Нормативно-правовий акт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Нормативний акт)
Перейти до: навігація, пошук

Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права.

У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Класифікація[ред.ред. код]

Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини.

Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:

  • ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх
  • лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним
  • усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів
  • у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону.

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

  • нормативні акти Президента України
  • нормативні акти Кабінету Міністрів України
  • нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим
  • нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом
  • нормативні акти місцевих державних адміністрацій
  • нормативні акти органів місцевого самоврядування
  • нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях
  • нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях
  • інші підзаконні нормативні акти.
Докладніше у статті Підзаконний акт

Систематизація[ред.ред. код]

Нормативних актів досить багато, у зв'язку з чим вони потребують систематизації.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час[Коли?] офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулюючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.

Офіційне опублікування нормативно-правових актів[ред.ред. код]

Порядок, терміни та умови оприлюднення і набрання чинності нормативно-правових-актів регулюються Конституцією України та відповідним Указом Президента України.[1] Там вказано, що закони, інші акти Верховної Ради, Президента, Кабміну мають бути опубліковані в офіційних друкованих виданнях не пізніше, ніж через 15 днів після їх прийняття. До офіційних видань належать: Офіційний вісник України, Урядовий кур'єр, Голос України, Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник Президента України. В інших ЗМІ акти можуть бути надруковані лише після офіційного їх оприлюднення у вказаних вище виданнях.

Є акти, що призначенні для внутрішнього користування певних органів та установ. Їх дозволено не оприлюднювати в офіційних виданнях. Чинності вони набирають з моменту надсилання їх тим посадовим особам чи керівникам установ, підрозділів тощо, яких вони стосуються.


Дія (чинність) нормативно правових актів[ред.ред. код]

Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому значенні цього слова), які наділені певними характеристиками.

Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):

  1. видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання);
  2. обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів;
  3. часовими вимірами;
  4. просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова);
  5. колом осіб, на яких поширюються норми акта.

Це твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна «загальнообов'язковість» виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:

  1. змінювати та оновлювати право;
  2. враховувати особливості та обставини, пов'язані з місцем проходження (розвитку) праворегульованих відносин;
  3. враховувати специфічні реально існуючі властивості різних суб'єктів. Усе це могло б призвести до загального нівелювання права та втрати ним його соціальної цінності як регулятора суспільних відносин, що залежить від конкретних історичних умов соціального життя.

Дія норми права (закону, нормативного акту) поширюється на певні суспільні відносини, що визначається галузевою приналежністю норми. Це так звана предметна дія. Дія норми права пов'язується з певними обставинами, що визначається гіпотезою норми. Це так звана конкретно-ситуаційна дія. Докладніше зазначені аспекти дії норми права розглядатимуться в темах про норми права та систему права. У цій темі ми розглянемо дію норми права за такими параметрами: дія у часі, просторі та за колом осіб, які визначають просторово-часові та суб'єктні координати дії норми права.

Дія нормативного акту у часі характеризують три показники:

  1. Момент набрання актом чинності;
  2. Напрям темпоральної дії нормативного акта;
  3. Момент припинення дії нормативного акта.

Набрання чинності нормативним актом[ред.ред. код]

Дія нормативного акта починається з моменту набрання ним чинності—календарної дати, з якої всі суб'єкти права (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, інші фізичні і юридичні особи тощо) повинні керуватися ним, виконувати і додержуватись його приписів. Мається на увазі його юридична сила. Порядок набрання нормативними актами чинності встановлюється законодавством кожної країни. У нас ці правила сформульовані насамперед у ч. ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
В Конституції України порядок набрання чинності нормативними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього питання спеціального закону. На сьогодні в Україні такого закону не має. Зараз з цього питання діють Указ Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» (далі—Указ № 503) і Указ Президента від 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»(далі—Указ № 493) та ін.
Момент набрання чинності нормативним актом визначається різними встановленими законом (чи іншими актами) способами. Ці способи стосовно кожного конкретного нормативного акта визначаються або на підставі загальної норми про порядок введення актів у дію, або кожний раз самим цим актом згідно із загальним правилом. Отже, закононодавець не закріпив єдиного порядку введення в дію нормативних актів, більше того, не поставив це в залежність від форми актів. Навіть для однотипних (одного виду) актів (наприклад, законів чи указів) передбачено альтернативні підходи до вирішення питання про порядок введення їх в дію залежно від різних обставин (наприклад, залежно від способу їх доведення до відома виконавців, оприлюднення, тобто промульгації, а також інших факторів). Наприклад, щодо законів Конституція України (ч. 5 ст. 94) передбачає: «Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом…».


