Операція «Оверлорд»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Операція «Оверлорд»
Operation Overlord
Західний фронт
Друга світова війна
NormandySupply edit.jpg
Висадка військ союзників на узбережжя Нормандії. Прибуття підкріплень на плацдарм.
Дата: 6 червня 1944 — 30 серпня 1944
Місце: Нормандія, Франція
Результат: Рішуча перемога союзників. Відкриття Другого фронту в Західній Європі.
Сторони
США США
Велика Британія Велика Британія
Канада Канада
Flag of Free France 1940-1944.svg Вільна Франція
Австралія Австралія
Нова Зеландія Нова Зеландія
Бельгія Бельгія
Польща Військо Польське на Заході
State Flag of Greece (1863-1924 and 1935-1970).svg Королівство Греція
Нідерланди Нідерланди
Норвегія Норвегія
Чехословаччина Чехословаччина
Третій Рейх Третій Рейх
Командувачі
USA48st Дуайт Ейзенхауер
USA48st Омар Бредлі
USA48st Джордж Паттон
Велика Британія Бернард Монтгомері
Велика Британія Артур Теддер
Велика Британія Траффорд Ли-Меллорі
Велика Британія Бертрам Рамсей
Велика Британія Майлз Демпсі
FRA-Free Шарль де Голль
CAN-1921-57 Гаррі Крірар
Третій Рейх Герд фон Рундштедт
Третій Рейх Ервін Роммель
Третій Рейх Гюнтер фон Клюге
Третій Рейх Фрідріх Долльман
Третій Рейх Пауль Хауссер
Третій Рейх Ганс фон Зальмут
Третій Рейх Гуго Шперрле
Військові формування
21-а група армій
* 1-а канадська армія
* 2-а англійська армія
* 1-а американська армія
* 3-я американська армія
Командування військами Вермахту на Заході
Група армій «B»
* 7-а армія
* 15-а армія
* 2-й парашутний корпус
Група армій «G»
* 1-а армія
Резерв:
* Танкова група «Захід»
Люфтваффе
* 3-й повітряний флот
Військові сили
1 452 000 (до 25 липня)[1]
2 052 299 (до 21 серпня)[2]
2 876 000 на час завершення операції[3]
380 000 (до 23 липня)[4] — +1 000 000 (на решті території Франції)[3]2 200[5]- ~2 300 танків
~2 200 літаків[3]
Втрати
Загальні втрати: 226 386, з них:
36 976 загиблих,
153 475 поранено,
19 221 зникло безвісти
Загальні втрати: 450 000, з них:
240 000 вбито та поранено
210 000 полонених
2 127 літаків
~2 200 танків[5]
13 632[6] — 19 860 французьких мирних жителів[3]

Опера́ція «Оверло́рд» (англ. Operation Overlord) — стратегічна операція військ союзників з метою вторгнення на окуповану німецькими військами територію північно-західної Франції під час Другої світової війни. Головну роль у проведенні операції грали війська Сполучених Штатів, Великої Британії та Канади. Після висадки військові контингенти зі складу Вільної Франції та Війська Польського брали участь у бойових діях, разом з невеликими підрозділами Бельгії, Чехословаччини, Королівств Греції, Нідерландів та Норвегії[7][в 1]

6 червня 1944 року, у «День Д», операція «Оверлорд», якою був відкритий Другий фронт, розпочалася з наймасштабнішої у світовій історії висадки повітряного десанту із залученням 12 000 літаків, яка передувала морській десантній операції. Майже 160 000 солдатів морського десанту на 4 тисячах транспортних суднах та десантних кораблях одночасно перетнули Ла-Манш та вторглися до Франції. З моря цю армаду підтримувало 600 військових кораблів. Перед початком висадки на беріг авіація союзників буквально виорала прилеглу місцевість бомбами; 2 500 важких бомбардувальників скинули 10 000 тонн бомб, а 7 000 винищувачів та штурмовиків прочесали оборонні позиції німців[8].

Протягом 3-х тижнів після захоплення плацдарму проводилася концентрація певної кількості військ, відтак операція «Кобра» розпочалась з нанесення з цих плацдармів потужних ударів по всьому фронту з метою прориву в глибину оборони військ Вермахту. Битва тривала протягом двох з половиною місяців, доки 24 серпня головні сили противника не були оточені у Фалезькому котлі, а 25 числа був звільнений Париж[9]. 31 серпня 1944 операція «Оверлорд» завершилася форсуванням союзними військами річки Сена та зосередженням на території континентальної Європи майже 3 000 000 особового складу[10][11].

Зміст

Довгий шлях до вторгнення[ред.ред. код]

Найбільша за масштабом у світовій історії війн стратегічна десантна операція з вторгнення через протоку Ла-Манш англо-американських військ до північно-західної Франції була не просто вдало організованою та вміло проведеною військовою операцією часів Другої світової; «Оверлорд» мав за мету нанести нищівний удар у саме серце Третього Рейху й, у взаємодії з наступом Червоної армії по всьому східному фронту, розтрощити головного та найпотужнішого з країн Осі противника.

«Оверлорд» був плодом кропіткої та наполегливої праці англо-американських союзників, заслуга в розробці та втіленні якого в життя цілковито належить ним. Щонайменше за 1,5 року до вступу Америки у світову війну, були зроблені перші кроки на формування зачатків англо-американського співробітництва[12]. Майбутні союзники потай обмінювалися інформацією, яка викликала неабиякий інтерес для обох сторін. Протягом 1941 року американські високопосадовці були присутні на конференціях та робочих мітингах британських збройних сил, де обговорювалися основи спільної стратегії дій у Європі, коли й якщо США стане союзником у кривавій війні проти Гітлера. Перша міждержавна домовленість на рівні військового керівництва обох країн отримала назву АВС-1 і була досягнута в березні 1941. Хоча вона й не була офіційно визнана Президентом США Ф.Рузвельтом[13], однак військове та військово-морське міністерства США брали її за основу в розробці планів майбутніх операцій на європейському континенті[14].

Напад японців на Перл-Харбор та оголошення нацистською Німеччиною війни Сполученим Штатам у грудні 1941 розвіяло усі сумніві з питання на чийому боці американці вступають до світового конфлікту. У січні 1942 створюється Об'єднаний комітет начальників штабів ЗС Великої Британії та США[в 2]

Перші начерки[ред.ред. код]

На час вступу США до Другої світової війни, планування наступальних операцій з метою вторгнення на європейський континент носило скоріше утопічний характер, переважно віддзеркалюючи бажання, ніж маючи реальні шанси на успіх. Приймаючи до уваги становище, в якому опинилася Британія після розгрому свого головного союзника на континенті — Франції, її слабість, виснаженість, а також фактичну ізоляцію від решти світу, усі пропозиції щодо вторгнення скоріше походили на фантастичні мрії, ніж на ретельно пророблені плани.

Вже восени 1941 британське командування розглянуло перший чорновий варіант плану висадки військ у Франції, який отримав кодову назву «Раундап» (англ. Roundup)[15]. Цей плід роботи британського керівництва ставив за мету висадку морського десанту західніше та східніше Гавру на французьких пляжах між Довіль та Дьєп. Завданням операції визначалося створити міцний плацдарм 150 км завширшки, після чого, зосередивши достатню кількість військ, прорвати оборонні рубежі німців й просуватися в напрямку на північ на Антверпен. У подальшому форсувати в нижній течії Маас в районі Льєж. Загальний склад угруповання передбачав мати 6 1/3 піхотних дивізій, 6 бронетанкових дивізій, 6 танкових бригад та сили забезпечення й підтримки[15].

Однак, реалізація завдань цього плану була надзвичайно обмежена кількістю сил, що залучалися від Королівського військово-морського флоту та королівських ВПС для безпосередньої підтримки вторгнення, тому хоча він й ліг в основу при подальшому плануванні, всерйоз його ніхто не сприймав.

Вашингтонська конференція (1941–1942)[ред.ред. код]

Вступивши у війну американці опинилися перед дуже складною проблемою. Якщо для британців війна у Європі мала значення життя або смерті, й тому ніяких сумнівів для них з цього приводу не існувало, де і на якому напрямку зосереджувати свої головні зусилля, то для їх заокеанських товаришів це опинилося дилемою — сконцентрувати свої сили та засоби на Тихоокеанському театрі воєнних дій, де просування японців углиб акваторії Тихого океану та прилеглих країн набирало усе більших обертів, чи підтримати свого головного союзника, Велику Британію, й упритул зайнятися Гітлером. Водночас, американці чесно розуміли, що війна проти усіх трьох супротивників одночасно розпорошує їх сили, й від цього страждатиме сумісна стратегія дій союзників.

31 грудня 1941 у Вашингтоні на конференції під умовною назвою «Аркадія»[в 3] американське військове командування погодилося з британцями сконцентрувати свої основні зусилля на розгромі нацистської Німеччини в першу чергу; на Тихому океані же обмежитися заходами стратегічної оборони, віддавши перевагу діям військово-морських сил США, незважаючи навіть на факт нищівної катастрофи на Гавайях та настроях, що панували в американському суспільстві з початком цієї війни.

Якщо вибір Великої Британії був очевидним, то обрання американцями цього варіанту стратегічних дій диктувалося іншими міркуваннями. Німеччина розглядалася, як найбільш домінуючий противник серед країн Осі, й найзагрозливіший для союзних військ. Її поразка у війні безсумнівно підірве позиції Японської імперії[15]. До того ж, лише сумісними зусиллями англійці та американці були здатні організувати, підготувати та реалізувати на практиці в життя десантну операцію такого масштабу. Зокрема, існували й прозаїчніші причини. США не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості десантних та транспортних суден на той час, якими можливо здійснювати оперативне перекидання військ та сил на океанському просторові. «Фактори часу та простору диктували нашій стратегії вимоги. Перекидання військ та матеріальних засобів до Австралії вимагало вдвічі більше транспортних засобів, яких й так не вистачало, ніж до Європи чи Північної Африки», — писав у той час начальник штабу Армії США генерал Д.Маршалл[16].

Так був закладений підмурівок до розробки грандіозного плану з вторгнення англо-американських союзників до Європи. Перші обговорення плану операції на конференції торкалися лише загальних питань та міркувань, і в основному тривали у формі дискусії. Замисел операції ще не набув ані форми, ані концептуальної основи, як, коли й де ця подія матиме місце. Висновком конференції стало рішення, що вторгнення до Європи не може відбутися раніше 1943 року, тому було проголошено:

…головні зусилля союзників протягом 1942 будуть спрямовані на виснажування німецького опору шляхом стратегічного бомбардування британськими та американськими повітряними силами… всіляка допомога радянському спротиву на сході…та операціям, яким ставилося за мету звільнити від противника усе узбережжя Північної Африки. … у 1943 створенням певних умов провести операції із захопленню континенту через Середземне море, з Туреччини на Балкани та вторгненням до Західної Європи. Ці операції повинні передувати повному розгрому Німеччини.[17]

Виходячи з вищевказаного, на конференції була прийнята перша чернетка плану сумісної десантної операції під кодовою назвою «Гімнаст». «Гімнаст», або план операції щодо вторгнення до Північної Африки[18], розглядався військовими як доволі реалістична можливість набути практичного досвіду для обох сторін, до того ж операція на перший погляд не потребувала застосування значних сил та засобів. Однак, зміст цієї операції був дуже контроверсійним та авантюрним. Перш за все, це було пов'язано з тим, що позиція Франції, яка панувала в північно-західних колоніях Африки не була до кінця з'ясована. На чиєму боці вішістська Франція виступить у випадку вторгнення союзників?

Так, незважаючи на усі коливання та спори, проти кого почати приготування до дій: проти Німеччини або Японії, американці вступали у війну проти найслабкішого противника — фашистської Італії.

Ситуація взимку-весною 1942[ред.ред. код]

Хоча в січні 1942 рішення про проведення незначної за масштабом операції у північній Африці було прийнято, але події в південній частини Тихого океану суттєво вплинули на її подальшу підготовку та проведення. Американці були вимушені перекинути на Тихий океан значну кількість своїх військ, на той час їм було відверто не до Африки.

До того катастрофічне становище в Росії змінилося на більш позитивне. Радянські війська, незважаючи на скептичний аналіз багатьох експертів щодо їх можливостей протистояти Гітлеру, вдало оборонялися й більш за це, завдали під Москвою рішучого удару, відкинувши війська Вермахту від стін столиці. Наприкінці лютого 1942 року, бригадний генерал Двайт Ейзенхауер, на той час помічник начальника управління військових операцій штабу американської армії доповідав: «Росія опинилася дуже в скрутному становищі, її задача полягає в тому, щоб вціліти за будь-яку ціну цим літом, вона за жодних умов не повинна піти на переговори з німцями. Ми маємо два шляхи допомогти їй, ленд-лізом та висадкою наших військ на заході, щоб відволікти від Східного фронту значну кількість німецького Вермахту»[15][19]. Американський Об'єднаний оперативний центр штабного комітету пішов далі, запропонувавши розпочати операцію якомога скоріше. Звичайно головні навантаження під час висадки покладалися на британські збройні сили, але американські сили на території островів значно зросли й, за задумом, зможуть суттєво вплинути на результат битви.

За цих умов рішенням про вторгнення військ до європейського континенту визначався період з 15 липня по 1 серпня 1942 року[20]. Операції передуватиме 15-ти денна авіаційна підготовка, стратегічною ціллю якої буде максимально відволікти Люфтваффе зі Східного фронту, а тактичними завданнями ставилися — опанування повітрям над Ла-Маншем та на 100 км вглиб території Франції. Війська спеціального призначення висаджуватися до «Дня Д», виводячи з ладу основні елементи інфраструктури та найбільш важливі об'єкти на території між Дюнкерком та Аббевілем. Водночас, командос повинні були діяти в глибині німецьких оборонних рубежів на території Голландії, Бельгії та Нормандії.

Британський спецназ у Північній Африці.

На другому етапі вторгнення: з «Дня Д»+30, головні сили десанту повинні були, перетнувши Канал, висадитися на узбережжі Франції в смузі гирла річок Сена та Уаза, й, зломивши опір німецьких берегових військ, просуватися в загальному напрямку на Кале-Аррас-Сен-Кантен-Суассон-Париж[20].

Проте, під час оперативної розробки плану американці зіткнулися з проблемою, що ні американські, ні британські війська не мають десантно-висадочних засобів, якими сили вторгнення повинні прямувати на берег. Їх попросту не існувало в природі і ще тільки потрібно було розробити та в перспективі забезпечити ними війська[21].

Тим часом британський оперативний центр дійшов до висновку, що літня кампанія в СРСР має стати переломною й союзники повинні організувати якийсь дії на Заході, щоб абияк відволікти німців від Східного театру воєнних дій. Однак, на відміну від своїх заокеанських друзів, британці були менш оптимістичні й, реально оцінюючи обстановку та власні спроможності, схилялися до думки, що висадка в Європі повинна носити обмежений характер. Вони запропонували бойові дії у формі рейду, який мусить бути проведений, щоб відволікти головним чином військово-повітряні сили Німеччини, та у запеклих боях скувати їх й не дати можливості бути перекинутими до Радянської Росії. Черчилль підтримав ці пропозиції й віддав наказ на підготовку операції «Следжхаммер»[20].

Однак, під час розробки плану операції британський штаб також зіштовхнувся з іншою проблемою, з'ясувалося, що радіус дії винищувальної авіації замалий і вона здатна ефективно вести повітряні бої з літаками Люфтваффе та прикривати висадку військ лише на обмеженій території — в районі Па-де-Кале. А це був найміцніший сектор у протидесантній обороні Вермахту, оснащений усіма засобами протидії висадці. Одночасно визначилося, що райони запланованої висадки дуже незручні для підходу висадочних засобів морського десанту, й мають обмежену кількість виходів з пляжів, які дозволятимуть союзникам прорватися вглиб оборони противника. Порти в смузі вторгнення мали низький вантажообіг й не могли забезпечити належним чином потреби війська. Таким чином, усі складові критерії плану наочно продемонстрували неймовірні труднощі проведення майбутнього вторгнення. То, що підходило для авіації, категорично не підходило для сил флоту, і головне — для сухопутних військ, і навпаки[22].

Проблема здавалася нерозв'язною. У квітні 1942 штабні оператори запропонували спрощений план вторгнення, де повністю ігнорували загрозу можливого вторгнення німців на Британські острови та зробили припущення, що усі питання забезпечення та постачання будуть вирішені вчасно, без затримок. У цьому випадку висадка військ у Па-де-Кале здавалася можливою, проте, вони попередили, що якщо німці будуть здатні провести організовану контратаку сил вторгнення, вірогідність утримати плацдарм критично низька. Зокрема, виникають сумніви, що союзне командування в цьому випадку зможе організовано провести евакуацію військ, не кажучи вже про величезну кількість майна та військових запасів.

Перший же ретельний розгляд плану вторгнення до континентальної Європи спричинив масу клопоту та проблем, які на той час здавалися нездоланними. Коли військові аналітики всебічно розглянули реалістичність можливості проведення цієї операції у 1942 році, більшість з них погодилася з висновком, що це буде акт відчаю, який, спричинивши колосальне напруження усіх сил, зарівно призведе до катастрофи[23]. Потужності британського воєнного потенціалу звісно зростали, чисельність та міць військових формувань постійно збільшувалася, проте керівництво збройними силами абсолютно точно знало, що головною проблемою висадки військ буде наявність матеріальних запасів, яких певна не вистачало. Якщо операція потребуватиме додаткових матеріалів, взяти їх було нівідкіля; зібравши у одному місті, вони втрачали це в іншому. До того ж, і американська воєнна машина ще не набрала достатніх обертів, й вимушена брати до уваги Тихий океан, події на якому вимагали колосальних матеріальних ресурсів.

25 березня 1942 президент США Франклін Делано Рузвельт запросив до себе керівництво міністерства оборони та Об'єднаного комітету начальників штабів заслухати перспективи подальших стратегічних планів США на 1942 рік[24]. Він хотів отримати чітку відповідь, чи можлива участь американських військ у бойових діях у Сирії, Лівії та загалом у північній Африці, а також ймовірність початку активних бойових дій у північно-західній Європі.

Німецький підводний човен U-71 потопив танкер союзників «Діксі Ерроу». 1942
Моряки союзників завантажують глибинну бомбу Mk VII на борт корвету. Битва за Атлантику (1939—1945). 14 серпня 1942

Наприкінці травня 1942 до Вашингтону прибув нарком іноземних справ СРСР В'ячеслав Молотов. Незважаючи на офіційне обговорення важливих моментів організації конвоїв за програмою Ленд-лізу американським урядом до Мурманську, потай Молотов вів розмову про найболяче питання — коли західні союзники намагаються відкрити Другий фронт[25]. Радянський Союз вкрай потребував полегшення свого становища і звертався з проханням відволікти увагу та змусити німців відвести зі Східного фронту щонайменш 40 дивізій[25]. Рузвельт, не удаваючись в дрібниці, де й в якому масштабі вони планують операцію, передав через Молотова Сталіну, що вторгнення союзників відбудеться у 1942 році[26].

2 квітня генерал Маршалл представив на розгляд Президентові чорновий замисел операції з вторгнення до Європи, з чітко визначеним висновком — операцію можливо провести не раніше весни 1943 року. Водночас, воєнна верхівка Сполучених Штатів вкрай неохоче сприймала ідею Президента Рузвельта спочатку підтримати британців у Північній Африці, а після цього зосередитися на північноєвропейському напрямку[24].

Головним змістом плану начальника штабу армії була пропозиція завдати основний удар через Ла-Манш по Франції. Замисел операції передбачав три головні фази проведення вторгнення: стадія підготовки, перетинання каналу й захоплення плацдармів між Гавром та Булонь, й остання, накопичення сил та зосередження для прориву із захоплених плацдармів вглиб Франції. Експерти логістики, виходячи з попереднього замислу, надали прогноз, що мінімальний строк готовності 2-ої стадії буде не раніше 1 квітня 1943 року[24].

З метою створення стратегічного резерву американських військ на території Британії, була ініційована операція «Болеро», операція головною метою якої ставилося перекидання військ через Атлантику у Європу. Сторони погодилися на тому, що протягом року американці під час цієї операції доставлять на землі Британських островів 1 млн солдатів. Хоча перші конвої з американськими військовими формуваннями прибули до північної Ірландії ще в січні 1942, союзники вимушені були змінити свої плани з урахуванням ситуації, що склалася на Тихоокеанському театрі воєнних дій. За станом на травень 1942 американці доставили до Європи лише 32 000 військових (серед формувань були штаб V-го корпусу, 34-а піхотна та 1-а бронетанкова дивізії)[27]. Одночасно ВПС армії США зайнялися перекиданням військової авіації та влаштуванням аеродромів й решти інфраструктури на британській землі. За планом перекидалося 4 648 американських літаків, які були скомпоновані у 54 важкобомбардувальні групи, 10 груп середніх бомбардувальників та 10 груп винищувачів-перехоплювачів. Однак, як й у випадку з сухопутними військами, суворі реалії обстановки змусили змінити плани і ВПС обмежилося перекиданням лише 3 262 літаків, замість 54 важкобомбардувальних груп було сформовано тільки 17. Повітряні сили увійшли до складу знов створеної 8-ої повітряної армії під командуванням бригадного генерала Карла Спаатса[28].

План операції на весну 1943 передбачав розгортання 48 дивізій при підтримці 5 800 бойових літаків. Смуга вторгнення простягалася між Етрета, північніше Гавру та мисом Гріз Нец, з якої союзні війська повинні були захопити нижню долину Сомми та прилеглі височини між водними системами Сени та Сомми[24].

Ключовим питанням залишався дефіцит необхідних матеріальних запасів, й, головне, десантно-висадочних засобів, здатних перекинути союзні війська з важкою технікою на узбережжя Франції[24].

Після обговорення загального плану зі своїми британськими колегами, ті, у свою чергу, погодилися з такими перспективами, але, генерал А.Брук, начальник Імперського генерального штабу, виказав занепокоєння з обстановки навколо Індії та Близького Сходу, акцентуючи на тому, що існує пряма загроза прориву японських та німецьких військ з обох напрямків до цих важливих регіонів, а також імовірність оволодіння німцями Іраку та Ірану, що поставить під загрозу подальший хід війни[29].

Події, які трапилися літом 1942 року, кардинально змінили суть воєнної стратегії західних держав та зруйнували їх плани на першу половину 1943 року. По-перше, це було пов'язане з прийнятим рішенням щодо висадки військ на узбережжя Північної Африки — операцією «Гімнаст». По-друге, матеріально-технічна готовність сил вторгнення залишала бути кращої. Логістичні потреби зростали на інших театрах воєнних дій, водночас перерозподіл запасів перешкоджав планам операції «Следжхаммер». Було підраховано, що висадка 6 дивізій при перекиданні морем, при наявності існуючих засобів, буде тривати 21 день[30]. Коли Черчилль узнав про це, він категорично відмовився від запровадження плану вторгнення найближчим часом. Він вказав, що поки ми не будемо мати таких сил та засобів, що дозволять нам не лише висадитися, а й закріпитися на французькій землі — мова про вторгнення вестися не буде[31]. До того ж, розвідка присилала ясні повідомлення, що німці розраховують саме на проведення операції в районі запланованого вторгнення у Па-де-Кале.

До того ж, війна на Тихому океані відверто йшла не на користь американцям. Президент Рузвельт навіть офіційно надіслав листа з проханням прорахувати можливість перенацілити перекидання частини сухопутних військ з європейського напрямку на посилення Австралії, яка опинилася під серйозною загрозою. У відповідь Маршалл нагадував президентові, що стратегічним напрямком, який визначив президент особисто є Західна Європа, що перенацілювання американських військ на інший напрямок значно послабить можливості союзників розпочати операцію «Следжхаммер» та взагалі відкладе її на невизначений термін.

Атлантичний конвой союзників. 1942

Літо 1942[ред.ред. код]

Червень 1942 року вніс свої корективи до планів обох сторін антигітлерівської коаліції й змусив негайно відреагувати на події, що трапилися. 13 червня 1942 року, досі нікому не відомий німецький генерал Ервін Роммель, після двох тижнів боїв на північному узбережжі Африки в Лівії, розгромив англійські війська, що протистояли, і стрімко організував просування ударних угруповань вглиб Єгипту. 21 червня оточені в Тобруку війська капітулювали, решта британських військ поспішно окопувалася біля Ель-Аламейну, намагаючись стримати стрімке просування Роммеля вглиб Єгипту до Александрії[32].

На Східному фронті, після битви на південному фланзі німецько-радянської війни, розгромивши невдалу спробу Червоної армії організувати контрнаступ, німці у свою чергу, завдали нищівної поразки радянським військам і міцним ударом прорвалися на територію південної Росії. Радянські війська безладно відступали за Дон, до Сталінграду та за Кавказькі гори. Переважаючою думкою серед воєначальників США та Великої Британії була, що це буде великим таланом, якщо Росії вдасться втриматися і встояти у 1942 році взагалі[33]. Прогнози були дуже песимістичні стосовно здатності Сталіна зупинити наступ Вермахту.

Німецький підводний човен U-848, який атакують союзні літаки. Атлантичний океан. 1943

Черчилль розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись впевнити Рузвельта, що висадка військ у Франції втрачає сенс у цієї обстановці, що потрібно брати до уваги ситуацію в СРСР та негайно реагувати на події в Африці, й змінити акцент стратегічних зусиль з проведення операції «Следжхаммер» на негайне вторгнення на африканський континент — провести операцію «Гімнаст»[32]. Військове міністерство США хоча й відстоювало плани, які були затверджені попередньо, намагаючись зберегти хоча би частину інтенсивності перекидання військ до Європи, разом з цим, прекрасно усвідомлювало, що крах в Єгипті та на півдні СРСР загрожує повною катастрофою на Близькому Сході[34]. Врешті-решт спільною заявою військово-політичного керівництва було проголошено, що проведення операції «Следжхаммер» на даному етапі розвитку подій не є пріоритетним напрямком політики західних союзників, і що висадці у Франції, чи на території Бенілюксу потрібно шукати альтернативу, найкращою серед яких на думку керівництва обох країн є вторгнення до Африки. Реалізація «Следжхаммеру» відкладалася на невизначений строк. Акцент планування стратегічної операції змістився значно південніше.

