Огузи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Державне утворення гузів. Казахською мовою.

Огу́зи, гу́зи (араб. أوغوز‎ і перс. اغوزгуз, гузз; др.-тюрк. огузи, каз. оғыздар, узб. oʻgʻuzlar, az, «торки» — руських літописів) — кочовий тюркомовний народ, що з'явився в степах Урало-Поволжя наприкінці IX сторіччя. Самоназва огузи була замінена самими тюрками на самоназву туркмени з середини 10 до початку 13 сторіч.

Огузи споріднені з відомими на Русі печенігами, з яких деякі були поголені, а деякі носили цапову борідку. Один з родів огузів називався печенек. За книгою Атіла та кочові орди Подібно до кимаків вони ставили багато вирізьблених дерев'яних поховальних статуй, оточених простими балбал булижниками. Ті узи та торки, що оселилися на кордонах Русі обрусіли й у 12 й на початку 13 сторіч становили основу руської кінноти під назвою Чорні клобуки. Огузькі вершники служили у багатьох мусульманських, сердньоазійських, візантійській арміях і навіть у Іспанії та Марокко починаючи з 11 сторіччя[1].

У мовному плані огузи разом з давніми кимаками середнього Єнісею та Обу, давніми кипчаками та сучасними киргизами відрізняються від інших тюрків мутацією оригінального звуку y у звук j (dj).

Ім'я[ред.ред. код]

Назва огуз походить від слова ok, що значить стріла або плем'я. Зображення сагайдачника з натягнутою стрілою на прапорі Сельджукської імперії є відгоміном суті назви її засновників.

Назва огузів спочатку стосувалася частини тюркських племен у Центральній Азії, але згодом, у 6-7 сторіччях у часи Тюркського каганату, поширилася соціально й політично на значно більшу кількість племен.

Огузи не є етнічною назвою, але одним з 6-ти політично-географічних та історичних союзів західних тюркських племен у тюркській прабатьківщині.

Огузи називаються також західними тюрками тому що вони перейшли на захід від інших тюрків, коли Тюркський каганат розпався.

Походження[ред.ред. код]

Вперше титул огуз-хан 220 року до Р. Х. використано до Моде — засновника Хуннської імперії.

У 178—177 році до Р. Х. хунський хан (шаньюй) Моде (китайською Модун) підкорив орду Ху-Цзе (Hu-chieh за Вейд-Джайлзом), що також знана як Као-Че (kao-ch'e), що жили на захід від Усунів. За ранньою вимовою Ху-цзе ототожнюють з огузами."[2]

За ранніми китайським джерелами Ху-цзе вийшли з Тєле (або Дінлін, сучасні телеути). Тєле, за тими ж китайськими джерелами утворирилися над річкою Лена та на захід від озера Байкал. Батьківщиною Ху-цзе окреслюють степи південних схилів Алтаю між казахським Семипалатинськом й монгольським Ховдом[3].

У 2-ому сторіччі до Р. Х. згадується найзахідніше тюркське плем'я О-кут або Уці, що у китайських джерелах понад річкою Іртиш і над озеом Зайсан.

У грецьких джерелах огузи іменуються подібно до їхніх пращурів хунну — оуфі, або оувві сторіччя перед цим.

У турецькому орхунському литописі вперше є згадка про 6-ть племен огуз, існування яких датується 6 сторіччям — часом Тюркського каганату. Згодом кількість огузьких племен зросло до восьми (назва: Секіз-Огуз), і далі до 9 (назва — Докуз-Огуз). Територія розселення Секіз-Огуза й Докуз-Огуза була різною. У період формування Тюркського каганату вони заселяли південні приалтайські степи, Алтайські гори, північно-східну частину Алтаю й землі над річкою Тула на сучасній Новосибірщині.