Щодо актів, які видаються Президентом України, набрання ними чинності регламентується самим Президентом. Цей порядок регулювався по-різному. Так, згідно з указами, прийнятими у серпні та жовтні 1993 р., було встановлено такий порядок: 1) укази та розпорядження Президента набирають чинності через 3 дні після їх опублікування в газеті «Урядовий кур'єр», якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні, або 2) укази та розпорядження, які не публікуються, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Дещо пізніше, Указом, прийнятим у червні 1997 р. (з наступними змінами), порядок набрання чинності нормативно-правовими актами (указами) Президента було приведено «до єдиного знаменника» з тим порядком, який згідно з Конституцією діяв щодо законів: вони «набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення…» (п. 4). Способи, якими визначається момент набрання нормативними актами (зокрема законом) чинності: 1. Після закінчення (за спливом) певного числа днів з дня опублікування. Відповідно до Конституції (ч. 5 ст. 94) «закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування». Тобто законодавець втсановлює загальне висхідне правило, яке допускає (припускає) можливість винятків, тобто й інших способів набрання законом чинності. Зокрема, час, який обчислюється з дня опублікування, може і бути й більшої тривалості, що визначається у самому акті. Так, в Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» зазначається (ст. 10), що «цей закон набирає чинності через шістдесят календарних днів з дня опублікування». У Декреті кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. № 2-93 «Про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну»* було вказано, що він набуває чинності через 15 днів з дня опублікування. Що стосується указів та розпоряджень Президента України, то вже зазначалось, що вони починають діяти через 10 днів після їх опублікування; неопубліковані акти — з моменту одержання їх відповідними органами (якщо не встановлено інший строк). 2. З дня опублікування. Переважна більшість актів (закони, постанови, а раніше — декрети) вступає в силу (набирає чинності) саме з цього моменту — від дня опублікування, що спеціально оговорюється або в самому акті, або в постанові, яка його супроводжує (коли йдеться про закони). Так, наприклад, у постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» визначено: «1. Ввести в дію Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні“ з дня його опублікування». 3. З точно визначеної фіксованої дати. Так, в Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р., зазначається: «Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2002 р.» (розділ IX. Прикінцеві положення); в Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 р., набрання чинності визначено: «з 1 січня 2004 р.». Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., введено в дію з 1 лютого 1993 р. Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», прийнятий 22 жовтня 1993 р., постановою Верховною Радою. Розрив у часі — між прийняттям та введенням закону у дію — пояснюється, як правило, необхідністю проведення низки підготовчих заходів, що забезпечують його функціонування. Так, у цій же постанові (абзац перший п. 2) записано: «2. Доручити Кабінету Міністрів України: до 1 січня 1994 року прийняти необхідні нормативні акти щодо застосування Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“, розробити механізм відповідальності посадових осіб і громадян за його порушення, а також забезпечити виготовлення та визначити порядок видачі посвідчень і знаків ветеранів війни». Зазначений порядок введення в дію може стосуватися окремих статей та змін до них. Так, Законом від 21 червня 2001 р. Господарський процесуальний кодекс України, поряд з іншими змінами, доповнений ст. 81-1 «Протоколи». Тим же Законом визначено, що нова стаття набирає чинності з 28 червня 2002 р., тобто більше ніж через рік. 4. Закон в різних своїх частинах може вводитися у дію неодночасно, неодномоментно. Приймаючи 18 грудня 1990 р. нову редакцію Земельного кодексу, Верховна Рада постановила: «Земельний кодекс України, крім глави 5, ввести в дію з 15 березня 1991 р., а главу 5 — з 1 січня 1992 р.; визнати таким, що втратив чинність з 15 березня 1991 р. Земельний кодекс, затверджений Законом від 8 липня 1970 р., крім статті 14, яка визнається такою, що втратила чинність з 1 січня 1992 р.» (пізніше дату 1 січня 1992 р. було замінено на 1 липня 1992 р.). Отже, розрив у часі між затвердженням закону та набранням ним чинності може бути більш чи менш значним. Дія якоїсь частини норм старого законодавства може деякий час за певних умов продовжуватись. Так, у тій же постанові від 18 грудня 1990 р. про введення в дію Земельного кодексу говориться: «надалі до приведення земельного законодавства України у відповідність із Земельним кодексом України застосовуються чинні акти законодавства України, оскільки вони не суперечать Кодексу». Водночас доречно зауважити, що тільки-но прийнятий Земельний кодекс набрав чинності у повному обсязі, як у березні 1992 р. було прийнято нову редакцію Земельного кодексу України, а в жовтні 2001 р. — новий Земельний кодекс України. Інший приклад. У постанові Верховної Ради України від 23 червня 1995 р. "Про введення в дію Закону України «Про донорство крові та її компонентів» зазначається: «1. Ввести в дію Закон України „Про донорство крові та її компонентів“ з дня його опублікування, за винятком абзацу восьмого частини першої статті 13. Абзац восьмий частини першої статті 13 Закону України „Про донорство крові та її компонентів“ ввести в дію з 1 січня 1996 року». В постанові Верховної Ради "Про введення в дію Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначається: «Ввести в дію Закон, крім статті 45, з 1 липня 1991 р., а статтю 45 — з 1 січня 1995 року». 5. Від дня прийняття або підписання акта, або за спливом певного часу від дня його підписання. Наприклад, в Указі Президента України від 25 лютого 1992 р. № 98 «Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України» було вказано, що він набирає чинності з дня його підписання. Закон України «Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання» введено в дію з дня його прийняття, тобто 6 березня 1992 р., хоча опублікований він був у газеті «Голос України» 14 березня 1992 р. У зв'язку з цим виникає таке спірне питання. Конституція України (до прийняття у червні 1996 р. нової Конституції) не передбачала такої умови, за якої закон набирає чинності не раніше дня його опублікування. Чи можливий такий спосіб набрання законами чинності тепер? Відповідно до загальних правових принципів (див. ст. 58 Конституції України 1996 р.) можна припустити, що такий спосіб набрання законом чинності буде правомірним (маючи на увазі, що закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність особи, мають зворотну силу в часі), але з одним застереженням — це стосується конкретних справ (фактів), які не були ще предметом судового розгляду. 6. З моменту настання певної події. Цей спосіб набрання законом чинності зустрічається дуже рідко, якщо не сказати, що це взагалі поодинокі випадки. Таким, наприклад, був Закон України «Про межу малозабезпеченості» (4 жовтня 1994 р.). У постанові про порядок його введення в дію зазначалось: «Ввести в дію Закон України „Про межу малозабезпеченості“ з моменту затвердження Державного бюджету України на 1995 рік». Аналогічно у Законі України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист», який прийнято 24 березня 1998 р., було сказано (ст. 13): "1. Цей Закон набирає чинності з дня введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (на той час такий Закон ще не було прийнято). У постанові Верховної Ради України від 15 грудня 1994 р. "Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України» зазначено: «1. Ввести в дію Закон України „Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України“ з дня його опублікування, а статтю 188-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення — після створення державної інспекції праці Міністерства праці України». Ще один приклад. У постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про міжнародні договори України» було вказано: «1. Ввести в дію Закон України „Про міжнародні договори України“ з дня опублікування (крім пункту 7 статті 7). 2. Пункт 7 статті 7 ввести в дію з часу утворення Конституційного Суду України» (Конституційний Суд України, як відомо, почав функціонувати лише після прийняття Конституції України 1996 p.). Інший приклад. У Законі України від 16 листопада 1994 р. «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року» зазначалось: «Цей Закон набуває чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа». 7. Набрання чинності міжнародними договорами (пактами, конвенціями), прийнятими Генеральною Асамблеєю ООН, пов'язане з актом ратифікації. * Наприклад, у ст. 49 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. (підписана Українською PCP 21 лютого 1990 р. і ратифікована 27 лютого 1991 p.), вказується: «(1) Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання. (2) Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання».

Напрям темпоральної дії нормативно-правового акта[ред.ред. код]

Напрям темпоральної дії—показник, що визначає дію нормативного акта стосовно правових відносин, які виникли до і після набуття ним чинності. Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в Рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема,