24 червня 1942 генерал Д.Ейзенхауер прибув до Лондону й вступив на посаду командувача усіма американськими військами на європейському континенті (англ. ETOUSA, European Theater of Operations, U.S.Army)[32].

6 липня 1942 Черчилль на розширеному засіданні британського комітету начальників штабів заручився підтримкою військових, які одностайно прийняли рішення, що операція «Следжхаммер» не має ніяких шансів на успіх і може призвести до провалу[35]. Британці наполегливо просили американців тимчасово призупинити розробку цієї операції та зосередитися на африканському напрямку, на проведенні операції «Гімнаст»[36]. До речі, особисто Ейзенхауер оцінював шанси союзників на успіх при вторгненні, як 1 до 2, а ймовірність зосередити до визначеного строку 6 дивізій на території Франції, як 1 до 5[37].

У свою чергу американське військове керівництво, на чолі з начальником штабу армії генералом Маршаллом, виступило майже з ультиматумом Президентові, проголосивши свою бачення виходу із ситуації, що склалася. Якщо британці намагаються відкласти проведення операції на Європейському континенті на невизначений строк, вони перенацілять усі власні сили на Тихий океан[38], де японці не сидять склавши руки і очевидно планують нарощування подальшого наступу на півдні та південному заході океану. Негайно розгорнулася серйозна боротьба між прихильниками позиції Черчилля та генерала Маршалла. Рузвельт, який не підтримав свій генералітет, був вимушений відправити Маршалла, Кінга та Гаррі Гопкінса до Лондону для врегулювання головних напрямків військової стратегії союзників на найближчій час та пошуку адекватного рішення[37].

Під час довгих суперечок та обопільних звинувачень, сторони дійшли до такого висновку. Виходячи зі складності обстановки на Східному фронті та непередбачуваності позиції Радянської Росії, а також порівняльного стану сил та засобів німців й союзників, вважалося, що проведення операції зі вторгнення до Франції може призвести до катастрофи. Перенаціливши, у свою чергу, напрямок зосередження основних зусиль на узбережжя Північної Африки, західні союзники зможуть протистояти подальшому просуванню німецько-італійських військ, а на перспективу перенести активні дії на Сицилію та материкову Італію. Було прийняте спільне комюніке, в якому вказувалося на необхідність якомога скоріше розпочати дії на африканському узбережжі. Терміном визначалося не пізніше 1 грудня 1942 року[39].

Для Маршалла та Ейзенхауера прийняття рішення по «Гімнасту» означало, що союзники змирилися з ймовірністю поразки СРСР, яку з їх точки зору можливо було упередити вторгненням своїх військ до Західної Європи[40].

Операція «Раундап» відійшла на другий, або навіть на третій план. Прийняте рішення по застосуванню сил в Африці змусило як британців, так й американців перенацілити левову долю своїх офіцерів-операторів, що займалися плануванням вторгнення до Європи, на нову задачу — на розробку плану нової операції, яка отримала умовну назву «Торч» (Факел)[41]. Згода Рузвельта з думкою Черчилля вигнати німців з італійцями з Африки залишала неясним питання, який чином це впливатиме на майбутню велику стратегію.

У квітні домовленості союзників визначали, що концентрація зусиль на операції «Болеро» — перекиданні американців до Британських островів однозначно призведе до проведення «Раундап» не пізніше весни 1943[42]. У липні ці принципи зосередження сил були відкинуті й замінені на концепцію стратегії поступового оточення. Замість того, щоб нарощувати поступово сили у Британії, «Факел», якщо операція буде вдалою, буде значити значну концентрацію сил та засобів на Середземному морі[в 4]. Яким буде наступний крок?

До жовтня 1942 року тривали дебати з приводу стратегічних цілей війни, які у свою чергу призвели до перенацілювання гігантських масштабів транспортування військ, матеріальних запасів, величезної кількості техніки та озброєння на інші театри воєнних дій. У вересні Черчилль звернувся з листом до Рузвельта, в якому вказував, що через те, що висадка головних сил англо-американських військ у західній Європі не уявляється можливою до 1944 року, він пропонує наступні напрямки стратегічних зусиль на кінець 1943 року. По-перше, це проведення операції «Факел», яка в подальшому переросте в стратегічний наступ у підчерев'я Європи з висадкою союзних військ на Сицилію, Сардинію та навіть Італію. По-друге, Черчилль запропонував спланувати операцію з обмеженими силами по вторгненню до Норвегії, тим більш, що у випадку успішності цього задуму, допомога Радянському Союзу буде значно дієвою[43]. Рузвельт у свою чергу в листопаді виказав інтерес до планів британського прем'єра та запропонував проаналізувати вірогідність подальшого наступу союзників на Грецію та Балкани, а також можливість отримати підтримку з боку Туреччини та атакувати південній фланг Гітлера через Чорне море[44]. Черчилль повністю підтримав цей варіант подальших дій.

Одночасно, цей напрямок подальшого розвитку подій, до якого поступово схилявся Рузвельт, повністю не задовольняв американське військове командування. Генералітет виступив категорично проти, мотивуючи це тим, що такий стратегічний план неможливий через труднощі, які виникнуть через логістичні проблеми подальшого постачання військ, й головне, це не призведе армію союзників до наближення перемоги і, що не виключається, війська зав'язнуть на Балканах та не зможуть вдарити в серце Німеччини[45].

Конвой союзних військ наближається до Касабланки. Операція «Факел». Листопад 1942

Операція «Факел»[ред.ред. код]

8 листопада 1942 розпочалася висадка американських військ у Касабланці. Операція пройшла надзвичайно успішно і дуже швидко війська, що наступали, змогли завдати серйозної поразки противнику. Епіцентром головних подій, що розгорнулися на півночі Африки, стала невелика французька колонія — Туніс.

Водночас, значно зниженими темпами продовжувалося зосередження американських військ на території Британських островів. Однак замість 48 повноцінних дивізій на кінець 1942 року союзники змогли зосередити лише 25.

Конференція в Касабланці[ред.ред. код]

У січні 1943 в місті Касабланка, під кодовим ім'ям «Символ», пройшла одна з найважливіших конференцій керівників держав союзників у антигітлерівській коаліції. Коли конференція розпочалася, англо-американці вперше після півроку постійних поразок, тривог та втрат, починаючи з липня 1942, змогли сміливо поглянути в майбутнє, плануючи час та місця наступних битв з ворогом. Вони вперше отримали серйозні шанси на перемогу у світовій війні.

На конференції гостро постало питання — де зосередити стратегічні зусилля англо-американців у боротьбі з країнами Осі. Битва в Північній Африці підходила до логічного завершення, але зміна пріоритетів влітку 1942 призвела до зривів планів операції «Болеро». Незважаючи на величезний потенціал американців, стан їх військ та укомплектованість, становище з перекиданням сил і засобів морем, зосередження матеріалів і запасів для подальших дій у Європі залишали бути кращими. До того ж значних втрат наносили німецькі підводні човни. Так, за 1942 рік, союзники втратили на Атлантиці 1027 суден та кораблів[46]. Не опанувавши морем, союзники, відповідно, не мали жодного шансу розпочинати морську десантну операцію на західноєвропейському театрі воєнних дій.

Ескадрений міноносець HMS «Кемпбелтаун», що проломив прохід у док під час операції. Рейд на Сен-Назер. 28 березня 1942

Черчилль з цього приводу не мав жодних сумнівів. Він наполягав на продовженні бойових дій у 1943 році на Середземномор'ї, й навіть не допускав ідеї про початок вторгнення на континент. Він відстоював перед Президентом свою думку: Південна Європа залишається, без будь-яких сумнівів, нашою пріоритетною задачею[47].

Водночас, американське військове керівництво на чолі з начальником штабу армії США генералом Маршаллом, роздратоване нескінченими політичними іграми британців, пов'язаними із захистом лише власних довгострокових інтересів, відстоювало думку, що після завершення розгрому німців та італійців на півночі Африки — подальші дії союзників повинні бути перенесені на західне узбережжя Європейського континенту. Загальна стратегія повинна концентруватися на ідеї щонайскорішого та ефективнішого розгрому найбільш загрозливого противника — нацистської Німеччини[48].

У свою чергу британський генералітет на чолі з генералом А.Брук, відстоювало думку, що поспішність у проведенні операції «Раундап» у 1943 призведе до катастрофи, а ні успіху[49].

Заключним рішенням конференції, союзники прийняли рішення, за яким британські аргументи на користь зосередження зусиль військової стратегії на Середземноморського театру воєнних дій визнавалися слушними, проте, ні у якому разі не створювали завад для успішної підготовки плану вторгнення до Західної Європи. Маршалл відстоював думку, що битва на Середземному морі, ніяким чином не може розглядатися як головну арену для знищення військової моці Третього Рейху. Він наполягав на тому, що лише прямі дії призведуть операцію до успіху, й врешті-решт до розгрому саме Німеччини, а ні Італії та інших країн-сателітів[50][51].

Водночас, Маршалл наголосив, що пріоритетними напрямками підготовки до цього стає інтенсифікація боротьби з підводним флотом Крігсмаріне на Атлантичному океані та масування зусиль з бомбардування об'єктів військово-промислового комплексу Німеччини, а також інфраструктури та військових цілей, що грають важливу роль у планах висадки військ. Основні зусилля будуть зосередженні на меті нанести максимальну поразку, примусивши Вермахт відвести наземні та повітряні сили з радянсько-німецького фронту[51].

На конференції також було прийнято рішення про вторгнення на півдні Європи на користь Сицилії, а ні Сардинії, континентальної Греції, Криту або Додеканеських островів[51]. До того, на конференції розглядалася справа формування основного керівного органу управління з підготовки та планування вторгнення до Західної Європи. Попри те, що переважна частка зусиль союзників буде спрямована на ведення війни на півдні Європи, конференція у Касабланці заклала першу цеглу у фундамент операції «Оверлорд»[52].

Британський генерал-лейтенант Фредерік Морган — автор плану вторгнення союзників до Франції

Планування «Оверлорд»[ред.ред. код]

Січень-липень 1943 (організація планування)[ред.ред. код]

З прийняттям у Касабланці рішення на проведення операції з вторгнення союзних військ до Західної Європи, перед військовим керівництвом обох країн постало питання, — хто очолюватиме процес підготовки найбільшої у світовій історії десантної операції. Генерал-лейтенант Д.Ейзенхауер, який з самого початку був визначений саме на роль командувача американськими військами у Європі, принаймні був зайнятий подіями на Середземному морі і не мав ніякої можливості зосередитися на розробці плану вторгнення. Після тривалих роздумів було прийнято цікаве рішення; при відсутності будь-якого кандидата на роль командувача усім угрупованням, на посаду начальника штабу оперативної групи був призначений британський генерал-лейтенант Ф.Морган[53].

Директивою від 5 березня 1943 Ф.Морган приступив до виконання надмірно складного завдання з розробки фундаментального плану вторгнення військ у Європу[54]. Не гаючи часу, з властивою йому енергійністю, генерал Морган розпочав роботу. Перш за все, він зрозумів, що військове керівництво що американців, що британців, не дуже квапиться з виробленням стратегічного замислу проведення операції. Тоді він сміливо перейняв усю ініціативу на себе і приступив до формування робочих органів від представників усіх країн, що планувалися для участі в десанті. На першому же засіданні знов сформованого органу управління Морган потребував від підлеглого йому штабу: «з цього моменту ми не звичайні планувальники — ми відповідальні виконавці, від роботи яких буде залежать успіх операції. Визначення офіцер-планер — найгірше, це означає, що він нічого не може розробити, окрім листа паперу. У тісній взаємодії та чіткої координації дій ми повинні не лише розробити, а і детально підготувати план вторгнення, врахувавши найдрібніші нюанси і проблеми»[55].

Спочатку штаб (англ. COSSAC) був організований з п'яти гілок управління: сухопутними військами, флотом, ВПС, розвідкою та логістики з адміністративними справами[56]. Поступово по мірі зростання завдань та підпорядкованих об'єднань, з'єднань і частин, на штаб Моргана покладалося усе більше завдань, він перебрав на себе вирішення або врегулювання усе більших аспектів підготовки, у тому числі координацію дій з рухом опору у Франції, проведення дезінформаційних та спеціальних операцій у північно-західній Європі. Поступово розгортаючись штаб COSSAC збільшував свою чисельність та вдосконалював структуру, доки в січні 1944 не перетворився на Верховне Командування союзних сил у Європі, яке і стало головним виконавцем операції «Оверлорд»[57].

Кинута техніка союзників після поразки у Дьєпському рейді. Битва за Дьєп. Серпень 1942
Поранені канадські солдати на узбережжі біля підбитого танку «Черчилль». На задньому плані палаюче десантно-висадочне судно. Битва за Дьєп. Серпень 1942
Поле битви у Дьєпа. Серпень 1942

Вивчення попереднього досвіду[ред.ред. код]

Перші кроки планування операції базувалися на величезному матеріали, накопиченому досвідом попередніх планів вторгнення через Ла-Манш у 1941–1942 роках, під час розробки операції «Раундап». Проте, найбільш цінний досвід був перейнятий з рейду на Дьєп, що був проведений 19 серпня 1942[58][59]. На відміну від рейду на Сен-Назер, який був проведений військами спеціального призначення в березні 1942, операція «Ювілей» планувалася, як мініатюрне вторгнення із залученням усіх видів збройних сил та висадкою піхотних та танкових частин на узбережжя Франції. Ця операція мала за мету захопити й утримати плацдарм. Керівництво операцією розуміло, що тримати довгостроково захоплене не вдасться. Й хоча, це так зване тестування з точки зору тактики завершилося повним розгромом, спричинив багаточисельні втрати серед тих, що висаджувався[в 5], в цілому Дьєп надав багато корисних даних організаторам висадки, що планувалася під час вторгнення в Європу.

Проаналізувавши наслідки операції «Ювілей», розробники десантної операції дійшли до висновку, що для того, щоб десантування пройшло вдало, їм потрібно зосередити якомога більше сил та засобів саме на першому етапі — на етапі вторгнення, і негайно після висадки, не гаючи часу в затятих боях з противником, прориватися вглиб оборонних споруд та позицій противника, водночас докладаючи максимум зусиль для нарощування других ешелонів та резервів на захопленому плацдармі. Живучість висадки залежатиме від того, як швидко і з якою міццю союзники зможуть вчепитися в узбережжя, не даючи противнику можливості перехопити ініціативу[58].

Вибір смуги вторгнення[ред.ред. код]

Наступним кроком підготовки загального задуму плану постало питання вибору зручного місця для вторгнення. По-перше, цей район муситиме розташовуватися в радіусі досяжності винищувальної авіації союзників, що базувалися на аеродромах Великої Британії, на яку покладалося важливе завдання прикриття з повітря висадки морського десанту, а також угруповання флоту. Несподівано з'ясувалося, що винищувачі можуть діяти лише на ділянці між Шербуром та Кнокке (північно-західний край Бельгії)[58]. Для підтримки панування в повітрі літакам потрібні зручні аеродроми, або щонайменш майданчики підскоку.

Рівень протидії системи берегової оборони німців можливо знизити за рахунок проведення артилерійської підготовки та підтримки корабельною артилерією, бомбардуванням з повітря та висадкою повітряного десанту. Однак, відсоток ураження, що завдаватиметься, цифра нестабільна, тому було прийнято рішення виключити райони, де фортифікаційні системи «Атлантичного валу» базувалися на висотах, а також узбережжя Нідерландів, де оперуючи іригаційною системою, німці просто могли блокувати шляхи просування морського десанту або навіть затопити захоплені ділянці[58].

До того ж, плацдарм висадки повинний забезпечувати відносно вільну висадку на берег транспортів з вантажами та резервами. Цей район не повинний створювати передумови для заторів, зайвого накопичення матеріалів та засобів, проблем для просування військової техніки та особового складу. Принаймні зона вторгнення мусить мати поблизу один великий морський порт, який потрібно захопити якомога скоріше. Також бажано мати низку невеличких портів та гавані, які зможуть задовольнити потреби постачання військових запасів безпосередньо у всій смузі вторгнення. Задумом передбачалося, що головні сили після вторгнення не будуть спроможні протягом наступних 3-х місяців захопити більш-менш великі порти, тому, можливості зони висадки повинні забезпечити не лише швидке та безупинне вивантаження на берег, а і зручне перекидання та накопичення техніки та запасів до безпечних місць. Роль транспортних шляхів та доріг, що ведуть з пляжів вглиб континенту також грала виключну роль[58].

Ретельно вивчаючи умови необхідні для вибору району, що відповідатиме задачам вторгнення, штаб проаналізував багато інформації та прийшов до неутішного висновку, що крім району Кану, жодний район не підходить. Голландія не підходить через значну віддаленість, уразливість своїх пляжів та ненадійність виходів з узбережжя углиб країни. Бельгійський берег мав мало придатних місць для вторгнення, був дуже уразливий та надавав тим, що обороняється, значні переваги в маневруванні поздовж берегової лінії. До того ж, німецькі укріплення «Атлантичного валу» були тут дуже міцні. Район Па-де-Кале, який планувалося використати як головний під час планування операції «Раундап», був безумовно краще, але саме цю ділянку Вермахт вважав найзагрозливішою та вжив усіх заходів протидії. Сектор естуарію Сени не мав належних пляжів для висадки морського десанту. Бретань відпала через значну віддаленість свого розташування[58].

Методом виключення оперативний штаб зупинився на секторі Кана та півострові Котантен. Кан відповідав усім критеріям, за виключенням нужденності портової інфраструктури. Тому зародилася ідея комбінованим ударом по кількох ділянках вторгнутися на територію Нормандії. Західні сектори використати для створення передумов для подальшого захоплення Шербура[58].

1 березня 1943 Об'єднаний Комітет начальників штабів союзників затвердив запропонований напрямок зосередження основних зусиль вторгнення на північному узбережжі Нормандії. Цей план вторгнення отримав назву «Скайскрепер» і передбачав одночасну висадку морського десанту в районі Кан та у східній частині Котантену силами 4-х дивізій, за якими прямував другий ешелон з 6-ю дивізіями[60]. У подальшому, після захоплення та утримання плацдарму, союзники планували зосередити значну кількість військ на березі та продовжити наступ у двох напрямках: західний компонент захоплює Шербур, а східний — проривається у загальному напрямку на Гавр. Далі англо-американські війська повинні просуватися на Антверпен, у Голландію[61].

Невдовзі багато ідей з планування «Скайскрепер» лягло в основу плану «Оверлорд». Проте, у цілому цей план мав забагато недоліків та ідей, котрі було складно реалізувати на практиці. Головним висновком стало те, що основні зусилля союзників потрібно зосереджувати спочатку на звільненні Франції, а ні приморського узбережжя Бельгії та Голландії.

Проблеми логістики[ред.ред. код]

Однак, під час планування вторгнення розробники операції знову зіштовхнулися з однією проблемою, яка так і не була вирішена попередніми планами. Яким чином союзні війська будуть перетинати протоку і головне, якими засобами вони висаджуватимуться на берег?! У травні, начальник планування морських операцій штабу «Оверлорд», подав на розгляд розрахунки, в яких проаналізував потреби у десантно-висадочних засобах. Потреба у десантних засобах різного типу становила 8 500 одиниць, що дозволяло одним підйомом перекинути до узбережжя Франції 10 дивізій[62]. Спалахнув скандал. Американці прямо звинувачували компаньйонів у небажанні проводити операцію у 1944 році начебто через дефіцит висадочних засобів. Адмірал Е.Кінг виказав незадоволення, британці навмисно руйнують план вторгнення через кількість висадочних кораблів. Черчилль з прикрістю сказав: «доля двох найвеличніших імперій здається залежить від чортових дрібниць під назвою LST…»[63]

Проведенні уточнення та деякі помірні скорочення чисельності сил вторгнення призвели до цифрі 4 000. Така чисельність десантно-висадочних засобів забезпечувала одночасну висадку 5-ти дивізій під час операції. Генерал Ф.Морган виступив з більш обґрунтованими розрахунками та навів цифру 4 504 судна для безперебійного виконання плану операції[64].

У травні 1943 у Вашингтоні пройшла третя міжнародна конференція під умовною назвою «Трайдент». На конференції врешті-решт після довготривалих дебатів, які по-суті обговорювали одну і ту ж проблему, було прийнято остаточне рішення — висадку у Європу через Канал здійснити весною наступного року. Й хоча, британці в цей час цілком були зосереджені на проблемах логістики, у зв'язку з початком вторгнення на Сицилію, найбільшою проблемою, що існувала на етапі підготовки постало питання забезпеченості сил вторгнення десантно-висадочними засобами. Черчилль та його генералітет знов намагалися поставити умову, щоб через цей брак, вторгнення на континент буде можливо не раніше весни 1945 або навіть 1946[65]. «Заключний удар по Рейху», — суперечили їм у свою чергу американці, «має бути нанесений через Ла-Манш. Усі інші плани не зможуть спричинити краху Німеччини»[66].

Конференція прийняла рішення про розробку плану, який незабаром отримав назву «Оверлорд»[67]. План передбачав — вторгненням на територію континентальної Європи створити міцний плацдарм, з якого в подальшому союзники продовжуватимуть широкомасштабний наступ по всьому фронту. Для цього визначалося 5 дивізій для першого ешелону, 2 — для другого ешелону вторгнення, 2 — дивізії повітряного десанту для підтримки військ, що висаджуються на узбережжя та ще 20 дивізій, які згодом будуть перекинуті з «туманного Альбіону» до Франції. До речі, було затверджено пропозицію про перекидання до 1 листопада 1943 на острови Великої Британії з Італійського театру дій 4-х американських та 3-х британських дивізій, що на той час набудуть бойовий досвід[68].

План Моргана[ред.ред. код]

Із затвердженням Вашингтонською конференцією рішення на вторгнення до Європи, штаб генерала Ф.Моргана розпочав відпрацювання низки супутніх планів та операцій, щоб ввести Вермахт в оману стосовно дійсного напрямку дій західних союзників.

Для запровадження в життя цілого комплексу дезінформаційних заходів був розроблений план «Кокейд», який власно складався з 3-х основних напрямків:

  • операція «Уодем» (Уодемський коледж у Британії) — створення хибного враження у супротивника, що американських військ значно більше на території Британії та що вторгнення буде проводитися біля Бресту (Бретань);
  • операція «Тіндалл» — заходи, що виконуватимуться британськими силами в Шотландії, з метою імітації вторгнення до Норвегії.
  • операція «Старкі» — повномасштабна дезінформаційна операція, спрямована на хибну підготовку військ до вторгнення в районі Па-де-Кале[69].

Водночас, основний оперативний склад штабу Моргана за умови найсуворішої таємності займався детальною розробкою плану операції «Нептун» — першої частини плану висадки до Нормандії і подальшими діями за планом «Оверлорд». Через 6 тижнів після завершення конференції у Вашингтоні, генерал Ф.Морган представив на розгляд Об'єднаному комітету союзних військ перший робочий чорновий план операції. І хоча план був ще дуже сирим, мав забагато припущень, цей варіант ліг в основу операції, що була реалізована.

Ф.Морган запропонував висадку на три плацдарми: Ліон-сюр-МерКурсель-сюр-Мер, Курсель-сюр-МерАрроманш-ле-Бен та Кольвіль-сюр-МерВ'єрвіль-сюр-Мер)[70]. За планом 2 британські дивізії висаджуватимуться на східному плацдармі біля Кану і одна американська дивізія західніше. Їм сприятимуть десантники (1 американська дивізія та 2/3 британської) та загони командос, що мають діяти поблизу.

«День Д» не визначався, проте було з'ясоване, що вторгнення розпочнеться не раніше 1 травня 1944 року. З урахуванням тривалості дня, погодних умов, аналізу припливів-відпливів, остаточна дата та, головне, час початку висадки будуть визначені значно пізніше.

Рішення про морський десант на узбережжя північної Нормандії відповідно разом з цим спричинило значних труднощів. Керівництво розуміло, що із захопленням навіть Шербуру, який був достатньо потужним морським портом, той водночас не забезпечував темпів розвантаження усіх військових запасів для 29-ти перших дивізій вторгнення. Його потужності очевидно були замалими. Зокрема, військове майно, боєприпаси мусять доставлятися прямо на узбережжя плацдармів, в райони бойових дій, а евакуація важкопоранених має проводиться негайно в найближчі шпиталі, а ні транспортуванням їх на значну відстань. Тоді була запропонована смілива та революційна ідея — створити штучні розбірні морські порти в Англії, відбуксирувати їх до Нормандії, де зібрати ці конструкції прямо на місцях вторгнення. Ці творіння інженерної думки, що отримали назву «Малберрі», складалися з багатьох секцій, і транспортувалися через протоку морськими буксирувальниками. Основу хвилерізів створювалася шляхом затоплення старих бойових та транспортних кораблів.

При розробці плану Морган особливо приділив увагу надзвичайній концентрації танкових підрозділів та засобів ППО на момент висадки першої хвилі десанту. Він пояснював це тим, що союзникам ймовірно вдасться досягти тактичної раптовості під час вторгнення, проте після виходу з пляжів, що будуть захоплені, їм знадобляться засоби прориву та прикриття, там, де підтримка з моря та повітря буде вже ускладнена. Тому англо-американському десанту буде потрібна максимальна кількість важкої броньованої техніки, коли німці стануть вводити в бій другі ешелони та резерви. Життєво важливим питанням постане спроможність союзних сил вирватися за межі перших ліній оборони Вермахту та максимально просунутися вперед, не гаючи часу.

Штаб Моргана передбачив десантування майже 2-х повітряно-десантних дивізій. Так, на захоплення Кану передбачалося спрямувати цілу дивізію, але за наявності лише 692 транспортних літаків, успіх її застосування уявлявся дуже складним і маловірогідним.