За свідченням арабського історика Ібн-аль-Асіра огузи прийшли у Трансоксанію у царювання каліфа Аль-Махді у 775—780 роках. Трансоксанія стала новою батьківщиною огузів до того як вони остаточно посунули на захід. В ті часи землі між Каспійським та Аральським морем названо Огузьким степом. На 780 рік західниі посирдарські землі, що входили до Огузького степу були підвласні огузам, коли східними посирдарськими землями володіли карлуки.

400 років після падіння хуннської держави своїх пращурів хунну, тюрки повстали проти Жужанського каганату й утворили Тюркський каганат. За китайськими джерелами, а також культурно й організаційно тюрки були нащадками хунну.

Історія по розселенню з Огузького степу[ред.ред. код]

Огузи пришли на українські землі зі Східного Туркестану і Приаралля. За свідченнями середньовічних арабських авторів (Ібн-Фадлана, Істахрі, Ібн-Хаукаля), у X — на початку XI сторіччя огузи жили в степах на схід від Нижньої Волги і на захід від Аральського моря. На заході огузи межували з Хазарським каганатом, на сході — з містами Мавераннахра (Середня Азія) і Хорезм), на півночі — із заволзькими печенігами.

Огузи у 9-ому сторіччі посунули печенегів за Волгу з Поемб'я та Поуралля.

У 10 сторіччі огузи населяли краї над річками Сарису, Тургай, Емба та край північніше озера Балхаш. Проте під їхнім контролем знаходилися міста й оазиси Трансоксанії.

Клан сельджуки прийняв іслам й посунув орду огузів на південь з Огузького степу у Хорасан у 11 сторіччі.

Велика Сельджукська імперія на 1092 рік.

У Персії вони заснували Сельджукську імперію й підкорили величезні простори. Династія сельджуків у Ірані асимилювалася й стала захистником перської культури.

Інший клан огузів, що відомий з руських джерел під назвою узи або торки, який зберіг традіційне для тюрків вірування — тенгріанство, повів огузьку орду на захід у Руський степ за Волгу.

Панування огузів в урало-поволзьких степах тривало до середини XI століття, потім вони були розгромлені насуваючими зі сходу кипчаками і вимушені були піти на захід, за Волгу і Дон.

Торки взяли гору над печенігами у Руському степу, та бувщи послідувані кимаками (половці) дійшли до нижнього Дунаю. Тут перейдя на Балкани у Візантійську імперію у 1065 році вони були розбиті, або знищені, або змушені стати на службу імператору.

Наприкінці XI століття залишки огузьких (торських) орд переходять під васалітет київського князя.

Археологічні пам'ятки огузів[ред.ред. код]

Археологічні пам'ятки огузів представлені невеликими земляними курганами або похованнями, здійсненими в насипах старіших курганів.

Померлих ховали в могилах прямокутної форми, часто перекритих дерев'яним настилом. Над похороненим розміщувалися шкура або опудало загнузданого коня.

Відмінна особливість огузьких поховань — багатство супровідного речового комплексу. Окрім обов'язкових вудил і стремен зустрічаються срібні прикраси кінської вузди і деталі поясної гарнітури, бронзові копоушки і нашивання на костюм у вигляді стилізованих пташиних фігурок.

Династії огузів[ред.ред. код]

Ак-Коюнлу конфедерація у 1478 році.

Традиційні огузькі племена[ред.ред. код]

Бозоклар (Сірі стріли)

Ючоклар (Три стріли)

Сучасні огузькі народи[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Nicolle, David; Angus Mcbride (1990). Attila and the Nomad Hordes. Osprey Publishing. с. 46–47. ISBN 0850459966. 
  2. Torday, L., Mounted Archers: The Beginnings of Central Asian History. The Durham Academic Press, 1997, pp. 220—221.
  3. http://www.uyghuramerican.org/categories/About-Uyghurs/History/
  4. «Some Ottoman genealogies claim, perhaps fancifully, descent from Kayı.», Carter Vaughn Findley, The Turks in World History, pp. 50, 2005, Oxford University Press
  5. Kafesoğlu, İbrahim. Türk Milli Kültürü. Türk Kültürünü Araştırma Enstitüsü, 1977. page 134