Німецько-радянська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Німецько-радянська війна
Друга світова війна
EasternFrontWWIIcolage.png
За годинниковою стрілкою з лівого верхнього кутка: Радянський штурмовик Іл-2 у небі над Берліном; Німецький «Тигр» у Курській битві; Німецькі бомбардувальники Junkers Ju 87 (зима 19431944); Розстріл радянських євреїв солдатами айнзатцгрупи; Вільгельм Кейтель підписує акт про капітуляцію Німеччини; Радянські солдати в битві за Сталінград.
Дата: 22 червня 19418 травня 1945
Місце: Східна та Центральна Європа, Кавказ, Балкани
Результат: Перемога СРСР та союзників
Сторони
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Третій Рейх

Flag of Hungary (1920–1946).svg Угорщина (із 17 жовтня 1944)
Flag of Italy (1861-1946).svg Італія (до лютого 1943)
Flag of Finland.svg Фінляндія (до 19 вересня 1944)
Flag of Romania.svg Румунія (до 23 серпня 1944)
Flag of Bulgaria.svg Болгарія (3 5 вересня до 28 жовтня 1944)
Blue division.svg Голуба дивізія (Іспанія) (добровольці, до жовтня 1943)

Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg СРСР

Flag of the Czech Republic.svg Чехословаччина
Flag of Finland.svg Фінляндія (після 19 вересня 1944)
Flag of Romania.svg Румунія (після 23 серпня 1944)
Flag of Bulgaria.svg Болгарія (після 28 жовтня 1944)
Flag of the Democratic Federal Yugoslavia.svg НВАЮ
Flag of Free France 1940-1944.svg Вільна Франція (з 25 листопада 1942)

Незалежні партизанські формування


Flaga PPP.svg АК
OUN-r Flag 1941.svg УПА
Flag of Belarus (1918, 1991-1995).svg БВА
Flag of Estonia.svg Лісові брати(Естонія)
Flag of Latvia.svg Лісові брати(Латвія)
Flag of Lithuania (1918-1940).svg Лісові брати(Литва)
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Чеченські повстанці

Командувачі
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Адольф Гітлер
Третій Рейх Гіммлер Генріх
Третій Рейх Ернст Буш
Третій Рейх Гейнц Гудеріан
Третій Рейх Евальд фон Клейст
Третій Рейх Гюнтер фон Клюге
Третій Рейх Георг фон Кюхлер
Третій Рейх Вільгельм фон Лееб
Третій Рейх Вільгельм фон Ліст
Третій Рейх Еріх фон Манштейн
Третій Рейх Вальтер Модель
Третій Рейх Фрідріх Паулюс Surrendered
Третій Рейх Герд фон Рундштедт
Третій Рейх Федор фон Бок
Третій Рейх Фердинанд Шернер
Третій Рейх Вальтер фон Браухіч
Третій Рейх Вальтер фон Райхенау
Третій Рейх Герман Гот
Румунія Йон Антонеску
Румунія Петре Думітреску
Фінляндія Карл Густав Маннергейм
Угорщина Горті Міклош
Угорщина Густав Яни
Італія Джованні Мессе
Італія Італо Гарибольді
Flag of Independent State of Croatia.svg Віктор Павічич
Flag of Independent State of Croatia.svg Марко Месіч
Flag of First Slovak Republic 1939-1945.svg Йозеф Тисо
Standard of the Poglavnik of NDH.svg Анте Павелич
СРСР Й. В. Сталін
СРСР Борис Шапошников
СРСР Георгій Жуков
СРСР Семен Тимошенко
СРСР Олександр Василевський
СРСР Костянтин Рокоссовський
СРСР Микола Ватутін
СРСР Леонід Говоров
СРСР Іван Конєв
СРСР Семен Будьонний
СРСР Михайло Кирпонос
СРСР Родіон Малиновський
СРСР Кирило Мерецков
СРСР Іван Баграмян
СРСР Іван Черняховський
СРСР Олексій Антонов
СРСР Федір Толбухін
СРСР Андрій Єрьоменко
СРСР Дмитро Павлов
СРСР Климент Ворошилов
СРСР Іван Петров
СРСР Микола Кузнецов
Польща Зигмунд Берлінг
Польща Кароль Свєрчевський
Польща Михал Роля-Жимерський
Чехословаччина Людвік Свобода
Румунія Міхай I
Flag of the Democratic Federal Yugoslavia.svg Йосип Броз Тіто
Flag of the Democratic Federal Yugoslavia.svg Мілован Джилас
Flag of the Democratic Federal Yugoslavia.svg Пеко Дапчевич
Flaga PPP.svg Тадеуш Коморовський
Flaga PPP.svg Леопольд Окулицький
Flag of Ukraine.svg Андрій Лівицький
Flag of Ukraine.svg Всеволод Петрів
OUN-r Flag 1941.svg Ярослав Стецько
OUN-r Flag 1941.svg Роман Шухевич
OUN-r Flag 1941.svg Степан Бандера
OUN-r Flag 1941.svg Тарас Бульба-Боровець
Flag of Estonia.svg Костянтин Пятс
Flag of Latvia.svg
Flag of Lithuania (1918-1940).svg Йонас Жямайтіс-Вітаутас
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Хасан Ісраїлов