Плануючи висадку повітряного десанту, Морган прекрасно розумів, що десант буде дуже уразливий у перші години бою. Тому особлива увага приділялась розробці заходів стратегії непрямих дій, спрямованих на максимальне зниження опору німців у районі висадки і створення у них хибного уявлення стосовно реальних планів. З липня генерал сконцентрував усі свої зусилля в цьому напрямку, розробляючи плани дій морського компоненту, повітряних сил, психологічного, економічного характеру, акції саботажу та обману противника, спеціальні операції та інші дії, що призведуть противника у зметення. Вживаючи ці заходи, систематизуючи усі дії, взаємопов'язуючи їх, домагаючись створити цілісну картину хибного вторгнення, на відміну від прихованої інтенсивної підготовки до висадки в Нормандії, Морган намагався здійснити усе можливе для того, щоб висадка вдалася і втрати були мінімальні.

У відповідності до плану Моргана щодо введення противника в оману, союзники за 2 тижня до початку вторгнення мали імітувати спробу вдертися до Європи через Па-де-Кале. Й ці дії повинні були тривати до «Дня Д+14», відволікаючи увагу командування Вермахту від справжнього району висадки та головне, утримувати німецькі війська щонайдовше у своїх секторах. Наступний хибний напрямок висадки сконцентрувався в Південній Франції, утворюючи для німців загрозу морського десанту безпосередньо перед «Днем Д». Обидва задуми грали неймовірно важливу роль у планах Моргана, через те, що таким чином скувавши війська супротивника, він намагався дати силам вторгнення час міцно закріпитися на землі Франції з мінімальними втратами.

Цікавий факт: коли штаб союзників розробляв варіанти дій військ, що висадяться у Нормандії, за оцінкою розвідки чисельність сил Вермахту, яким здатні успішно протистояти англо-американські війська, вважалася еквівалентній 12-ті піхотним дивізіям. Коли на конференції у Тегерані, про задум операції союзники розповіли Сталіну, він задав просте питання: «А що Ви будете робити, якщо буде 13 дивізій?»

Тегеранська конференція. Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт та В. Черчилль

Основним завданням першого ешелону сил вторгнення ставилося оволодіння до кінця «Дня Д» узбережжям в районах висадки десанту й захоплення важливих ключових об'єктів Гранкам-Мезі, Байо, Кан. На кожний плацдарм (американський та британський) висаджуватимуся по два посилених полки, за ними прямують наступні ешелони сил вторгнення. Подальше просування тих, що наступають, у загальному напрямку на південь та південний захід, із завданням розгрому військ Вермахту к заходу від річки Орн, обійти противника між річками Орн та Див і захопивши зручний плацдарм створити передумови для подальшого просування на Шербур. Планом визначалося виконання цих завдань протягом 8 діб, за цей час на узбережжі зосередяться щонайменш 12 дивізій.

На наступні 6 днів планувалося продовжити наступ на півострів Котантен і захопити важливий морський порт Шербур на 14 добу операції. Посиленні танковими частинами підрозділи британців тим часом наносять міцний удар південно-східніше Кану в напрямку на Алансон. Через 18 діб основні сили противника, що будуть протистояти, мають бути розгромлені у Нормандії. Союзники зосереджують 18 дивізій на 15-у добу після висадки й переходять до перегрупування сил з метою подальшого просування на території Франції двома ударами, що розходяться у напрямку на Бретань та Париж відповідно.

У чорновому варіанті плану розробники передбачали, що на союзників чекають сурові реалії першого етапу — етапу висадки, після цього не втягуючись у запеклі бої та обходячи вузли опору німців, десант негайно переходить у наступ по всьому фронту, намагаючись створити якомога більшу площу захопленого плацдарму та створити передумови для успішного виконання загального задуму операції з визволення Франції.

Детальне розроблення плану вторгнення (серпень — грудень 1943)[ред.ред. код]

Переоцінка стратегічного задуму[ред.ред. код]

Події, що тривали протягом весни та літа, невід'ємно диктували свої вимоги й тому безсумнівно впливали на розробку плану вторгнення на загальному фоні обстановки, що склалася на середину літа 1943.

По-перше, це було пов'язано з успішним виконанням завдань операції «Болеро» — перекидання військ та військових запасів до Британії. Продумана та ретельно організована боротьба з підводним флотом Деніца давала свій зиск. Поворотним пунктом став травень 1943. Хоча Кригсмарине продовжувала загрожувати союзницьким конвоям, наносячи суттєвих ударів на шляхах комунікацій, однак у значно меншому масштабі й, до того ж, зазнаючи дуже серйозних втрат під час таких сутичок. Добре організовані системи конвоїв, застосування новітніх літаків, радіолокаційних систем, і головне отримання на озброєння британської протичовнової авіації новітніх мікрохвильових радарів призвели до того, що німецькі U-Boot втратили 30% складу оперативного флоту, що був на завданні. Нові засоби розвідки та виявлення цілей дозволяли союзникам знаходити субмарини і в темряві і в тумані та, легко виявляючи їх, негайно організовувати знищення.

Німецький підводний човен U-106, який атакують протичовнова авіація союзників. Атлантика. 1943
Повітряна атака союзною авіацією німецьких важливих об'єктів

У червні німецькі підводні човни змогли втопити лише 19 кораблів та суден противника, у серпні — 3. У вересні Крігсмаріне були вимушені практично вивести усі свої субмарини із Західної Атлантики через дуже високі втрати.

На кінець 1943 року підводний флот Німеччини знищив морського транспорту та бойових кораблів на сумарну водотоннажність 3 млн тон., для порівняння у 1942 — 8 млн тон, при тому, що інтенсивність вантажних перевезень морем зросла удвічі. Кількість затоплених німецьких U-Boot зросла з 85 у 1942 до 237 у 1943.

Також вдало йшло виконання планів стратегічних бомбардувань важливих об'єктів на території Європи силами ВПС. Якщо в березні бомбардувальна авіація 8-ої повітряної армії американців змогла виконати 956 літако-вильотів та скинути 1 662 тон бомб, то в травні це було вже 1 640 літако-вильотів і 2 851 тонна. На виліт на бомбардування залучалося у березні 106 бомбардувальників, у травні 180. Проте, це було ще дуже далеко від масштабів червня 1944, коли на один виліт злітало вже по 1000 важких бомбардувальників одночасно.

Разом з цим, позитивні новини з Середземноморського театру дій надавали доброго настрою союзникам. Операція «Хаскі», вторгнення до Сицилії, пройшла дуже вдало й повністю деморалізувала союзника Німеччини — Італію. Війська фельдмаршала Г. Александера (7-а американська армія генерала Паттона та 8-а британська армія Б.Монтгомері) висадилися 10 липня 1943 року й за 39 діб повністю оволоділи островом.

8 вересня маршал П.Бадольо від особи італійського уряду проголосив про капітуляцію Італійського королівства. Водночас, на Східному фронті, після запеклого бойовища між радянськими та німецькими військами на Курській дузі, Червона армія розбила противника, що протистояв та перейшла до рішучого наступу по всьому фронту.

На фоні цих подій у серпні 1943 західні союзники знов зустрілися на території Канади у Квебеку, щоб обговорити в ході конференції «Квадрант» стратегічні плани на майбутнє. Операція «Оверлорд» визнавалася головним пріоритетним напрямком військової стратегії на першу половину 1944 року, одночасно британці наполягли на рішучому продовженні наступальних дій в Італії, скористувавшись ситуацією в повній мірі. 17 серпня 1943 Об'єднаний Комітет начальників штабів союзників прийняв заключну резолюцію з цього приводу й в цілому затвердивши план генерала Моргана, постановив збільшити масштаби морської десантної операції. Так, Черчилль вважав, що висадку повинна принаймні проводитися силами на 25% більшими ніж було розраховано раніше, й запропонував провести вторгнення також на східному березі півострову Котантен, який відокремлювався от головних сил морського десанту річкою Вір та Карантанським каналом.

Також була запропонована ідея висадки відволікаючого десанту на півдні Франції в районі Тулону-Марселя для зриву можливостей німецького командування передислокувати війська до Нормандії. Й хоча ця пропозиція породила нові труднощі стосовно питань забезпеченості висадки морського десанту, пропозиція була підтримана й генерал Д.Ейзенхауер, який був на цей час головнокомандувачем на Середземноморському театрі воєнних дій приступив до розробки плану операції «Драгун».

Не очікуючи завершення результатів конференції, генерал Морган приступив до переоцінки свого плану з урахуванням 25% підсилення сил вторгнення. Знову, оперативний штаб розробки операції був засмучений з приводу логістичного забезпечення висадки англо-американців на узбережжі Франції. Десантно-висадочних засобів не вистачало катастрофічно, а апетити військово-політичного керівництва зростали. До неминучого зростання потреб сил та засобів, що потребувала висадка у північно-західний Франції, планувальники змушені були враховувати намагання Об'єднаного комітету висадити десант на французькій Рив'єрі. Звісно його роль була беззаперечна — вторгнувшись з півдня, союзники відтягували на себе групу армій «G» генерал-фельдмаршала Й.Бласковіца й позбавляли Командування військами Вермахту на Заході маневрувати. Проте, усі розрахунки наочно демонстрували, що для успішного виконання планів стратегічних операцій західним союзникам катастрофічно не вистачає матеріальних засобів для забезпечення десанту.

13 вересня 1943, керівник військово-морськими операціями США адмірал Е.Кінг затвердив новий графік нарощування виробництва транспортних засобів, в якому було закладено 35% зростання випуску десантно-висадочних засобів.

Проблеми керівництва[ред.ред. код]

Дедалі на повістці дня постало дуже делікатне питання — хто буде очолювати вторгнення західних союзників до Нормандії. Якщо у березні 1943 на початку розробки плану «Оверлорд» ситуація щодо втілення на практиці вторгнення була ще маловірогідна, то зараз восени величезному військовому компоненту був потрібний головнокомандувач, який поведе їх на рішучий штурм через Ла-Манш. Генерал Морган при усіх його талантах, залишався лише блискучім розробником плану операції, без покладання на нього повноважень головнокомандувача. Між союзниками розгорнулася боротьба за право посідання найбільш значимими позиціями серед військового керівництва операцією. Британці вважали, як само собою зрозуміле, що Верховним головнокомандувачем повинен бути лише представник англійської військової еліти. Але суперечки ні до чого не призвели. Багато місяців після завершення Квебекської конференції ще тривали взаємні спори з цього приводу, але рішення не було прийнято. Морган продовжував керувати підготовкою найвеличнішого вторгнення у світі самотньо.

Врешті-решт лише в грудні 1943 на Каїрської конференції кандидатура Верховного Головнокомандувача союзними силами в Європі була затверджена. Ним став славетний воєначальник, що наочно та блискуче продемонстрував свої полководницькі здібності генерал Дуайт Ейзенхауер, що перебував тоді на посаді головнокомандувача союзними силами на Середземному морі. Але дивно, що протягом майже року планування та підготовка доленосної операції у всієї кампанії на Заході проводилася без участі ключового лідеру у військовій ієрархії — головнокомандувача. Проте, завдяки таланту британського офіцера Фредеріка Моргана, його феноменальним оперативним та організаційним якостям, його вміння органічно скомпонувати та врегулювати усі тертя між великими складовими гігантського військового компоненту в повній мірі компенсували цій пробіл, і більш цього — саме через ці критерії основний етап підготовки до вторгнення в Європу пройшов блискуче.

Ейзенхауер був сповіщений про своє призначення у середині грудня 1943 і після передачі справ у середині січня 1944 прибув до Лондону.

Вибір командувача сухопутним компонентом Збройних сил США в ході операції беззастережно пав на генерал-лейтенанта О. Бредлі, що призначався я на посаду командувача 1-ою американською армією. До речі 16 жовтня 1943 Воєнним міністерством США була прийняте рішення про активацію 1-ої американської групи армій. Начальником штабу сил вторгнення призначався американський генерал В.Сміт, головний творець «Оверлорду» генерал Ф.Морган ставав на посаду його першого заступника.

Решта ключових позицій у керівництві операцією була окупована представниками британської воєнної школи. Командувачем усього сухопутного компоненту, що входив до складу 21-ої групи армій, був призначений легендарний переможець німців у Північній Африці, генерал Б. Монтгомері. Посади керівників повітряного та морського компонентів сил вторгнення відповідно зайняли британські офіцери Т. Ли-Меллорі та Б. Рамсей.

Чан Кайші, Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль на Каїрській конференції, 25 листопада 1943

Каїрська та Тегеранська конференції[ред.ред. код]

Коли наступна міжнародна конференція, під кодовою назвою «Секстант», що проводилася у з 22 по 26 листопада 1943 у місті Каїр, Єгипет, закінчилася, західні союзники у взаємодії з радянським керівництвом організували провідну зустріч між головами основних країн-учасників антигітлерівської коаліції, що проводилася в Тегерані.

З 28 листопада по 1 грудня Рузвельт, Черчилль та Сталін обговорювали на першій своєї зустрічі основні питання спільної військової стратегії та плани проведення військових операцій. 28 листопада на першому пленарному засіданні конференції, з кодовою назвою «Еврика», союзники відразу приступили до обговорення своїх планів дій у Західній Європі, намагаючись отримати з боку Сталіна підтримку та зрозуміти його наміри. Незважаючи на ухвали попередніх союзних конференцій, Черчилль знов поставив питання про те, аби відкласти висадку англо-американських військ у Франції і замість неї провести низку операцій на Балканах (сподіваючись запобігти розростанню радянської сфери впливу). Вислухавши кілька хвилин підготовчу частину Президента та прем'єр-міністра, Сталін перервав їх та відверто запитав, «давайте перейдемо до справи». Стисло доповівши корінні плани радянської стратегії він висловив думку, що на порозуміння СРСР найперспективнішим напрямком дії західних союзників буде північно-західна Франція. Й до речі він додав пропозицію про доцільність проведення висадки десанту на французькій південній Рив'єрі. Сталін виказав ідею, що таким чином, проведенні сукупно операції відіграють роль кліщів та примусять Гітлера залишити Францію якомога скоріше.

Інтерес Сталіна до проведення вторгнення на півдні Франції захопили Рузвельта та Черчилля зненацька. Вони відповіли керівнику Радянського Союзу, що план висадки військ на Лазурному березі не пророблявся в деталях, проте докладуть до цього максимум зусиль.

Таким чином, СРСР виказав свою заінтересованість у якомога швидкому вторгненні західних союзників у Європу та відкритті Другого фронту. Усі інші операції на Середземноморському театрі дій вважалися перешкоджальними втіленню в життя головної ідеї — ідеї щодо скорішого розгрому нацистської Німеччини.

Виходячи з цього, несподівано англо-американці опинилися перед серйозною проблемою. Головною скрутністю операції був брак десантно-висадочних засобів. Їх не вистачало на проведення операції на півночі Франції, а тут з'ясувалося, що потреба зростає багатократно через намагання союзників висадитися ще й на півдні країни. Військове керівництво Великої Британії та США, беручи до уваги пріоритетність операцій «Оверлорд» та «Анвіл», відклало проведення ряду десантних операцій на Тихому океані та Середземному морі й віддало директиву про негайно зосередження усіх наявних справних десантних кораблів, катерів тощо для підготовки до вторгнення. Шляхом вигрібання усіляких транспортних суден командування союзників прийшло до того, що «Оверлорд» отримав додатково десантно-висадочних засобів різних типів: 26 LST, 24 LCI (L) та 64 LCT[в 6]; а для командування «Анвіл» надійшло 41 LST, 31 LCI(L), 6 LSI (L) та 6 інших.

Війська Вермахту на Заході[ред.ред. код]

Підготовка десантних барж до операції «Зеельове». 1940
Тренування танкістів із завантаження танків Panzer III на десантні засоби. Франція, 1940

Загальне становище[ред.ред. код]

З розгромом у червні 1940 свого завзятого супротивника — Франції — Гітлер вважав, що війна на Західному напрямку майже виграна. Усі союзники Великої Британії на континенті були або окуповані або перейшли на бік фюрера. Однак, запекла впертість «туманного Альбіону» була незрозуміла й це залишалося незаперечним фактом. Британія й не думала здаватися й тоді в липні 1940 Гітлер вважаючи, що агонія британців вже не за горами, вирішив нанести останній удар (фр. coup de grace) і віддав наказ на підготовку морської десантної операції під кодовою назвою «Морський лев». Проте, у процесі підготовки німці зіштовхнулися з тієї же проблемою, з якою союзники зіткнулися через кілька років. Вермахту для виконання найпростішого плану з перекидання морем свого сухопутного компоненту хронічно не вистачало десантно-висадочних засобів. До того ж, грос-адмірал Деніц, головнокомандувач Кригсмарине дуже скептично відносився до самої ідеї вторгнення на острови, прекрасно розуміючи усю авантюрність цього плану. Й хоча спочатку Гітлер наполягав на продовженні підготовки вторгнення, згодом він особисто прийшов до висновку, що поразка Великої Британії призведе до колапсу Британської Імперії, проте вигодами від цього розпаду здебільшого скористуються Японія та США, але ніяким чином ні Третій Рейх. Він намагався не зруйнувати могутню імперію, а поставити її на коліна та примусити до здачі.

Навесні 1941, у зв'язку з перекиданням левової долі німецьких військ на схід для проведення операції «Барбаросса», на території Франції та Бенілюксу була створена група армій «D», під командуванням генерал-фельдмаршала Ервіна фон Віцлебена, на яку покладалися завдання окупації Франції, а також прикриття морського узбережжя від кордону з Іспанією до Данської протоки. Дедалі OKW сформувало Командування військами Вермахту на Заході, на чолі з генерал-фельдмаршалом Гердом фон Рундштедтом, який водночас залишався командувачем групою армій «А» у складі цієї групи, а також групи армій «D» та Командування Вермахту «Нідерланди».

Однак, вже у квітні 1941 Рундштедт був перепризначений на посаду командувача групи армії «Південь», яка готувалася до вторгнення в Україну, а головнокомандувачем усіх військ на Заході залишився Віцлебен, у розпорядженні якого було лише 3 армії: 7-а та 15-а, з'єднання та частини яких дислокувалися поздовж узбережжя й 1-а армія зі штаб-квартирою у Парижі була розосереджена в самому серці Франції.

Незважаючи на провал битви за Британію, коли Герінг не зміг виконати обіцянки, яку дав, оголосивши що його Люфтваффе легко поставить британців на коліна, ймовірність висадки британської армії та навіть вірогідність успіху рейдових операцій поздовж атлантичного узбережжя окупованих країн сприймалася німецькою верхівкою дуже песимістично. Однак, незважаючи на пануючі настрої, Віцлебен особисто в силу своїх можливостей очолив хід підготовки берегової оборони та військ, що перебував під його командуванням. Як з'ясувалося, роботи було нескінчений край. Так, на кінець 1941 року по всьому атлантичному узбережжю Франції було готово лише 7 важких артилерійських батарей берегової артилерії, кілька інших обладнаних позицій та укріплення навколо баз підводних човнів U-Boot у Бресті, Лоріенті та Сен-Назері.

У вересні 1941 після проведеного аналізу дієвості берегових укріплень, Віцлебен звернувся до ОКН, проте, командування сухопутними військами відмовилося забезпечити західні кордони Німецької імперії будівельними батальйонами Тодта, посилаючись на те, що їм самим їх катастрофічно не вистачає. Не втрачаючи сили духа, фельдмаршал віддав наказ підлеглим військам негайно організувати усі заходи щодо організації протидії у разі висадки ворожого десанту. На практиці, реальна, ретельно спланована та узгоджена робота з влаштування берегових укріплень поздовж атлантичного узбережжя розпочалася лише навесні 1942, з огляду на те, що Німеччина вперше зазнала серйозної поразки в битві під Москвою та вступом Сполучених Штатів у світову війну.

У перших числах березня 1942 генерал-фельдмаршал Рундштедт через стан здоров'я був вимушений залишити посаду командувача групи армій «Південь», що діяла на Східному фронті, й був знову призначений на посаду головнокомандувача військами Вермахту на Заході замість генерала Віцлебена.

Німецькі солдати зі складу військ берегової оборони відпочивають біля фортифікаційної споруди. Нормандські острови. 1942

Через 2 тижня після цих кадрових переставлянь, Гітлер віддав установчий наказ на організацію підготовки системи оборони по атлантичному узбережжю. Головнокомандувач військами на Заході та командувач окупаційних військ у Данії підпорядковувалися безпосереднє ОКВ. З початку 1943 ОКВ перебрав на себе повноваження щодо ведення бойових дій на усіх основних театрах воєнних дій, окрім Східного фронту, де головний тягар цієї битви покладався на командування Сухопутних військ — ОКХ. Директивою Гітлера була закладена основа в підготовку берегової оборони західних кордонів «тисячолітнього» Рейху. На першому етапі головним завданням підготовки визначалося влаштування міцних фортифікаційних укріплень на найбільш загрозливих ділянках узбережжя Франції, Бельгії та Голландії. На решті секторів повинно було бути організоване посилене патрулювання мобільними групами, добре оснащеними військовою технікою, боєприпасами та запасами на випадок зіткнення з десантом противника. Групи повинні були зв'язати ворога боєм та тим самим, забезпечити підхід основних сил берегової оборони та резервів.

Через дивний збіг обставин вже через 5 днів після видання наказу, англійці здійснили зухвалий рейд на Сен-Назер, виведя з ладу основну базу U-Boot на Атлантичному океані, чим призвели фюрера в неймовірну лють та примусили його тверезо переоцінити своє ставлення до загроз західного напрямку.

Зі спливанням часу ставалося усе зрозумілішим, що війська західних союзників усе більш набирають моці, рівночасно сили Вермахту на Заході тануть та втрачають свій бойовий потенціал. Східний фронт з невблаганністю «молоху війни» перемелював свіжі дивізії та полки, які німці вимушено перекидали через всю Європу, щоб якось встояти проти радянських військ.

У серпні 1942 Гітлер на нараді з верхівкою збройних сил виступив з пропозицією обладнання поздовж усього морського берегу безлічі міцних опорних пунктів, що повинні були зв'язатися між собою непереборною стінкою та позбавити західних союзників можливості безперешкодно висадитися на плацдарми. Кожен об'єкт укомплектовувався силами посиленого взводу-роти (30-70 військових), озброєних кулеметами, мінометами та легкою артилерією, в основному протитанковою. Надійність системи кинджального вогню, що пересікався між секторами обстрілу, забезпечувалася довготривалими фортифікаційними спорудами, які повинні були забезпечувати укриття особового складу від вогню корабельної артилерії ВМС противника, а також бомбардування з повітря. Гітлер пообіцяв виділити від 10 до 12 дивізій для виконання свого плану берегової оборони.

Результати рейду канадських військ на Дьєп наприкінці серпня знов поставили питання руба — хоча німці широко розповсюдили інформацію, що масштабна висадка союзників провалилася, німецьке керівництво ясно урозумило істинну ціль англо-американців і не тішило себе ілюзіями стосовно власних здібностей встояти у випадку справжнього вторгнення головних сил.

29 вересня 1942 фюрер скликав на нараду до рейхсканцелярії Герінга, рейхсміністра Альберта Шпеєра, Г. фон Рундштедта, генерал-лейтенанта Г. Блюментрітта, генерала інженерних військ А. Якоба, генерал-лейтенанта [[|Рудольф Шметцер|Р. Шметцера]] та низку офіцерів та експертів в галузі фортифікації. Гітлер запевнив, що крах Радянського Союзу не за горами, й що в подальшому непереможна німецька армія вирушить на багаті нафтові поля Месопотамії. Разом з цим, він відверто висловив свою думку з можливості створення Другого фронту антигітлерівської коаліції на території Західної Європи. «Я повинний твердо запевнити… у випадку вторгнення основних сил союзників Німеччина буде поставлена в критичне становище.»

Проаналізувавши провал операції на Дьєп, Гітлер запевнив, що Британія на цьому не зупиниться, й тому, Німеччина обов'язково повинна підготувати міцну, нездолану оборону по всієї береговій лінії. Він погодився з тим, що союзники мають перевагу у військовій авіації та особливо у військово-морських силах, тому німці можуть протистояти цьому лише за рахунок влаштування міцних фортифікаційних споруд. «Атлантичний вал» має бути побудований якомога швидше й включати 1 000 опорних пунктів, які будуть підтримувати 300 000 солдатів.

Через обмаль часу будівництво оборонних споруд визначалося пріоритетним завданням для командування Вермахту на Заході й усі сили та засоби мають бути кинути на вирішення цієї проблеми. Свій амбіційний план Гітлер наказав завершити до 1 травня 1943 року. Організація Тодта вважала, що буде великим таланом, якщо все це буде виконане хоча б на 40% до визначеного терміну.

На західному березі розгорнулися колосальні за своїми масштабами роботи. Кожний командувач армією, командири корпусів, дивізій вважали, що його сектор відповідальності найбільш загрозливий та вимагали спрямувати людей та матеріали безпосередньо до нього.

Розвідка нацистів не могла надати достовірної інформації про задум вторгнення противника, більш того, ані абвер, ані інші розвідувальні органи німців не могли передбачити хоча б приблизно на якій ділянці величезного морського простору англо-американці здійснять спробу вдертися у Європу. Гітлер з його інтуїцією метушився у своїх прогнозах: він провіщав вторгнення у Жиронді, Бретані, на Котантені, Па-де-Кале, Норвегії. Хоча німці не могли бути повністю впевненими в тому, який сектор найбільш небезпечний, здоровий глузд диктував, що основні зусилля повинні зосереджуватися на найбільш коротких дистанціях від островів Великої Британії. Звісно, у першу чергу це обумовлювалося логістичними проблемами висадки та підтримки морського десанту. Отже, смуга відповідальності 15-ої армії між дельтами Сени та Шельди вважалася найперспективнішою з точки зору противника. Саме тут, усі складові вдалої операції могли призвести до тріумфального прориву оборонних позицій «Атлантичного валу», виходу військ союзників на оперативний простір та створення загрози Рурському району. Більш того, у разі стратегічного успіху, німецькі війська південніше смуги прориву опиняться відрізаними від основних сил та баз постачання. Такий висновок, у свою чергу, призвів до того, що німецьке командування розглядало Па-де-Кале, як найзагрозливіший сектор та інші розвідданні про наміри союзників попросту не сприймалися серйозно.

