Ніл Янг

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ніл Янг
Neil Young
фотографія
Основна інформація
Повне ім'я Ніл Персіваль Янг
Дата народження 12 листопада 1945(1945-11-12) (68 років)
Місце народження Торонто, провінція Онтаріо, Канада
Роки активності 1961 — дотепер
Країна Канада Канада
Національність Канадець
Співацький голос Тенор
Жанр Фолк-рок, Кантрі-рок, Хард-рок, Експериментальний рок
Псевдоніми Bernard Shakey, Joe Yankee, Phil Perspective, Shakey Deal, Clyde Coil, Ol’ Neil, Dr. Shakes, L.A. Johnson, Joe Canuck, Pinecone Young, Marc Lynch
Лейбл Warner Bros., Reprise, Motown, Atco, Atlantic, Geffen
Нагороди Орден Канади
Орден Манітоби
Офіційний сайт

Ніл Персіваль Янг (англ. Nick Menza);* 12 листопада 1945) — канадський музикант.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки (1945–1965)[ред.ред. код]

Ніл Янг народився в місті Торонто, Онтаріо 12 листопада 1945 року. Його батько Скотт Янг — спортивний журналіст та корінний канадець[1], мати Една Блоу Регланд (Рессі) Янг — одна з дочок американської революції французько-шотландського походження[2]. Дитинство Ніла пройшло в невеликому місті Омемі, в районі Каварта Лейкс, в «сонному місці», за його власними словами[3]. В 1952 році сім'я Янгів виїхала на відпочинок у Флориду, а по поверненню до Канади переїхала в Пікерінг, східніше Торонто. Саме в цей період майбутній музикант почав проявляти інтерес до звуків, що йдуть з радіоприймача[4]. Скотт Янг, що мав кілька позашлюбних зв'язків, покинув сім'ю, коли Нілу було 12 років[5]. Разом з матір'ю він переїхав в Вінніпег, Манітоба, а його старший брат Роберт (Боб) Янг залишився з батьком на півночі Торонто[6].

У середині 1950-х років молодий Ніл почав захоплюватися рок-н-ролом, рокабілі, ду-вопом, ритм-енд-блюзом та кантрі, серед його улюблених виконавців були Чак Беррі, Літл Річард, Джеррі Лі Льюїс, Джонні Кеш, яких можна було почути на місцевій радіостанції[7]. Як пізніше згадував сам Янг, він мріяв бути схожим на Елвіса Преслі[8]. Хлопчик почав вчиться грати на недорогій пластиковій гавайській гітарі. Незабаром Рессі і Ніл Янг перебралися в робочий місто Форт Руж, де виконавець заснував свою першу короткочасну групу The Jades, а після — разом з другом по середній школі Кельвіна Кеном Кобланом більш стабільну The Squires[9]. Музикант кинув школу та почав грати в Форт Уїльямсі в районі Онтаріо, де зустрів Стівена Стіллза, що згодом став учасником Buffalo Springfield та Crosby, Stills, Nash & Young.

Buffalo Springfield та Crosby, Stills, Nash & Young (1966 — 1970)[ред.ред. код]

У Лос-Анджелесі Янг і гітарист The Mynah Birds Брюс Палмер зустріли Стівена Стіллза, Річі Фьюрея і Дьюї Мартіна. П'ятірка почала грати під ім'ям Buffalo Springfield[10]. Дебютний, однойменний з гуртом альбом, що поєднує класичний кантрі/фолк Ніла і психоделічний рок, привнесений Стівеном, був позитивно прийнятий музичними критиками і мав непоганий комерційний успіх, завдяки такій пісні як «For What It's Worth»[11]. Однак, незабаром Палмера, який як і Янг знаходився в Штатах нелегально, заарештували та депортували, що позначилося на Buffalo Springfield не найкращим чином. Другий альбом Buffalo Springfield Again Янгу довелося допрацьовувати поодинці[11]. Він записав три пісні: «Mr. Soul», «Expecting To Fly» і «Broken Arrow», в яких вже можна помітити початківець зароджуватися стиль письма Нілу — глибоко особисті тексти, написані в стилі класичних народних пісень. 1968 року група записала третій та останній альбом Last Time Around, виконавши контрактні зобов'язання, і розпавшись[11]. Майже тридцять років потому учасників Buffalo Springfield включили до Зали слави рок-н-ролу, хоч Янг і не з'явився на церемонії.[12] Тим ні менш, 2010 року, під час чергового фестивалю Bridge School Benefit, виконавець разом зі Стіллзом та Фьюреем виступив під вивіскою Buffalo Springfield та анонсував гастрольний тур на честь возз'єднання колективу, намічений на 2012 рік[13].