  • негайно(безпосередня дія)
  • шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма)
  • шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Фактична дія новоприйнятої норми відрізняється в залежності від того, одномоментні чи тривалі явища піддані правовому регулюванню.
Відповідно вона може мати або два види: зворотну і перспективну (пряму) — стосовно одномоментних явищ, або три: зворотну (ретроактивну), негайну (пряму, звичайну) і перспективну (майбутню) — стосовно триваючих відносин.
Отже, лише щодо дії правових норм на триваючі відносини можна говорити про такий вид темпоральної фактичної дії як негайна дія.
Негайна дія є звичайним, «нормальним» видом чинності нормативно-правових актів у часі. Вона має місце в усіх випадках, коли нормотворцем не встановлено порядку фактичної дії нормативного акта (також вона може бути прямо закріплена й конкретизована в нормах того чи іншого акта). У той же час зворотна та перспективна дія є винятками, що встановлюються виключно за загальною або спеціальною вказівкою правотворця.
Під негайною дією розуміється поширення дії норм, що містяться у новому нормативно-правовому акті на ті правові наслідки, які хоча й випливають з [юридичний факт|юридичних фактів], що виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту набрання чинності новим. Іншими словами, норми нового акта з моменту набуття ними чинності діють на права й обов'язки учасників правовідносин, які виникли до цього моменту, змінюючи при цьому на майбутнє їх зміст, порядок реалізації тощо, або взагалі припиняючи їх.
Негайна дія правових норм чітко відмежовується від зворотної дії. Загальним визначенням останньої є поширення дії норми права на юридичні факти і їх правові наслідки, які настали до моменту набрання нею чинності (на вже реалізовані або припинені, тобто неіснуючі в указаний момент права й обов'язки учасників правовідносин).
Перспективною дією правових норм є їх поширення на будь-які юридичні факти, права і обов'язки учасників правовідносин, цілі правовідносини, які виникають після моменту набуття ними чинності. Перспективна дія норм має різні підвиди, які визначаються віддаленістю від указаного моменту тих явищ, на які розповсюджена їх дія: повна й обмежена (останній підвид може мати різні ступені). Указаний вид дії нововведених правових норм має місце у поєднанні з переживаючою дією скасованих правових норм. Проте він можливий і сам по собі — коли відповідні відносини стають предметом правового регулювання вперше.
Ультраактивна (переживаюча) дія норм скасованого нормативного акта — це їх дія після втрати формальної чинності таким актом. Відповідно до виду відносин, на які поширюються його приписи, така дія має два різновиди. У процесі дії нормативного акта у часі іноді виникає особлива ситуація, яку умовно можна визначити як «залишкову дію чи залишкову силу закону». Залишкова сила — це не що інше, як продовження дії закону в юридично визначених межах за додержання певних умов, наприклад:

1. Як відомо, прийняття нового закону, як правило, припиняє дію старих актів. Але іноді старі законодавчі та інші нормативні акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, і до приведення законодавства у відповідність з цим новим законом. Як правило, це супроводжується спеціальними вказівками за такою формулою: «до приведення законодавства у відповідність із Законом (наводиться його назва) застосовуються акти законодавства в частині, що не суперечить цьому Законові». Так, в постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про карантин рослин» (прийнятий 18 червня 1993 р.) зазначається: «До приведення законодавства у відповідність із Законом України „Про карантин рослин“ законодавчі та інші нормативні акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону».

Особливим способом розв'язання проблеми «залишкової сили» нормативного акта (закону) є передбачення в ньому так званих «перехідних положень» (у вигляді заключного розділу або статті), згідно з якими протягом певного часу в тих чи інших масштабах та колі відносин зберігається старий порядок регулювання, а не той, який встановлено новим законом, попри те, що він вже набрав чинності. Наприклад, Конституція України містить розділ XV під назвою «Перехідні положення». Багато його пунктів передбачили збереження на певний час порядку функціонування ряду інститутів та здійснення процедур відповідно до законів, які діяли до її прийняття, тобто інакше, ніж це передбачено Конституцією. Це дає підстави констатувати «залишкову дію» відповідних законів (зокрема, Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» — див. п. 9 розділу XV Конституції).

Інший приклад знаходимо в Законі України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», ст. 10 якого називається «Перехідні положення». А в Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» (ст. 10 «Прикінцеві положення») зазначається: «Протягом одного календарного місяця з дня набрання чинності цим Законом суб'єкти господарювання, які були зареєстровані і здійснювали свою діяльність до набрання чинності цим Законом, здійснюють діяльність з виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, експорту, імпорту обладнання та сировини для їх виробництва у порядку, що діяв до дня набрання чинності цим Законом».

У Сімейному кодексі (СК) України, прийнятому 10 січня 2002 р. (розділ VII «Прикінцеві положення») визначено, що з 1 січня 2004 р. втрачає чинність Кодекс про шлюб та сім'ю України, але: «Розділ V „Акти громадянського стану“ зберігає свою чинність у частині, що не суперечить цьому Кодексу (новому СК), до прийняття спеціального закону…».

«Залишкова сила» дістає вияв також у тому, що акти, які були прийняті скасованими структурами (органами), не втрачають автоматично своєї сили і діють до заміни їх новими актами остільки, оскільки вони не суперечать новим законам та реаліям.

Наприклад, закони колишнього СРСР, про що свідчать окремі спеціальні рішення Верховної Ради України, певною мірою діяли і діють і після розпаду СРСР. Так, про продовження дії старих законів говориться в постанові Верховної Ради з приводу прийняття Закону «Про статус ветеранів війни…», у п. З якої зазначено: «До приведення законодавства України у відповідність із Законом України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ застосовуються акти законодавства України і колишнього Союзу PCP, якщо вони не суперечать цьому Закону». Або: до прийняття Повітряного кодексу України на території України діяв Повітряний кодекс СРСР.

Досить унікальним можна вважати такий випадок: й досі діє постанова Ради Народних Комісарів УРСР від 4 червня 1933 р. (щоправда, зі змінами, внесеними постановою Ради Міністрів УРСР від 3 листопада 1980 р.) «Про суміщення посад і службу родичів в установах, підприємствах та організаціях усуспільненого сектора» (в частині спільної служби родичів). Що стосується сумісництва, то в 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв нові акти. Отже діє акт, який приймався двома нині вже відсутніми (за назвою) органами — РНК та Радою Міністрів. Правда, Законом України від 19 січня 1995 р. до Кодексу законів про працю були внесені доповнення — ст. 25-1, яка регулює обмеження спільної роботи родичів. Але що стосується організацій державної форми власності, то вона, фактично, відсилає до 70-річної давності подзаконного акта, — згаданої постанови РНК.

Продовження дії актів колишнього законодавства можливе за таких умов:

  • якась частина питань не вирішена (не врегульована) на законодавчому рівні і вимагає додаткового конкретизуючого регулювання, як правило, на підзаконному рівні, а відповідні нові акти відсутні;
  • продовження дії попередніх актів має тимчасовий характер — до приведення усіх нормативних актів у відповідність з прийнятим законом та прийняття нових підзаконних актів;
  • попередні акти застосовуються, якщо вони не суперечать новому закону; ті акти, які йому суперечать, переглядаються та скасовуються.


Слід зазначити що Українське законодавство найбільш суворо регламентує можливість зворотної дії нормативних актів. За загальним правилом нормативні акти не мають зворотної дії. Виняток складають, згідно зі ст. 58 Конституції України, ті акти, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної особи Таке явище випливає із своєрідної колізії нового й старого законів, або нового і попереднього бачення проблеми, що обертається в певних випадках можливістю розширення меж дії закону у часі. Таке розширення меж дії закону дістає вияв:

  • по-перше, у вигляді зворотної сили закону;
  • по-друге, у можливості застосування акта, який втратив чинність, а не нового акту, який вже набрав чинності.