Карта дислокації німецьких ракет типу Фау-1 та Фау-2 на узбережжі Атлантики

Тому основні зусилля зосереджувалися саме на цій ділянці. Так, лише у 1942 році, будівельні організації витратили в 4 рази більше бетону та матеріалів у смугах дій корпусів 15-ої армії, ніж у зоні відповідальності 84-го армійського корпусу. На травень 1943 концентрація військ відповідно була у 3 рази щільніше в 15-ій армії, ніж у 7-ій.

Більш того, літом 1943 Гітлер проголосив про створення «диво-зброї», «зброї помсти» — балістичних та крилатих ракет Фау-1 та Фау-2, які на його думку кардинально змінять весь хід війни. Він вірував, що загроза від цієї зброї для британських островів так велика, що союзники будуть вимушені висадитися якомога ближче до позиційних районів ракет, щоб ліквідувати цю загрозу. Відповідно у червні 1943 фюрер наказав зосередити основні сили на фортифікаційному обладнанні цих районів, що у свою чергу вплинуло на скорочення масштабів будівництва берегових укріплень.

Гітлер був глибоко впевнений в тому, що його наказ про спорудження «Атлантичного валу» з бетону та вогню, який зупинить будь-яке вторгнення союзників на рубежі берегової смуги, буде виконаний, та по суті не приділяв багато уваги до його впровадження в життя, а тим більше не надавав значення тим труднощам, які виникали й ніколи не зважав на результати свого творіння. Після того, як у липні 1940 Гітлер тріумфально залишив переможений Париж, він жодного разу відвідав землі Франції, доки в червні 1944 союзники не вдерлися на континент.

Вплив подій на Східному та Середземноморському театрах дій[ред.ред. код]

Німецька військова техніка (попереду бронетранспортер Sd.Kfz 250, далі — Panzerwerfer 42) на марші. Франція. Червень 1940

Генерал-фельдмаршал Г.Рундштедт, вочевидь розуміючи настрій фюрера, проте підкреслював, що оборонні позиції Вермахту поздовж узбережжя Атлантики у Франції дуже слабкі. Так, середній фронт оборони піхотної дивізії в складі 15-ої армії мав протяжність майже 80-85 км, у 7-ій доходив до 200 км, а біля Біскайської затоки сягав 350 км. Дивізії були недоукомплектовані, більшість з них у найкращому випадку мала 2 регулярних полки. Їх озброєння, зокрема, протитанкова зброя та артилерія, не відповідали завданням, що покладалися на них за планами берегової оборони узбережжя. Але, на думку Рундштедта, найгостріше постало питання з засобами транспортування.

Німецькі офіцери на рекогносцировці місцевості. Франція. Травень 1940

Усі ці недоліки були наслідками виснаженої економіки Третього Рейху та запровадженої політики Гітлера, коли усі основні ресурси зосереджувалися лише на потреби Східного та Італійського фронтів. З початком радянсько-німецького конфлікту, західний фронт перетворився на центр переформування частин та рекреації військовослужбовців. Жодного повністю боєздатного військового формування в розпорядженні фельдмаршала не існувало. Однак, на фоні подій «на східному напрямку, де завжди відчувався дефіцит сил та засобів, а тамтешні воєначальники із заздрою дивилися на практично сплячу армію на Заході, кожна криза на фронті вимагала звідси нових та нових військ», звісно ситуація не була настільки критичною.

У травні 1942 процес ротації «схід-захід» був врегульований. Рундштедт, віддав наказ, за яким комплектування військових частин та з'єднань, що дислокувалися на Західному фронті повинно здійснюватися лише за рахунок особового складу, що за будь-якими причинами не може діяти на Східному фронті. У жовтні ОКХ запропонував регулярний щомісячний взаємообмін 2-х дивізій між групою армії «Центр» й та ОВ «Захід», та 1 дивізії між групою армій «Північ» та норвезьким гарнізоном Вермахту. До речі, було визначено, що важкі дивізії (танкові та моторизовані) не підлягають заміні між стратегічними об'єднаннями, але вже через місяць Гітлер особисто віддав наказ передислокувати 6-у танкову дивізію під Сталіно-Вовчанськ. Протягом жовтня 1942 — вересня 1943 через процес ротації пройшли 22 піхотні та 6 танкових й моторизованих дивізій. Більш цього, із «західних» дивізій йшов постійний відтік найбільш боєздатних підрозділів та військової техніки.

У вересні 1943 генерал Блюментрітт, начальник штабу ОВ «Захід», проаналізувавши стан справ, доповів, що Вермахт не готовий до відбиття висадки морського десанту противника із заходу. Він підкреслював, що за станом на літо 1942 військовий компонент, що тримав оборону поздовж «Атлантичного валу», нараховував 22 піхотні дивізії, що мали у своєму складі по 3 повноцінних полки. До складу резерву командування входило 6 піхотних та 7 повнокровних танкових й моторизованих дивізій. Зараз, наголошував генерал, ми маємо цілих 27 піхотних дивізій, які майже не зрівнюються ні за якісними ні за кількісними показниками укомплектованості з попередніми, та 6 важких й 7 піхотних з'єднань, більшість з яких має лише умовну назву дивізій.

Однак, всі ці аналітичні прогнози та розрахунки залишалися на папері. Східний фронт ненаситно вимагав нових та нових підкріплень. У червні 1941 німецький Вермахт вдерся до Радянського Союзу з 3 300 000 особового складу. Не зважаючи на зусилля наростити чисельність своїх військ на цьому фронті перед літньою кампанією, коли Вермахт нараховував більше 3 млн солдатів та офіцерів, вже після Курської битви, німецьке командування мало нестачу півмільйона вояків. Втрати продовжували наростати, й на червень 1944 німці мали величезний некомплект військ, що сягав вже 535 000 військових. Війна на радянському фронті майже виснажила збройні сили Німеччини та вимагала оновлення значно більшої кількості дивізій, що загалом існували в розпорядженні Вермахту на інших фронтах та у резерві.

Висадка союзників у Північній Африці в листопаді 1942 та колапс Італії у вересні 1943 призвів до того, що німці були змушені перекинути частку своїх військ ще й на інші ділянці. За день до початку операції «Факел», Вермахт повністю окупував територію вішістької Франції й перебрав на себе прикриття середземноморського узбережжя країни поруч з італійцями, а дедалі, з крахом останньої, втратив самого сильного свого союзника на півдні Європи й перейшов до оборонних дій на Апеннінському півострові та Балканах.

Війна на 3 фронти врешті-решт виснажила воєнний та економічний потенціал й людські резерви Третього Рейху. Намагаючись абияк врятувати таке становище, німці змушено перейшли до крайнього заходу. Війська Вермахту почали формуватися солдатами з числа громадян окупованих країн, у першу чергу — Радянського Союзу, а також з числа осіб, що раніше не підлягали призову на дійсну військову службу: хворі, з фізичними та розумовими недоліками. Ці частини в основному були задіяні на безпечніших напрямках величезної окупаційної влади — основна маса призову йшла на комплектування формувань, що дислокувалися у Норвегії, Данії, Балканах тощо. Для німців, уродженців інших країн — фольксдойче (нім. Volksdeutsche) — це була також можливість отримати німецьке громадянство. Друга категорія рекрутів — так звані волонтери, (нім. Freiwilligen) — лояльні до Рейху громадяни окупованих країн, але багато хто з них навіть не розмовляв німецькою. Незабаром до них приєдналася третя категорія призовників — допоміжні війська, або (нім. Hilfswillige) (Хіві) — яких в основному набирали з числа колишніх радянських військовополонених та найчастіше застосовували в якості робочої сили. З часом різниця між цими трьома категоріями рекрутів, у протиріч до расової доктрини доктора Гебельса змивалася все більше, на 1944 рік до складу Вермахту вже входили частини, що були укомплектовані з числа «добровольців»: французів, італійців, хорватів, угорців, румунів, поляків, фінів, естонців, латишів, литовців, арабів, індусів, росіян, українців, рутенів, козаків, народів Північного Кавказу, грузинів, вірмен, азербайджанців, тюрків, волзьких та кримських татар, калмиків, та навіть негрів.

Німецькі воєначальники у своїх доповідях відмічали вкрай низький моральний стан цих солдатів, які в більшості своєї були вимушені примусово приєднатися до збройних сил окупантів. Зростання тривожних новин про події на східному фронті, перетворювало батальйони «Ост», що комплектувалися радянськими полоненими, на усе менш й менш надійних союзників. Протягом вересня-жовтня 1943 45 батальйонів «Ост» були перекинуті на Західний фронт у розпорядження Рундштедта. Так, на травень 1944 лише 7-а армія мала у своєму складі вже 23 «східні батальйони», що становило майже 1/6 усіх лінійних частин армії. У секторі оборони 84-го армійського корпусу, що тримав оборону в Нормандії та Бретані, з 42 піхотних батальйонів 8 були «Ост-батальйони».

За станом на 1944, середній вік німецького солдата становив 31 рік, на 4,5 роки старіше за солдата імперської армії Німеччини зразка 1917 року, та на 6 років старіше за їх основного противника — солдата американської армії. На Заході становище було ще гірше — так середній вік солдатів 709-ої піхотної дивізій становив 36 років, та більш за це, основна частина з них мала поганий стан здоров'я: переважна більшість військових страждала на захворювання шлунка.

Водночас, на відміну від дивізій, що були включені до складу військ берегової оборони, парашутні, танкові та СС дивізії здебільшого комплектувалися за рахунок найбільш гідних та іноді виключно відмінно підготовлених солдатів.

Генерал-фельдмаршал Ервін Роммель (праворуч) здійснює інспекційну поїздку по західному фронту. Ліворуч: генерал-полковник Фрідріх Долльман та генерал-лейтенант Едгар Фойхтінгер з групою офіцерів. Північна Франція. 1944
Генерал-фельдмаршал Ервін Роммель на інспекції інженерних споруд поздовж морського узбережжя

Розробка концепції дій[ред.ред. код]

На рапорт Рундштедта від 25 жовтня 1943, 3 листопада Гітлер видав «директиву № 51», в якій визначав завдання для усіх осіб, що мали відношення до підготовки відбиття вторгнення союзників на Заході, та категорично заборонив перекидати війська, й в особливості танкові із заходу на схід. Однак, як це було й раніше, цей суворий документ лишився тільки на папері наказом. Варто відмітити, що вже 23 листопада Верховне командування Вермахту на Заході отримало категоричне розпорядження прискорити підготовку 60-ої танково-гренадерської дивізії та негайно передислокувати її на Східний фронт. Протягом 1944 року цей процес не зупинявся й на превелике незадоволення військового керівництва, що планувало та готувало відбиття вторгнення, його завершення навіть не передбачалося.

6 листопада 1943 несподівано для Рундштедта, фюрер відправив на західні кордони Третього Рейху «лиса пустелі» — генерал-фельдмаршала Е.Роммеля, який мав безпосереднє завдання здійснити інспекційну перевірку готовності військ Вермахту до берегової оборони. Роммель розпочав з відвідання гарнізонів, що дислокувалися у Данії, потім у північній Німеччині та країнах Бенілюксу. Згодом його інспекційна група розпочала перевірку стану бойової готовності та готовності фортифікаційних споруд поздовж узбережжя Котантена, Бретані тощо. У кожному секторі берегової оборони, фельдмаршал ретельно вивчав становище й використовуючи свій величезний досвід бойових дій у Африці, готував пропозиції з побудови дієвої системи берегової оборони по всьому атлантичному узбережжю.

Вибір Роммеля на роль головного інспектора військ Вермахту з подальшим призначенням його на посаду командувача групою армій «В», викликало неабиякій інтерес та резонанс. По-перше, репутація фельдмаршала, як талановитого та блискучого керівника військових операцій, породила серед воєначальників надію, що Роммель безумовно буде здатний підготувати західний фронт до розгрому десанту союзників.

З іншого боку, поява генерал-фельдмаршала Роммеля у володіннях Рундштедта призводила останнього в стан розлюченості. Призначення фаворита фюрера на роль «врятувача» Західного фронту, ще раз підкреслювала факт, що Гітлер не довіряв повністю старому ветерану й це обважнювало взаємовідносини між двома представниками німецької військової еліти.

З призначенням фельдмаршала Роммеля на посаду командувача групою армії, серед німецького командування розповсюдилася думка, що в решті-решт Гітлер змінив своє відношення до Західного фронту, та почав реально оцінювати стан справ й головне — змінив концептуальні підходи до визначення тактики дій військ, що тримають оборону узбережжя. Якщо раніше фюрер наполягав на впровадженні заходів щодо побудови міцної непереможної позиційної оборони, то зараз він перейшов на традиційні для німецьких військових поняття мобільної оборони.

Німецькі підходи до побудови власної оборони на Заході та німецька військова думка стосовно ведення бойових дій, що послідкувала після вторгнення союзників до Нормандії, можуть розглядатися лише в контексті протиріч, що будоражили уми німецького командування. Спори в основному торкалися головного — яким все ж такі чином будувати оборону. Концептуальною проблемою влаштування міцної оборони поставало питання: будувати лінійну оборону поздовж усього узбережжя або створювати осередкові опорні пункти ешелоновані та розвинені в глибину; оборонна тактика статична, яка спирається на ці осередки оборони або маневрені дії мобільних сил; утримання кожної позиції до повного нищення або оперативне маневрування силами та засобами по фронту та в глибину в залежності від перебігу подій. Навіть два головних керівника: Рундштедт та Роммель не змогли прийти до порозуміння оборонної доктрини на Заході. Проблема оборони західних кордонів залишалася складною справою та практично невирішеною; як наслідок німецький Вермахт не мав чіткого та ясно висловленого плану дій на випадок вторгнення.

Гітлер щиро вірив, що «Атлантичний вал» може суттєво вплинути на плани союзників вдертися в Європу. Якщо лінія оборони буде дуже міцна, противник буде запросто розмазаній ще на береговій лінії протягом перших 24 годин. Рундштедт погоджувався з цим, наводячи аргументи, що десантні операції союзників на Дьєп та Сицилію підтверджують факт, що найнебезпечніший момент для десанту під час висадки — це перші години. Коли основні сили морського десанту зосереджуються біля берегової лінії, саме у цей час, флот та авіація обмежені у своїх засобах підтримати висадку. Водночас, досвід морського десанту в Салерно спростував цей догматичний висновок. Американці, з'ясувавши уроки своїх втрат, збалансували висадку таким чином, що противник зазнавав постійний вплив від вогню корабельної артилерії та ударів з повітря в тактичній та оперативній глибині берегової оборони німців. Одночасно, не вв'язуючись у затяті бої з гарнізонами опорних пунктів, десант просто проникав у міжпозиційні проміжки та, не гаючи часу, просувався вперед, залишаючи за собою незахоплені, але ж оточені й тому безпорадні ключові об'єкти оборони противника.

Bundesarchiv Bild 101I-292-1276-12, Nordfrankreich, Atlantikwall, Bunkerbau.jpg Bundesarchiv Bild 101I-299-1825-06A, Atlantikwall, Soldaten an Geschütz.jpg Bundesarchiv Bild 101I-364-2314-16A, Atlantikwall, Batterie "Lindemann".jpg Bundesarchiv Bild 101I-027-1478-15, Südfrankreich, Küstenbatterie.jpg Bundesarchiv Bild 101I-719-0240-05, Pas de Calais, Atlantikwall, Panzersperren.jpg

Тому, певні німецькі воєначальники рекомендували зосередити власні тактичні резерви якомога ближче до берегової лінії, тим самим уникнувши ймовірності ураження їх з моря та повітря, та активними діями безпосередньо в смузі висадки десанту, намагатися нанести максимальне ураження противникові, позбавляючи його можливості прорватися вглиб оборони. Якщо деякі підрозділи противника зможуть подолати цей перший рубіж оборони, його повинні знищувати оперативні резерви, що мають дислокуватися поза межами зони досяжності дійсного вогню кораблів союзників.

Рундштедт схилявся до цієї пропозиції та надав кілька правок до неї. По-перше, основний удар по морському десанту повинний наноситься, ще коли противник був на плаву й практично беззахисний. Якщо він таки висадився, негайно контратакувати ворога усіма силами та засобами. Якщо й це не призвело до його розгрому — терміново задіяти усі вогневі засоби, що мають бути ешелоновані в глибину оборони, намагаючись нанести йому максимальне ураження та тим змусити зупинити просування вглиб. В подальшому підключати до розгрому корпусні та армійські резерви. Контратаки силами тактичних резервів повинні розглядатися в контексті концепції статичної оборони, у той час, як контрудари силами корпусних та армійських частин уособлюють основні принципи мобільної гнучкої оборони. Поєднання таких способів дій було вимушеним, зокрема, через обмеженість сил та засобів, якими володів Вермахт на гігантському просторі атлантичного узбережжя, й тому, відповідно, робила неможливим обрання оптимального варіанту оборонних дій через вибір або статичного варіанта оборони або зосередження великих резервів військ та сил.

Виходячи з цього, Рундштедт усе більш схилявся до думки дати генеральний бій морському десанту безпосередньо на береговій лінії. Для впровадження в життя цій ідеї фельдмаршал розпорядився зосередити основну частину резервів поблизу від узбережжя, що повинні оперативно діяти за обстановкою. Це, у свою чергу, вимагало наявності величезної кількості транспортних засобів, проте, як раз цього у Вермахті майже не було. У своєму жовтневому рапорті Гітлеру, генерал-фельдмаршал доповідав, що сучасний стан військ та особливо техніки дозволяє зробити припущення, що за обома критеріями противник буде переважати сили Вермахту. Тому він, проаналізувавши основні варіанти дії, прийшов до висновку, що розгром сил вторгнення, які намагаються висадитися на західному узбережжі, можливий лише в тому випадку, якщо противнику буде нанесене певне ураження на шляхах висування морем. Також, Рундштедт наполягав на тому, що він повинен мати сильний та мобільний резерв, щонайменш армію, яка буде діяти за його особистим викликом на випадок вторгнення. Точку зору старого фельдмаршала поділяла більшість генералітету, що діяла на Заході. У першу чергу це було пов'язано з тим, що на їх думку, не має ніякого значення наскільки міцно буде влаштований «Атлантичний вал», подолати його — лише питання часу. Ключовою проблемою залишалося — як, де й яким чином зосередити або дислокувати мобільні резерви, які зможуть адекватно діяти на випадок вторгнення.

Залп РСЗВ по морських цілях. 1944

Що стосується планів застосування берегових укріплень, то тут Рундштедт наполягав на тому, що кожний фортифікаційний об'єкт на береговій лінії мусить битися окремо не жаліючи власних сил та життя. Це призведе до послаблення противника та надасть основним силам час на зосередження та підготовку до контратаки. Фельдмаршал вимагав зосередження берегових військ на цих ключових об'єктах й диктував: «ніякого розосередження сил, ніякого дроблення компонентів, мені не потрібний рідкий суп».

Командир 84-го армійського корпусу генерал артилерії Еріх Маркс доповідав, що наявного складу його сил, навіть якщо зробити припущення, що кількість особового складу та техніки буде подвоєна, не призведуть до того, що вони будуть здатні тримати міцну оборону на кожній ділянці його сектора відповідальності. Замість обладнання дорого стоячих міцних фортифікаційних укріплень капітального планування він запропонував створити розвинену мережу невеликих інженерних загороджень, посилених мінними полями, завданням яких буде не зупинити або зірвати наступ противника, а примусити його розтрощити свої сили на етапі подолання цих перешкод, а тим часом надати можливості військам Вермахту підійти до берегових ліній.

До кінця 1943 року спори з приводу яким чином будувати таки оборону так й не прийшли до єдиного порозуміння. Подвійна позиція Рундштедта з приводу на те, що війська повинні максимально довго утримуватися на позиціях фортифікаційних споруд та одночасно будуть мати величезну кількість мобільних резервів, створювала суперечливе порозуміння у головних виконавців — командирів та командувачів на містах. План берегової оборони підготовлений начальником штабу ОВ «Захід» генералом Блюментріттом передбачав 4 стадії ведення операції: перша — максимальне ураження противника, що наближається до берегу силами флоту, авіації та вогнем берегових батарей; друга — етап битви безпосередньо на березі; третя — бій між військами берегової оборони, тактичними резервами та військами вторгнення, що подолали першу смугу оборони Вермахту; четверта, заключна — розгром морського десанту силами оперативного резерву та скидання його в море.

План був затверджений Гітлером та ОКВ. Проте, через кілька місяців командування групою армій було покладено на генерал-фельдмаршала Е. Роммеля, який дуже песимістично розглянув цей варіант дій, в особливості ту його частину, яка передбачала «браві» атаки та маневри під вогнем з моря та бомбардуванням з повітря при повному пануванні союзної авіації. В момент, коли вважалося, що запропонований характер протидії противникові знайшов підтримку у височайших ешелонах Третього Рейху, на практиці новий командувач проголосив, що це лише «загрозливі фантазії».

Німецькі мінні загороджувачі ставлять міни в протоці Ла-Манш

Безпосередня підготовка до відбиття вторгнення[ред.ред. код]

Німецька військова стратегія на 1944 рік базувалася на усвідомленні факту, що Третій Рейх більш не в змозі вести рішучі наступальні дії на сході й зростаюча міць західних союзників дозволяла зробити висновок, що вторгнення у Європу коїться до кінця цього року. Перспектива вторгнення противника на Заході «тисячорічного Рейху» створювала величезний ризик для Німеччини, та водночас залишала надію, що є можливість перетворити поразку в перемогу. Якщо німці не зможуть зупинити висадку на континент, наступний удар буде у саме серце Рейху, однак, у випадку розгрому морського десанту на узбережжі, союзники ще довго не зможуть організувати повторний напад й Рейх має шанс виграти час та перенацілити проти Червоної армії щонайменш 50 дивізій.

Визначаючи колосальну перевагу воєнного потенціалу західних союзників, керівництво Вермахту визнавало, що у них є лише один шанс, й скористатися ним потрібно якомога скоріше. Зосередження максимальної кількості сил та засобів на головному напрямку вторгнення набувало життєвої важливості.

Але, німці не мали ніяких стовідсоткових гарантій та інформації, де саме планується вторгнення англо-американських сил. Війська Вермахту на Заході були розкидані поздовж атлантичного узбережжя на величезній площі від Норвегії до кордонів з Іспанією, значна частка дислокувалася всередині окупованих країн. Однак, основні припущення щодо напрямку висадки були сконцентровані біля Ла-Маншу, головним чином напроти Па-де-Кале. Аналізуючи розвідувальні дані, ОКВ прийшло до висновку, що усі ознаки підготовки вказують саме на цей регіон в ролі ймовірного напрямку відкриття Другого фронту. Однак, сумніві залишалися.

Абвер докладав неймовірних зусиль, щоб дізнатися, де конкретно противник планує нанести вирішальний удар. Так, німецька агентура сповіщала про гігантські масштаби підготовки союзників до вторгнення, за їх даними чисельність усіх засобів перекидання військ морем перевищувала у 10 разів, розрахункову, що штаб Деніца прогнозував для висадки через Канал. Це створювало підозри, що можливо союзники будуть намагатися висадитися в іншому місті. Настороженість посилилася, коли 22 січня 1944 союзники здійснили висадку морського десанту в Анціо. Верховне командування Вермахту тривожно розцінювало це як ознаку того, що на них чекає серія другорядних морських десантів на гігантському просторі від Норвегії до Біскайської затоки й по всьому середземноморському узбережжю. Генерал Йодль підозрював, що це перша з такої низки операції й спрямована вона на розпилення зусиль Вермахту по всьому європейському театру війни, який ніяким чином не здатний боротися з багатьма напрямками одночасно. Водночас, союзники замислили скористатися цим та з мінімальним ризиком вдертися до Європи через Ла-Манш. Німці настільки серйозно сприймали ці події, що у лютому буквально видерли зі складу командування на Заході 2 піхотні дивізії та спрямували їх на південне узбережжя Франції у розпорядження командувача 19-ої армії, а 9-у танкову дивізію СС закріпили в якості армійського резерву в районі Авіньону.

Найбільшим розчаруванням для німецької сторони в ситуації, яка складувалася, стало те, що вони реально оцінювали становище й здавали себе справу в тому, що при будь якому розвитку подій, Вермахт не здатний адекватно відреагувати на загрозу. Зокрема ситуація на Сході диктувала свої вимоги й бажання тримати величезну кількість військ незадіяними — було недозволеною розкішшю, тому у березні ОКВ скасувало свої попередні плани дії на випадок вторгнення й вирішило діяти за обставинами.

Криза на східному фронті зростала неймовірними темпами, колишні союзники один за одним намагалися втекти від колись могутнього Третього Рейху. Німецька війна на Сході жерла дивізію за дивізією. Незважаючи на власну директиву Гітлер продовжував висмикувати формування з Данії, Франції тощо та спрямовувати їх на Схід. Ситуація досягла пику, коли 26 березня 1944 особисто фюрер віддав наказ на перекидання 2-го танкового корпусу СС з 9-ою та 10-ою танковими дивізіями з Франції на допомогу 1-ій танкової армії, що зазнавала катастрофи в боях в Галичині. З танкових військ на Західному фронті лишилася одна 21-а танкова дивізія. Після війни багато істориків прогнозували, що якби англо-американці розпочали вторгнення у цей час, вони досягли б максимального успіху. Весною 1944 угруповання Вермахту на західному театрі дій було найслабкішим за всю свою історію.

Найкращими військовими формуваннями в складі сил на Заході були німецькі повітряно-десантні війська. Наприкінці 1943 Герінг запропонував Гітлерові створення двох парашутних армій загальною чисельністю 100 000 десантників, що мають формуватися з еквівалентним статусом еліти, як Ваффен-СС, й мати подібну систему добору, комплектування, озброєння та підготовки. ОВ «Захід» отримав до початку вторгнення 3-ю та 5-у парашутні дивізії та окремий 6-й парашутний полк зі складу 2-ої дивізії. Ці формування були укомплектовані за рахунок тільки молодих хлопців — добровольців (середній вік солдатів 6-го полку був 17,5 років), відмінно озброєнні, треновані та підготовлені, мали неймовірно високий моральний дух й в боях зарекомендували себе як першокласні елітні з'єднання. Єдиною проблемою залишалися труднощі з транспортом — 6-й парашутний полк мав лише 70 автомобілів 50 різних моделей.

Значну силу становили панцер-гренадерські та танкові дивізії.

