підприємства торгівлі, 38 громадського харчування, 62 підприємства сфери послуг, 12 шкіл, 4 вищі навчальні заклади, 3 клубні установи, 9 бібліотек, 2 музеї, музична та художня школи.

Пріорітетні види діяльності: переробка молока, видобувна(щебінь), мікробіологічна (ветеринарні препарати), харчова(виробництво столових вод), будівельна (виробництво будівельних матеріалів), деревообробна(виготовлення меблів).

Продукція, послуги, якими славиться місто: хліб, хлібобулочні вироби, м'ясо, м'ясопродукти, питна вода, медпрепарати, одяг, меблі та столярні вироби, продукція машинобудування, продукція для будівництва (камінь, щебінь, залізобетонні вироби).

Персоналії [ред.]

Історія Новограда-Волинського тісно пов'язана з іменами видатних людей, які відігравали значну роль в історії України.

Пам'ятник на честь 750-ї річниці міста

Міста побратими та партнери [ред.]

Посилання [ред.]

Http://www.youtube.com/watch?v=tF-g4dHqLws&list=PLB2E01 Панорама міста в Ютубі.


Джерела [ред.]

ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Новоград-Волинський

Див. також [ред.]

Примітки [ред.]

  1. ↑ Головне управління статистики в Житомирській області
  2. ↑ Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 215 с. ISBN 966-8201-26-4
Смт:
Села:
Абрамок • Анастасівка • Анета • Багате • Барвинівка • Берегове • Болярка • Борисівка • Броники • Броницька Гута • Брониця • Будища • Варварівка • Велика Горбаша • Велика Деражня • Великий Молодьків • Вербівка • Вершниця • Вироби • Вишківка • Вірівка • Владин • Гірки • Городище • Груд • Гульськ • Дібрівське • Дідовичі • Дубівка • Дубники • Дуплинки • Жеребилівка • Жолобне • Івашківка • Калинівка • Кам'яний Майдан • Кам'янка • Кануни • Карпилівка • Катюха • Кикова • Киянка • Кленова • Кожушки • Колодянка • Коритища • Косенів • Крайня Деражня • Красилівка • Красилівське • Кропивня • Курчицька Гута • Курчиця • Кущове • Лагульськ • Лебедівка • Липине • Лідівка • Лучиця • Майстрів • Майстрова Воля • Маковиці • Мала Анастасівка • Мала Горбаша • Мала Цвіля • Малинівка • Марушівка • Миколаївка • Михіївка • Морозівка • Наталівка • Немильня • Несолонь • Нова Романівка • Новозелене • Олександрівка • Орепи • Партизанське • Перелісок • Перелісянка • Перемога • Пилиповичі • Піщів • Повчине • Поліянівка • Прихід • Романівка • Середня Деражня • Слобода Романівська • Степове • Стриєва • Сусли • Суховоля • Тальки • Тальківка • Таращанка • Тернівка • Теснівка • Токарів • Тупальці • Ужачин • Українське • Федорівка • Ходурки • Червона Воля • Чижівка • Яблуневе • Яворівка • Ярунь
Міста:
Смт:
Биківка · Біла Криниця · Брусилів · Бучмани · Вакуленчук · Великі Коровинці · Володарськ-Волинський · Головине · Городниця · Городок · Гранітне · Гришківці · Гуйва · Діброва · Довбиш · Дружба · Ємільчине · Жовтневе · Іванопіль · Іршанськ · Кам'яний Брід · Корнин · Лугини · Любар · Мар'янівка · Миропіль · Народичі · Нова Борова · Нові Білокоровичі · Новогуйвинське · Новоозерянка · Озерне · Першотравенськ · Першотравневе · Полянка · Попільня · Романів · Ружин · Червоне · Червоноармійськ · Черняхів · Чоповичі · Яблунець
Райони
Flag of Zhytomyr Oblast.svg
Міста обласного значення
Бердичів • Житомир • Коростень • Малин • Новоград-Волинський
Воєводи
Герб Волинського воєводства
Володимирський повіт
Кременецький повіт
Луцький повіт
Погорина (XI—XIII століття)
Дорогобуж  ·  Пересопниця  ·  Чемерин  ·  Зарічеськ  ·  Сапогинь  ·  Мильськ  ·  Острог  ·  Коречськ  ·  Кам'янець  ·  Ізяславль  ·  Шумськ  ·  Торчів  ·  Тихомль  ·  Гнійниця  ·  Вигошів  ·  Істожок  ·  Данилів  ·  Куніль  ·  Гольське  ·  Семич  ·  Возвягель  ·  Городно  ·  Степань  ·  Дубровиця  ·  Столин  ·  Давид-Городок  ·  Корчик
Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Новоград-Волинський&oldid=12637016