У першому випадку (зворотна сила закону) — це ситуація, коли нещодавно (щойно) прийнятий закон поширює свою дію на правовідносини, які виникли до його прийняття, хоча за загальним правилом закон регулює відносини, які виникають після його прийняття. Зворотна сила акта — це виняток з принципу необоротності дії закону. Згідно з цим принципом кожен (людина) має право бути вільним від дії законів, які були прийняті після настання юридичного факту, що викликав ситуацію, передбачену таким законом. Це, по суті, свобода від можливості зворотної дії закону у часі. У другому випадку — це можливість застосування старого закону до фактів, які хоч і виникли раніше, але розглядаються вже у період дії нового закону. А це означає звуження меж його дії (нового закону), але розширення меж дії старого закону. Зворотна дія — це така дія акту на відносини, що існували до його прийняття, за якої припускається, що новий нормативний акт існував на момент їх виникнення. Але бувають винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після вчинення правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то такий акт має зворотну силу,[2] а якщо встановлює чи обтяжує відповідальність — то не має. Так, згідно з КК (ст. 4) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння — це загальне правило.


Припинення дії нормативного акта[ред.ред. код]

Усі нормативно-правові акти за часовим критерієм, тобто тривалістю їх дії, можуть бути поділені на два види:

  1. акти із невизначеним строком дії, для яких не встановлений кінцевий момент їх дії;
  2. акти тимчасової дії, тривалість якої залежить від різних заздалегідь визначених обставин.

Виходячи з цього, можна виділити такі фактори (моменти), з настанням яких акт припиняє свою дію:

  • у зв'язку із його скасуванням;
  • у зв'язку із заміною його новим актом;
  • у зв'язку із закінченням строку, на який був прийнятий акт;
  • у зв'язку з настанням певних факторів (подій).

Переважно нормативно-правові акти приймаються на невизначений строк (термін) і діють надалі до їх скасування або заміни новим актом.

Акти, тривалість дії яких заздалегідь визначена часовими межами при їх прийнятті, можуть бути поділені на чотири різновиди:

  1. акти, часові межі дії яких заздалегідь встановлені календарно. Як правило, це порівняно невеликі строки. Наприклад, такий характер мав Закон України від 18 листопада 1992 р. «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання». В самому Законі було сказано, що ці повноваження в певній сфері законодавчого регулювання делеговано (передано) Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., тобто на шість місяців. Цією датою визначались й межі дії самого Закону.
    Інший приклад. Щодо Закону України від 29 липня 1994 р. «Про запобіжне затримання особи» постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію було встановлено, що він діє до 1 січня 1995 р.;
  2. акти, що діють протягом чітко і заздалегідь встановленого числа днів. Межі часової дії акта не завжди визначаються вказівкою календарної дати, як у наведених прикладах. Законом може бути визначена дія нормативних актів, що видаються на його основі, шляхом встановлення фіксованої кількості днів.
    Так, згідно із Законом України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан вводиться Указом Президента України на всій території України на строк не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях. Відповідно до цього визначається і строк дії названого акта. Після закінчення зазначеного строку дія Указу про введення надзвичайного стану припиняється. Президент України може продовжити надзвичайний стан не більш як на 30 діб. Відповідно, протягом цього часу діє акт, яким було введено надзвичайний стан;
  3. акти, що видані як тимчасові, але без конкретизації часових меж (рамок) їх дії.
    Як приклад можна назвати Тимчасове Положення про кредитні спілки в Україні, яке було затверджено Указом Президента України від 20 вересня 1993 р. № 377/93. Як видно з назви, акт мав тимчасовий характер, що пояснювалось вимогами тодішньої Конституції (пункт 7-4 ст. 114-5, який передбачав, що Президент України «на період до прийняття нової Конституції України ухвалює укази з питань економічної реформи, не врегульованих законами України, які діють до прийняття відповідних законів»).
    Іншим прикладом можуть слугувати Тимчасові статути Збройних Сил України (Тимчасовий стройовий статут, Тимчасовий статут внутрішньої служби, Тимчасовий статут гарнізонної та вартової служби, Тимчасовий дисциплінарний статут), затверджені Указом Президента України від 7 жовтня 1993 р. № 431/93. Як сказано в самому Указі, ці статути діють до введення в дію військових статутів, затверджених Верховною Радою України відповідно до Закону України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України» (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р.). Законами від 24 березня 1999 р. Верховна Рада України затвердила Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, Стройовий статут Збройних Сил України, Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, Дисциплінарний статут Збройних Сил України.
    Отже тимчасові нормативно-правові акти приймаються до їх заміни постійними актами. Цією властивістю вони нагадують акти, які приймаються на невизначений строк та діють до їх заміни новим актом;
  4. акти, кінцевий момент дії яких обумовлений настанням певної події.
    Так, у Законі України від 22 жовтня 1998 р. "Про внесення змін до Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» зазначено, що він «діє до прийняття рішення Верховною Радою України про повне погашення заборгованості з виплати пенсій, що здійснюється за рахунок коштів Пенсійного фонду України».
    Дія норми права (нормативного акта) від моменту набрання ним юридичної сили до припинення його чинності — це загальне правило, що окреслює часові межі функціонування нормативного акта або окремих його


Проблеми дії законів у часі[ред.ред. код]

Із вдосконаленням нормотворчої техніки виникає проблема застосування норми до правовідносин, які не вміщуються повністю у часовий проміжок дії одного нормативно-правового акта: отже, з'являються різного роду обґрунтування можливостей дії акта на відносини, які існували до набрання ним чинності або ж після його скасування. Таким чином, виокремлюються перспективна, негайна, ретроспективна й ультраактивна дія нормативно-правового акта.
Виходячи з розподілу часу на минуле, теперішнє і майбутнє, видно, що нормативно-правовий акт (зокрема — закон) може діяти у трьох напрямках, поширюючись на юридичні ситуації минулого, теперішнього і майбутнього часу — у зв'язку із цим виокремлюють три різних типи дії правових норм у часі. Практична значимість цієї проблеми обумовлена, по-перше, виявленням здатності правової норми впливати на відносини, не одночасні з наявністю у неї юридичної сили (випереджають набрання нею чинності або слідують за її скасуванням), і, по-друге, колізією у часі старих і нових правових норм.
Переживання старого акта (норми) означає, що нормативний акт, скасований новим, певною мірою продовжує діяти і після втрати ним чинності. З ультраактивністю норми можна зустрітися досить часто — звичайно старою нормою із більш м'якою санкцією керуються при призначенні кримінального покарання або адміністративного стягнення за правопорушення, вчинені до набрання чинності нормою, яка посилює відповідальність. При ультраактивності старої норми нова норма поширюється лише на ті відносини, які виникли після набрання нею чинності: такий тип дії нової норми пропонується назвати перспективним. Отже, переживання старої норми пов'язане з перспективною дією нової. Переживання (ультраактивність) старої норми, а отже й перспективна дія нової, мається на увазі передбачаэться ч. 3 ст. 5 ЦК України: «Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності».
Зворотна дія—це ревізійна дія норми: така норма передбачає перегляд (ревізію) прав і обов'язків уже врегульованих відповідно до законодавства, яке діяло раніше. Норма зворотної дії зобов'язує переглянути правозастосовні акти про розмір виплат, притягнення до кримінальної відповідальності, визнання права власності тощо. При виникненні дилеми, тобто необхідності вибору закону — старого чи нового, або інакше кажучи, вирішенні проблеми про можливу зворотну силу, керуються певними правилами. Наприклад, у кримінальному законі існують такі правила:

  • закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має. Стосовно правовідносин, які склалися до прийняття нового закону, діє старий закон. Тут має місце начебто пролонгування закону вже скасованого, тобто рамки його дії у часі розширюються «наперед», але щодо конкретних ситуацій, конкретних юридичних фактів, що сталися в минулому;
  • на противагу цьому закон, який усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його прийняття. Іншими словами, рамки його дії у часі поширюються «назад» щодо фактів, які вже сталися, якщо їм ще не була дана юридична оцінка.

Аналогічні положення щодо адміністративних проступків містить КпАП (ст. 8).

Зазначені положення дістали ширше відображення у ст. 58 Конституції України: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадів, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів положення ст. 58 Конституції України про зворотну силу поширюється лише на фізичних осіб.

Що стосується інших галузей законодавства, то можуть виникнути ще дві додаткові ситуації, коли закон буде мати зворотну силу:

  • закон має зворотну силу за наявності спеціальної вказівки про це. Наприклад, при введенні в дію ЦК, затвердженого в 1963 р., Указом Президії Верховної Ради було передбачено, що з правовідносин, які виникли до 1 січня 1964 р. (дата введення Кодексу в дію), але які не врегульовані діючим в момент їх виникнення законодавством (договори про відчуження майна з умовою довічного утримання, договори про сумісну діяльність, договори про безоплатне користування майном тощо), застосовуються правила ЦК УРСР 1963 р.;
  • специфічним, якщо не сказати парадоксальним випадком часової дії акта є ситуація, коли він набуває чинності календарно ще до прийняття самого акта (деякі постанови Кабінету Міністрів попередніх років). Тут має місце надання зворотної сили, яка обчислюється з певного моменту (конкретної дати), всьому акту (переважно), а не якимось окремим правовідносинам.

Наприклад, Закон України "Про введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» прийнято 15 серпня 1997 р. Але подивимось, коли введено в дію Закон про державний бюджет. Стаття 1 Закону про введення його в дію зазначає: "Закон України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» набирає чинності з 1 січня 1997 р. в частині статей, що відповідають Закону України «Про порядок фінансування видатків з державного бюджету України у 1997 році до прийняття Закону України „Про Державний бюджет України на 1997 рік“, а решта — з 1 липня 1997 року…». Маємо справу зі своєрідною юридичною фікцією: закону немає — закон є.

Дія закону (нормативного акта) у просторі[ред.ред. код]

Передусім з'ясуємо зміст поняття «простір» та його співвідношення з іншим поняттям — «територія». Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія «простір». Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін «територія» за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:

  1. власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний, сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо;
  2. іноді дещо ширше: простір землі, внутрішніх та прибережних вод з певними кордонами (територія адміністративно-територіальної одиниці (утворення) — області, району тощо);
  3. в міжнародному праві: територія держави, державна територія — частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка включає сухопутний, водний, підземний та повітряний простір, а також континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега).

До території держави (державної території) умовно відносять так звані «плавучі території», тобто такі, що законно несуть прапор своєї держави військові та торговельні судна, які знаходяться у відкритому морі і, з деякими винятками, в іноземних портах.

До території держави прирівнюються повітряні та космічні апарати, що мають розпізнавальний знак своєї держави, а також деякі інші об'єкти (трубопроводи та інші споруди), які належать державі й знаходяться в межах так званої міжнародної території (відкрите море тощо).

Так, згідно зі ст. 12 Повітряного кодексу України «при виконанні повітряним судном польоту в міжнародному просторі над ним здійснює юрисдикцію протягом всього його польоту та держава, де зареєстровано повітряне судно. Перебуваючи у міжнародному повітряному просторі, повітряне судно є недоторканним і незалежним від будь-якої держави, за винятком тієї, де це повітряне судно зареєстровано, та підкоряється і діє на підставі лише її законів».

Отже, термін «територія» може вживатися у значенні, що наближається до поняття «простір», але все ж таки він не охоплює усі види середовища (наприклад, космічний простір — завжди простір, але ніколи не територія). Проте з метою розгляду проблеми про дію закону у просторі вони можуть вживатися як взаємозамінні.

Водний простір держави складається з: 1) вод річок, озер, штучних водосховищ, водних шляхів та інших водойм, які розташовані в межах суходільної території держави, а також 2) з морських внутрішніх та територіальних вод, які омивають узбережжя даної держави (до 12 морських миль; миля морська міжнародна дорівнює 1,852 км). Стосовно водного простору іноді за аналогією зі словом «територія» використовують термін «акваторія» (лат. aqua — вода), який має більш вузьке значення — це ділянка водної поверхні в певних межах (водний простір в межах кордонів порту, гідроаеродрому тощо).

Повітряний простір держави включає простір над її суходільною та водною територією. Побудований за типом слів «територія» та «акваторія» термін «аероторія», який іноді вживається, має суто спеціальне значення. Аероторія — це повітряний простір над аеродромом та прилеглою до нього місцевістю в радіусі близько 50 км.

Не всі норми права діють в одних і тих же просторових межах.

Норми права (і, відповідно, закони, нормативно-правові акти) можуть розрізнятися між собою за просторовими сферами дії. Існує декілька варіантів дії норми права (закону) за масштабами охоплення території держави. Закон (норма права) може діяти відповідно до одного з наведених правил.

