Німецька вівчарка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Німецька вівчарка right-center
Berger allemand en montagne.jpg
Походження Німеччина Німеччина
Характеристики
Висота Самці: 60 - 65 сантиметрів
Самиці:53 - 60 сантиметрів
Вага Самці: 30 - 40 кілограмів
Самиці:22 - 32 кілограма
Класифікація МКФ:
FCI 166.
Стандарти породи
FCI [1. стандарт]
Пес свійський (Canis familiaris)


Німецька вівчарка (нім. Deutscher Schäferhund) — порода собак, виведена у Німеччині в 1899 році.

Історія[ред.ред. код]

Якщо у Британії, Франції й Бельгії є по кілька вівчарських порід — і довгошерстих, і жорсткошерстих, і короткошерстих, — то німці з великої кількості селянських вівчарських собак вивели лише одну породу.

Ще наприкінці XIX століття німецьку вівчарку вважали плебейським собакою. Більше того, багато любителів імпортних англійських порід вважали, що розводити «собак вовчого типу шкідливо» — але знайшлася людина, яка створила на їхній основі найкращу службову собаку світу: Макс фон Штефаніц, який своє життя присвятив створенню й удосконаленню німецьких вівчарок. Він стверджував, що німецька вівчарка — це насамперед робочий собака: і інтелект, і краса, і правильність будови вівчарки — усе забезпечує її працездатність та відданість господарю

Окрім власне вівчарської служби, Штефаніц прагнув знайти для німецьких вівчарок й іншу роботу, таку, яка б розкрила всі можливості цих собак і зробила їх для всіх корисними. Німецьких вівчарок узяли на озброєння поліція й армія, що шукали альтернативу дорогим англійським породам. Німецькі вівчарки виявилися першокласними поліцейськими й військовими собаками: у часи Першої світової війни вони прокладали телефонні кабелі, підтримували зв'язок, шукали поранених, їх використовували під час патрулювання й варти. А після армії та поліції майже всі країни світу взяли на службу німецьких вівчарок.

Екстер'єр[ред.ред. код]

Німецька вівчарка дуже красива. Можна зрозуміти тих, хто захоплюється гармонією будови й надзвичайною красою рухів. Це і стрункий, і доволі сильний собака. У нього загострена морда з чорною маскою. Вуха стоячі. Гармонійні, плавні лінії корпуса. Пружна спина, сильні пружні кінцівки. Колір має бути яскравим — чорно-рудим (чепрачним) із чорною маскою на морді та чорною спиною, смугасто-сірим, чорним. У німецької вівчарки круглі лапи з дуже твердими подушечками.

Призначення[ред.ред. код]

Вони мають гарний нюх і мужній характер, ці собаки витривалі невибагливі та починають працювати з найменшого віку. Німецької вівчарки розумні й прагнуть співпрацювати з людиною. Багатьох любителів ця порода приваблює не тільки як робоча собака, але й як собака-компаньйон.

У Німеччині щорічно проводять чемпіонат німецьких вівчарок з випасання. Для німецьких вівчарок, які працюють пастухами, є окремі ранги на найголовнішому конкурсі краси для вівчарок — Головній виставці вівчарок у Німеччині. Багато провідних розплідників Німеччини виставляють своїх собак у цьому класі.

Німецькі вівчарки — пошукові й прикордонні собаки, сапери й митники, розвідувачі-рятувальники, поводирі сліпих та охоронці.

Подібні породи[ред.ред. код]

Завжди існували німецькі вівчарки з трохи довшою шерстю, довгошерсті. У них за вухами й на тильному боці кінцівок — «очоси», на корпусі шерсть так само трохи довша. Такі цуценята народжуються й у стандартних німецьких вівчарок. У Європі вони дуже популярні як собаки-компаньйони, бо дуже розумні й красиві.

Німецька вівчарка — собака, як кажуть, «вище середнього зросту», її зріст становить 58 — 65 сантиметрів. Щоправда, завжди були любителі, яким здавалося, що гарний собака має бути ще й великим. Тож вони намагалися розводити дуже великих вівчарок — принаймні більших за 75 сантиметрів. Такі великі вівчарки втрачали рухливість і витривалість, і німецьку вівчарку за всю її історію не раз «повертали» у рамки стандарту. Але в Радянському Союзі було розроблено новий стандарт (зріст до 70 см), і таких великих вівчарок почали називати східноєвропейськими. Зараз у країнах колишнього Радянського Союзу розводять в основному справжніх німецьких вівчарок, але свої шанувальники збереглися й у східноєвропейських. Основна ознака цієї породи — чорна спина зі сріблясто-сірими підпалинами.

Література[ред.ред. код]

  • (укр.) Александрова Є. І. Конькова Є. В. (переклад Якубенко І. В.) Собаки. Шкільний путівник. — Харків: Пізнаймо світ, 2006. ISBN 966-8964-08-X

Посилання[ред.ред. код]