Обер-прокурор
О́бер-прокуро́р Святі́йшого Правлячого Сино́ду Православної російської церкви — найвища посада в ієрархії російської церкви, яку займав світський чиновник, який призначався Російським імператором (у 1917 році призначався Тимчасовим урядом) і був його представником в Святійшому Синоді. Повноваження та роль якого були різними в різні періоди.
Крім того, існувала посада сенатського Обер-прокурора — посадова особа, що очолювала департамент в сенаті.
Історія [ред.]
В 1722 при Святійшому Синоді Петром I була створена посада обер-прокурора. За його висловом «ока государева і стряпчого про справи державних в Синоді». Обер-прокурор мав у своїй «дирекції» канцелярію і право знаходитися на засіданнях Синоду. Значення посади обер-прокурора спочатку було невелике, зважаючи на його підпорядкування генерал-прокурору. З 1741 і протягом всього XVIII століття, його вплив та роль поступово збільшувалися: він отримав право безпосередньої доповіді Імператору про справи Синоду.
В 1726—1740-ті обер-прокурори не призначалися і посада була вакантною.
В 1803, після створення міністерств, обер-прокурор, не належав до жодного з них і був підпорядкований безпосередньо Імператору: особисті доповіді членів Синоду монархові припинилися і всі стосунки між Синодом та Імператором проходили через обер-прокурора.
В 1817 було засновано Міністерство духовних справ, об'єднане з міністерством народної освіти, — т. зв. «сугубое министерство» під керівництвом князя О. М. Голіцина. Обер-прокурор підпорядковувався голові новоутвореного міністерства. Діяльність міністерства духовних справ і його «відділення справ греко-російського віросповідання», (рос. «отделению дел греко-российского вероисповедания») викликала запеклу протидію з боку ієрархів Православної російської церкви; митрополит Серафим (Глагольовський) називав його «сіє іго єгипетське». Через це у 1824, «сугубое министерство» було скасоване і «відділення справ греко-російського віросповідання» було передане у підпорядкування обер-прокурору і в 1839 увійшло до складу його канцелярії.
Обер-прокурор отримав права міністра по законодавчих і адміністративних справах Православної російської церкви; по питаннях його компетенції його стали запрошувати на засідання Державної Ради і Комітету міністрів.
Статус обер-прокурорської посади поступово порівнявся в правах з міністрами та керівниками окремих відомств: на початку XX століття обер-прокурор призначався і звільнявся іменними указами Сенату; у справах служби підпорядковувався виключно Імператору, якому представляв подання-звіти по «відомству православного сповідання»; був присутнім на засіданнях Синоду, але не серед його членів, а за особливим столом; стежив за рухом, напрямом і законністю дій та рішень; давав свої висновки з обговорюваних питаннь; подавав Синоду пропозиції; переглядав і підписував до виконання його протоколи і журнали.
Обер-прокурор був посередником між Синодом, з одного боку, та Імператором; вищими центральними державними інстанціями, міністрами і керівниками відомств — з іншого: він оголошував Синоду укази імператора, веління і резолюції на доповідях Синоду, подавав Імператору на розгляд доповіді і рішення Синоду, мав відносини у справах «відомства православного сповідання» з міністрами, керівниками відомств, Комітетом Міністрів, Державною Радою і Сенатом; був членом Комітету Міністрів і Державної Ради.
Обер-прокурор керував всіма установами при Синоді; чиновники цих установ призначалися і звільнялися або при його участі, або його наказами, або з його відома. Органами його нагляду служили прокурори синодних контор, секретарі духовних консисторій, члени-ревізори духовно-навчального комітету, головний інспектор і єпархіальні спостерігачі церковно-приходських училищ. Фактично виконував обовязки голови "Православної російської церкви", яка за таких умов існування була перетворена в звичайний, казенний урядовий орган.