  1. У всьому просторі держави.
    Так, у КПК (ст. 3) зазначається: провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кодексу незалежно від місця вчинення злочину. Подібне правило міститься й в КК (ст. 6): особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі цього Кодексу.
  2. В межах тієї частини держави, яка законом (нормативним актом) обумовлена.
    Прикладом дії норм права в обмеженому просторі може бути система договірного регулювання оплати праці, зафіксована Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці». Згідно зі ст. 14 Закону «договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України „Про колективні договори і угоди“». Норми, що містяться у перелічених угодах, як і будь-які інші норми права з інших джерел, діють у відповідних межах та є обов'язковими для всіх членів сторін, які перебувають у сфері регулювання зазначених угод.
    Іншим, специфічним випадком дії нормативно-правового припису в обмежених просторових рамках, що потенційно закладений в законі, є правові звичаї морських портів, санкціоновані Кодексом торговельного мореплавства. Специфічність полягає у тому, що загальне правило конкретизується щодо кожного порту, де склалися свої локальні звичаї (маємо справу із своєрідною відсилочно-блан-кетною нормою).
    Або ще один приклад. На територіях спеціальних (вільних) економічних зон, що створюються на території України, діє Закон від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», який передбачає певні особливості порівняно із загальним законодавством України, а також окремий Закон для кожної конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
  3. У межах тієї частини території, на яку поширюються повноваження органу, що видав акт.
    В обмеженому просторі діють акти всіх органів нижчого (місцевого) рівня, компетенція яких поширюється на відповідну територію. Такими є акти місцевих державних адміністрацій. До них належать також акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правовий характер яких визначається державою. Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, районні та обласні ради).
  4. Четверте правило дії закону в просторі є своєрідним винятком із загальних правил.
    Цей варіант передбачає: по-перше, не стільки дію, скільки вилучення, звільнення тих чи інших цілком конкретних територій від дії конкретного закону; а по-друге, поширення на зазначені території замість цього інших законів — законів інших держав.
    Це так звана екстериторіальна дія закону. Йдеться про особливий характер (випадок) взаємовідносин між різними державами, коли певні закони країни перебування не діють на деяких частинах її території, що передані представникам іноземних держав для виконання спеціальних функцій, а саме дипломатичних та інших функцій згідно з нормами міжнародного права.

Екстериторіальність[ред.ред. код]

Екстериторіальність (від лат. ех — префікс, що означає відокремлення, позбавлення, звільнення, зміну якості) випливає із дипломатичного імунітету (від лат. immunitas — звільнення, свобода). Дипломатичний імунітет — це сукупність привілеїв, що надаються певному колу осіб — громадянам іноземної держави на засадах взаємності. Проте екстериторіальність не вичерпує всього обсягу дипломатичного імунітету, оскільки йдеться лише про імунітет територій, територіальний імунітет. Можливий ще особистий імунітет, тобто імунітет осіб незалежно від конкретного місця — території їх знаходження.

Розрізняють такі види екстериторіальності (територіального імунітету):

Екстериторіальність (імунітет) дипломатичного представництва іноземної держави: Вона полягає в недоторканності приміщення дипломатичного представництва. Представники влади держави перебування не мають права проникати (проходити) в це приміщення інакше ніж за згодою глави дипломатичного представництва. Водночас представники влади держави перебування зобов'язані вживати всіх необхідних заходів для того, щоб забезпечити недоторканність приміщення дипломатичного представництва, його архівів та документів незалежно від місцезнаходження останніх. Аналогічні правила застосовуються й щодо консульських приміщень та архівів консульства. Приміщення представництва (власні та орендовані) звільняються від усіх податків, зборів та мита, крім тих, які є платою за конкретні види обслуговування.

З екстериторіальністю представництва тісно пов'язане право дипломатичного притулку, що практикується в деяких країнах, тобто надання захисту в дипломатичному або консульському представництві держави особам, які переслідуються за їх політичну або наукову діяльність (крім того, існує ще й територіальний притулок).

Екстериторіальність військових частин, літаків та кораблів, що перебувають на території іноземної держави за спеціальним дозволом. Отже, екстериторіальність за своїм змістом означає непоширення на ті чи інші спеціальні території держави законів цієї держави. Тут маємо своєрідну юридичну фікцію, коли якась частина території держави, не перестаючи нею бути, сприймається в певних межах як територія іншої держави (принаймні доти, доки там розташований відповідний спеціальний об'єкт — дипломатичне представництво тощо).

Дія закону (нормативного акта) за колом (щодо) осіб[ред.ред. код]

Дія закону за колом осіб визначається такими правилами (положеннями):

  • Нормативні акти (закони) діють щодо громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів відповідної держави.
  • Щодо громадян та організацій межі дії нормативних актів визначаються залежно від змісту і призначення цього акта. Визначення (звуження) меж дії актів прямо залежить, по-перше, від характеру регульованих відносин, по-друге, від специфіки суб'єктів цих відносин, яка з їх характеру випливає. Так, глава XIX КК, присвячена військовим злочинам, поширюється на військовослужбовців, військовозобов'язаних під час проходження ними навчальних або перевірних зборів, а також деяких інших осіб, згаданих у ст. 401 КК; норми щодо статусу юридичних осіб належать до компетенції будь-якої організації, що визнається суб'єктом цивільного права; положення про державні органи діють щодо відповідних органів тощо.

Дія законів (нормативних актів) держави повинна поширюватись також на іноземних громадян та осіб без громадянства (апатридів), крім винятків, зокрема тих, які невіддільні від громадянства як особливого політико-правового зв'язку людини з конкретною державою, що знаходить вираз у взаємних правах та обов'язках.

Так, приміром, на іноземних громадян та осіб без громадянства не поширюється обов'язок військової служби у лавах Збройних Сил України; вони не можуть обирати та бути обраними до виборних державних органів, на виборні державні посади, а також до органів місцевого самоврядування; не можуть брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, у дорадчих опитуваннях громадян (консультативних референдумах). Іноземні громадяни не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо згідно із законодавством призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю обумовлено належністю до громадянства країни (України). Так, відповідно до Закону України «Про прокуратуру» прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України (ст. 46). Але, наприклад, якщо Повітряний кодекс колишнього СРСР передбачав, що до складу екіпажу цивільних повітряних суден можуть входити лише громадяни СРСР, то Повітряний кодекс України такого застереження не містить.