За станом на 1 червня 1944 у розпорядженні генерал-фельдмаршала Рундштедта було 58 бойових дивізій, з яких 33 були дивізіями берегової оборони або резервними, з обмеженими бойовими можливостями. 24 дивізії відносилися до формувань першої категорії, 13 — піхотних, 2 — парашутні, 5 — танкових, 4 — танкові та панцер-гренадерська дивізії СС.

Разом з цим головною слабкістю німецької оборони на Заході була не наявність військ, їх укомплектованість, бойовий досвід та тощо. Основною невирішеною проблемою відсутність єдиного командування, яке повинно було відповідати за усі стадії планування, підготовки та реалізації на практиці головного замислу оборони. Рундштедт, незважаючи на усю повноту влади над сухопутним компонентом не мав ніяких важелів командування на повітряні та військово-морські сили. 3 повітряні корпуси очолював генерал-фельдмаршал Люфтваффе Хюго Шперрле, командувач 3-го повітряного флоту Рейху, який у свою чергу підпорядковувався ОКЛ. Одночасно, оперативне угруповання Кригсмарине «Захід», на чолі з адміралом Теодором Кранке було поза межами повноважень Heer та перебувало у владі ОКМ. Більш за це, управління повітряними силами ускладнювалося тим, що повітряно-десантні війська входили до угруповань наземних сил, проте адміністративно підпорядковувалися 3-му флоту, а частини протиповітряної оборони зі складу 3-го корпусу ППО також мали подвійне управління. У свою чергу, флоту підпорядковувалися наземні частини берегової артилерії з їх вогневими позиціями, фортифікаційними укріпленнями, не кажучи вже про решту елементів інфраструктури Кригсмарине, як то, базами, гаванями, маяками, які так чи інше також входили в суцільну систему берегової оборони. Вогонь по морським цілям керувався морським командуванням, а з висадкою ворога на берег його знищення переходило під юрисдикцію сухопутних військ.

Війська охорони, що були у підпорядкуванні представників військової адміністрації на території окупованих західних країн, також мали двояку систему управління військами.

До всього цього нагромаджування керівників, представників та командирів додавало масла у вогонь те, що навіть у наземному компоненті не існувало єдиноначальності. З призначенням Гітлером Роммеля на посаду командувача групою армій «В», на його штаб була покладена відповідальність за успіх фази відбиття наземного вторгнення противника. Роммель очолив 2 польові армії: 7-у та 15-у й «Командування Вермахту в Нідерландах».

Однак, суперечки, що існували через погляди двох воєначальників на концептуальні підходи до організації оборони узбережжя, перетворювали усі зусилля на марні. Зрештою, й найбільш важливо, як усі генерал-фельдмаршали Вермахту, Роммель мав право напряму звертатися до Гітлера, що він неодмінно робив. Й цей привілей був особливо важливим через погляд на взаємини персоналії на Західному фронті. Фактом залишається те, що після січня 1944 Роммель став домінуючою фігурою на Заході з диспропорційним впливом його формального командного авторитету.

Останні місяці перед початком вторгнення західних союзників Гітлер приділяв недостатньо уваги цьому стратегічному напрямку. Неспроможність фюрера чітко визначити задачі та сфери відповідальності ключових гравців на фронті, й тим самим забезпечити надійне керівництво військам та силам у випадку операції, призвели до краху всього стратегічного напрямку.

Варто відмітити також те, що фельдмаршал Роммель прибув у Західну Європу лише за кілька місяців до вторгнення. Він не брав участі у попередніх підготовчих заходах, розробляючи плани протидії союзникам, не долав труднощі з комплектуванням формувань, що входили до складу його сил, не планував та не будував фортифікаційні споруди поздовж берегу, й не страждав він дефіциту будь яких сил та засобів. «Лис пустелі», з його величезним досвідом битв у Північній Африці, не мав висококласних військ, які були у його розпорядженні на той час й змушений був користатися усіма цими критеріями якомога краще та ефективніше.

Підготовка військ до вторгнення[ред.ред. код]

14 січня 1944 до Лондона прибув генерал Ейзенхауер для прийняття на себе повноважень Верховного Головнокомандувача союзних експедиційних сил в Європі. З його появою, робочий режим та в цілому характер підготовки набув нового акценту. Якщо раніше увесь ритм підготовки носив якісь відбиток незавершеності, то зараз будь-кому стало зрозуміло — вторгнення відбудеться й це абсолютно пріоритетне завдання, решта відходить на задній план.

23 жовтня 1943 генерал-лейтенант Омар Бредлі прибув очолити командування над усіма американськими військами, що готувалися до операції на Британських островах. З цих з'єднань та частин незабаром була сформована 1-а американська армія.

Завантаження LCT на важкий танко-десантний корабель LST портовим краном

2 січня 1944 на острови прибув командувач сухопутними військами союзників на етапі стратегічної операції — фельдмаршал Б.Монтгомері.

Тим часом війська й сили продовжували нарощування своїх зусиль з підготовки до «Дня Д». Американський військовий флот сумісно з британськими Королівськими ВМС завершували процес формування бойових компонентів, що мали брати участь у забезпеченні висадки морського десанту. Загальне керівництво усіма морськими силами на себе перебрав британський адмірал сер Бертрам Рамсей. Для безпосереднього вторгнення до Нормандії союзники створили 2 основні оперативні групи: американці створили Західне оперативне командування ВМС — основу якого складав знов створений 12-й флот під командуванням адмірала Гарольда Старка. Для забезпечення висадки з бойових кораблів була організована 122-а оперативна група під керівництвом контр-адмірала Алана Кірка, у свою чергу 11-а оперативна група включала усі амфібійні сили США.

У свою чергу британці створили Східне оперативне командування ВМС, до складу якого увійшли _____.

У повітряному просторі усі операції, за винятком завдань стратегічного бомбардування, були покладені на британського маршала ВПС Ли-Меллорі.

З початку підготовки операції питання бойової підготовки військ розглядалися в контексті того, що дивізії будуть прибувати в більшості своєї підготовленими та такими, що будуть мати бойовий досвід. Проте, з початком безпосередньої підготовки піхотних та танкових формувань, а також спеціальних військ з'ясувалося, що специфіка морської десантної операції накладала свій відбиток на характер тренувань та навчання. Протягом більшості 1943 року було обмаль практичних тренувань, й лише у вересні 1943 у Вулакомбе (англ. Woolacombe) був відкритий спеціальний штурмовий тренувальний центр для відпрацювання військами дій в бою на практиці. Однак, незважаючи на намагання командування пропустити крізь цей тренувальний центр максимальну кількість частин та підрозділів, далеко не усі змогли здобути практики.

Тому, незважаючи на 3 роки підготовки, майже 10 місяців інтенсивної бойової виучки, багато квестій щодо готовності формувань не були відпрацьовані належним чином.

Більшість питань, що виникало, стосувалися в першу чергу виконання власно бойових завдань. Шикування бойових порядків, у якій послідовності, якими напрямками, де та багато інших турбували як командування, так й особовий склад. Чи буде вторгнення вночі або вдень!? Навіть це просте питання було остаточно визначене безпосередньо перед початком вторгнення.

Разом з цим, керівництво операцією ще не завершило процес планування й основні спори розпалювалися навколо ідеї Монтгомері збільшити загальний фронт зони вторгнення за рахунок висадки додаткових сил на західному березі річки Вір, тим самим створивши передумови для скорішого захоплення Шербура.

Але більш всього проблем виникало, як завжди, з отриманням та цільовим розподілом десантно-висадочних засобів. Ретельно проаналізувавши стан справ, Монтгомері та начальник штабу сил вторгнення генерал Сміт прийшли до висновку, що успіх висадки буде напряму залежати від наявності засобів висадки. Тому, вони запропонували перенацілити транспорт з Середземного моря на операцію «Оверлорд», що у свою чергу спричиняло відмовлення від виконання операції «Анвіл» на півдні Франції. На початку січня, коли генерал Ейзенхауер прибув на місце й вивчив ситуацію, він після тривких коливань був змушений також погодитися з висновком, що на користь вторгнення до Нормандії, союзники повинні поступитися висадкою у Тулона та перекинути транспортні засоби на північ. До того ж, підтримка пропозиції фельдмаршала Монтгомері, щодо збільшення чисельності сил вторгнення, спричинила резонне питання — яким чином доставляти ще й ці війська.

Через тиждень після прибуття Верховного Головнокомандувача до своїх військ, він надіслав листа до Об'єднаного штабу союзників з вимогою забезпечити сили вторгнення ще значною кількістю додаткових десантно-висадочних засобів, а саме: 72 LCI (L), 47 LST та 144 LCT.

Однак, одночасно Ейзенхауер всіляко продовжував відстоювати виконання плану операції «Анвіл», аж за рахунок переносу дати вторгнення в північну Францію на червень, навіть враховуючи загрозу втратити можливість висадки в добрих погодних умовах. Протягом лютого, Об'єднаний штаб продовжував відпрацювання плану операції вторгнення до Франції з двох сторін, все-таки потенціальні можливості союзників на той час для одночасного вторгнення на двох стратегічних напрямках були дуже обмежені. Більш того, якщо раніше планувальники працювали над розрахунками, базуючись на підйомі 4-х дивізій морським транспортом та 2-х повітряно-десантних літаками, то зараз після уточнення завдань штаб відпрацьовував завдання для 5 дивізій, що підуть морем, а також 4 бронетанкових бригад, 5 полків самохідної артилерії, підрозділів інженерних військ, командос та інших. До розрахунків також були включені 2/3 дивізії другого ешелону, що мають бути завантажені на десантно-висадочні засоби й були готові до негайної висадки за викликом. Решта військ другої хвилі (повноцінна дивізія та 1/3 дивізії) за підрахунками зможуть бути перевантажені та висадитися на берег лише на «День Д+2». Чисельність сил вторгнення, що вимагала завантаження на морський транспорт склала 174 320 особового складу та 20 018 одиниць техніки. Об'єднаний Комітет начальників штабів союзників запропонував скорочення на 21 560 чоловік та 2,5 тис. зразків озброєння та техніки. На що командування 21-ої групи армій виступило з суворою критикою, наполягаючи на тому, що оператори базуються в основному на проблемах логістики, а ні на тактичній доцільності цих заходів. До речі, вищий штаб не розглядав таку обумовленість, що командос, які мали завдання захоплення або знищення окремих важливих об'єктів, будуть діяти автономно, й тому, для них мають бути виділені власні засоби пересування.

У сукупності усі ці фактори врешті решт зруйнували надії Д.Ейзенхауера поєднати висадку військ у Нормандії та північній Франції. 26 лютого Верховний Головнокомандувач телефонував генералу Дж. Маршаллу, доповівши йому, що виконання плану операції «Анвіл» не видається можливим й запитав спрямувати усі можливі сили, у першу чергу десантно-висадочні засоби на реалізацію «Оверлорд». Незабаром Об'єднане командування союзників прийшло до того ж висновку та надало статус пріоритетності північній Нормандії, як єдиній та головній стратегічній цілі на першу половину 1944 року.

Розробка плану «Нептун»[ред.ред. код]

З визначенням статусу та важливості «Оверлорд», планувальники Об'єднаного штабу змогли приступити до деталізованої розробки плану висадки морського десанту, що отримав назву — операція «Нептун». Офіцери-оператори відпрацювали неймовірно складний, проте дуже скрупульозний план вторгнення, який повинен бути реалізований в «День Д». Чорновий варіант включав у себе усі завдання, що покладалися на сухопутний, морський та повітряний компоненти сил вторгнення, кожному полку була визначена ділянка висадки, командос, рейнджери та повітряний десант отримали свої цілі, приблизний розрахунок десантно-висадочних засобів з визначенням кількості особового складу, техніки, військових запасів додавався до кожного елементу плану. Артилерія ВМС отримала первинні нариси плану вогневого ураження позицій берегової оборони противника, а також її дії з вогневої підтримки військ у випадку контрударів німецьких військ.

25 лютого американці, а 20 березня 1944 британці надали на розгляд перші відпрацьовані плани висадки.

Оцінка противника[ред.ред. код]

Підготовка Вермахту до відбиття вторгнення. Кулеметний розрахунок з MG-42. Червень 1944
Підготовка Вермахту до відбиття вторгнення. Німецький солдат з протитанковою зброєю PIAT

Первинна оцінка противника базувалася на тому, що виходячи з припущення, що Вермахту не вдасться значно наростити свої сили до початку операції «Нептун» й в цілому їх загальний стан та диспозиція залишаться незмінними. За попередніми прогнозами німецьке командування буде мати від 40 до 53 дивізій на території Франції та Бенілюксу, й максимум, якого воно може досягти до початку вторгнення буде 60 розрахункових дивізій. Резерви Рундштедта оцінювалися як 10 танкових та танко-гренадерських дивізій та від 14 до 17 піхотних й парашутних дивізій. Однак, лише 3-4 важких та 2 піхотних дивізії можливо було віднести до дивізій першої категорії.

У травні 1944 отримані розвідувальні дані підтвердили ці дані, чим заспокоїли союзників, з приводу можливостей противника наростити свої сили в смузі висадки морського десанту. Більше половини цього угруповання противника складали дивізії так званої другої категорії, в основному дивізії берегової оборони або піхотні формування обмежені в силу об'єктивних обставин у бойових можливостях.

Виходячи з аналізу загальних відомостей розвідки та оцінки характеру ймовірних дій противника, союзне командування опрацьовувало перші нариси завдань для підрозділів та частин вторгнення. Широко розпропагована Геббельсом «нездоланна суцільна оборона» Атлантичного валу була відома розробникам плану вторгнення й тому, штаб реально володіючи обстановкою знав, який приблизно характер дій слід очікувати від німецьких командирів. Скептично оцінюючи можливості берегових сил зірвати висадку морського десанту на берег по всьому фронту вторгнення, союзники усе ж таки передбачали, що події головним чином розгорнуться на самому етапі висадки, й що спротив німецьких військ, що спираються на фортифікаційні споруди, буде повносилим та затятим. Головною проблемою постало, як не вв'язуючись у ці сутички, прорватися далі вглиб ворожих позицій, до того, як він зможе підтягнути свої тактичні, а в подальшому й оперативні резерви.

Щодалі більше поставали питання максимального придушення вогневих засобів Вермахту, що дислокувалися біля узбережжя. Пряму заінтересованість планувальників викликали позиції важкої берегової артилерії. За оцінками, найсерйознішими засобами вогневого ураження противника в смузі вторгнення американського десанту були 4 батареї 155-мм гармат (24 системи) та 2 батареї 240-мм гармат, що мали можливість нанести істотне ураження кораблям та суднам з десантом. Загалом, артилерійські засоби оцінювалися в 73 одиниці стаціонарних артилерійських систем, не враховуючи пересувні або самохідні установки, зокрема 170-мм німецькі гармати, що були здатні вести стрільбу на відстань до 30 км.

Починаючи з лютого 1944 інтенсивність фортифікаційних робіт німців поздовж узбережжя значно зросла. 20 лютого повітряна розвідка доставила перші зображення, на яких союзники побачили, що придатні для висадки повітряного десанту майданчики та ділянки були насичені протидесантними загородженнями. Також стрімко зростав темп спорудження міцних укріплень на найбільш загрозливих з точки зору німецького командування плацдармах. Так, неподалік від запланованої зони висадки морського десанту біля Кіневіль на східному березі Котантену був зведений подвійний 2-х кілометровий ряд металевих тетраедрів та протитанкових їжаків лише за 4 доби. Уся зручна площа біля берегової лінії насичувалася різнорідними перепонами, багато з яких посилювалися мінними полями та мінами-пастками.

Однак, коли планувальники операції аналізували «час Ч» та розраховували ступінь загрози цих загороджень для морського десанту, вони з'ясували, що користуючись 3-х годинним проміжком між часом припливу та відпливу в травні-червні, війська встигають проскочити ці перепони та зачепитися за берег. Разом з цим, будь які зупинки у виконанні плану висадки можуть призвести до дуже серйозних наслідків.

Оцінюючи інші бойові можливості противника, англо-американський штаб, на відміну від бойового потенціалу сухопутного компоненту, який мав дуже високий ступінь виучки, ледве не ігнорував вірогідність впливу повітряних та військово-морських сил Вермахту, через приголомшуючу перевагу союзних флоту та ВПС. Кригсмарине мали від 50 до 60 торпедних та артилерійських катерів, а також до 130 підводних човнів океанського типу, що базувалися у відносній близькості до Нормандії, які противник міг задіяти під час переходу морем, однак, за попередніми розрахунками вони не створювали критичної загрози для морського компоненту. На морі головною загрозою вважалися лише мінові загородження.

Люфтваффе за даними розвідки та попередньою оцінкою незначно наростили свою міць на Західному фронті, й могли здійснити від 1 000 до 1 800 літако-вильотів у «День Д», що на фоні повного панування в повітрі союзників також не створювало серйозної загрози морському десантові. Помітну втрату військово-повітряним силам Третього Рейху завдавали постійні та методичні стратегічні удари союзної бомбардувальної авіації протягом попередніх місяців, коли майже усім важливим об'єктам Люфтваффе був нанесений суттєвій збиток.

Оцінка району вторгнення та цілей[ред.ред. код]

Після прийняття рішення на вторгнення в Нормандії на теренах між естуаріями річок Сена та Вір, перед розробниками операції постало питання вибору зручних плацдармів та ділянок місцевості, що найбільш придатні для дій морського десанту. Варто відмітити, що під час планування операції «Раундап», було вже визначено 3 пляжі, що найбільш відповідали вимогам. Водночас, з прийняттям змін до плану та розширенням фронту вторгнення офіцери оперативного управління зіткнулися з проблемою пошуку інших ділянок щоб задовольнити масштаби вторгнення. В особливості, це питання гостро постало під час розробки плану висадки для американських військ, що мали висаджуватися за межами дії основних сил, на північно-західному березі річки Вір.

Територія півострову Котантен у північно-західній Франції, насичена бокажем.

Топографічна оцінка районів вторгнення визначила наступні особливості місцевості, що мали вплинути на деталі розробки операції. Так, для 3-х британських дивізій плацдарми були на сході від Бессін біля Кану й були дуже зручні для морського десанту. До того ж, поля насичені бокажем, були значно південніше й надавали можливість британцям діяти танковими підрозділами на першому, найбільш відповідальному етапі вторгнення. Більш цього, прилеглі фермерські ділянки були зручні в подальшому для влаштування передових польових аеродромів, якими могла скористатися союзна авіація. Тому, за планом вторгнення, британці, діючи сумісно з канадськими військами повинні захопити в перший же день ключові об'єкти — міста Байо та Кан, й просунутися якомога південніше та південно-східніше. Таким чином, оволодів найбільш важливими транспортними вузлами, з'єднання Об'єднаного королівства перерізали шляхи підходу німецьких резервів на півострів Котантен й надавали змогу американцям, що діяли праворуч, закріпитися на своїх плацдармах. А в подальшому американські дивізії мали свою головну ціль — захоплення великого морського порту Шербур.

Для посилення висадки з моря британських та канадської дивізії, Монтгомері збільшив чисельність повітряного десанту до дивізії, що мала діяти у взаємодії з піхотою та утримати ключові мости через Орн та Канський канал. Захоплення Кану визначалося на усіх рівнях командування, як найголовніше завдання для британців, тому що оволодіння цим містом відкривало шляхи для подальшого просування союзників у загальному напрямку на Париж.

Значно складніше були справи в смузі вторгнення американських військ, по-перше, для дивізії, що висаджувалася на плацдарм у Сен-Лоран-сюр-Мер (в подальшому отримав назву плацдарм «Омаха»). Критичні топографічні умови в районі Бессін диктувалися наявністю річки Ор, що протікала з району бокажів крізь Байо та потім поверталася на захід паралельно береговій лінії до Ізіньї, де збігалася з Вір й далі в Канал. Ор мала найнижчі берега й прямувала серед заболочених плоских долин, що рясніли штучними каналами, які легко перетворювалися на нездоланні перепони у випадку перекриття річних дамб й створювали біля узбережжя рукотворний півострів. Цей «півострів» мав ширину від 2,5 км на сході до 8 км у західній частини й був блокований від основного континенту, маючи лише вузьку смужку суходолу між В'єрвіль-сюр-Мер та Сен-Лоран-сюр-Мер, якою могли скористатися сили вторгнення. По цьому відрізку суши проходила головна транспортна артерія Нормандії — шосе Париж-Шербур.

Тому, перед американцями постало проблематичне завдання: якимось чином оволодіти цим сектором та подолати його до того, як німці встигнуть затопити іригаційну систему й блокують союзників на узбережжі, позбавив їх можливості вийти на оперативний простір.

Водночас, неймовірно важлива роль захоплення Шербуру призвела до того, що було прийняте рішення про висадку ще одного американського десантного угруповання на захід від гирла Карантанського каналу. Однак, географічні умови зони вторгнення не надавали союзникам позитивного настрою. Район запланованої висадки військ, що у подальшому отримав назву «Юта», також мав дуже складні географічні властивості місцевості. Непрохідні затоплені ділянки прямо за пляжем з рідкими виходами з них вглиб півострову, розгалужена мережа річок Мердерет та Дув, наявність мережі іригаційних каналів завдавали багато клопоту при плануванні операції. Розробники операції ретельно розраховували шанси цієї дивізії швидко подолати загрозливі прибережні райони та просунутися північно-західніше з подальшим оволодінням ключовим морським портом у Шербурі.

В цілому до уваги планувальників також постала проблема реальності подальшого просування американських військ на півострові Котантен у західному та північно-західному напрямках. Півострів був надмірно насічений густими заростями — бокажем, болотами й мав лише 3 вузькі смужки суходолу на яких розміщалися шосейні дороги. Німці могли легко обороняти ці рубежі, створюючи міцні опорні пункти, затоплюючи низини місцевих річок та уповільнюючи наступальний рух американців вглиб півострову. Фізичні властивості території явно сприяли обороні Вермахту.

Тому, чим більш штаб стикався з реаліями на запланованих зонах висадки, оцінюючи сили противника та в особливості властивості району вторгнення, тим більш підтримки знаходила пропозиція Монтгомері посилити загальну чисельність сил вторгнення з 3-х дивізій до 5-ти, що мають висаджуватися морем й щонайменш 3-х повітряно-десантних для підтримки морського десанту. Звідси висадка британського повітряного десанту біля Кану та американського біля Сент-Мер-Егліз ставили за мету всіляко сприяти військам з моря утриматися на захоплених плацдармах шляхом міцного утримання мостів, дамб, виходів з пляжів тощо.

Це рішення спровокувало жаркі суперечки серед розробників плану операції. Досі союзники не мали практичного бойового досвіду десантування значних сил повітряного десанту в настільки чутливих умовах. Десантування на Сицилію виконувалося в дуже сприятливих умовах, при наявності морально нестійкого та дезорганізованого противника та сприятливіших географічних властивостях місцевості в районах висадки десанту. Однак, операція завершилася майже провалом. Проте, нагальна необхідність опанування зручним морським портом, на який покладалися експертами логістики плани щодо забезпечення постачання усіх сил вторгнення, а таким найближчим портом був лише Шербур, переважила усі ризики та змусила союзне командування прийняті доконечне рішення. Американцям визначалося головне оперативне завдання — захоплення Шербуру якомога швидше.

Розробка плану повітряно-десантної операції[ред.ред. код]

Під час розробки перших планів, генералу Моргану було надано право планувати застосування 2-х повітряно-десантних дивізій. Однак, будучи дуже обмеженим у кількості транспортних літаків, він розраховував десантувати лише 2/3 одної дивізії плюс 7-9 парашутних батальйонів для сприяння захвату міста Кан та найбільш важливих об'єктів. На Квебекській конференції союзники погодилися на збільшення масштабу висадки військ, однак це не привнесло спокою серед розробників операції. До самого останнього моменту на самому високому рівні йшли гарячі спори не з приводу як краще застосувати повітряно-десантні війська, а з ключового питання — чи потрібно їх застосовувати взагалі. Оператори, приймаючи до уваги попередній досвід десантувань прийшли до висновку: «надмірна залежність повітряного десанту від багатьох критеріїв не призведе їх зусилля до потрібного результату, й більш того може спричинити катастрофічні наслідки для сухопутних військ».

Однак, на щастя для повітряного десанту, ані Верховний Головнокомандувач, ані інші високопосадовці не підтримали цей висновок. Генерал Маршалл писав: «цінність внеску повітряного десанту в операції „Оверлорд“ буде неймовірна, й сприяє нашим намаганням швидко захопити та утримати ключові об'єкти».

З іншого боку перед десантними військами постала проблема доставки їх на поле бою. У лютому, логістики оголосили, що наявна чисельність транспортних засобів та екіпажів може задовольнити десантування лише 1 та 2/3 десантних дивізій. Спочатку було прийнято рішення здійснити висадку 101-ої дивізії поза плацдармом «Юта», для забезпечення успіху силам з моря, а також 2-х парашутних бригад 6-ої британської повітряно-десантної дивізії для захоплення важливих мостів через Орн. Згодом, з надходженням нових сил та засобів було вирішено посилити повітряний десант на Котантен та десантувати 82-у дивізію в районі Сен-Ло-д'Урвіль з метою блокування коридору між Шербуром та Сен-Ло по західному узбережжю півострова.

Однак це не стало остаточною крапкою в плані застосування десанту. Наприкінці травня, розвідка союзників здобула відомості, що німецька 91-а авіапольова дивізія передислокована саме на заплановані майданчики приземлення. Американцям довелося вносити корективи до планів та перенацілити 82-у повітряно-десантну значно східніше в район Сент-Мер-Егліз, а 101-у десантувати у районі, що лежав безпосередньо за плацдармом «Юта».

Вивантаження британських танків «Шерман» з LST

План подальших дій[ред.ред. код]

При попередньому плануванні завдань було визначено, що після того, як VII-й та V-й американські корпуси, що висаджуються на берег зможуть утримати захоплені плацдарми, перед ними ставилося завдання з'єднатися між річками Вір та Таут. Спочатку навіть завданням на «День Д» для обох американських корпусів визначалося захопити Карантан та Ізіньї-сюр-Мер відповідно.