Одразу після розвалу Buffalo Springfield канадець випустив дебютний сольний альбом під назвою Neil Young, який не справив враження ні на слухачів, ні на критиків, ні приніс задоволення самому Янгу[14]. Альбом породив лише одну більш-менш популярну пісню — «The Loner». Незабаром після цього Ніл приєднався до свого старого товариша Сіллзу в групі Crosby, Stills & Nash, яка вже випустила один альбом в якості тріо. Колектив отримав «Премія Ґреммі» як найкращий новий виконавець 1969 року[15], після чого назва була змінена на Crosby, Stills, Nash & Young (далі — CSNY), в честь нового повноправного учасника групи.[16] Квартет дебютував на сцені в Чикаго, штат Іллінойс, а після взяв участь у знаменитому Вудстоку. 1971 року CSNY випустили одну з найважливіших антивоєнних пісень 1970-х — «Ohio».[17][18] Композиція була написана після трагічної події в Кентском університеті.[18] Через майже два десятки років вона не втратила актуальності — з 1989 року Ніл знову почав виконувати її, вшановуючи пам'ять загиблих на площі Тяньаньмень.[18] Існування CSNY було вкрай нестабільним, оскільки у кожного музиканта було своє уявлення про звучання гурту. Колектив розпадався і знову збирався ні один раз, Янг таки взяв участь у записі трьох студійних альбомів, випущених в різні десятиліття. Після розпаду The Squires в середині 1960-х Янг працював в кантрі-клубах у Вінніпезі, де він зустрів Джоні Мітчелл, з якої почав виступати.[19] Перебуваючи під сильним впливом Боба Ділана, канадець написав одну зі своїх перших відомих пісень «Sugar Mountain».[20] В 60-х Янг ненадовго приєднався до Ріку Джеймсу в The Mynah Birds, але незабаром Джеймс був заарештований за дезертирство з армії та група припинила своє існування. Зрештою Ніл відправився в Лос-Анджелес, де почав давати сольні концерти. Багато років потому музикант зізнався, що знаходився в США нелегально та отримав грін-карту лише на початку 1970-х.[21]

Сольна кар'єра та співпраця з Crazy Horse (1971–1979)[ред.ред. код]

Паралельно з грою разом з Кросбі, Стіллзом та Нешем Янг почав готується до запису другого сольного альбому. Він запросив для співпраці групу The Rockets у складі гітариста Денні Вітт, басиста Біллі Телбота та ударника Ральфа Моліни. Трійця поміняла ім'я групи на Crazy Horse на честь індіанського вождя з тим же ім'ям. Першим альбомом, виданим під авторством Neil Young and Crazy Horse, став Everybody Knows This Is Nowhere. Записаний всього за два тижні, він включає пісні «Cinnamon Girl», «Cowgirl in the Sand» і «Down by the River», що вважаються предтечею зароджується тоді хард-року[22]. Вони були написані хворим Янгом при температурі 39° C і демонструють довгі імпровізовані соло гітариста та ритмічне співчутливе супровід інструментів Crazy Horse[22].

Ніл почав запис нового альбому, але через погіршилося здоров'я Денні Уїтт він був змушений відмовитися від допомоги Crazy Horse і запросити Нільса Лофгрена, Грега Рівза та Стівена Стіллза[23]. After the Gold Rush, що поєднує в собі елементи блюз-року та кантрі, став першим великим комерційним успіхом Янга. Пісня «After the Gold Rush», що привертає увагу до проблем навколишнього середовища[24] та «Southern Man», осудна расизм[25], поряд з більш пізньої «Alabama» були процитовані сатерн-рок гуртом Lynyrd Skynyrd в їх хіті 1974 року «Sweet Home Alabama»[26]. Після виходу After the Gold Rush виконавець відправився в сольний тур по Північній Америці, виконуючи на гітарі та фортепіано пісні Buffalo Springfield, CSNY, а також власні, серед яких було кілька нових. Деякі з них, наприклад «Journey through the Past», так і не були згодом записані в студії, тоді як інші, наприклад «See the Sky About to Rain», вийшли в найближчі роки. Через більш ніж 30 років вийшов альбом Live at Massey Hall 1971, що відобразив один з концертів цих гастролей.[27] Ближче до кінця туру музикант відвідав шоу Джонні Кеша, де виконав «The Needle and the Damage Done» — похмуру хворобливу пісню, натхненну частково смертю гітариста Crazy Horse від передозування героїну, почасти власною наркотичною залежністю Янга[28]. Звучання цієї пісні згодом склало один з найвідоміших альбомів канадця — Harvest.