Відповідні вказівки про дію акта щодо певних категорій суб'єктів, якщо це необхідно, даються в самому акті. В цьому аспекті показовим є Закон України від 17 вересня 1992 р. «Про державну статистику» (в редакції Закону від 13 липня 2000 р.). У ст. 4 Закону зазначається, що суб'єктами, на яких поширюється його дія, є органи державної статистики та працівники, які від імені цих органів на постійній або тимчасовій основі беруть участь у проведенні статистичних спостережень; респонденти та користувачі даних статистичних спостережень. Дія законів щодо громадян України, які знаходяться за кордоном, визначається за правилами відповідних галузей права. Зокрема, у кримінальному праві діють такі правила:

  1. громадянин України, який вчинив злочин, передбачений КК України, перебуваючи за кордоном, підлягає відповідальності за законами України в разі його затримання або віддання до суду на території України.
    Такий принцип дії кримінальних законів щодо громадян називається принципом громадянства.
    Якщо громадянин України за вчинений злочин поніс покарання за кордоном, він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за цей злочин в Україні;
  2. за злочин, вчинений за кордоном, але не передбачений КК України, громадянин України, який вчинив такий злочин, не підлягає кримінальній відповідальності за нього на території України;
  3. аналогічно, за тими ж правилами дії закону вирішується питання про кримінальну відповідальність осіб без громадянства, які вчинили злочини за межами України, але перебувають на її території.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за законом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

У зв'язку з питанням про дію закону за колом осіб гостро стоїть специфічна проблема про подвійне громадянство, а саме: закон якої держави застосовувати до біпатридів? Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» (ст. 2) одним із принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного громадянства. Щоправда Закон України від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України», який втратив чинність у зв'язку з прийняттям вищевказаного Закону, передбачав існування подвійного громадянства на підставі двосторонніх міждержавних договорів.

Проживання або тимчасове перебування громадянина України за межами держави не позбавляє його громадянства України. Проте із загальних правил є винятки, які мають два аспекти: міжнародно-правовий та внутрідержавний. В міжнародно-правовому аспекті таким винятком є інститут особистого імунітету від дії законів окремих осіб (про територіальний імунітет мова йшла у темі про екстериторіальність). У внутрідержавному аспекті йдеться про трансформацію зазначеного інституту у вигляді особистої правової недоторканності.

Міжнародно-правовий аспект представлений дипломатичним імунітетом та деякими його різновидами.

1. Дипломатичний імунітет, тобто імунітет дипломатичного представника іноземної держави. За набором (обсягом) привілеїв він виходить за межі лише особистої недоторканності.

Він включає такі основні привілеї:

а) дипломатичний представник користується особистою недоторканністю — він не може бути арештований або затриманий, а держава країни перебування зобов'язана вживати всіх належних заходів до попередження будь-якого посягання на його особу, свободу або гідність;

б)приміщення, в якому проживає дипломатичний представник, є недоторканним;

в) вилучення з-під кримінальної, адміністративної, цивільної юрисдикції, тобто непідсудність з відповідних категорій справ судам країни перебування (України). Це, звичайно, не означає абсолютної безкарності таких осіб у разі порушення ними законів.

Так, згідно з КК (ст. 6) питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав у разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

Аналогічно вирішується питання й за КпАП (ст. 16). Юрисдикції суду України у цивільних справах ці особи підлягають лише у межах, визначених нормами міжнародного права або міжнародних договорів України. Імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на випадки, коли дипломатичні представники вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з діяльністю, що здійснюється ними за межами офіційних функцій;

г) звільнення від усіх прямих податків і зборів, за деякими винятками. Порушення дипломатичним представником законів країни перебування може бути підставою для оголошення його «небажаною особою» («persona non grata») та для вимоги про його відкликання.

2. Похідними від дипломатичного імунітету є деякі інші різновиди особистої недоторканності. В дещо меншому обсязі, ніж дипломатичні представники, дипломатичним імунітетом користуються консули. Дипломатичним імунітетом згідно з діючими законами та міжнародними договорами користуються також посадовці міжнародних організацій та деякі інші категорії фізичних осіб, дружини (чоловіки) дипломатичних представників, їх неповнолітні діти, а також, згідно з міжнародним звичаєм, дорослі незаміжні доньки дипломата, які проживають разом з ним і перебувають на його утриманні. У внутрідержавному аспекті недоторканність як правовий інститут (переважно конституційно-правовий) випливає з відповідного загальносоціального права людини, яке набирає різного юридичного вигляду. В цьому контексті недоторканність переважно розуміється як свобода від довільного та необгрунтованого притягнення до юридичної, зокрема кримінальної, відповідальності, затримання та арешту. Недоторканність може бути загальною та спеціальною.

Загальна недоторканність поширюється на всіх людей в однаковому обсязі. Згідно зі ст. 29 Конституції України «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».

Особиста недоторканність включає ряд гарантій та прав:

1) ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією України зберігався порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, який існував раніше);

2) у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом;

3) затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту її затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

4) кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

5) кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання;

6) про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Спеціальна недоторканність — це недоторканність певних, визначених законом категорій посадових осіб. Спеціальна недоторканність в юридичному вигляді залежно від конкретної категорії осіб, яким вона надана, має різний обсяг та форми гарантування.

Депутатський імунітет, або депутатська недоторканність — це недоторканність особи — члена законодавчого органу, яка полягає в тому, що він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди законодавчого органу, тобто Верховної Ради (ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону України від 17 листопада 1992 р. «Про статус народного депутата України» (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.).

Інститут недоторканності депутата весь час піддається серйозній та аргументованій критиці. Вже V грудні 1994 р. при обговоренні Верховною Радою проекту Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» окреслювалось деяке несуттєве звуження обсягу депутатської недоторканності.

Особливо гострою була критика щодо недоторканності депутатів місцевих рад (місцевого самоврядування). За даними засобів масової інформації з посиланням на практику майже жодна рада не дає згоди на притягнення депутатів до кримінальної відповідальності. Лише за останні два роки в Україні понад тисячу депутатів різних рівнів скоїли злочини — і не були притягнуті до відповідальності, оскільки правоохоронні органи не отримали на це згоду відповідних рад. Результатом цього мабуть і стало те, що Верховна Рада у Законі від 11 липня 2002 р. «Про статус депутатів місцевих рад» вже не передбачила положень щодо депутатської недоторканності депутата місцевої ради.

Щодо недоторканності народних депутатів (членів Верховної Ради), то ця проблема надзвичайно загострилась у зв'язку із справою Лазаренка, колишнього прем'єр-міністра, згоду на притягнення якого до кримінальної відповідальності Верховна Рада обговорювала 17 лютого 1999 р.

Тому не дивно, що одним з питань, винесених на всеукраїнський референдум (16 квітня 2000 р.), було таке: «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: „Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?“»

Питання про обмеження особистої недоторканності будь-кого мало б вирішуватись у порядку, передбаченому ст. 29 Конституції України, тобто за вмотивованим рішенням суду. Що ж до народних депутатів — цим судом нехай була б найвища ланка у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд України. Таке вирішення проблеми сприяло б чіткішому розмежуванню повнова жень між гілками влади та виключало б можливість втручання органу законодавчої влади в сферу діяльності органів судової влади.

Президентський імунітет — це право недоторканності Президента України. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень (ст. 105 Конституції України).

Суддівський імунітет — це недоторканність судді. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (статті 126, 149 Конституції).

Імунітет деяких посадових осіб. Згідно із Законом України від 11 липня 1996 р. «Про Рахункову палату» кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним прокурором України (ст. 37 Закону).

