Нові медіа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Нов́і м́едіа (англ. New Media)— інтерактивні електронні видання, що комбінують формати подання інформації; різновид цифрових медіа. Наприклад, контентом нових медіа може бути відео, онлайн-радіо, телевізійна трансляція, анімація, звукове оформлення, та, власне, текст. Від традиційних нові медіа також вирізняє користувацький контент. Нові медіа є відкритими для взаємодії з читачами та надають їм можливість створювати та модифікувати зміст повідомлень[1]. На відміну від мас-медіа, де комунікація здійснюється за схемою «від одного до багатьох», схема комунікації у нових медіа — від багатьох до багатьох. Доступ до нових медіа можливий з усіх електронних пристроїв з виходом у мережу Інтернет. Для визначення нових медіа також вживають термін «конвергентні».

Особливості нових медіа[ред.ред. код]

  • можливість зворотнього зв'язку;
  • прозорість;
  • масова реклама;
  • користувацький контент (User Generated Content);
  • дискусії в коментарях до повідомлень ЗМІК;
  • відсутність цензури;
  • зменшення ролі гейткіперів;— людей, що встановлюють обмеження на зміст та тематику публікацій;
  • низький фінансовий поріг входження;
  • створення контенту в режимі реального часу (наприклад, текстові трансляції подій);
  • гіпертекстуальність;
  • використання соціальних мереж як платформ для просунення контенту, як джерело для контенту (наприклад, перепублікація постів з соціальних мереж, використання записів у Twitter та фотографій з Instagram як інформаційний привід);
  • мобільні додатки до медійних проектів;
  • висока періодичність публікації;
  • декілька типів подання інформації (аудіо, відео, текст)[2].

Приклади нових (конвергентних) медіа[ред.ред. код]

  • інтернет-плеєри теле- і радіо-каналів;
  • Video-on-Demand (VOD — відео на замовлення) та Audio-on-Demand (аудіо на замовлення);— система індивідуальної доставки абоненту за його запитом фільмів, телепередач, іншого контенту за допомогою Інтернет, кабельних, IPTV та/або інших мереж з серверу (наприклад, сервіси YouTube, iTunes, Hulu; в Україні;— інтернет-кінозал компанії Star Media);
  • Catch-Up TV (різновид Video-on-Demand)— Інтернет-сервіси, що дозволяють переглядати телевізійний контент протягом певного обмеженого періоду часу, що слідує за здійсненням телевізійної трансляції фільму, передачі, тощо. Наприклад, Virgin Media, LiveInternetTV, офіційні сайти ряду українських телеканалів (СТБ, «Новий канал», ICTV тощо);
  • соціальні мережі: Facebook, MySpace, ВКонтакте, Одноклассники, FriendFeed, LinkedIn, Instagram, Foursquare тощо;
  • блоги (наприклад, Livejournal), включаючи підкасти та відеоблоги;
  • мережі мікро-блогів: Twitter, Tumblr тощо;
  • онлайн-медіаплеєри: Boxee;
  • інтернет-радіо-сервіси: Pandora;
  • фотосервіси: Picasa, Flickr[3].

Показники розвитку нових медіа в світі[ред.ред. код]

  • Починаючи з 2010 року, головна премія світу журналістики— Пулітцеровська премія, розглядає конкурсні роботи, подані в нових мультимедійних і цифрових форматах;

За даними Yandex, на теперішній час в Україні нараховується 700 тис. блогів (у 2009 році було тільки 500 тис. блогів);

  • Медіа-компанії переносять свої активності в онлайн: друковані ЗМІ створюють власні Інтернет-версії, телекомпанії розвивають офіційні сайти та впроваджують сервіси Video-on-Demand;
  • Деякі друковані видання заявили про закриття паперових версій (наприклад, Newsweek) і концентрації зусиль на розвитку Інтернет-проектів;
  • Телекомпанії випускають спеціальні програми для перегляду власних новинних та інформаційних передач на IPhone, смартфонах (наприклад, телеканал «24» в Україні)[4];
  • Поширюється громадське інтернет-телебачення (Hromadske.tv, Espreso.tv)

Економіка нових ЗМІ[ред.ред. код]

Існує два базових види монетизації нових медіа. Перший: створення сайту з привабливим контентом, щоб читачі платили за його перегляд. Видання, що функціонують за таким принципом, пропонують спеціалізовану інформацію, що має цінність для великої кількості споживачів. Наприклад, The Wall Street Journal пропонує оплатити підписку, щоб мати доступ до його онлайн-версії. За аналогічною схемою працюють CNN, ABC News, Fox Sports. В Україні можна сплатити за підписку на Ipad-версію журналів Esquire, Forbes Україна тощо. Веб-портали типу Yahoo! Ввели плати за сервіси онлайн-ігор, збільшення пам'яті пошти тощо. Нагальна суспільна тенденція в тому, що люди стануть платити за ту інформацію в Інтернеті, що раніше була безкоштовною. Друга модель монетизації— продаж реклами на веб-ресурсі, розміщення поп-ап реклами, банерів тощо[5].