Згодом, ретельно вивчив обстановку та оцінив власні можливості, американці прийшли до висновку, що ці задачі дуже амбіційні. Обмежилися на тому, що 101-а повітряно-десантна дивізія захоплює мости через водні перешкоди та тим самим, забезпечує з'єднанням VII-го американського корпусу можливість при сприятливих умовах атакувати місто з ходу. У відношенні до Ізіньї чіткого наказу, що визначав захват міста у перший день не було, але ставилося завдання захопити його якомога скоріше. Чи зможе армійський корпус це зробити не було найголовнішою проблемою. Критичним завданням для V-го корпусу було утримати плацдарм «Омаха» та не допустити його захоплення німецькими військами. Й вже в подальшому командування було занепокоєне питанням захоплення важливих міст й з'єднанням із сусіднім корпусом.

Далі, VII-й корпус мусить максимально розширити плацдарм зони висадки у південному Котантені, поступово просуваючись на північний захід та захід у загальному напрямку на Шербур. На лінію Сен-Ва-ла-Уг — Валонь — Сен-Совер-ле-Віконт планувалося вийти на «День Д+2». Дедалі, 4-а піхотна дивізія у взаємодії з 90-ою, й згодом з 9-ою дивізіями виконували завдання щодо захоплення Шербура. Цей етап операції, враховуючи оборонні приготування німців у морському порту, а також супутні завдання щодо зачищення вивільненої території, планувалося завершити на «День Д+15».

У той час, як VII-й корпус отримав завдання із захоплення Шербуром, V-й корпус у взаємодії з XIX-м корпусом мав задачу просуватися на південь вглиб Бокажа до рубежу ЛессеПер'єСен-Ло. Із завершенням вивільнення Котантену від військ противника, 1-а американська армія силами 3-х корпусів (V-й корпус, VII-й корпус, XIX-й корпус) розвиває подальший наступ у загальному напрямку на південь й на «Д+20» виходить на рубіж Авранш — Домфрон, створюючи передумови для подальшого нарощування зусиль на південь та південний захід. На цей час 3-я армія буде зосереджена на французький землі й зможе продовжити розвивати успіх в напрямку на Бретань. Часткою сил 1-а група армій США продовжить звільнення Бретанського півострову від німецьких військ, водночас решта сил розвиває наступ на схід — виходячи на запланований рубіж річки Луара.

Для британців головним завданням залишалося міцне утримання захоплених плацдармів та рубежів й найважливіше — не допустити прориву оперативних резервів Вермахту в смугу дій американських військ. З оволодінням Каном 2-а британська армія поступово просувається на південь, забезпечуючи прикриття основних сил союзників та зосередження головних сил на території Нормандії. З виходом американських сил на оперативний простір, британці повинні були просуватися південніше, а в подальшому, через «Д+30» приступити до наступної фази операції — наступу в напрямку на Париж.

За попередніми розрахунками планувальників операції — загальна тривалість операції «Оверлорд» займе 90 діб. За цей час війська західних союзників повністю звільнять північно-західну частину Франції й вийдуть на стратегічний рубіж оборони німців (Гавр-Париж- Мелен-Орлеан-Анже-Сен-Назер), що головним чином спирається на річки Сена-Луара.

Фінальна версія операційного плану передбачала лише загальні нариси стратегічних та оперативних цілей вторгнення, не удаваючись у подробиці тактичного рівня.

Вибір дня та часу висадки[ред.ред. код]

Об'єднаний Комітет начальників штабів союзників визначив 3 головні критерії, за якими повинна була бути обрана дата початку операції: сприятливі для морської десантної операції погодні умови, наявність визначених для успіху сил та засобів, а також ресурсів, й узгодженість цього плану з Радянським Союзом. Визначення 1 червня лише приблизно встановлювало певний день, на який орієнтувалися розробники та учасники операції. Вибір часу початку висадки залежав від сприятливого поєднання денного часу та припливу. Варто відмітити, що усі попередні великі висадки морського десанту здійснювалися в темний час доби й більшість керівництва схилялася до думки продовжити вдалу та щасливу традицію. Однак, вище командування «Оверлорд» вирішило, що враховуючи гігантські масштаби вторгнення, міцну фортифікаційна обладнану оборону німців поздовж узбережжя було б дивно розраховувати на якісь тактичний сюрприз. До речі в темряві складно буде організовувати артилерійське та авіаційне прикриття військ, що висадяться на берег. Залишалися деякі сумніві з приводу спроможності артилерії флоту здійснити вогневу підтримку десантові, зважаючи на дуже обмежений простір між тими, хто обороняється та атакує. Соломонове рішення було знайдене наступним чином, уся підготовча частина висадки проходить у темряві, з першими проблисками світанку десант переходить до активної фази. Відусюди усій тягар вогневого прикриття покладався на ВМС на світлий час доби. За розрахунками фахівців, на підготовку висадки потрібно щонайменш 45 хвилин, й тому піхота на десантно-висадочних засобах за цей час максимально наближається до берегу й по завершенні обстрілу висаджується на землю.

Додатково, обчислення сприятливого проміжку між припливом та відпливом встановили, що у цю пору року на нормандському узбережжі хвиля спадає майже на 3-4 метри, відступаючи від берегової лінії на 250–300 метрів. Війська будуть дуже вразливі від вогню противника у цей час, тому розробники операції доклали певних зусиль, намагаючись знайти розумне рішення, як поєднати можливість піхоти максимально близько підійти до берега, й водночас без ризику подолати протидесантні споруди, якими німці наситили прилеглі площі.

Одночасно, природні властивості кожного пляжу диктували вимоги для ретельного підрахунку точного часу висадки союзників. Врегулювати світлий час доби, висоту припливу для максимального наближення десантно-висадочних засобів, прорватися крізь німецькі загородження й усе це невідворотно пов'язане з слушними погодними умовами — це перетворювало розрахунок часу вторгнення на складну математичну задачу. Більш цього, сприятливі погодні умови для десантування повітряного десанту також накладали свій відтиск на планування.

Після довгих та ретельних розрахунків було встановлено, що найбільш зручними днями для висадки союзників у Європі після 1 червня будуть 3 дні: 5, 6 та 7 червня 1944 року. Час висадки «Час Ч» варіювався між плацдармами протягом години з приводу різних умов пляжів та хвиль.

Тактичні завдання десанту[ред.ред. код]

Для організації висадки морського десанту союзниками були створені оперативні морські групи, на кожну з яких покладалося завдання не лише здійснити доставку піхотних дивізій на берег, а й вогневого забезпечення та прикриття цих військ протягом всієї операції «Нептун» — першого етапу вторгнення. Для висадки американського компоненту на західному фланзі були визначені: 4-ій піхотній дивізії на плацдарм «Юта» — Оперативна група «U», на плацдарм «Омаха» для 1-ій піхотній дивізії — Оперативна група «О» й для 29-ої дивізії — Оперативна група «В», що загалом входили до складу Західного оперативного командування ВМС, під командуванням адмірала Кірка. Східне оперативне командування ВМС на чолі з британським адміралом Філіпом Віаном відповідало за висадку 2-х британських та 1-ої канадської дивізій.

Десантно-висадочні засоби типу LCA з морським десантом на борту

Увесь особовий склад морського десанту прямував з англійських портів до визначених районів, де люди перевантажувалися на десантно-висадочні засоби типу LCVP та LCA, які вміщали майже по 30 чоловік. Невеличкі судна, розподілені за підрозділами та частинами хвилями прямували якомога ближче до берегової лінії, де особовий склад переходив в атаку.

Ключовою проблемою піхоти на цьому етапі залишалося те, що десантники у цей час будуть дуже вразливі від вогню противника, що тримає берегову оборону, вони обмежені у маневреності й головне — у них немає шляху назад. Досвідчені командири та ветерани, хто брав участь у попередніх висадках, казали, що це найстрашніший момент — максимально швидко під кинджальним вогнем противника прорватися через його загородження й просунутися за позиції ворога. Лише атака в лоб, ніякого простору для обходу або іншого маневру, незважаючи на втрати. Використовуючи досвід Дьєпа, командування прийшло до висновку, що перша хвиля тих, хто атакує, не повинна мати занадто багато воїнів. Штурм першої лінії оборони противника мають здійснити найбільш підготовлені та вмілі підрозділи на максимальному фронті. Решта військ, що призначена для розвитку успіху у випадку прориву, повинна бути на плаву на незначній відстані в готовності негайно діяти за викликом на найперспективнішому напрямку.

Питання постановки димових завіс неодноразово підіймалося союзниками, проте, після ретельного вивчення цього командування на основі практичних тренувань та навчань прийшло до висновку, що дим лише засмучує та більш дезорієнтує морський десант, ніж солдатів Вермахту, які сиділи в укриттях.

Подвійність припущення, що десант не повинний мати забагато особового складу для першого штурму й водночас достатня кількість сил, щоб прорвати першу лінію оборони створювали певну невпевненість серед союзників. Було запропоновано включити до складу піхотних дивізій батальйони рейнджерів, що мають передувати основних силам вторгнення, й використовуючи власні навички та вміння, максимально швидко прориватися вглиб. За ними прямують штурмові команди, посилені технікою, що зміцнять удар перших груп спецназу й водночас оволодіють захопленими плацдармами, розширюючи їх та зачищаючи від осередків опору.

Ця пропозиція була розглянута, але планувальники побоювалися змінювати структури формувань, застерігаючись, що це може призвести до хаосу на берегу. Тому було вирішено перетворити існуючі полки, батальйони та роти на штурмові за своїм змістом. В цілому дивізії залишалися ідентичними типовим, але кожна піхотна рота була скомпонована з штурмових груп зі спеціальним спорядженням для подолання берегових укріплень. Штурмові взводи поділялися на 2 групи по 29 солдата, сержанта та 1 офіцера, відповідно до вантажопідйомності LCVP. Кожна штурмова група мала стрілецькі ланки, секцію для подолання колючого дроту, команду базук, секцію вогнеметників, BAR команду, обслугу 60-мм міномета та секцію зруйнувань. Третій взвод роти мав замість 60-мм міномета 81-мм та секцію важких кулеметів замість BAR.

Танки та польова артилерія доставлялися на берег судами типу LCT відразу після першої хвилі. До речі, частка з них була плаваючими й повинна досягти землі безпосередньо після вивантаження у воді на відстані до 5 км. Використання танків на пляжах Нормандії спричинило масу протиріч, у якій якості застосовувати цю військову техніку, проте після тривалих випробувань зупинилися на тому, що легкі танки, з їх бронею та гарматами щонайменш можуть прикривати піхоту під час штурму берегових укріплень. Іспити довели, що танки з гарматами калібром більш за 75-мм, зможуть ефективно боротися з гарматними та кулеметними гніздами німців, й забезпечать необхідне прикриття для наближення піхотинців до опорних пунктів противника. Інженерні підрозділи з оволодінням прибережною смугою організують зачищення пляжів від мінно-вибухових пристроїв та позначення проходів для піхоти, що буде висаджуватися на плацдарм наступними хвилями.

Перші артилерійські підрозділи зможуть прибути за розрахунками через 1,5 після початку вторгнення. За ними нарощуючи сили підуть формування другої хвилі десанту, оснащені важкою технікою.

Планування вогневої підтримки[ред.ред. код]

Задача придушення вогневих засобів противника, що дислокуються біля берегової лінії, покладалася на корабельну артилерію та штурмову й бомбардувальну авіацію протягом усієї операції. Однак, практичні розрахунки, проведені експертами довели, що виконання цих планів дуже далекі від реальності. Так, морські артилеристи доповіли, що на придушення лише 15 батарей берегової артилерії, їм знадобиться щонайменш 20-23 лінкори та крейсери. Для безпосередньої підтримки дій морського десанту потрібно ще 20 крейсерів та майже сотня есмінців зі сумарною витратою 3 375 тон снарядів на перший етап операції.

Подальші обчислення вмотивували, що такої кількості вогневих засобів союзники не зможуть зосередити на першій фазі вторгнення. Тому, керівництво флотом запропонувало здійснити вогневу підготовку атаки шляхом нейтралізації батарей важкої артилерії, а вогневу підтримку висадки військ організувати силами засобів ближньої підтримки — спеціально сконструйованих кораблів з реактивними установками залпового вогню LCT(R), що відмінно продемонстрували свої властивості на Середземному морі та міноносцями, що можуть максимально наблизитися до берегу.

Паралельно військово-морські сили нарощували чисельність бойових кораблів, що мають брати участь у висадці. Протягом квітня-травня американці перекинули додатково ще 3 лінкори, 2 крейсери та 34 есмінця, однак у цілому морській компонент не міг задовольнити усі завдання, що покладалися на нього.

Тому, планування вогневого ураження ставило за мету не зруйнувати ворожі об'єкти, а хоча б нейтралізувати на якісь час й надати можливості десанту міцно закріпитися на плацдармах. Вогонь з моря та повітря повинні розпочатися прямо перед висадкою, першими цілями визначалися берегові батареї, що могли завдати ураження морським силам на переході, у другу чергу уражалися опорні пункти, доти, інженерні загородження безпосередньо на береговій лінії, й в останню чергу вогонь та бомбардування переносилося вглиб рубежів оборони німців, забезпечуючи час для висадки польової артилерії союзників.

Виходячи з інтересів скритності, повітряне бомбардування важливих об'єктів вздовж запланованої зони висадки не проводилося у повну силу, для того щоб не привертати уваги німців до цього сектору оборони. Лише 10% загальної кількості бомб, що союзники використали протягом останніх двох місяців перед вторгненням, було скинуто на об'єкти, що перебували в смузі висадки.

Реальною головною болю для союзників стала німецька берегова артилерійська батарея 155-мм гармат, що дислокувалася на Пуент-дю-Ок. Маючи радіус дійсної стрільби майже 23 км артилерійські системи були здатні завдати масу клопоту як кораблям, що наближаються до зони вторгнення, так й військам, що мають висадитися. Тому, для виведення з ладу цього важливого об'єкту спеціально був виділений 2-й батальйон рейнджерів.

Виходячи з припущення, що довго приховувати від німців зосередження гігантської кількості сил та її висування до Нормандії не вдасться, союзники запропонували за «День Д» — 1 нанести бомбовий удар максимальними силами за рахунок застосування усіх наявних засобів ВПС. Американські та британські важкі бомбардувальники розпочнуть завдавати ударів по усім артилерійським позиціям в смузі вторгнення, згодом до цього підключаться середні бомбардувальники, й за 5-15 хвилин до моменту висадки знову важка бомбардувальна авіація наносить потужні удари. Під час висаджування десанту на пляжі штурмова авіація та важкі винищувачі здійснюють безпосередню авіаційну підтримку військ, одночасно з вогнем кораблів.

Фінальною стадією вогневого ураження противника планувалося вогневе супроводження наступаючих військ. Для забезпечення коректування та наведення на цілі, кожна дивізія, що висаджувалася мала по 9 команд офіцерів-морських артилеристів. Також 9 груп артилеристів-коректувальників було десантовано спільно з 101-ою десантною дивізією. Наведення авіації планувалося здійснити за рахунок авіанавідників, що діяли від авіаційних частин заразом з морським та повітряним десантами.

Французький рух опору[ред.ред. код]

Протягом перших двох років німецької окупації французький рух опору розвивався самостійно без визначення єдиної цілі як в окупованій так й в не окупованій зоні Франції. Коли у листопаді 1942 Вермахт остаточно заволодів усією країною, скасувавши діючий уряд Віші, лідери повстанського опору зіткнулися з проблемою, як організувати розрізнені групи в загальну структуру з чіткою організацією та покінчити з анархією, що панувала в більшості груп та загонів макі. У північній зоні було 6 сепаратних груп, у південній 3 — кожна з них ігнорувала інші та діяла на власний розсуд. Варто відмітити, що концептуальні цілі, на які орієнтувалися партизани та підпільники були прямо протилежні. З появою на горизонті генерала Де Голля стимул для зростання опору окупантам набув нового імпульсу, кількість груп та чисельність повстанців зростала. Але у більшості своєї, успіх перших організацій опору був дуже ілюзорним. Гестапо було відмінно проінформоване про майже усі потуги французьких макі боротися з німцями й лише вичікувало час. У червні 1943 гестапо нанесло рішучого удару, майже усі організації, групи та секції руху опору були розгромлені, більшість учасників потрапила до катівні, де була розстріляна або закатована.

Однак, з часом рух опору набув нового притоку свіжих сил. Велику допомогу у цьому надали британські фахівці, а саме SOE (англ. Special Operations Executive) — Управління спеціальних операцій. Британці, що до того, як їх заокеанські союзники підключилися до цій діяльності, були дуже зацікавлені в проведенні розвідувальної, диверсійної та саботажної діяльності на території Франції. SOE не ставило за мету вдертися або безпосередньо очолити рух французького опору, їх головною ціллю було створити незалежні або автономні групи, що мають діяти за вказівками з центру в Лондоні, й звичайно взаємодіяти з самостійними французькими підпільниками. Головною задачею постало забезпечення диверсійних груп зброєю та вибуховим матеріалом. Перші групи британського диверсійного центру десантувалися на французьку землю у квітні 1941, однак вже наприкінці року через зраду більшість британських агентів була арештована, зв'язок з Лондоном перервався.

Згодом, ретельно вивчивши уроки з минулого, британці, вже за допомогою властивостей американців поновили свої спроби створення широко розвиненої мережі розвідувально-диверсійної активності на континентальній Європі. Нагальна потреба виникла по мірі розвитку плану операції «Оверлорд», коли союзникам вочевидь гостро знадобилися максимально точні дані про противника, в особливості поздовж узбережжя, а також ефективна організація саботажу на окупованій території.

З оголошенням примусового набору молодих французів до трудових армій, тисячі юнаків, тікали у ліси та гори, намагаючись усіляко ухилитися від повинності. З них, загони макі набирали нових членів бойових груп та націлювали їх на виконання диверсійних завдань, що отримували з центру. Найбільш ефективний та результативний саботаж мав місце на французькій залізниці. Атакам піддавалися залізничні станції, потяги, невеликі німецькі гарнізони тощо. Так, за перші 3 місяці 1944 було виведено з ладу 808 локомотивів, у порівнянню з 387, що були пошкоджені ударами з повітря. Протягом червня 1943 — травня 1944 1 822 локомотиви було виведено з ладу, 200 пасажирських вагонів цілком знищене та 1 500 пошкоджено, 2 500 вантажних вагонів знищено та 8 000 пошкоджено. Поліція Віші рапортувала, що за жовтень-листопад 1943 більш ніж 3 000 спроби пустити потяги під укіс було скоєне.

З наближенням «Дня Д» темп саботажу та диверсій значно зростав. Командування союзників всерйоз покладало надію, що цілеспрямована організація саботажу та диверсій може призвести до зриву планів транспортування німецьких резервів з початком вторгнення. У смузі 50-70 км від берегових укріплень німці дотримували суровий контроль за переміщенням осіб; усі ненадійні були депортовані, усі підозрілі або ті, що щойно з'явилися негайно затримувалися поліцією та гестапо без будь-яких пояснень. Маючи на увазі такі складності, у травні 1944 союзники спланували проведення операції за планом «Верт», яка мала за мету підготовку до підриву 571 об'єкту на залізниці та 30 місць, де дороги будуть надійно блоковані. Однак, у зв'язку з тим, що дата «Дня Д» до руху опору та диверсійних груп не доводилася, було визначено, що сигнал на підготовку до підриву та сам акт диверсії буде транслюватися по каналам радіо BBC. Керівники груп підпілля мали слухати у визначений час 1-го, 2-го, 15-го та 16-го числа кожного місяця новини британського радіоканалу, по якому буде поданий умовний сигнал на 48-годинну готовність до дій. З отриманням сигналу на підтвердження група розпочинала діяти. За пізнішими оцінками, план спрацював дуже вдало. Протягом червня 486 диверсій на залізниці принесли позитивний результат, зірвавши планові перекидання військ Вермахту. Блокування доріг також надало свій ефект, так, найбільш вдалим був зрив маршу 2-ої танкової дивізії СС під час пересування в район союзних плацдармів.

Стратегічне бомбардування Німеччини[ред.ред. код]

Зенітна батарея 88-мм зенітних гармат на обладнаних залізничних платформах.

До кінця 1942 бомбардування з повітря Третього Рейху носило хаотичний характер, не маючи чіткого плану, цілей, що мали завдаватися ударам й в цілому системи. Під час нарощування сил союзників на території Британських островів поступово складувалася єдина доктрина застосування бомбардувальної авіації, що мала далекосяжні цілі. Однак, головним розбратом між британцями та американцями постала квестія — який час найбільш зручний для реалізації планів бомбардування цілей. Американський підхід до вирішення завдань стратегічного бомбардування базувався на тому, що атаки вдень приносять результативніші, точніші результат й завдяки цьому німецький воєнно-промисловий комплекс має бути зруйнованим, економічна система зазнає суттєвого впливу й призведе до паралічу німецької воєнної машини. Британці у свою чергу наполягали на тому, що нічні бомбардування безпечніші, небагато коштують й тому мають перспективу на продовження. На конференції в Касабланці, не досягши взаємного порозуміння, союзники прийшли до рішення, що краще комбінувати обидва підходи й діючи за єдиним планом, але нарізно поступово завдати інфраструктурі Третього Рейху нищівного удару. Першочерговими цілями за ступеню важливості були визначені: верфі підводних човнів, об'єкти авіаційної промисловості, транспортна інфраструктура, нафтопереробні заводи та інші об'єкти воєнно-промислового комплексу.

На 8 березня 1943 ретельно вивчив дані розвідки, союзники визначили 19 найважливіших районів, що підлягали виведенню з ладу. З цього листа, керівництво ВПС обрало 6 ключових регіонів, в яких виділило 76 об'єктів першої черги. Зруйнування цих 76 цілей, призведе до знищення 89% промислової лінії виробництва підводних човнів, 43% — виробництва винищувачів, 65% — бомбардувальної авіації, 76% — індустрії кулькопідшипників, 48% об'єктів нафтоочищення, й майже усю галузь виробництва колісної гуми. За оцінками експертів, кумулятивний ефект виходу з ладу об'єктів індустрії призведе до фатального послаблення економіки Німеччини. Однак, незважаючи на максимум зусиль, що союзники докладали до виконання цього плану бомбардування, німці змогли пристосуватися та перебазувати багато цілей, виводячи їх з під ударів з повітря. Незважаючи на серйозні втрати у винищувальній авіації, на весну 1943 темпи виробництва бойових літаків зростали, й могли досягти рекордних даних на 1944 рік. Тому, нейтралізація винищувальної авіації Люфтваффе постало несподівано ключовою проблемою для союзної авіації.

Американські бомбардувальники B-17 «Летюча фортеця» бомблять авіаційні заводи в Швайнфурті. Операція «Дабл Страйк». 17 серпня 1943

17 серпня 1943 2 рейди бомбардувальної авіації союзників довели, що про повне панування у повітрі ще дуже рано розмовляти. Атаки оборонних заводів у Швайнфурті та Регесбурзі призвела до втрати 36 стратегічних бомбардувальників з 300, що брали участь, або 12% та 24 зі 174, тобто 14% відповідно. Повторення нападу 14 жовтня призвело до втрати майже чверті літаків союзників. Незважаючи на загальний оптимізм, генерали союзних ВПС визнавали, що тішитися дуже рано. Постійні стратегічні бомбардування німецьких міст, заводів та фабрик, важливих цілей змусило Люфтваффе перемістити більшу частину своєї винищувальної авіації на Захід. Наприкінці 1943 року головна ціль цих бомбардувань не була досягнута. Й хоча керівники союзних військ відмінно розуміли, що перемога у битві за панування в повітрі над Німеччиною та окупованими територіями західних країн має надзвичайно велике значення для втілення в життя планів операції «Оверлорд», Люфтваффе продовжувало чинити серйозний опір й уявляло собою дуже серйозного противника. У листопаді 1943 Об'єднаний комітет начальників штабів, переглянувши стан справ з досягнутими результатами бомбардувань, прийшов до висновку, що необхідно провести ревізію плану, виходячи зі змін у стратегічної обстановці. До речі, вже на Касабланській конференції було розглянуте питання щодо зміни пріоритетності цілей. Так, 1943 рік суттєво змінив результати активності союзників на Атлантичному океані, й зараз промислові властивості німецької індустрії, що виробництва U-Boot не грали того ключового значення, як раніше.

Розвідка доносила, що німці намагаються передислокувати частку своїх промислових об'єктів у південно-східні регіони, водночас створюють потужні угруповання винищувачів-перехоплювачів поздовж атлантичного берегу.

Союзники швидко реорганізували свої сили й вже на 31 грудня 1943 року були сформовані 25 груп стратегічних бомбардувальників, що посилювалися 11 групами винищувачів дальньої дії, які мали великий радіус дії. На березень американська 8-а повітряна армія, що діяла за планами стратегічних бомбардувань, досягла свого пику й могла діяти понад усією територією Третього Рейху. Посилення бомбардувальних груп винищувачами допомогло забезпечити надійний захист під час бойових рейдів й відповідно втрати від протидії німецької авіації були значно нижче, ніж раніше. Пик протидії німецьких винищувачів досяг максимуму лютого 1944, після чого став поволі падати.

У той час, як союзна бомбардувальна авіація поступово вийшла на стадію ефективного виконання завдань стратегічного бомбардування, тактична авіація англо-американців приступила до виконання завдань забезпечення операції «Оверлорд». Ще 16 жовтня 1943 була створена 9-а американська повітряна армія, що об'єднувала усі інші роди військової авіації: середні бомбардувальники, винищувачі, штурмовики, розвідувальну та військово-транспортну авіацію. Перед початком вторгнення армія нараховувала 18 авіагруп винищувачів, 11 груп середніх бомбардувальників, 14 груп транспортної авіації та 2 групи авіарозвідки. На усі ці сили покладалися завдання щодо авіаційної підтримки військ морського та повітряного десанту.