Недоторканність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України (ст. 20 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Колізія норм права (законів) та правила її розв'язання[ред.ред. код]

На завершення розгляду теми про дію норм права у часі, просторі та за колом осіб слід звернути увагу ще на одну проблему, яка може при цьому виникнути. Йдеться про так звану колізію норм права, чи колізію законів (від лат. соИібіо — зіткнення). Колізія законів — розходження змісту (суперечність) двох або більше формально діючих нормативних актів, виданих з одного й того ж питання, тобто регулюють однакові правовідносини, але по-різному.

Колізія законів розв'язується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до випадку, що розглядається. Залежно від характеру колізійної ситуації керуються такими правилами:

  1. у разі, коли розходяться між собою акти, видані одним й тим же правотворчим органом, але в різний час, коли прийняття нового акта не супроводжувалось одночасним скасуванням застарілих актів з того ж питання, застосовується акт, виданий пізніше. Що стосується раніше виданих актів, то до приведення їх у відповідність з новим законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону;
  2. у разі, коли розходження має місце між загальним та спеціальним актом, які видані одним й тим же правотворчим органом, який був прийнятий раніше і не скасований прийнятим пізніше загальним актом, перевага віддається спеціальному акту;
  3. якщо розходяться акти, видані одним й тим же органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили. Наприклад, неузгодженість виявилась між будь-яким законом та Конституцією України (обидва акти прийняті Верховною Радою) — колізія вирішується на користь Конституції;
  4. у разі, коли норми права, що розходяться за змістом, містяться в актах, які прийняті різними за місцем в ієрархічній структурі органами — вищестоящим та нижчестоящим, застосовується норма, прийнята вищестоящим органом, як така, що міститься в акті більшої юридичної сили;
  5. якщо розходження має місце між нормами закону України та нормами міжнародного договору України (відповідно до ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України), діє таке правило: якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Відповідні положення закріплено в багатьох конкретних законах, зокрема, у ст. 8-1 КЗпП;
  6. коли справу маємо з актами різних держав (своєї та іншої), які діють стосовно іноземних громадян, чиє правове становище може визначатися як законами країни, громадянином якої він є, так і законами місця перебування, вибір нормативного акта провадиться на основі так званих колізійних норм. Тут ми стикаємось з особливим випадком екстериторіальності та дії закону щодо осіб (за колом осіб), коли можливе застосування органами держави (зокрема судами) у тих чи інших справах законів не своєї, а іноземної держави.

Конкретні вказівки щодо таких ситуацій дають, як уже зазначалось, спеціальні колізійні норми.

Колізійна норма — норма, що вказує, право якої держави повинно бути застосовано до цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин міжнародного характеру (або з так званим іноземним елементом).

Правовідносини носять міжнародний характер в таких випадках:

  1. якщо їхнім учасником є іноземний громадянин або іноземна юридична особа;
  2. якщо об'єктом правовідносин є річ, що знаходиться за кордоном;
  3. якщо юридичні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна або припинення правовідносин, мали місце за кордоном.

За наявності правовідносин такого роду перед судом чи іншим органом держави виникає питання про те, яке право належить зас тосувати до конкретних правовідносин — національне право відповідної держави (України) чи іноземне право? Це питання розв'язується на підставі колізійної норми, що міститься у внутрішньому, національному законодавстві України або міжнародному договорі. Колізійна норма формулюється звичайно у вигляді абстрактного правила, яке вказує не право будь-якої конкретної держави, а лише сам принцип, яким визначається право, що підлягає застосуванню. Це можуть бути:

  • закон громадянства особи;
  • закон місця вчинення правочину (угоди);
  • закон місця знаходження речі (майна);
  • закон місця укладення шлюбу;
  • закон останнього постійного місця проживання тощо.

Так, згідно зі ст. 8 КЗпП трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які'працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.

Ряд норм з екстериторіальною специфікою містить ЦК 1963 p. в розділі VIII, присвяченому, зокрема, застосуванню цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Так, у ч. З ст. 569 зазначається: право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (норма диспозитивна; резервне правило: закон місця відправлення речі). Статтею 569-4 ЦК 1963 p. передбачено: права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди (закон місця настання юридичного факту).

Згідно зі ст. 570 ЦК 1963 p. відносини зі спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.

Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (ратифікована Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.) передбачені можливість і правила застосування цивільного законодавства однієї країни — учасниці Співдружності Незалежних Держав на території іншої держави — учасниці СНД.

Розгорнутий перелік правил, за якими на території України застосовується щодо різних ситуацій цивільне законодавство інших держав (в минулому союзних республік колишнього Союзу PCP) містить ст. 8 ЦК 1963 p.). Колізійні норми містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 6, яка називається «Договори (контракти) суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них».

При розв'язанні колізії норм права (нормативно-правових актів) беруться до уваги такі фактори:

  • час прийняття актів;
  • юридична сила актів;
  • характер змісту акта;
  • прямі спеціальні вказівки акта (закону).

Відмінність нормативно-правового акту від індивідуально-правового[ред.ред. код]

Нормативний акт — це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані[3].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Конституція України. — К., 2001.
  • Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року № 503 (із наступними змінами)
  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої

влади від 28 грудня 1992 року № 731» (із наступними змінами) * Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 року № 279-VI (із наступними змінами)

  • Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року № 586-XIV (із наступними змінами)
  • Алексеев С. С. Структура права. — М., 1995.
  • Алексеев С. С. Теория права. — М., 1995.
  • Васильев А. М. Правовые категории. — М., 1996.
  • Веденеев Ю. А. О применении системного подхода в исследовании права / Проблемы государства и права. — М., 1994.
  • Гусарєв С. Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.
  • Жеребкин В. Е. Логический анализ понятий права. — К., 1996.
  • Зивс С. Л. Источники права. — М., 1981.
  • Карташов В. Н. Введение в общую теорию правовой системи общества. — Ярославль, 1995.
  • Копейчиков В. В. О нормативных свойствах актов местных органов государственной власти и управления. — Харьков, 1996.
  • Копейчиков В. В. Правовые акти местных органов государственной власти и управления. — М., 1956.
  • Материалистическая диалектика и системный подход. — Л., 1992.
  • Назаров Б. Л. Социалистическое право в системе социальных связей. — М., 1996.
  • Право и правотворчество. — М., 1992.
  • Разумович Н. Н. Источники и форма права. М.,- 1998.
  • Тихомиров Ю. А. Теория закона. — М., 1982.
  • Бахрах Д. Н. Конституционные основы действия правовой нормы вовремени / Бахрах Д. Н. // Журнал российского права. — 2003. — № 5. — С. 40-53.
  • Пушняк Олексій Віталійович КАТЕГОРІЯ «ЧАС» У ПРАВОВОМУ ВИМІРІ.Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук. Харків — 2006