Німе́цько-радя́нська війна́[1][2][3] (також наци́стсько-радя́нська війна́[4]; в радянській історіографії — Велика Вітчизняна війна[5]) — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 8 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни (рос. Великая Отечественная война). У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду[Джерело?].

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.[Джерело?]) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб[6].

Передумови

Після успішно проведених бойових дій у Польщі та Франції серед німецьких офіцерів зміцнилася віра у Гітлера та нацистський режим. Однак при цьому радники Гітлера та МЗС Німеччини виступали проти війни з СРСР, оскільки не хотіли більше «випробовувати долю». Сам Гітлер не погоджувався з ними, стверджуючи, що СРСР у будь-який момент може першим розв'язати війну проти Третього Рейху, тому, щоб запобігти цьому, німецька армія повинна нанести превентивні удари по Радянському Союзу. Головною метою майбутньої війни з Росією для Гітлера було розширення «життєвого простору» на Схід за рахунок територій, що входили до її складу; натомість Гітлер запевняв своїх підлеглих, що напад на Радянський Союз є лише способом забезпечити перемогу у війні з Великою Британією.

Німецько-радянській війні передувала також змова СРСР і Німеччини щодо розподілу Східної Європи та Балкан. Протягом 1939 — першої половини 1941 років обидві держави ліквідували Польщу, країни Прибалтики, а також балканські держави. СРСР та Німеччина отримали спільні кордони, а також привід для наступу на сусіда для «звільнення» завойованих ним територій.

Співвідношення сил на радянському західному кордоні

У праці російського вченого Михайла Мельтюхова: Втрачений шанс Сталіна виведено співвідношення сил СРСР та Третього Рейху на радянському кордоні на початку 22 червня 1941 року:

Німеччина та союзники Радянський Союз Співвідношення
Дивізії 166 190 1 : 1,1
Військовий персонал 4 306 800 3 289 851 1,3 : 1
Гармати та мортири 42 601 59 787 1 : 1,4
Танки 4 171 15 687 1 : 3,8
Бойові літаки 4 846 10 743 1 : 2,2

У розділі "Місце «Східного походу» в стратегії Німеччини 1940–1941 р. і сили сторін на початку операції «Барбароса» цієї книги показано, що на початку війни, 22 червня 1941 року, СРСР володів кількісною та якісною перевагою у військовій техніці, а Третій Рейх — у живій силі, військовому досвіді та високому моральному піднесенні військ після блискучих перемог у Європі.

