Олег Ольжич

Олег Ольжич
Народився	21 липня 1907 Житомир, Російська Імперія (нині  Україна)
Помер	†10 червня 1944 (36 років) концтабір Заксенгаузен
Громадянство	Україна
Національність	Україна
Ім'я при народженні	Олег Олександрович Кандиба
Інші імена	К.Опара
Відомий	поет, археолог
Конфесія	православний
Родичі	Олександр Іванович Кандиба Віра Свадковська
Дружина	Катерина (Калинка) Білецька
Діти	Олег (нар.1944)

Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба) (*21 липня 1907, Житомир — † 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч, син Олександра Олеся.

Біографія

Народився в Житомирі 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907. Батько — поет Олександр Олесь (Кандиба), мати — Віра Свадковська, гімназійна вчителька.

У 1917-23 здобував середню освіту, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, та закінчити її довелося лише в Празі. 1923 року він виїздить разом із матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, у Берліні нарешті зустрівся з батьком, який ще 1919 вимушений був емігрувати до Чехословаччини та склав обов'язки полпреда УНР у Будапешті. Незабаром родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

У 1924-29 навчався в Карловому університеті в Празі, на літературно-історичному факультеті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті. Член Пласту в Празі, на пластову тематику написав чудову поезію «Пластовий капелюх». Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини». В 1930—1931 — асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західноукраїнських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях. У 1938 читав лекції у Гарвардському університеті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці — послідовник школи Л. Нідерле.

Із початку 1930-х рр. О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні» празьких «Студентський вістник», «Пробоєм».

Із молодих літ О. Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів ОУН, особисто Є. Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. В 1938-39 О. Кандиба брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників, через що поет потрапив до хортистської в'язниці. Протягом 1939—1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

На початку радянсько-німецької війни 1941—1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941—1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві.

З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту А. Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. У Львові одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та шлюб був недовгим.

25.5.1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10.6.1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

О. Кандиба — автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937).

Твори

100 років від дня народження. Поштовий конверт України, 2007

Археологія

(Л. Мосендзові)

Поважна мова врочистих вітрин.
УривЧасті передвіку аннали.
— Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.

— Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім'єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається Мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.

Воно зросло з шукання і розпуки

Меморіальна дошка на будинку у Києві, де у 1941—1942 роках жив Олег Ольжич

А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П.Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи благання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.

Рінь

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску.
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.

Шякунтала

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще й досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.

Література

• Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.252.
• Микола Жулинський: Олег Ольжич і Олена Теліга. Нариси про життя і творчість.
• Дж. і літ.: Пластуни у визвольних змаганнях. — Нью-Йорк, 2002. — С.14; Череватенко Л. «Я камінь з Божої пращі…»;
• Ольжич О. Незнаному воякові. — Київ, 1994. — С.351-424.;
• Кандиби: батько й син
• Празька літературна школа: Ліричні та епічні твори / Упорядування і передмова В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2008. — 280 с.
• Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К.: Рось, 1994. — Кн. 2. — С. 534—542.
• Іванишин П. Олег Ольжич — герольд нескореного покоління. — Дрогобич, 1996.
• Неврлий М. Ольжич на тлі празького літературного довкілля // Сучасність. — 1998. — Ч. 2. — С. 102—109.

Посилання

• Біографія О.Ольжича
• Вірші О. Ольжича
• Вірші О. Ольжича
• Олег Ольжич. Поет Ідеї і Чину.
• Твори Олега Ольжича на Читанці
• Науковий блог НаУ «Острозька Академія»