Складальний цех винищувачів Messerschmitt Bf 109
Ланка винищувачів Messerschmitt Bf 109 у повітрі

Однак з появою на атлантичному узбережжі стартових майданчиків для «зброї помсти» — «Фау-1» та «Фау-2», британці та американці були змушені перенацілити свою тактичну бомбардувальну авіацію на придушення цих важливих об'єктів. Військова операція під кодовою назвою «Кроссбоу» (Арбалет) розпочалася в грудні 1943 та тривала довгий час, доки останній стартовий майданчик пускових установок «Фау» не був захоплений наземними військами. Як тактична, так й стратегічна авіація була задіяна на винищення ракетної зброї Третього Рейху, здійснив майже 30 000 літако-вильотів з метою бомбардування. За оцінками, з 97 об'єктів, що були пов'язані з ракетною зброєю німців, 86 було нейтралізоване силами військової авіації. Оцінити ефективність атак союзної авіації не уявляється можливим, проте в цілому контрдії, що були застосовані союзниками, дозволили щонайменш певно знизити ефект атак ракетами Лондону та інших британських міст. Більш того, Об'єднаний штаб проаналізувавши ситуацію, прийшов до висновку, що Люфтваффе з пілотами чи без них, не зможе серйозно загрожувати підготовці операції «Оверлорд».

До кінця 1943 року верховне командування союзників навіть не планувало застосовувати важку бомбардувальну авіацію проти берегових укріплень та німецьких військ, що перебували в тактичній та оперативній глибині оборони Атлантичного валу. Головнокомандувач ВПС союзників головний маршал авіації Ли-Меллорі відхиляв будь-які пропозиції щодо застосування стратегічних бомбардувальників у такій якості. Однак, у січні науковий експерт до Королівських ВПС професор С.Цукерман проаналізувавши досвід італійської кампанії, прийшов до висновку, що залізнична інфраструктура фашистської Італії була паралізована завдяки систематичному бомбардуванню ключових цілей, а саме залізничних вузлів, депо, роз'їздів тощо. Це параліч призвів до того, що змусив італійців та німців передислокувати основні виробничі та ремонтні властивості значно дальше від лінії фронту. Професор зробив припущення, що для успіху Нормандської операції та зниження ефекту впливу Вермахту на війська, що висадяться, союзникам потрібно організувати щонайменш 3-х місячне бомбардування, щоб досягти максимального результату.

Серед керівництва військовою авіацією розгорнулися суперечки та спори з приводу доцільності такого кроку. Більшість авторитетів, у тому числі командувач американської 8-ої повітряної армії генерал Дуліттл, скептично віднеслась до ідеї застосування стратегічної авіації по тактичним цілям, якими вони вважали французькі залізниці. З іншого боку, розвідка та аналітики доповідали, що за їх оцінками, противник буде здатний найкоротшим часом перекинути залізницею 7-8 повнокровних дивізій, що можуть серйозно вплинути на хід подій на узбережжі. Також, розвідники наполягали на тому, що для того, щоб зірвати здатність німців виконати ці заходи, союзники за будь-яку ціну повинні знищити 80-90% транспортної системи північної Франції, до того, як Вермахт зможе змінити баланс сил на березі. Не зважаючи на протести та незадоволення деяких вищих чинів авіації, крапку у спорі поставив маршал Королівських ВПС Теддер.

На нараді 25 березня 1944, у присутності Верховного Головнокомандувача Ейзенхауера, маршал довів свою точку зору на ситуацію й вказав на те, що Люфтваффе та інші стратегічні пріоритети, що були визначені для стратегічних бомбардувань залишаються такими. Однак, успіх вторгнення до Європи буде природно пов'язаний з діями сухопутних військ, а ні ВПС, й якщо повітряні сили не внесуть своєї лепти до справи розгрому наземного угруповання Вермахту та ні нейтралізують їх переміщення, то питання доцільності стратегічної операції втрачає сенс. Він настояв на тому, що частка важких бомбардувальників повинна бути перенацілена на транспортну систему Нормандії та північної Франції у цілому. З огляду на це, Теддер вказав, що бомбардування залізниці може зірвати приготування німців й, що більш важливо, поступово змусить їх згорнути таку діяльність, що розуміється надасть значної підтримки діям наземних військ на плацдармах Нормандії.

Генерал Ейзенхауер впевнено підтримав виступ Теддера, вказав на те, що перші 5 або 6 тижнів після початку операції «Нептун» будуть драматичними, що саме у цей період союзники повинні докласти будь-яких зусиль утриматися на континенті та не допустити скидання морського десанту у море.

Карта дислокації німецьких частин перед початком операції

Водночас, при плануванні бомбардувань, союзники зіштовхнулися з проблемою, що більшість об'єктів німецьких військ дислокується поблизу або прямо у густонаселених районах, що може призвести до значних втрат серед мирного населення. Експерти прорахували ці дані й прийшли до результату, що майже 160 000 цивільних піддадуться впливу військових бомбардувань. Військовий комітет Великої Британії заборонив застосування стратегічної авіації за попередніми планами, а Черчилль наполягав на тому, щоб експерти авіації залишили лише ті цілі, де можливо уникнути величезних втрат серед населення. Допустимою цифрою втрат назвалося 100 французьких мешканців максимум. Вище командування військової авіації було змушено провести повну ревізію визначених цілей, й викреслити переважну частину з них. У квітні Ейзенхауер скасував атаку 27 важливих об'єктів, що перебували в густонаселених регіонах, в тому числі 17 з 24, що були призначені для стратегічного командування ВПС.

Союзники зупинилися лише на тих об'єктах, чия роль була виключною. 17 квітня Верховний Головнокомандувач затвердив остаточній варіант плану бомбардувань. Цілі у східній Франції та частково у Бельгії були визначені для 8-ої американської повітряної армії, західна Франція та район навколо Парижу потрапили в смугу відповідальності британського бомбардувального командування, основна маса британської середньої бомбардувальної авіації була націлена на північну Францію та прибережну Бельгію.

Бомбардування 8-ою повітряною армією заводів біля Парижа. 31 грудня 1943 (Угорі можливо побачити бомби, що падають)

Бомбардування німецьких залізних доріг у Франції та Бельгії, одночасно з диверсійною діяльністю макі та спецгруп мали великий ефект. На початок висадки військ у Нормандії майже уся залізнична транспортна система була в стані колапсу.

6 червня 1944 року[ред.ред. код]

Докладніше: Операція «Нептун»

8 травня 1944 генерал Ейзенхауер встановив датою вторгнення 4 та 5 червня, планами операції ці дати визначалися відправними. З квітня сили вторгнення перейшли на останню фазу підготовки операції — стадію практичних навчань з бойовою стрільбою та відпрацюванням реальної висадки на берег й поступово зрушували в південну частину острову Великобританія. Військові формування зосереджувалися у вихідних районах для морського десанту поблизу від портів приписки. Особовий склад отримував відповідну зброю та екіпіровку, підрозділи зосереджувалися у польових таборах з дуже суворим перепускним режимом, усі пересування та вільні виходи солдатів були заборонені, листування з родичами обмежувалося. Усі табори були повністю закриті від зовнішнього світу, понад 2 000 працівників органів безпеки забезпечували режим таємності та охорони. Заходи маскування були настільки серйозні, що авіація Люфтваффе не змогла вчасно викрити зосередження гігантської кількості військ на узбережжі. Лише 30 травня німецьким бомбардувальникам вдалося виявити війська противника та здійснити бомбардування, спричинив мінімальні втрати. На логістичне забезпечення величезної армади було виділено 54 000 солдати, 3 800 вантажівок оперували на потребу морського та повітряного десантів.

Останній тиждень травня був присвячений доведенню наказів до всього особового складу, постановці завдань, відпрацюванню питань взаємодії, всебічного забезпечення та управління.

Флагманський корабель оперативної групи «U» «Бейфілд» (APA-33) здійснює перевантаження морського десанту на десантно-висадочні засоби типу LCVP, котрі прямують на плацдарм «Юта». Операція «Нептун». 6 червня 1944

Оперативна група «U» з десантом зі складу VII-го корпусу була зосереджена в районі бухти Тор східніше Плімута, оперативна група «О» (1-а піхотна дивізія) у районі Дорчестера, оперативна група «B» (29-а дивізія) навколо Плімуту та Фалмуту, 9-а піхотна та 2-а бронетанкова дивізії другого ешелону близько Саутгемптону. Парашутні частини дислокувалися в центральних районах Англії: планерні підрозділи між Лондоном та річкою Северн, десант 101-ої дивізії біля Ньюберрі-Ексетер, 82-ої — північніше Лондона.

З 30 травня 1944 сили вторгнення прийнялися до завантаження військової техніки та майна, а 3 червня війська розпочали посадку особового складу на борт десантно-висадочних засобів та кораблів. Гігантська армада морських кораблів та суден виходила в море відповідно до графіку й прямувала до районів зосередження на півшляху між островом та нормандським узбережжям.

Підготовча фаза операції «Оверлорд» вийшла на фінальну пряму.

Після отримання результатів метеорологічної розвідки на 5 червня, Верховний Головнокомандувач союзників прийняв рішення на перенесення початку вторгнення на 24 години. Він відчував, що на найбільш загрозливої стадії вторгнення — висадці десанту, війська союзників не мають переваги у наземних силах, й лише панування в повітрі надасть гарантії успіху операції. Військам був поданий сигнал про затримку. У неділю 4 червня о 21:30 метеослужба надала прогноз погоди, де було з'ясовано, що значне покращення погодних умов очікується 6 числа. О 21:45 рішення було прийняте, подальші перенесення дати початку операції загрожували успіху та реалізації її на практиці.

Опівночі флот отримав сигнал й більш ніж 5 000 кораблів вирушили в бік французького берега.

У той час, як гігантський флот противника наближався до узбережжя, німецькі війська у Франції, що тривалий час очікували на це й ретельно готувалися до події — навіть не здогадувалися, що наймасштабніше у світовій історії вторгнення почалося. Протягом останніх 5-ти діб Люфтваффе навіть не вело повітряної розвідки, морське патрулювання було заплановане на 5-6 числа, проте було скасоване через погану погоду на морі. Ступінь готовності різних командирів та командувачів варіювалася. 3 червня розвідка СС сповістила Деніца, що за усіма даними вторгнення розпочнеться у найближчі 2 тижні. Ввечері 5 червня ОВ «Захід» та 15-а армія отримали дані, що висадка можлива протягом 48 годин. О 22:15 війська 15-ої армії були приведені у стан найвищої бойової готовності, водночас командування військами Вермахту на Заході проігнорувало сигнал й навіть не довело його до військ 7-ої армії, на фронті якої був нанесений головний удар. Більш того, штаб 7-ої армії відмінив штабам корпусів підвищену готовність, що була спланована на ніч з 5 на 6 червня. Левова доля командирів полків, дивізій та корпусів висунулася на командно-штабне навчання, що планувалося зранку 6 числа.

Десантники 101-ої дивізії перед висадкою в Нормандії. На задньому плані: С-47 та планер CG-4. 5 червня 1944

Особисто Роммель перебував у своєму маєтку в Херрліген, на шляху до Оберзальцбурга, де була запланована зустріч з Гітлером.

Кригсмарине у свою чергу оцінювало шанси на початок операції дуже маловірогідними. Експерти вважали, що висадка союзників можлива лише при 4-х балах на морі, вітрі не більш ніж 24 вузла й видимості щонайменш до 5 км. 5 числа погодні умови були жахливі, а своєчасно оцінити зміну погоди військово-морські сили Рейху не змогли. Загалом погані погодні умови на морі й сильний вітер спричинили те, що пильність військ Вермахту притупилася.

Вторгнення[ред.ред. код]

Операція «Оверлорд» розпочалася кілька хвилин після опівночі 6 червня 1944 року висадкою передових підрозділів патфайндерів 3-х повітряно-десантних дивізій союзників, на яких покладалося завдання позначення майданчиків приземлення для головних сил повітряного десанту, що наближався до французького узбережжя та почав десантування через годину після розвідників.

О 3 години опівночі майже 2 000 важких та середніх бомбардувальників за підтримки вогню корабельної артилерії 7 лінкорів, 18 крейсерів, 43 есмінців, 2 артилерійських кораблів та монітору розпочали колосальну за масштабами вогневу підготовку висадки морського десанту. За 15 хвилин до вторгнення перших підрозділів наступна хвиля бомбардувальної авіації завдала наступного удару по береговим укріпленням німецького Вермахту.

Повітряний десант над Нормандією[ред.ред. код]

План десантування 101-ої та 82-ої дивізій під час операції «Нептун»

Опівночі 6 червня війська Вермахту на у Нормандії були збуджені ревінням військово-транспортних літаків, що несли парашутний десант. 6 парашутних полків 2-х повітряно-десантних дивізій США та 2 десантні бригади 6-ої повітряно-десантної дивізії Великої Британії висадилися першою хвилею в східній частини півострову Котантен та біля міста Кан згідно з головним завданням сприяти вторгненню основних сил морського десанту на флангах зони висадки.

Час та місце висадки головних сил вторгнення стало повним сюрпризом для німецьких військ. Протягом ночі 6 червня командування 7-ої армії було завалене доповідями з частин 709-ої, 711-ої та 716-ої піхотних, а також з 91-ої авіапольової дивізій про десантування ворожих парашутистів. Звістки про висадку американських та британських десантників розповсюджувалися зі швидкістю блискавки. О 2:15 повна бойова готовність була оголошена в частинах 84-го корпусу. Ситуація ставала дуже загрозливою, близько 3 годин ночі начальник штабу 7-ої армії зробив припущення, що це не просто відволікаючий маневр або диверсійна операція — це довгоочікуване повномасштабне вторгнення союзників. Однак, верховне командування Вермахту на Заході, генерал-фельдмаршали Рундштедт, Шперрле та адмірал Кранке вважали, що це все ж таки хибна операція й спрямована вона на відволікання уваги Вермахту від головного напрямку — Па-де-Кале. У той же час, німецькі війська на півострові Котантен вирушили на боротьбу з повітряним десантом.

101-а американська дивізія у цей час продовжувала виконання свого основного завдання — захопити та утримати головні виходи із морського узбережжя, що з'єднували плацдарм «Юта» з півостровом, знищити та захопити низку важливих об'єктів, що мали стратегічне значення для успіху операції. У свою чергу 82-а дивізія діяла по обидва боки річки Мердере, у тому числі біля міста Сент-Мер-Егліз. 6-а британська повітряно-десантна дивізія генерал-майора Річарда Гейла висадилася на східному фланзі зони вторгнення з ціллю захисту правого флангу військ на плацдарми «Сорд», захоплюючи стратегічно важливі об'єкти та райони навколо Кана.

Останні приготування десантників 101-ої дивізії США перед висадкою в Нормандію. Солдати з ірокезами наносять грим на обличчя. 5 червня 1944

Десантування десанту проводилося за планами місій «Олбані» (101-а дивізія), «Бостон» (82-а дивізія) та британської операції «Тонга».

Через кілька хвилин після приземлення майже весь регіон був утягнутий у бій із десантниками. У нічній битві брало участь понад десять тисяч американців і шість тисяч британців і канадців та, можливо, не менше десяти тисяч німців. Вона відбувалася на величезній площі, деякі із сутичок відбувалися навіть на відстані до 40 кілометрів від запланованих зон висадки. У цьому поєдинку десантники знали, що відбувається, але лише небагато з них мали точне уявлення про те, де вони опинилися. Німецькі війська ж, хоча і знали своє розташування, не могли зрозуміти, що відбувається. А вище німецьке командування, не отримуючи жодних донесень знизу, не знало, які з їх гарнізонів ще існують і діють.

Під час проведення місії «Олбані» 101-а дивізія повинна була виконати отримані завдання протягом однієї доби — 6 червня, проте через великі складнощі виконання цих задач тривало протягом 4 діб, не зважаючи навіть на те, що наступного дня дивізія отримала ще 2300 десантників, що висадилися планерами. Наприкінці Дня «Д», командир дивізії генерал Тейлор зміг зібрати під своїм командуванням 2500 чоловік із 6000, що десантувалися. Підсумком доби боїв стало захоплення та утримання виходів із пляжу та з'єднання з підрозділами 4-ої піхотної дивізії. Поруч із цим, одне з головних завдань — виведення з ладу шосейного мосту через Дув, через який німці мали можливість прорватися танковими підрозділами до району дій десантників та плацдарму — залишалося невиконаним.

82-а повітряно-десантна дивізія виконувала свої завдання відповідно до плану місії «Бостон». Незважаючи на перший успіх під час вторгнення — опанування ключовим містом — Сент-Мер-Егліз — решта розосереджених військ, що була вимушена вести бої в надзвичайно складних умовах, не змогла виконати отримані завдання. Жодна з головних задач, які ставилися 82-ій дивізії зі знищення переправ через Дув та оволодіння пануючими висотами західніше річки Мердере, не були повністю виконані в перший день операції. Один з бойових епізодів, що мав місце під час боїв 508-го полку, який зміг захопити невеличку ділянку місцевості в районі Шеф-дю-Пон, за яку розгорнулися запеклі бої з підрозділами 1057-го гренадерського полку, знайшов відображення в славетній кінострічці «Врятувати рядового Раяна», де десантники вели затятий бій за оволодіння мостом у вигаданому місті Раммель.

Карта бойових дій 101-ої та 82-ої пдд під час операції «Нептун». 6 червня 1944

Висадка 6-ої британської дивізії за планом операції «Тонга» також пройшла складно, багато літаків доставили десант поза межами визначених зон приземлення. Та ж доля спіткала планери. Парашутно-десантні підрозділи, зіткнувшись з проблемами в ході висадки, зібрали від 40 до 60% своїх військ у визначений час. Попри це, десант приступив до виконання завдань. Найскладніше завдання випало на 9-й парашутний батальйон, який десантувався першим й відразу приступив до захоплення Мервільської батареї. Ціною неймовірних втрат (50 загиблих та 25 поранених, майже половина тих, хто штурмував) британські десантники виконали завдання.

Десантники 6-ої дивізії Великої Британії синхронізують годинники перед десантуванням в Нормандію. 5 червня 1944
Американські військово-транспортні літаки C-47 «Скайтрейн» з планерами Waco CG-4 здійснюють висадку посадочного десанту. Операція «Ельміра». 6 червня 1944

Після висадки о 21:00 в районі бойових дій 6-ої планерної бригади, майже уся 6-а британська повітряно-десантна дивізія перебувала у визначеному районі, міцно утримуючи захоплені рубежі на лівому фланзі військ вторгнення.

Після висадки основних сил десанту командування союзників розпочало виконання серії операцій із постачання вантажів на поле бою. Протягом 6-7 червня в райони висадки американського десанту місіями «Чикаго», «Детройт», «Кеокук», «Ельміра», «Галвестон», «Хакенсак», «Фріпорт» та «Мемфіс» союзники, застосувавши планерний десант, посилили свої десантні війська на території Нормандії.

В подальшому 101-а дивізія в цей час силами 501-го полку поступово здійснила оточення міста Сен-Ком-дю-Мон, відбила контратаку 6-го німецького парашутного полку і поступово зміцнила свої позиції на захоплених рубежах. 9 червня дивізія отримала наказ командира VII-го корпусу на початок операції із захвату Карантана. 11 числа 502-й полк при підтримці 327-го планерного полку атакував місто, через добу завзятих боїв командування дивізії на допомогу виставило 506-й полк, який прорвав оборону німецьких військ та увірвався до Карантана.

Зранку 13 червня війська Вермахту при підтримці танків, штурмових гармат 37-го танкового полку СС 17-ої танкової дивізії СС, а також 3-го батальйону десантників 6-го парашутного полку контратакували підрозділи 101-ої дивізії в місті. Американці вимушені були відступити на лівому фланзі, тоді союзники кинули в бій свіжу 2-у бронетанкову дивізію для відбиття контратаки німців.

Одночасно 82-а дивізія зосереджувала свої основні зусилля біля Сент-Мер-Егліз, у той час як решта військ продовжуючи виконання бойового завдання, не зупиняла свої завзяті спроби захопити ключові мости через річку Мердере до 8 червня. Під час запеклих боїв десантники змогли утримати свої позиції та найголовніше: забезпечити нарощування сил на плацдармах.

6-а британська повітряно-десантна дивізія продовжувала втримувати плацдарм і після того, як вона з'єдналася з військами, що висадилися морем. Між 7 і 10 червня дивізії довелося відбити кілька німецьких контратак. Із того моменту й до середини серпня дивізія залишалася на захоплених позиціях, утримуючи лівий фланг плацдарму союзників, а з початку серпня дивізія почала просуватися вперед, доки десантники не досягли своєї цілі — дійшли до дельти Сени.

В цілому операція пройшла успішно і з набагато меншими втратами, ніж очікувалося. Спочатку здавалося, що парашутисти зазнали дуже великих втрат. Вранці після викидання до 85% парашутистів вважалося зниклими без вести. До вечора майже половина десантників вже діяла в своїх підрозділах, а багато, що вважалися безвісти зниклими, блукали протягом декількох днів і потім знаходили свої частини. Через три місяці, коли підводилися підсумки операції, було встановлено, що в день висадки втрати десанту склали лише 10%, включаючи вбитих, зниклих безвісти і таких, що виявилися в полоні у німців. Втрати, безумовно, були чималі, але вони передбачалися ще більшими.

Висадка морського десанту[ред.ред. код]

У той час, як повітряно-десантні війська США та Великої Британії здійснювали висадку військ з повітря, флот вторгнення з морським десантом на борту наближався до пляжів Нормандії. Під прикриттям з повітря армадою винищувачів величезні конвої з особовим складом та технікою, що відстоювали майже дві доби на відстані 20-21 кілометрів від берегової лінії у бухті Сени, прямували за тральщиками через 10 пророблених фарватерів на визначені ділянки вторгнення.

О 2:30 флагманський корабель «Бейфилд» оперативної групи «U» (контр-адмірал Дон Мун) та VII-го корпусу (генерал-майор Лоутон Коллінз), а через 20 хвилин «Єнкон» — флагман оперативної групи «O» та V-го корпусу кинули якорі поблизу своїх зон вторгнення «Юта» та «Омаха» відповідно. Десантні кораблі розпочали перевантаження десанту на десантно-висадочні засоби типу LCVP.

Заледве не до цього моменту ніякої реакції або протидії з боку німецьких військ десант не відчував. Командування Кригсмарине в особі адмірала Кранке ніяких заходів протидії десанту не влаштувало, й з огляду на погані погодні умови ніяких дій не вживало, більш того розвідка до 3 годин ранку не підозрювала про концентрацію чималих сил флоту противника біля узбережжя Франції. Лише після доповіді від морського командування «Нормандія», Кранке віддав наказ на вихід підводних човнів, міноносців та торпедних катерів в район вторгнення союзників. У серії випадкових сутичок німецькі моряки зіткнулися з бойовими кораблями та авіацією англо-американців, проте через гігантську перевагу в силах були змушені негайно відступити, не заподіявши ніякої шкоди противникові.

Американський десант наближується до висадки на плацдарм «Омаха»

З 5 годин 20 хв. кораблі артилерійської підтримки, які прибули в призначені їм маневрені райони, відкрили вогонь по противнику на березі. В англійському секторі діяли лінкори «Уоспайт» і «Ремілліс», монітор «Робертс», крейсери «Морішиес», «Аретьюза», «Фробішер», «Даная» і «Драгон», в американському — лінкори «Невада», «Техас» і «Арканзас», крейсери «Огаста», «Тускалуза» і «Сцилла».

Висадка американського морського десанту. Плацдарм «Юта». Ранок 6 червня
Британська піхота під вогнем противника. Плацдарм «Сорд». Ранок 6 червня

О 5:35 німецька берегова артилерія відкрила спорадичний вогонь по транспортних кораблях, що наближалися до берегової лінії, однак корабельна артилерія західних союзників, за підтримкою авіації швидко придушила будь-які спроби німців зірвати висадку. Незабаром до них приєдналися кораблі вогневої підтримки, що здійснювали безпосереднє забезпечення морського десанту на визначені плацдарми. Й хоча ефективність вогню зажадала кращого, на якийсь час берегові батареї не могли вести прицільний вогонь та протидіяти вторгненню.

Часом «Ч» для військ було 6:30 хвилин 6 червня. Американці почали висадку на узбережжя на годину раніше за британців та канадців, скориставшись припливом та результатами вогневого ураження противника. Перша хвиля військ вторгнення 21-ої групи армій складалася з 8 бригадних (полкових) бойових груп: 3 американських, 3 британських та 2 канадських. 1-а американська армія висаджувалася на 2 плацдарми: «Юта» та «Омаха». Найзахідніший плацдарм зони вторгнення під назвою «Юта» розташовувався в південній частині півострову Котантен. Дві американські десантні дивізії висаджувалися саме за цим плацдармом із завданням захоплення виходів з берегової лінії вглиб території півострову та недопущення атак німецькими військами по морському десанту, що висаджуватимуся. Перший штурмовий загін — 8-а полкова бойова група 4-ої піхотної дивізії — передував решті головних сил вторгнення, що мала у своєму складі решту дивізійних підрозділів, рейнджерів та частин 90-ої піхотної дивізії. Східніше за «Юту» з проміжком у 15 км, за естуаріями річок Вір та Таут, був наступний плацдарм — «Омаха», на який провадилася висадка 116-ої полкової бойової групи 29-ої піхотної дивізії та 16-а полкова бойова група 1-ої піхотної дивізії. Між двома плацдармами американців, трохи східніше за гирло річки Вір, ударне угруповання американських рейнджерів за підтримки 2-х піхотних батальйонів виконувало завдання з виведення з ладу берегової батареї важкої артилерії на мисі Пон-Дю-Хок, однак, як з'ясувалося пізніше котра була без артилерійських гармат.

О 6:30 штурмові загони дивізій США під прикриттям вогню реактивних морських установок розпочали висадку на свої плацдарми. Погодні умови не дуже сприяли задуму висадки військ — поривчастий вітер, низка хмарність, незначна видимість створювали значні проблеми, зокрема для авіаційного прикриття. Важка бомбардувальна авіація, котра була запланована для проведення бомбардування фортифікаційних споруд «Атлантичного валу» змушена діяти через хмарність. Результатом стало те, що 13 00 бомб скинутих 329 бомбардувальниками В-24 «Ліберейтор» не завдали майже ніякого збитку оборонним спорудам поздовж плацдарму «Омаха». Середні бомбардувальники, що діяли на малих висотах в напрямку плацдарму «Юта» змогли відпрацювати значно краще, хоча також щонайменш третина боєприпасів була скинута в море.