Робота над Harvest збіглася з одруженням Нілу на американській актрисі Керрі Снодгресс, яка народила виконавцю первістка Зіка Янга.[29] Успіх попереднього альбому дозволив Нілу купити ранчо в тихому місці Північної Каліфоніі, де він зажив з знайденою родиною. Ці подія відбилися на загальному звучанні Harvest — за допомогою Лінди Ронстадт та Джеймса Тейлора Янг записав дуже м'який, спокійний та гармонійний кантрі-рок. У пісні «A Man Needs a Maid» знайшла відображення його любов до Керрі, а в «Old Man» — вдячність Луї Авілов, доглядачеві ранчо Янга. Harvest та найпопулярніша його пісня «Heart of Gold» досі залишаються єдиними записами виконавця, що зайняли перші місця в альбомному чарті Billboard 200 та пісенному Billboard 100.[30] Наслише оглушливий успіх застав зненацька Янга, який ніколи не шукав слави. Такі кілька років музикант навмисно випускав виключно галасливі та песимістичні альбоми, аніскільки не схожі на Harvest (альбоми «з кювету», як він сам їх називає).[31]

Через нестабільності акомпанує групи Янга, музикант був змушений закликати на допомогу Девіда Кросбі та Грема Неша з CSNY. 1973 року вийшов один з найгірших та нелюбимих самим Янгом альбомів Time Fades Away, який відкрив трилогію альбомів «з кювету» (так звана «Ditch Trilogy»).[32] Втім, на цьому альбомі виконавець уперше піддав концертні записи студійної обробці — маленька хитрість, знадобляться йому і пізніше, особливо на подвійному електронно-акустичному альбомі Rust Never Sleeps.[33] Все ще вражений смертю Денні Вітт, Ніл записав альбом Tonight's the Night, наслише похмурий та сирої, що керівництво Reprise Records випустило його лише два роки опісля, під крайнім тиском Янга.[34] Між Time Fades Away та Tonight's the Night музикант випустив On the Beach, більш мелодійний, ніж інші два альбоми, але розглядає всі такі ж похмурі теми, як наприклад крах ідеалізму 1960-х і оборотна, темна бік популярності.[35] В середині 1970-х від виконавця пішла Керрі Снодгресс. Емоції Янга знайшли вихід в акустичному альбомі під назвою Homegrown. Запис було практично готова, але в підсумку музикант відмовився її випускати, посилаючись на "дуже особистий " характер пісень.[36] Більшість текстів Янг згодом переробив та включив в різні альбоми, оригінальні ж записи так і не були опубліковані.

Ніл Янг в Остіні, Техас, 9 листопада 1976 року

В 1975 році оновлений Crazy Horse з новим гітаристом Френком Сампедро взяв участь у записі альбому Zuma. Новий альбом породив одну з найвідоміших пісень Янга — «Cortez the Killer». Пекучі гітарні соло і глибока лірика, яка розглядає завоювання Мексики Кортесом з боку ацтеків, зробили її постійним номерів на концертах Янга протягом багатьох десятиліть.[37] Наступного року Ніл на пару зі Стівеном Стіллзом записав альбом Long May You Run, виданий під авторством The Stills-Young Band. Гастролі в його підтримку канадець несподівано кинув на півдорозі до завершення, посилаючись на втому.[38] У тому ж році він, разом з Бобом Діланом, Еріком Клептоном, Джоні Мітчелл та іншими музикантами, взяв участь в останньому виступі групи The Band, яке було відображено Мартіном Скорсезе в концертному фільмі «The Last Waltz».