Інший дослідник радянсько-німецького конфлікту, Олег Пленков, наводить дані, згідно з якими станом на 22 червня 1941 радянська Червона армія за чисельністю перевищувала німецьку в більш ніж півтора рази (5 млн. (приблизно) та 3,2 млн солдат відповідно). Однак при цьому було якісно реорганізовано керівництво вермахту порівняно з «кайзерівською» добою: серед військових керівників було багато фельдмаршалів, також було створено керівництво груп армій (чого в період Першої світової війни не було) та Верховне командування вермахтом (ОКВ), завдяки якому Гітлер мав безпосередній доступ до оперативного керівництва армією.

Існує думка і серед інших істориків, що це також була превентивна акція і саме плани нападу СРСР на свого союзника Третій Рейх, які існували на той момент, змусили Німеччину здійснити напад першою. Німеччина просто випередила Радянський Союз, напавши першою, як стверджує сучасний історик Віктор Суворов у книзі «Ледокол».

Станом на 22 червня 1941 німецька армія на Сході мала наступний склад:

Перебіг

Німеччина вторглась на територію СРСР 22 червня 1941 р., до кінця 1942 року Червона армія відступала.

У своїй промові перед німецьким Рейхстагом на його 7 сесії, 11 грудня 1941 року А. Гітлер пояснив причину превентивного нападу на радянську Росію — значна концентрація військової техніки та частин Радянської армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 року радянської Росії на Європу[7].

Союзники СРСР (США та Велика Британія) підтримували Радянський Союз технікою та продуктами харчування через порти Мурманськ і Архангельськ,[8] незважаючи на всі спроби німецького флоту блокувати морські шляхи сполучення та порти.

1941

Оперативна карта розташування сил сторін у смузі ПЗФ і напрямки запланованих ударів військ вермахту, станом на ніч 22 червня 1941 року
Наступ Німеччини: 22.6.1941 — 5.12.1941:
   до 9 липня 1941
   до 1 вересня 1941
   до 9 вересня 1941
   до 5 грудня 1941
Докладніше: Битва за Київ (1941)
Докладніше: Битва під Уманню
Докладніше: Уманський котел
Докладніше: Битва за Москву

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався[9].

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

Називаючи причини поразок Червоної армії у перші місяці після нападу Німеччини, нідерландський історик Карел Беркгоф у дослідженні «Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою» значно важливішими, ніж нестача спорядження, зброї, завбачливості керівництва СРСР чи вишколу солдатів, називає «дезертирство і небажання воювати» (с.23)[10]

Це ж дослідження характеризує репресивні дії НКВС, а також застосування тактики «випаленої землі» Червоною армією при відступі з України.[10]

1942

Територіальні здобутки: 5.12.1941 — 7.5.1942:
   здобутки СРСР
   здобутки Німеччини
Наступ Німеччини: 7.5.1942 — 18.11.1942:
   до 7 липня 1942
   до 22 липня 1942
   до 1 серпня 1942
   до 18 листопада 1942

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контр-наступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

1943

Докладніше: Битва за Київ (1943)
Наступ СРСР: 18.11.1942 — 3.1943:
   до 12 грудня 1942
   до 18 лютого 1943
   до березня 1943
Наступ Німеччини: 19.ІІ.1943 — 1.8.1943:
   до 18 березня 1943
   до 1 серпня 1943

1943 рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. У районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

1944

Наступ СРСР: 1.8.1943 — 31.12.1944:
   до 1 грудня 1943
   до 30 квітня 1944
   до 19 серпня 1944
   до 31 грудня 1944

1944 рік позначився масштабним наступом СРСР на всьому фронті. Радянські війська захопили всю Білорусь, Україну, Крим, Прибалтику, Східну Польщу, вивели з війни Фінляндію та Румунію і почали облогу Будапешту.

1945

Наступ СРСР: 1.1.1945 — 7.5.1945:
   до 30 березня 1945
   до 11 травня 1945
Докладніше: Празька операція

1945 рік позначився приходом військ СРСР до країн Східної Європи та насильним встановленням комуністичних урядів в цих країнах. Радянські війська окупували Східну Пруссію, Західну Польщу, Східну Австрію, Словаччину, Чехію та Бранденбург. Після падіння Берліна Німеччина підписала капітуляцію, яка завершила німецько-радянську війну та поклала край Другій світовій війні на європейському театрі бойових дій.

