Хасевич Ніл Антонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ніл Хасевич
Ніл Хасевич. Nil Khasevych.jpg
Ніл Хасевич, автопортрет
Народився 13 листопада 1905
с. Дюксин (нині Костопільський район Рівненської області)
Помер 4 березня 1952
с. Сухівці (нині Рівненський район Рівненської області)
Національність українець
Псевдонім «Бей», «Зот», «Левко», «Рибалка», «333», «Старий», «Джміль»
Відомий художник, графік
Alma mater Академія красних мистецтв у Варшаві
Партія Член ОУН та УГВР
Нагороди

Срібний Хрест Заслуги
Почесна нагорода «Ватикан»,
Почесний диплом варшавської Академії красних мистецтв

Ніл Хасе́вич (* 13 листопада 1905(19051113), с. Дюксин, Костопільський район, Рівненська область — † 4 березня 1952, с. Сухівці, Рівненський район, Рівненська область) — український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член ОУН і УГВР. Лицар Срібного Хреста Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Псевда: Бей, Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль.

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство та юність[ред.ред. код]

Сім'я Хасевичів (зліва): Феодотія Хасевич, Федір Хасевич, Ніл Хасевич і Антон Хасевич. 1910-ті роки

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії.

Окрім хисту до малювання Хасевич мав ще й хороший голос. 1918 року повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Оскільки Ніл міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував протез.

Навчання і творчість[ред.ред. код]

Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат Рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії красних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса.

З друзями під час варшавських студій. 1930-ті роки

У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васьківський, С. Дричик, В. Зварич, П. Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка:

«… невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

У 1930-х роках належав до студентської спілки «Запоріжжя». Захистивши дипломну роботу на тему «Святий Володимир», 1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії.

Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише:

«Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все».
Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке євангеліє[Джерело?]. В процесі роботи досконало вивчив кириличний шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським.

Діяльність в ОУН[ред.ред. код]

Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об'єднання (з 1935 року). Був делегатом крайового з'їзду ВУО 1935 року в Луцьку. Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором. Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

Хрести Заслуги, проект №1

Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943–1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950–1952 рр.).

У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці, спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме «Зот» створив ескізи Хреста Заслуги і Хреста Бойової Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Згодом самого автора було відзначено Срібним хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді.

Обставини загибелі[ред.ред. код]

Та в 1951 році зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід «Зота» чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку і закопав у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево» (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с. Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області. Хутір оточили.

Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Із книги Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року вийшла у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1]. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант точно, на півметра, не вище, підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був «Зот». У руці… стискав автомат.

За іншими даними Ніл Хасевич застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями - В'ячеславом Антонюком - «Матвієм» та Антоном Мельничуком - «Гнатом», спаливши перед тим усі важливі документи.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА:

«Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Білівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок».

За три дні тіла убитих повстанців вивезли в невідомому напрямі.

Родина[ред.ред. код]

Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року.

Виставки[ред.ред. код]

Протягом 19311944 років учасник 35 художніх виставок, зокрема:

  • 19311932 — виставки у Львові, Празі, Берліні.
  • 19321933 — виставки у Чикаго і Лос-Анджелесі.

Альбоми[ред.ред. код]

Нагороди та відзнаки[ред.ред. код]

В 1931 році Ніл Хасевич був відзначений Почесною нагородою «Ватикан» за картину «Прання», а в 1932 — Почесним дипломом Варшавської Академії мистецтв за портрет «Мазепа».

В 1948 році УГВР нагородила Хасевича Срібним Хрестом Заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

Пам'ять[ред.ред. код]

Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

1992 року на місці загибелі Ніла Хасевича у Сухівцях Рівненського району встановлено пам'ятний знак (художник Валерій Войтович).

СБУ у Волинській області, на початку 90-х років передала добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку.

А 26 грудня 2008 року Служба безпеки України передала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ[2].

Про долю Ніла Хасевича знято фільм «Здобути або не бути» (автор сценарію, режисер Михайло Ткачук).

На офіційному сайті Костопільської РДА пропонується два туристичні маршрути, що пов'язані з життям та творчістю Ніла Хасевича — «Ніл Хасевич — художник-борець» (знайомить з батьківщиною художника-графіка) та «Шляхами Української Повстанської армії» (знайомить з повстанським рухом на Костопільщині, в тому числі і у рідному селі Ніла Хасевича).[3]

Цитата[ред.ред. код]

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до своєї загибелі.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Переглянуто 4 лютого, 2011. Стекляр Борис Єфимович, полковник КДБ, нині — голова рівненського відділення громадського об'єднання «Об'єднання ветеранів розвідки України», мешкає в Рівному.
  2. «Гравюри художника УПА потрапили до Музею Великої вітчизняної війни (фото)». УНІАН. 26 грудня 2008. 
  3. «Туристичні маршрути». Костопільська РДА. 24 квітня 2005. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Твори Ніла Хасевича[ред.ред. код]

Статті про Ніла Хасевича[ред.ред. код]