У другій половині 1970-х Янг випустив альбом American Stars 'n Bars з популярною піснею «Like a Hurricane»[39], а також збірник найкращих пісень Decade. Композиції, що увійшли до нього (серед них є кілька перш невиданих), виконавець вибрав особисто, супроводивши кожну анотацією в буклеті до збірки.[40] Випущений 1978 року акустичний Comes a Time відзначає повернення Нілу до кантрі/фолк музиці.[41] Він був сприятливо зустрінутий критиками та піднявся до 7 строчки в Billboard 200.[30] У тому ж році музикант зняв фільм під назвою «Human Highway», на виробництво якого в нього пішло близько трьох мільйонів власних грошей. картина була прийнята без особливого натхнення.

В кінці 1970-х Янг багато гастролював з Crazy Horse, часто виконуючи нові пісні.[42] По закінченню туру вийшло одразу два концертні альбоми: Rust Never Sleeps та Live Rust, кожний з яких поділений на акустичну та електронну частину. Центральним номером в Rust Never Sleeps є пісні «My My, Hey Hey (Out of the Blue)» і «Hey Hey, My My (Into the Black)», які, відповідно, відкривають та закривають цей концерт.[43] І акустична та електронна композиція розглядають недавню смерть Короля Елвіса та зростання популярності панк-року в особі Джонні Роттена. Ці пісні, в яких Ніл з тугою відчуває власну недоречність, належать до одних з айчастіше цитованих у рок-музиці.[44] Rust Never Sleeps був обраний критиками Rolling Stone найкращим альбомом останнього року 1970-х[45].

Експериментальна творчість (1980–1988)[ред.ред. код]

Янг під час виступу в Барселоні в 1984 році.

На початку 1980-х Янг, занурений в турботи про сім'ю, не мав достатньо часу, щоб записати якісний альбом. На початку року він написав кілька пісень для біографічного фільму про Гантера Томпсона «Там, де бродить бізон»[46]. Після вийшли два альбоми: Hawks & Doves та Re-ac-tor, істотну частину яких становили забраковані записи Янга і Crazy Horse 1970-х[47][48]. Останній альбом музикант навіть не підтримав гастролями, обмежившись одним вступом на фестивалі Bread and Roses в Берклі[49]. Платівка 1982 року Trans містила незвичні для Янга синтезатори та драм-машини, а його голос був пропущений через вокодер[50]. Пізніше музикант зізнався, що він купив обладнання у винахідника синтезаторів мови Кая Краузе не спеціально для альбому, а для свого хворого сина Бена[51]. Trans Янг все ж супроводив туром, під час якого також виконувалися пісні з обійденого увагою альбому Re-ac-tor.

У спробі зазнати нових музичні жанри Ніл випустив короткий (менше 25-ти хвилин) альбом рокабілі Everybody's Rockin', який зазнав комерційну невдачу[52]. Це змусило керівництво тодішнього лейблу Янга Geffen Records подати на музиканта до суду за те, що він випускає свідомо непривабливий матеріал.[53] Щоб хоч якось виправити становище Янг запросив режисера Тіма Поупа для зйомки музичних відео на пісні «Wonderin'» і «Cry, Cry, Cry»[54]. Судовий розгляд з лейблом стало однією з причин того, що 1984 рік пройшов без нового альбому. Також в цей час друга дружина Янга Пегі народила йому першу дочку, яку назвали Ембер Джин[55].

У середині 1980-х вийшов альбом Old Ways, під час гастролей в його підтримку виконавець відвідав фестиваль Live Aid, де вперше за майже десять років він виступив у складі CSNY[56]. Музикантові вдалося врегулювати конфлікт з Гіффеном, пообіцявши записати два традиційних рок-альбому без використання незвичних інструментів. Янг випустив сольний Landing on Water з достатньо непоганий піснею «Touch the Night» і Life, записаний разом з Crazy Horse. Останній, всупереч очікуванням лейбла, виявився найбільш комерційно невдалим альбомом Янга за всю його кар'єру[57].

Звільнившись від зобов'язань перед Geffen Records, Ніл повернувся на свій старий лейбл Reprise Records[58]. В 1988 році вийшов альбом This Note's for You, що тяжіє до джазу. Відео на однойменну з альбомом пісню було заборонено до показу на MTV за критику музичної індустрії, корпоративного рока і рекламних брендів[59]. В відповідь на це Янг написав відкритий лист каналу, в якому поставив питання: «За що виступає M в MTV: за музику чи за гроші?» (англ. What does the M in MTV stand for: music or money?)[60]. Зрештою «This Note's for You» виграло премію MTV за найкраще відео 1989 року[61].