О 22 годині 43 хвилини за центрально-європейськім часом 8 травня 1945 року війна в Європі завершилася беззастережною капітуляцією збройних сил Німеччини. Бойові дії цієї війни тривали 1418 днів. Проте, прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав миру з Німеччиною, тобто формально залишився з нею у стані війни. Війна з Німеччиною була формально закінчена 25 січня 1955 року виданням Президією Верховної Ради СРСР Указу «Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною».

Перемогу у війні святкують 9 травня 1945, який був днем підпису капітуляції Німеччини за московським часом (в Європі ще був день 8 травня). Проте інколи в радянській історіографії закінчення цієї війни відносять на 2 вересня 1945 — дату капітуляції Японії.

24 червня 1945 року у Москві на Красній площі відбувся Парад Перемоги. На Потсдамській конференції (липень-серпень 1945 року) керівників СРСР, Великої Британії і США була досягнута домовленість з питань післявоєнного облаштування Європи.

Українські фронти Червоної армії

З 20 жовтня 1943 року Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти[11].

Назва фронту Дата та метод створення Склад Військові операції фронту Командувачі фронтом
Перший Український 20 жовтня 1943 року згідно з наказом Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Воронезького фронту. 13-та, 27-ма, 38-ма, 40-ва, 47-ма, 60-та, 3-тя гвардійська танкова та 2-га повітряна армії.

В подальшому — 1-ша, 3-тя, 5-та гвардійські, 6-та, 18-та, 21-ша, 28-ма, 31-ша, 52-га, 59-та, 1-ша і 4-та гвардійські, 1-ша, 2-га, 4-та і 6-ша танкові, 8-ма повітряна та 2-га армія Війська Польського.

Київська наступальна операція (3-13 листопада 1943 р.)
Київська оборонна операція (13 листопада — 23 грудня 1943 р.)
Житомирсько-Бердичівська операція (24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р.)

Корсунь-Шевченківська операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.)
Проскурівсько-Чернівецька операція (4 березня — 17 квітня 1944 р.)
Львівсько-Сандомирська операція (13 липня — 29 серпня 1944 р.)
Східно-Карпатська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), складова —
Карпатсько-Дуклінська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.)
Сандомирсько-Сілезька операція (12 січня — 3 лютого 1945 року)
Вісло-Одерська операція (12 січня — 3 лютого 1945 р.)
Нижньосілезька операція (8 лютого −24 лютого 1945 р.)
Верхньосілезька операція (15 березня — 31 березня 1945 р.)
Берлінська операція (16 квітня — 8 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)

Генерал армії Ватутін М. Ф. (жовтень 1943 р. — березень 1944 р.)


Маршал Радянського Союзу Жуков Г. К. (березень-травень 1944 р.)

Маршал Радянського Союзу Конєв І. С. (травень 1944 р. — до кінця війни)

Другий Український 20 жовтня 1943 року на підставі наказу Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Степового фронту 4-та, 5-та і 7-та гвардійські, 37-ма, 52-га, 53-тя, 57-ма армії, 5-та гвардійська танкова і 5-та повітряна армії.
В подальшому — 9-та гвардійська, 27-ма, 40-ва, 46-та армії, 6-та (з вересня 1944 р. 6-та гвардійська) і 2-га танкова армії, кінно-механізована група, румунські 1-ша і 4-та армії.
Кіровоградська операція (1-16 січня 1944 р.)
Корсунь-Шевченківська операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.)
Умансько-Ботошанська операція (5 березня — 17 квітня 1944 р.)
Ясько-Кишинівська операція (20-29 серпня 1944 р.)
Дебреценська операція (6-28 жовтня 1944 р.)
Західно-Карпатська операція (12 січня −18 лютого 1945 р.)
Будапештська операція (29 жовтня 1944 р. — 13 лютого 1945 р.)
Віденська операція (16 березня −15 квітня 1945 р.)
Братиславсько-Брновська операція (25 березня — 5 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)
Генерал армії, з лютого 1944 року Маршал Радянського Союзу Конєв І. С. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)