Правове регулювання нових медіа в Україні[ред.ред. код]

Ще у 2000 році Постановою Вищого арбітражного суду України від 5 квітня 2000 року No 04-1/5-7/82 «Про питання захисту авторських прав в Інтернеті»[6] було визнано, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їхнім відтворенням. З викладенням Закону України «Про авторське і суміжні права»[7] у новій редакції відповідно до Закону України від 11 липня 2001 року No 2627-III, з'явилось право автора на «подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором». На відміну від суміжних майнових прав, перелік майнових прав автора не є вичерпним, тому з розвитком сучасних технологій можна констатувати, що будь-який новий вид використання творів кожного разу охоплюються повноваженнями автора. Закон України «Про авторське право і суміжні права» закріплює за організаціями мовлення тільки три майнових повноваження:- публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції;- фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення;- публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом. Термін «публічне сповіщення», що надається статтею 1 Закону, охоплює публічне сповіщення в ефір, у тому числі з використанням супутників, і публічне сповіщення по кабелю. Проте дане поняття не поширюється на розповсюдження програм організацій мовлення у мережі Інтернет (наприклад, у випадку IPTV або webcasting)[8].

Кейс Гонгадзе та розвиток нових медіа в Україні[ред.ред. код]

Першим онлайн-виданням в Україні стала «Українська правда», заснована журналістом Георгієм Гонгадзе в квітні 2000 року як реакція на придушення свободи слова та цензури. Президент Леонід Кучма та його найближчі соратники стали об'єктом критичних історій з розкриттям корупційних схем та політичних переслідувань. Онлайн-газета стала більш широко знаною після вересня 2000, після зникнення її засновника. Його вбивство та серйозний політичний скандал, що послідував, привернув увагу до Інтернет-медіа. Це також стимулювало еволюцію онлайн журналістики в Україні. Незважаючи на те, що «Українська правда» була єдиними онлайн-виданням у квітні 2000, декількома місяцями пізніше онлайн-медіа стали серйозними конкурентами традиційних. Їх кількість збільшилася до більш ніж 40 оригінальних онлайн-видань до середини 2001 року. Ці онлайн-видання були значно більш конфронтаційними до встановлених розподілів політичного впливу в країні. Вони публікували переважно опозиційні незалежні новини. Оригінальні онлайн—видання — це новинні медіа, що не мають офлайн версії. На противагу західним добре розвиненим онлайн публікаціям, більшість онлайн-газет в Україні існує за рахунок персональних кошів журналістів, активістів або фінансуються за рахунок грантів. В українському Інтернеті нараховується приблизно 1000 новинних веб-сайтів. Ця цифра включає інформаційні портали, які є онлайн-версіями офлайн-медіа[9].

Дослідження нових медіа[ред.ред. код]

Складнощі, що виникають у дослідженні нових медіа:[ред.ред. код]
  • надшвидка зміна Інтернету— з ним важко «йти в ногу»;
  • недостатність емпіричних досліджень;
  • недостатність порівняльних крос-культурних досліджень;
  • при формулюванні гіпотез, складніть у визначенні, чи є Інтернет причиною або наслідком;
  • складність розрізнення рекламного та політичного контенту в Інтернет-середовищі.

Підходи до дослідження нових медіа[ред.ред. код]

кібер-оптимізм[ред.ред. код]

Погляд на Інтернет як на вільне середовище з відсутністю контролю, передумову розвитку демократії, відновлення соціальних зв'язків, масову освіту, можливість прямого звернення до влади.

кібер-песимізм[ред.ред. код]

Погляд на Інтернет як на поширювач екстремізму, вдосконалений засіб стеження, деградацію публічного дискурсу, віртуалізацію соціальної взаємодії, сублімацію[10].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Crosbie, V. (2002) What is New Media? Retrieved from http://rebuildingmedia.corante.com/archives/2006/04/27/what_is_new_media.php
  2. Іванов О., Нові медіа - Лекція № 14 з курсу "Соціологія масових комунікацій"[Електронний документ] - 2013 р., - 9 с.
  3. Стройко І., Нові медіа та тенденція розвитку авторського права та суміжних прав в Україні та світі, режим доступу http://www.uba.ua/documents/text/Stroyko_Iryna.pdf
  4. Стройко І., Нові медіа та тенденція розвитку авторського права та суміжних прав в Україні та світі, режим доступу http://www.uba.ua/documents/text/Stroyko_Iryna.pdf
  5. Dominick, J. R. The Internet and World Wide Web / Joseph R. Dominick // The dynamics of mass communication: Media in the digital age / Joseph R. Dominick — McGraw-Hill Higher Education, 2011. — P. 308.
  6. Постанова про питання захисту авторських прав в Інтернеті, режим доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v7_82800-00
  7. Закон України "Про авторське право і суміжні права", режим доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3792-12
  8. Стройко І., Нові медіа та тенденція розвитку авторського права та суміжних прав в Україні та світі, режим доступу http://www.uba.ua/documents/text/Stroyko_Iryna.pdf
  9. Krasnoboka, N. Murder, journalism and the web: how the Gongadze case launched the Internet news era in Ukraine / Natalya Krasnoboka, Holli A. Semetko // The Internet and Politics: Citizens, Voters and Activists / Sarah Oates, Diana Owen, Rachel Kay Gibson (Eds.). — Routledge, 2005. — P. 183–206.
  10. Oates, S. The Role of the Internet in the Political Sphere: Theories, Models and Case Studies [Електронний документ] / Sarah Oates. — 2010. — (32 p.)