Повернення до класичного стилю (1989–1999)[ред.ред. код]

Ніл Янг в Барселоні, 1990 рік

Під кінець 1980-х Ніл випустив хартленд-рок альбом Freedom, який був із захопленням прийнятий аудиторією, яка втомилася від нескінченних експериментів музиканта[62]. Пісня «Rockin' In The Free World», що піднімає проблеми забруднення навколишнього середовища, тероризму та тяжкого становища певних верств населення, стала одним з найяскравіших суспільно-політичних гімнів кінця десятиліття[63]. Пісня майже впритул підібралася до успіху «Heart of Gold», посівши 2 місце в Billboard Hot 100[30]. В той же час техніка зворотного зв'язку, використана Янгом на Rust Never Sleeps, привернула увагу виконавців гранджа, які стали називати канадця свої попередником, що також додало Янгу популярності[64]. В тому ж році вийшов триб'ют-альбом Нілу Янгу під назвою The Bridge: A Tribute to Neil Young, в якому свою повагу засвідчили Нік Кейв, Ніккі Саддам, Soul Asylum, Sonic Youth та інші[65].

На початку нового десятиліття Янг і Crazy Horse записали новий альбом Ragged Glory, що продовжив традицію зворотного зв'язку в музиці[66]. По закінченню туру в його підтримку вийшов подвійний концертний альбом Weld, а також суцільний 35-хвилинний колаж зворотного зв'язку під назвою Arc. 1992 року вийшов альбом Harvest Moon, який відзначає несподівано різке повернення Янга до музичній стилістиці Harvest двадцятирічної давності. Запис було дуже тепло зустрінута аудиторією та отримала канадську премію «Джуно» за найкращий альбом року[67]. Наступного року музикант записав Unplugged для MTV.

Ніл Янг в 1992 році

В 1994 році Янг був вражений звісткою про смерть Курта Кобейна, який неодноразово згадував Ніла в числі виконавців, що вплинули на нього[68]. Свій новий спільний з Crazy Horse альбом під назвою Sleeps with Angels музикант присвятив лідеру Nirvana. Однойменна з альбомом пісня розглядає життя та смерть Курта, хоч і не називаючи його по імені[68].

У наступному році відбулося включення Ніла Янга в Зала слави рок-н-ролу, яке здійснив Едді Веддер, учасник інший гранж гурту Pearl Jam[69] Тоді ж незалежний американський режисер Джим Джармуш запросив Янга записати саундтрек до його чорно-білого містичного вестерну-притчі «Мрець». Музикант погодився і, переглядаючи картину на самоті в студії звукозапису, створив чудовий імпровізований саундтрек. Після запису наступного альбому Ніла Янга і Crazy Horse Broken Arrow музиканти вирушили на гастролі, за мотивами яких вдячний Джим зняв музично-біографічний фільм «Рік коня»[70]. Майже всі залишилися до кінця 1990-х час Ніл провів на гастролях, зокрема з CSNY, що принесло музикантам більше сорока мільйонів (восьмий за величиною касових зборів тур того року)[71].

2000 — наш час[ред.ред. код]

З настанням нового століття Ніл Янг, незважаючи на достатньо поважний вік, не зменшив темпів випуску нового матеріалу. Вийшов новий сольний альбом Silver and Gold, присвячений жертвам терористичних актів 11 вересня, зокрема рейсу 93 United Airlines[72]. Після — м'який та світлий Are You Passionate?, присвячений коханій дружині Нілу Пегі Янг.[73] 2003 року побачив світ новий плід співпраці з Crazy Horse — концептуальний Greendale, що розповідає про вбивство поліцейського в невеликій місті в Каліфорнії та його вплив на місцевих жителів.[74] Цей альбом музикант супроводив рок-оперою з такою ж назвою.[75] у першу половину 2000-х Янг також давав багато концертів в Європі, Америці, Японії і Австралії, на яких виконував новий матеріал як сольно, так і спільно з Crazy Horse. Його зростаюче екологічне занепокоєння призвело до того, що на цих гастролях для живлення автомобілів було використано біопаливо[76].