Генерал армії, з вересня 1944 року Маршал Радянського Союзу Малиновський Р. Я. (травень 1944 р. — до кінця війни)

Третій Український 20 жовтня 1943 року згідно з наказом Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Південно-Західного фронту. 1-ша і 8-ма гвардійські, 6-та, 12-та, 46-та і 17-та повітряна армії.

В подальшому — 5-та ударна, 4-ма і 9-та гвардійські, 26-та, 27-ма, 28-ма, 37-ма, 57-ма, 6-та гвардійська танкова армії, 1-ша, 2-га і 4-та болгарські армії.

Нікопольсько-Криворізька операція (30 січня — 29 лютого 1944 р.)
Березнегувато-Снігурівська операція (6-18 березня 1944 р.)
Одеська операція (26 березня −14 квітня 1944 р.)
Ясько-Кишинівська операція (20-29 серпня 1944 р.)
Бєлградська операція (28 вересня — 20 жовтня 1944 р.)
Будапештська операція (29 жовтня 1944 р. — 13 лютого 1945 р.)
Балатонська оборонна операція (1-15 березня 1945 р.)
Віденська операція (16 березня −15 квітня 1945 р.)
Генерал армії Малиновський Р. Я. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)

Генерал армії, з вересня 1944 року Маршал Радянського Союзу Толбухін Ф. І. (травень 1944 р. — до кінця війни)
Четвертий Український (першого формування) 20 жовтня 1943 року на підставі директиви Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Південного фронту 2-га і 3-тя гвардійські, 5-та ударна, 28-ма, 44-та, 51-ша і 8-ма повітряна армії Мелітопольська операція (26 вересня — 5 листопада 1943 р.)
Нікопольсько-Криворізька операція (30 січня — 29 лютого 1944 р.)
Кримська операція (8 квітня −12 травня 1944 р.)
Генерал армії Толбухін Ф. І. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)
Четвертий Український (другого формування) 5 серпня 1944 року на підставі директиви Ставки ВГК від 30.07.1944 р. 1-ша гвардійська, 18-та і 8-ма повітряна армії.

В подальшому, у різний час — 38-ма і 60-та армії.

Східно-Карпатська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), складові —
Карпатсько-Дуклінська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.) та
Карпатсько-Ужгородська операція (9 вересня — 28 жовтня 1944 р.)
Вісло-Одерська операція (12 січня — 3 лютого 1945 р.)
Західно-Карпатська операція (12 січня −18 лютого 1945 р.)
Моравсько-Остравська операція (10 березня — 5 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)
Генерал-полковник, з жовтня 1944 року генерал армії Петров І. Ю. (серпень 1944 р. — березень 1945 р.)

Генерал армії Єрьоменко А. І. (березень 1945 р. — до кінця війни)

Військові операції

Найбільші битви війни

Військові операції на території УРСР

Головні полководці війни

СРСР

Німеччина

Українці у роки війни

Див. також: Українська культура в роки Німецько-радянської війни

У лавах Червоної армії

На думку дослідника історії Другої світової Івана Муковського, протягом перших місяців війни з 16 областей України (за неповними даними) військкоматами було мобілізовано близько 2,516 млн осіб. На боротьбу з ворогом стали 1,3 млн бійців народного ополчення з лівобережних та південних областей нашої країни. А всього в 1941 р. до Червоної армії та Військово-морського флоту було направлено близько 3,185 млн громадян УРСР. Поповнюючи здебільшого з'єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37, 38, 40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям питома вага громадян України у частинах, що воювали на південно-західному напрямі, сягнула 50 %. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України в цілому по діючій армії.