Під час роботи над альбомом 2005 року Prairie Wind в Нашвіллі у Янга була діагностована черепно-мозкова аневризма, для лікування якої музикант відправився в Нью-Йорк[77]. Він успішно переніс операцію, але через два дні після цього втратив свідомість через кровотечі в стегнової артерії[78]. Це ускладнення змусило виконавця скасувати ряд запланованих концертів. Він повернувся на сцену кілька місяців потому, з'явившись на Live 8 в Баррі та представивши нову пісню під назвою «When God Made Me». Проблеми зі здоров'ям позначилися на загальному настрої Prairie Wind. Виданий наприкінці 2005 року, альбом торкнувся теми самоаналізу та смерті.[79] Прем'єра нового запису була увічнена в музично-біографічному фільмі Джонатана Деммі «Neil Young: Heart of Gold».

В 2006 році вийшла відповідь Янга на вторгнення військ США в Ірак — альбом Living with War. За власними словами музиканта, він довгий час утримувався від написання пісень протесту, очікуючи, що на зміну йому прийде хтось молодший, але за ті три роки, які вже йшла війна, він так і не дочекався заміни[80]. Зайшовши в гості до своєї дочки, виконавець побачив фотографію поранених американських ветеранів і, відчувши страждання, заподіяні війною, Ніл заплакав, схопив свою гітару та почав писати декілька пісень одночасно[81]. Він створив Living with War за лічені дні і відкрито звинуватив Джорджа У. Буша у брехні в таких піснях, як «Let 's Impeach the President».[82]

В другій половині 2000-х музикант випустив альбом Chrome Dreams II — продовження його невиданого альбому 1977 року Chrome Dreams[83] та знявся в другому концертному фільмі Джонатана Деммі «Neil Young Trunk Show». Весь кінець десятиліття Янг давав хаотичні виступи, з'являючись на Jazz and Heritage в Новому Орлеані, Гластонбері в Пілтоні, Hard Rock Calling в Лондоні (де він приєднався до Полу Маккартні у виконанні «A Day in the Life»), Isle of Wight на острові Вайт та San Miguel Primavera Sound в Барселоні.[84][85]

Ніл Янг 2012 року

На початку 2010 року він з'явився в музичній телепередачі The Tonight Show і разом з Дейвом Метьюс записав пісню Хенка Вільямса «Alone and Forsaken», покликану допомогти постраждалим у землетрусі на Гаїті. Пізніше Ніл розповів своєму колезі по CSNY Девіду Кросбі про початок запису нового сольного альбому, який, за його словами, має стати «особливої ​​, серцевої записом»[86]. Альбом, названий Le Noise, вийшов в кінці 2010 року, Янг не забув підтримати його акустично-електронним туром.[87] 2011 року Деммі третю документальний фільм про музиканта — «Neil Young Journeys», прем'єра якого відбулася на міжнародному кінофестивалі в Торонто. Водночас виконавець поділився своїм наміром записати з Crazy Horse новий альбом, який повинен буде віддати честь неофіційний національних гімнів.[88] Ніл стримав обіцянку і 2012 року вийшов альбом кавер-версій під назвою Americana. Канадець також заявив про початок першого за майже десять років гастрольного туру Neil Young and Crazy Horse.[89] Ця подія затьмарила звістка NBC (Ен-Бі-Сі) про смерть Ніла Янга, але дуже скоро з'ясувалося, що компанія переплутала музиканта з астронавтом Нілом Армстронгом[90]. У тому ж році Янг і Crazy Horse видали ще один альбом — Psychedelic Pill, на цей раз складається з оригінальних пісень[91]. Також було оголошено, що по завершенню гастролей вийде концертний альбом під назвою Alchemy, який разом з Rust Never Sleeps та Weld повинен буде скласти так звану «Rust Trilogy»[92].

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Scott Young». Archives of Ontario. Процитовано 2012-11-18. 
  2. «Ragland Young». Orlando Sentinel uken. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  3. «Everybody knows this is Youngtown! Omemee Ontario Canada». Youngtown Museum. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  4. McDonough, Jimmy Shakey: Neil Young's Biography. — Knopf Doubleday Publishing Group, 2003. — С. 46. — ISBN 0679750967
  5. Unger, Andrew (2012-09-24). «Winnipeg vs. Toronto for Neil Young». Ballast Magazine. Процитовано 15 березня 2014.  (англ.)
  6. «Young's Winnipeg hometown». Neil Young News. 2005-03-30. Процитовано 2012-11-18. 
  7. McDonough, Jimmy Shakey: Neil Young's Biography. — Knopf Doubleday Publishing Group, 2003. — С. 51-53. — ISBN 0679750967
  8. «Neil Young Interview on Guitars». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. 2992-04. Процитовано 2012-11-18. 
  9. Jarvinen, Arthur. «Neil Young and the Squires». Процитовано 16 березня 2014. 
  10. «Buffalo Springfield». Allmusic. Процитовано 2013-07-25.  (англ.)
  11. а б в «The Buffalo Springfield». Wilson Alroy's Record Reviews. Процитовано 2012-11-18. 
  12. «Buffalo Springfield». Rock and Roll Hall of Fame. Процитовано 2012-11-18. 
  13. Greene, Andy (2012-02-27). «The Buffalo Springfield Reunion Appears To Be Over». Rolling Stone. Процитовано 2012-11-18. 
  14. «Neil Young Bio». Canadian content. Процитовано 16 березня 2014.  (англ.)
  15. «12th Annual GRAMMY Awards». Grammy. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  16. «CSNY». FAQ. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  17. Prato, Greg. «Ohio». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  18. а б в «"Ohio" — Neil Young Lyrics Analysis». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  19. «Joni Mitchell and Neil Young». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  20. Wenner, Jann S.; Levy, Joe The Rolling Stone Interviews. — Little, Brown, 2007. — 496 с. — ISBN 0316005266
  21. Callieri, Gianfranco (2011-02-06). «Neil Young: The Fugitive». No Depression(англ.)укр.. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  22. а б Rogan, 2000, p. 187
  23. «Neil Young Discography - After the Gold Rush». Neil Young Official Website. Архів оригіналу за 2013-07-25. Процитовано 2013-07-24.  (англ.)
  24. «After the Gold Rush by Neil Young». Songfacts. Архів оригіналу за 2013-07-25. Процитовано 2013-07-24.  (англ.)
  25. Sullivan, Denise. «Southern Man». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18.  (англ.)
  26. Greenwald, Matthew. «Alabama». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  27. Erlewine, Stephen Thomas. «Live at Massey Hall 1971». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  28. Williamson, Nigel Neil Young — Journey Through the Past. — Hal Leonard, 2002. — С. 42. — ISBN 0879307412
  29. «Carrie Snodgress». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  30. а б в «Billboard». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  31. «Neil Young's Heart of Gold». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  32. «The Ditch Trilogy». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  33. «Time Fades Away». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  34. «Tonight's the Night». Super Seventies. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  35. Mitchum, Rob (2003-09-30). «On the Beach». Pitchfork. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  36. McDonough, Jimmy Shakey: Neil Young's Biography. — Knopf Doubleday Publishing Group, 2003. — С. 469. — ISBN 0679750967
  37. «Cortez The KillerbyNeil Young». Songfacts. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  38. McDonough, Jimmy Shakey: Neil Young's Biography. — Knopf Doubleday Publishing Group, 2003. — С. 502. — ISBN 0679750967
  39. Ruhlmann, William. «American Stars 'N Bars». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  40. Ruhlmann, William. «Decade». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  41. Ruhlmann, William. «Comes a Time». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  42. «Neil Young Set Lists 1978». Sugar Mountain. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  43. Ruhlmann, William. «Rust Never Sleeps». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  44. Planer, Lindsay. «My My, Hey Hey». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  45. «Rolling Stone 1979 Critics». Rocklist.net. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  46. McDonough, 2002, p. 1333
  47. Ruhlmann, William. «Hawks Doves». Allmusic. Процитовано 13 березня 2014.  (англ.)