Жителів України мобілізовували до складу всіх чотирьох українських фронтів, і цей процес тривав до кінця 1944 р. Так, як зазначає кандидат історичних наук Владислав Гриневич, улітку 1943 р. в Сталінській (нині Донецька) області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській — 24 031 особу. У визволених від німців районах налагоджували свою роботу й військкомати.

Загалом у другій половині 1944 р. у загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці України становили від 60 до 70 %, а в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів — перевищували 50 %. Як зазначають дослідники, впродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн українців.

Таким чином, упродовж 1943–1944 рр. Червона армія залучила у свої ряди, за підрахунками фахівців, понад 3 млн осіб або 10 % усього населення України (у Волинській області цей показник склав 16 %). У військах 1-4 українських фронтів (переважно в піхотних частинах і з'єднаннях) українці становили 60-80 %[12].

У лавах руху Опору

Наслідки

В результаті німецько-радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це був найкривавіший театр воєнних дій в ході Другої світової війни. В боях була задіяна найбільша кількість сухопутних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт суповоджувався великими втратами як серед військового, так і цивільного населення. Характерною ознакою протистояння була ідеологічна боротьба — комунізму і націонал-соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко застосовували тактику «випаленої землі», масові розтріли, знищення населених пунктів тощо.

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб[13].

На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40-44 % від загальних втрат СРСР[12].

Пам'ять

У багатьох країнах світу було споруджено пам'ятники та меморіальні комплекси учасникам війни. В Україні є:

  • понад 28 тисяч братських та поодиноких могил полеглих у цій війні[14],
  • 45 тисяч пам'ятників і обелісків[15].

Серед найбільших в Україні — Національний музей історії Великої Вітчизняної війни з пам'ятником «Батьківщина-Мати» та Могила невідомого солдата в Києві, Меморіал героїчної оборони Одеси, Аджимушкайські каменярні, Монумент Слави у Львові та інші.

Виноски

  1. Олександр Лисенко. Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна, С. 20. // Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: НВП «Видавництво „Наукова думка, НАН України“», 2011. — Кн. 1. — 735 с.
  2. Ярослав Грицак. Розділ 5. Між двома тоталітаризмами. // Нариси історії України: Формування модерної української нації XIX–XX ст. — Київ: Генеза, 1998. — 249 с.
  3. Історики обговорили німецько-радянську війну — Українська правда: Історична правда, 22.06.2012.
  4. Орест Субтельний. Україна у Другій світовій війні // Україна: Історія. — 3-тє видання. — Київ: Либідь, 1993. — 720 с.
  5. Стаття «Великая Отечественная война Советского Союза 1941-45» у Великій радянській енциклопедії (рос.)
  6. Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас» // Історична правда, 9.05.2011
  7. Виступ А.Гітлера на 7 засіданні німецького рейхстагу 11 грудня 1941 року. Протоколи засідань рейхстагу, с. 96 (нім.)
  8. Что, когда и как поставлялось по лендлизу (рос.)
  9. Владислав Гриневич Роздуми про пам'ять Другої світової війни в Європі Дзеркало тижня № 46 (826) 11 — 17 грудня 2010
  10. а б В. А. Нестеренко. «Рецензія. Карел Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою». Сумський історико-архівний журнал. - 2012. - № XVI-XVII. - С. 230-232. Архів оригіналу за 2013-06-26. 
  11. УП: «Від Дніпра до Ельби. Чотири Українські фронти»
  12. а б Ігор Вітик. «Українці у Другій світовій»
  13. УП: Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас»
  14. П. Т. Тронько. Внесок народу України в перемогу над гітлерівськими загарбниками. Доповідь на ХІ Всеукраїнській науковій конференції «Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події» 15 жовтня 2004 р.
  15. П. Т. Тронько. Подвигу молодих жити у віках. Київ, 2010, ISBN 987-966-8776-15-1, сторінка 219

Див. також

Посилання

Джерела та література