  48. Ruhlmann, William. «Re-ac-tor». Allmusic. Процитовано 13 березня 2014.  (англ.)
  49. «Neil Young Set Lists 1980». Sugar Mountain. Процитовано 13 березня 2014.  (англ.)
  50. Ruhlmann, William. «Trans». Allmusic. Процитовано 13 березня 2014.  (англ.)
  51. «Kai Krause». Edge. Процитовано 2012-11-18. 
  52. Reel, Penny (1983-08-20). «Everybody's Rockin». NME. Процитовано 2012-11-18.  (англ.)
  53. Cavallo, Dominick J. Fiction of the Past. — St. Martin's Press, 1999. — 282 с. — ISBN 031221930X (англ.)
  54. McDonough, 2002, p. 1071
  55. McDonough, 2002, p. 975
  56. «Live Aid 1985». Live Aid. Процитовано 2012-11-18. 
  57. «Neil Young, Decade On the Beach». Charts in France. Процитовано 2012-11-18. 
  58. McDonough, 2002, p. 1147
  59. McDonough, James Shakey: Neil Young's Biography. — Random House of Canada, 2003. — 816 с. — ISBN 0679311939 (англ.)
  60. Collins, Robert M. Transforming American Politics and Culture. — Columbia University Press, 2007. — 310 с. — ISBN 0231511302 (англ.)
  61. «1989 Video Music Awards». MTV. Процитовано 13 березня 2014.  (англ.)
  62. Fricke, David. (2 листопада 1989). «Freedom» (англ.). Rolling Stone. Процитовано 29 січня 2014. 
  63. «Rockin' In The Free World» (англ.). Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Процитовано 2012-11-18. 
  64. «Neil Young — Freedom» (англ.). Aloha Criticon. Процитовано 2012-11-18. 
  65. McDonough, 2002, p. 507
  66. Farber, Jim (1991-03-29). «Ragged Glory» (англ.). Entertainment Weekly. Процитовано 2012-11-18. 
  67. «ARTIST SUMMARY» (англ.). Juno. Процитовано 2012-11-18. 
  68. а б «Neil Young: the quiet achiever» (англ.). Гардіан. 2002-05-11. Процитовано 2012-11-18. 
  69. «Pearl Jam and Neil Young» (англ.). Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Процитовано 2012-11-18. 
  70. «The Godfather of grunge» (англ.). NY Rock uken. Процитовано 2012-11-18. 
  71. «CSNY Plan 'Tour of America'» (англ.). Billboard. Процитовано 29 січня 2014. 
  72. Weeks, Linton (16 грудня 2001). «Flight 93's Beamer inspires song by Neil Young» (англ.). The Washington Post. Процитовано 16 березня 2014. 
  73. Erlewine, Stephen Thomas. «Are You Passionate?» (англ.). Allmusic. Процитовано 16 березня 2014. 
  74. Metzger, John. «Greendale». The Music Box. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  75. «Greendale Film». Thrasher's Wheat — Neil Young Archives. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  76. «Hollywood Stars Shine Spotlight On Green Power». Renewable Energy World. 27 лютого 2004. Процитовано 2012-11-18. 
  77. «Neil Young treated for 'dangerous' aneurysm». Сі-Ен-Ен. 2005-04-01. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  78. Tyrangiel, Josh (2005-09-26). «The Resurrection of Neil Young». Тайм (журнал). Процитовано 16 березня 2014. 
  79. Sheffield, Rob (2005-10-06). «Prairie Wind». Rolling Stone. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  80. Erlewine, Stephen Thomas. «Living with War». Allmusic. Процитовано 16 березня 2014. 
  81. Fricke, David (2006-05-01). «Neil Young — Living With War». Rolling Stone. Процитовано 16 березня 2014. 
  82. Petridis, Alexis (2006-05-05). «Neil Young, Living With War». Гардіан. Процитовано 16 березня 2014. 
  83. Greene, Andy (2007-08-20). «Neil Young To Release Sequel To Unreleased 1977 Album». Rolling Stone. Процитовано 16 березня 2014. 
  84. «Glastonbury 2009». BBC. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  85. «Neil Young to play Isle of Wight Festival» (англ.). CBC. 2009-03-07. Процитовано 2012-11-18. 
  86. «Neil Young working on new album». NME. 2010-05-04. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  87. Inman, Davis (2010-05-20). «Neil Young's Twisted Road Tour Begins». American Songwriter(англ.)укр.. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  88. «New Crazy Horse Album Recorded». Neil Young News. 2012-01-22. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  89. Schlansky, Evan (2012-06-05). «Neil Young And Crazy Horse To Launch First Tour In Eight Years». American Songwriter(англ.)укр.. Архів оригіналу за 2012-11-25. Процитовано 2012-11-18. 
  90. Simpson, Connor (2012-08-25). «NBC News Mistakenly Reports the Death of 'Astronaut Neil Young'». The Atlantic Wire. Процитовано 2012-11-18. 
  91. Greene, Andy (2012-03-19). «Neil Young And Crazy Horse to Release New Album» (англ.). Rolling Stone. Процитовано 16 березня 2014. 
  92. «A RUST TRILOGY: The Alchemy Tour of Neil Young and Crazy Horse» (англ.). Neil Young News. 2012-10-05. Процитовано 2012-11-18. 

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]