О 7 годині ранку з'єднання американських стратегічних бомбардувальників В-29 скинуло на плацдарм близько 100 тисяч 40-кілограмових бомб для придушення переднього краю оборони противника. Перед світанком вступили в дію середні бомбардувальники. Їх удари поєднувалися з обстрілом побережжя корабельною артилерією. Через півгодини після світанку берегові споруди підпали під одночасну дію всіх важких і середніх бомбардувальників, що скинули 7616 бомб. Повітряне бомбардування лише ослабило ворожу оборону, тимчасово примусило замовкнути берегові батареї.

О 7:25 розпочала висадку морського десанту 2-а британська армія. 231-а бригадна бойова група та 69-а бригадна бойова група 50-ої Нортумберійської дивізії за підтримки танкових та артилерійських підрозділів, а також загонів британських командос, головна ударна сила XXX-го армійського корпусу армії, висаджувалася на плацдарм «Голд», що був по центру всієї зони вторгнення союзників в Нормандію. 7-а й 8-а бригадні бойові групи 3-ої канадської дивізії мали смугу висадки поблизу від них на плацдарм з кодовою назвою «Джуно». Обидві ці зони висадки були дуже швидко опановані союзними військами й головні завдання, що визначалися для них були виконані. Набагато гірше проходила операція в смузі плацдарму «Сорд», найзахідніша зона висадки морського десанту, неподалік від гирла річки Орн. 8-а бригадна бойова група 3-ої британської дивізії із засобами посилення (1-а бригада спеціального призначення) мала завдання висадитися на узбережжя Франції й, не гаючи часу, у взаємодії з десантниками 6-ої повітряно-десантної дивізії опанувати місто Кан, що було на відстані 15 км від берегової лінії. Й хоча морському десанту спільно з десантниками генерала Гейла вдалося міцно закріпитися на березі, захопити Кан їм не вдалося. Більш того, оволодіння Каном перетворилося на довготривалу битву, що продовжувалася до середини липня й була однією з ключових бойовищ операції «Оверлорд».

На розташованому на найсхіднішому фланзі всієїзони висадки союзних військ, на відстані 12 км від Кана, на плацдарм «Сорд», який грав одну з найбільш важливих ролей в планах операції, зі своїми силами підтримки висаджувалася 3-я піхотна дивізія Великобританії. Основним завданням 3-ої піхотної дивізії Великобританії ставилося — захоплення міста Кан — старовинного міста Нормандії.

О 7:25 перші підрозділи десанту досягли берегової лінії та негайно приступили до виконання визначеного завдання. Опір німців на плацдармі був дуже слабким, тому вже через 45 хвилин британські війська здолали основну лінію оборони противника і до 13 годин досягли річки Орн, де з'єдналися з парашутистами, висадженими в тил противника, що опанували висоти і мости через річку Орн. В той же час, головне завдання дня, яке ставилося Монтгомері, — опанування Каном — так і не було виконане. Кан наполегливо оборонявся противником і залишався в руках німців аж до середини липня, коли після затяжних боїв Кан був повністю звільнений 20 липня 1944.

На плацдарм «Джуно», що був між двома британськими зонами вторгнення «Голд» і «Сорд», висаджувалися канадські війська 3-ої піхотної дивізії із засобами посилення. Війська з перших же хвилин бою зіткнулися із запеклим опором, що спирався на укріплені фортифікаційні споруди противника, підтримуваний вогнем артилерії важкого і середнього калібру, котрі перебували в глибині оборонних позицій. Перша хвиля десанту зазнала до 50% втрат при висадці, таким чином, виявившись на другому місці після плацдарму «Омаха», за кількістю бойових втрат понесених в перші хвилини операції. Водночас, незважаючи на суттєві втрати до кінця дня «Д», канадці практично повністю опанували захоплений плацдарм, і 3-я піхотна дивізія змогла міцно закріпитися на землі Франції, просунувшись значно глибше, ніж війська союзників на решті плацдармів.

На плацдарм «Голд» висаджувалася британська 50-а Нортемберійська піхотна дивізія, посилена підрозділами 79-ої бронетанкової дивізії і 8-ої танкової бригади, із завданням опанувати узбережжя і продовжуючи наступ на південь — захопити Арроманш-ле-Бен, що грав ключову роль в планах спорудження штучних гаваней Малберрі, і надалі вийди до Байо, таким чином, перерізавши важливу транспортну артерію, що йде уздовж побережжя, — дорогу на Кан. О 07:25, через 50 хвилин після вторгнення сусідів з правого флангу — американських 1-ої і 29-ої піхотних дивізій. почалася висадка британців. З моря наступ дивізії підтримував вогонь корабельної артилерії лінкора «Уоспайт», крейсерів «Аякс», «Аргонавт», «Емеральд», «Оріон» і крейсера французьких ВМС «Жорж Лейг».

Перша хвиля десанту зазнала значних втрат, але скориставшись деяким замішанням з боку противника, англійці змогли з ходу увірватися на плацдарм й долаючи запеклий опір, британці змогли до 16 годин оволодіти Анель, до 21 години Арроманш-ле-Бен і вийти на околицю Байо і до кінця першого дня вторгнення міцно укріпитися на захопленому плацдармі.

Танк «Крусейдер» здійснює висадку з LST на штучну гавань «Малберрі» поблизу французького міста Арроманш-ле-Бен

Висадка підрозділів американського морського десанту на французьке узбережжя проводилася з різним ступенем успіху. Якщо, на американському плацдармі «Юта», підрозділи 4-ої піхотної дивізії, під командуванням заступника командира дивізії бригадного генерала Теодора Рузвельта-молодшого, сина 26-го Президента США, Теодора Рузвельта, вже через 3 години змогли звільнити від противника плацдарм й приступити до зустрічі головних сил десанту, то на сусідньому плацдармі «Омаха» ситуація склалася дуже несприятлива. Перші години з моменту висадки 1-ої та 29-ої піхотних дивізії армії США перетворилися на справжнє пекло для десантників. Війська висаджувалися з десантних катерів LCVP й негайно підпадали під шалений обстріл кулеметів, мінометів та берегової артилерії. Американці зазнали таких серйозних втрат, що генерал Омар Бредлі на крейсері «Огаста» був вже на межі того, щоб скасувати подальшу висадку на цієї ділянці та відкликати війська. З перших же годин, успіх операції «Нептун» опинився під загрозою.

Реакція німців на висадку морського десанту союзників була навдвивовижу млявою та погано організованою. У перші години з початку вторгнення генерал-фельдмаршал Г.фон Рундштедт віддав наказ танковим дивізіям Дітріха висунутися в район висадки десанту, проте завдяки погано налагодженій системі управління цей наказ очікував затвердження особисто фюрером до 16 годин. Більш того, в умовах абсолютного панування в повітрі військової авіації союзників, через диверсійні акції макі та груп спеціального призначення війська Вермахту зазнавали серйозних втрат, ще на стадії висування у визначені райони. Так, танкова дивізія «Лер», на 140-км марші від Лізьє до Кану втратила 5 танків, 84 бронеавтомобілів та 140 вантажівок, навіть не вступивши в битву. Командування танковою групою «Захід» втратило ¾ своїх засобів радіо управління, й не було спроможне керувати військами до 9 червня. Командувач армією Г. фон Швепенбург отримав поранення, багато його офіцерів загинуло.

В результаті, німці не спромоглися скористатися такою нагодою та скинути десант в море. Для них найсерйознішу загрозу створили війська британців та канадців, що висаджувалися на правому фланзі зони вторгнення. 2-а британська армія силами 3-х дивізій на плацдармах: «Сорд», «Джуно» та «Голд» й з самого початку операції, міцно зачепилася за берег Нормандії, зазнавши незначних втрат в живій силі та техніці, змогла організувати просування підрозділів вглиб оборонних рубежів противника та приступити до нарощування сил на узбережжі.

Загроза прориву британських дивізій з плацдармів змусила німецьке командування на ходу змінювати плани дій й перенацілювати свої резерви на боротьбу на цьому напрямку. Тому, успіх, який здобули вояки 352-ої дивізії напроти плацдарму «Омаха» не отримав логічного продовження. Більш того, командування німців не знало, що, незважаючи на величезні втрати, американська піхота незначними групами все ж змогла прорватися на окремих ділянках в глибину оборонних рубежів і поступово нарощує свої сили за межами першої оборонної лінії. До 9 ранку вже більше 600 солдатів невеликими загонами до роти включно змогли це виконати.

Німці, хоча й не мали достатньо сил скинути американців у море, до того ж, вимушені перенаправити основні резерви проти найбільш загрозливих ділянок в районах британських плацдармів, все ж таки, змогли зірвати первинний план операції по висадці військ на захід від естуарію річки Сена. Перша організована спроба контратакувати війська вторгнення була ужита лише 7 червня, 12-а танкова дивізія СС «Гітлерюгенд» атакувала британські підрозділи на плацдармі «Сорд».

Німецький танк «Тигр» на території Нормандії. 1944

До кінця «Дня Д» в англійському і американському секторах було висаджено 5 піхотних, 3 повітряно-десантних дивізії і танкова бригада, загальним складом близько 200 тисяч солдатів і офіцерів. Їм удалося захопити берегову смугу завглибшки від 3 до 5 км, щоправда, не по всьому фронту. Плацдарми були повністю звільнені від противника лише 7 червня.

Утримання плацдармів[ред.ред. код]

Хоча перші спроби Вермахту скинути противника в море, не увінчалися успіхом, Роммель продовжував свою стратегічну лінію, спрямовану на утримання противника на захоплених плацдармах та недопущення його просування вглиб німецьких позицій. Ситуація, що склалася на землі, сприяла німцям в цьому й зводила майже до нуля перевагу англо-американців в повітрі. Місцями бойові дії нагадували шарований пиріг, коли протиборчі сторони билися, не маючи ані флангів, ані тилових смуг. Топографічна основа Нормандії також сприяла такому виду бойових дій. За винятком рівних заболочених районів біля естуаріїв річок на обох флангах зони вторгнення, решта території, так звана Бессін, характеризувалася закритими фермерськими господарствами, усіяними невеличкими полями, угіддями та сіножаттями, що обмежувалися живоплотом, або бокажем, міцними посадками з тісно зімкнутими щільними кронами чагарнику та дерев, що не давали можливості маневру ні тим, хто оборонявся, ні тим, хто наступав. Невеличкі французькі села та хутори, що існували багато сторіч, часто нагадували середньовічні фортеці. Шахове розташування бокажу перетворювало ведення бойових дій на бої з непередбачуваним результатом. Застосування артилерії було обмежене через неможливість керувати артилерійським вогнем й навіть спостерігати за полем битви. Практично усі танки не мали таких властивостей, щоб прорватися крізь щільні ряди чагарнику й неодноразово в'язнули в кущах. Змушені рухатися по своєрідним коридорам бокажу, танкові підрозділи нерідко підпадали під вогонь ручних протитанкових засобів противника типу «базука» або «панцерфауст».

Однак у присмерках 7 червня союзникам та німцям також стало зрозуміло, що ймовірність скинути десант противника в море безповоротно втрачена. 156 000 вояків західних союзників при загальних втратах майже 10 000 чоловік, що до речі було набагато менш, ніж очікувалося, міцно трималися на своїх плацдармах й шансів вибити їх звідси практично не існувало. 7 червня фельдмаршал Монтгомері прибув на захоплений берег на чолі штабу 21-ої групи армій для безпосереднього керівництва діями на узбережжі Франції. Критична ситуація на плацдармі «Омаха» минула й незабаром британський сектор вторгнення «Голд» з'єднався з американським. У свою чергу усі британські плацдарми об'єдналися в суцільний фронт оборони, було звільнене місто Байо.

7 червня німці із запізненням розпочали активні дії, намагаючись знищити ворога, що висадився вздовж французького узбережжя. Роммель наказав контратакувати силами 2-х танкових дивізій зі складу свого резерву, а фон Рундштедт ухитрився вибити у Гітлера дозволу на застосування ще 2-х потужних з'єднань: 1-ої танкової дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» зі складу резерву ОКВ в Бельгії та 2-ої танкової дивізії СС «Дас Райх» з Тулузи. Очікувалося, що 2-а танкова дивізія СС прибуде через 5 діб, однак завдяки диверсіям французьких макі та ударам авіації англо-американців перекидання формувань дивізії зайняло 17 діб.

На ранок 8 червня лише один плацдарм, попри плану операції «Нептун» залишався відокремленим від решти головних сил групи армій Монтгомері — плацдарм «Юта», з військами VII-го американського корпусу. Німецькі війська, що протистояли американцям: 352-а, 709-а, 716-а піхотні дивізії та 91-а авіапольова дивізії, а також 243-я піхотна, що поступово зосереджувалася на півострові Котантен, уявляли серйозну силу, незважаючи на суттєві втрати, у першу чергу в керівництві формуваннями. Так, у перші дні битви загинули командири 91-ої та 243-ої дивізій, 12 червня загинув також командир LXXXIV-го армійського корпусу генерал Маркс. Навдивовижу, але найбільш помітним супротивником в цьому районі опинився 6-й парашутний полк оберст-лейтенанта Хайдта, котрій утримував в своїх руках місто Карантан й вперто вдержував цей важливий об'єкт аж до 10 червня, відбиваючи усі спроби 101-ої повітряно-десантної та 29-ої піхотної дивізій опанувати місто.

Роммель вважав Карантан, як один з найважливіших пунктів своєї оборонної тактики, утримання якого позбавляло ворога можливості об'єднатися та розширити свої плацдарми вглиб Франції. 7 числа він наказав II-му парашутному корпусу генерала парашутних військ Ойгена Майндля, (3-я парашутна, 77-а та 275-а піхотні дивізії) висунутися з Бретані у західну частину півострову Котантен, посиливши оборонні можливості німецьких військ у цьому регіоні. Однак нічний бій з 11 на 12 червня силами 101-ої десантної дивізії врешті призвів до звільнення міста Карантан від окупантів. 17-а панцергренадерська дивізія СС, одне з найбільш боєздатних з'єднань Вермахту у Франції, що висунулося в район півострову Котантен ще з початку вторгнення, завдяки невпинному впливу партизан та диверсантів прибуло у визначений район лише ввечері 11 червня й, намагаючись вступити в битву з ходу, зазнало втрат й змушена була відступити.

V-й американський корпус, не гаючи часу, з плацдарму «Омаха» розпочав атаку іншого важливого міста — Сен-Ло. Незабаром XIX-й та VIII-й корпуси 1-ої американської армії були зосереджені на плацдармі й в ході 3-х денних бойових дій звільнили місто.

Водночас, поки американці у своїх секторах намагалися розширити зону висадки й захопленням ключових об'єктів та міст, міцно закріпитися на землі Франції, британська 2-а армія генерала Демпсі вживала кроки для пошуку найслабкішого місця в оборонних рубежах Вермахту, що утворилися навколо Кану. Спроба XXX-го армійського корпусу прорватися ударним угрупованням 7-ої бронетанкової дивізії, крізь прогалину між 352-ою піхотною дивізією та танковою дивізією «Лер» спочатку була успішною. Передові танкові підрозділи, прорвали лінію, що утримувалася німцями й розгорнули стрімкий наступ вглиб оборони противника. Досягнувши ключового перехрестя доріг біля селища Віллер-Бокаж на відстані 25 км південно-західніше Кану, британці з ходу потрапили в засідку, яку влаштував 101-й важкий танковий батальйон СС. 5 танків «Тигр» оберштурмфюрера М.Віттмана за лічені хвилини знищили 20 британських танків «Кромвель», повністю зірвавши досягнення цього прориву й ліквідувавши загрозу виходу військ противника на оперативний простір в глибині німецьких бойових порядків.

Колона важких танків «Тигр» 101-ого важкого танкового батальйону СС висувається по дорозі. 1944

Цього разу британці втратили можливість захопити Кан. Разом з неможливістю американців з ходу опанувати Сен-Ло, бойові дії застопорилися, план операції «Оверлорд» опинився під загрозою. Союзники на деякий час застрягли на тих плацдармах, котрі захопили.

Лише 14 червня 1944 VII-му корпусу генерала Коллінзу вдалося прорвати оборонні позиції німців та просунутися до західного краю півострову Котантен. 17 червня 82-а повітряно-десантна та 9-а піхотна дивізії спромоглися прорватися до містечка Барневіль, таким чином відрізавши 77-у, 709-у піхотні та 243-ю берегової оборони дивізії Вермахту від основних сил в Нормандії. Всупереч рішенню Роммеля відвести з'єднання з загрозливого напрямку та вивести їх у південному напрямку, Гітлер особисто втрутився в справи й наказав ним утримувати північну частину півострову за будь-яку ціну. До кінця червня морський порт Шербур був захоплений американськими військами, дивізії були розгромлені й капітулювали. Одночасно американський VIII-й корпус генерала Міддлтона зміг утримати південний фланг захопленого півострову.

Карта загального положення сторін на 30 червня 1944

Нарощування зусиль[ред.ред. код]

Успіх VII-го корпусу сприяв поліпшенню оперативної обстановки та загальному стану військ союзників в Нормандії. 2-а британська армія (2 бронетанкові, 5 піхотних та 1 повітряно-десантна дивізії) перейняла на себе відповідальність за утримання східного флангу зони висадки й билася з головними силами танкової групи «Захід» (4 танкові дивізії та 1 дивізія берегової оборони; плюс одна дивізія зі складу LXXXI-го армійського корпусу 15-ої армії), намагаючись не допустити прориву цих сил на узбережжя, що було захоплене. Американці силами 1-ої армії (1 бронетанкова, 8 піхотних та 2 повітряно-десантних дивізій) зіткнулися з 7-ою польовою армією (1 моторизована, 6 піхотних, 1 парашутна, 1 статична та 1 авіапольова дивізії). Хоча сили, що протистояли, були майже рівними за своїм потенціалом, тим не менш, союзники перебували у кращому становищі. На відміну від німецьких військ, англо-американці постійно отримували з Британських островів підкріплення, водночас, німці не мали такої можливості. Так на 17 червня 1944 західні союзники зосередили на французькій землі 557 000 військ, 81 000 одиниць бойової техніки та 183 000 тони матеріальних запасів. Щоденно, втрати, що зазнавали війська вторгнення, компенсувалися з наддостатком за рахунок свіжих сил, що надходили з Британії.

У той же час, Вермахт не мав такої нагоди й страждав від постійного браку сил та засобів. Танкові з'єднання, що призначалися для розгрому військ вторгнення й мали використати потужний бойовий потенціал під ударами з повітря були реформовані в бойові групи й перейшли до тактики звичайної піхоти, розосередившись по всієї лінії фронту. На початок третього тижня червня I-й танковий корпус СС (танкова дивізія «Лер», 12-а танкова СС, 21-а танкова, 716-а берегової оборони та 101-й важкий танковий батальйон СС) мав лише 129 танків Panzer IV та 46 Panzer V. Кожний з його 30 танків Panzer VI «Тигр» потребував ремонту. Загалом група армій «B» втратила 26 000 чоловіків, у тому числі загиблими командира корпусу та 5 командирів дивізій. Й резервів війська Роммеля практично не мали. 90% залізниці було паралізовано завдяки діям союзної авіації та партизан й диверсантів. Так, 7-а армія отримала з центральних складів лише чверть потрібного палива та 3/5 необхідних боєприпасів.

Німецькі офіцери їдуть після переговорів про умови капітуляції в супроводі солдат союзників. Битва за Брест. 1944

16 червня 1944 Гітлер, на додаток до раніше перекинутого з резерву I-го танкового корпусу СС, особисто наказав передислокувати зі Східного фронту II-й танковий корпус СС (9-а та 10-а танкові дивізії СС), а також LXXXVI-й армійський корпус з Південної Франції й з'єднання зі складу 15-ої армії, що прикривали Па-де-Кале від неіснуючої загрози вторгнення американської 1-ої групи армій. Їх у свою чергу мали замінити частини з Данії та Норвегії. Однак, що Роммель, що фон Рундштедт розуміли, що знов прибулі дивізії будуть прибувати послабленими, без потрібного запасу палива та боєприпасів й будуть швидко дезорганізовані повітряними ударами союзної авіації.

17 червня Гітлер особисто вилетів до Франції, де в Суассоні мав зустріч з керівництвом Вермахту на Західному фронті, навіть не спромігся відвідати район ведення бойових дій. На відміну від нього, Ейзенхауер постійно відвідував командні пункти своїх підлеглих, але не втручався в хід справи, доручивши все своєму генералітету. До речі, 12 червня Черчилль власноручно відвідав плацдармі, намагаючись на місці подивитися за розвиток подій.

13 червня 1944 німецькі ракети Фау-1, запущені з району Па-де-Кале, почали падати на квартали Лондона та інші міста південної Англії. Це підхльоснуло британців до рішучіших дій й змусило їх перейти до активнішої фази операції, в надії вийти до районів розташування стартових комплексів німецьких ракет. Однак, загальна ситуація, яка склалася, була не на користь союзників. Зрив виконання попередніх планів щодо захоплення Кану та Сен-Ло, відставання від графіку нарощування військ на узбережжі Франції створювали певні труднощі в реалізації задуму операції «Оверлорд». Усе логістичне постачання союзників здійснювалося через штучні порти «Малберрі», для 1-ої американської армій біля Сен-Лоран-сюр-Мер та біля Арроманш-ле-Бен для британців та канадців, перепускна спроможність яких була дуже скоромною.

Несподіваний шторм, що вдарив по узбережжю Нормандії 19 червня й тривав 4 доби, ще більш ускладнив позиції західних союзників. Суворий шторм майже повністю зруйнував американську секцію морського порту «Малберрі» й виштовхнув на берег щонайменш 700 кораблів, суден та катерів. Перепускна спроможність штучних об'єктів впала з 34 712 до 9 847 військових, з 5 894 до 2 426 автомобілів, з 24 974 до 7 350 тон вантажів на добу. «Великий шторм», як його нарекли британці, відкинув підготовчі заходи союзників більш ніж на тиждень[71]. Авіація була не спроможна літати в таких умовах, постачання припасів та військ практично припинилося. Цим негайно скористалося командування Вермахту. 20 червня 1944 керівництво ОКВ віддало наказ фон Рундштедту підготувати контрнаступ 6-ма танковими дивізіями на ділянці фронту в проміжку між британськими та американськими плацдармами. Однак, в реальності, жодної з цих дивізій не було у вихідних районах для наступу. Частка з них ще висувалася з інших театрів дій, частка зав'язла в позиційних боях біля Кану.

18 червня фельдмаршал Монтгомері віддав наказ на підготовку локального наступу силами американських формувань з метою опанувати Шербуром, у той час, як британці намагалися захопити Кан. Буря, що обрушилася на берег Франції суттєво змінила ці плани, й лише 26 червня американському VII-му корпусу вдалося оволодіти містом Шербур. Наступного дня був захоплений морський порт Шербуру, а загалом бої на півострові тривали до 1 липня.

Водночас британці на східному фланзі зони висадки намагалися вибити німців зі стратегічно важливого міста Кан, провівши низку наступальних операцій, але виборовши незначного успіху.

За станом на 30 червня 1944 союзники зосередили на землі Франції 875 тис. особового складу, 150 тис. танків, бойових машин, автомобілів, майже 570 тис. тон матеріальних запасів. 2-а британська армія мала 3 бронетанкових, 10 піхотних та 1 повітряно-десантну дивізій, 1-а американська армія 2 бронетанкових, 9 піхотних та 2 повітряно-десантних дивізій. Загальні втрати становили: 37 034 американців та 24 698 британців й канадців. З іншого боку німецьке командування мало у своєму розпорядженні близько 400 000 солдатів та офіцерів і майже 250 000 вояків концентрувалося в 15-ій армії, що тримала позиції напроти Ла-Маншу. Група армій «B» зазнала 80 783 загальних втрат, при тому що отримала поповнення лише 4 000 військових.

Розширення плацдармів. Карта загального положення сторін на 24 липня 1944

Загрозлива пауза та рішучий прорив[ред.ред. код]

Перша фаза операції «Оверлорд» — Нормандська операція, що була розпочата 6 червня з висадки морського десанту у Франції — завершилася 1 липня 1944 року[72]. Водночас, попри колосальній перевазі в силах та засобах, план операції щодо прориву оборони німецьких військ і подальше просування англо-американських військ вглиб окупованої території не увінчалися повним успіхом.

Авіаційні підрозділи, що перекидалися на континент, базувалися на 17 польових аеродромах замість необхідних 27, і до того ж, знаходилися занадто близько до передовій і часто потрапляли під артилерійські обстріли. На плацдармах зосереджувалося усе більше формувань, іноді під час пересувань та передислокацій вони попросту перекривали злітні смуги аеродромів та заважали літакам. Щойно визволений морський порт Шербура не міг впоратися з напливом вантажів, що йшли з Британії. Розпочалися постійні перебої з доставлянням військ на беріг. Ключовий важливий об'єкт в планах союзників, що мав бути захоплений ще в «День Д», місто Кан, досі перебувало в руках німців і повністю блокував подальше просування британських військ у східному напрямку[72].

Хоча союзники вживали інтенсивних заходів намагаючись подолати оборону супротивника, однак усі спроби були марними. Більш того, керівництво союзних військ усвідомлювало, що задача захоплення плацдарму реалізована блискуче і в принципі дозволяє здійснювати зосередження військ, майна та військових запасів на європейському континенті, однак було дуже стурбоване й розчароване з приводу здобутих результатів. За станом на 1 липня всупереч попереднім планам Монтгомері, союзники опанували лише 1/5 запланованої території, просунувшись максимально лише на 25 км вглиб території, окупованої Вермахтом[71]. Потроху побоювання, що бойові дії зайшли в безвихідь й фронт у Нормандії перетвориться на своєрідну позиційну війну зразка Першої світової, охопив й керівництво Об'єднаного штабу військ союзників[72].

З іншого боку лінії фронту загальний стан справ був не краще. Німці, страждаючи від дефіциту сил та засобів, змушені були утримувати наявними військами значну лінію оборони, не маючи навіть надії на отримання підкріплення. На початок липня 15-а армія генерал-полковника Г.фон Зальмута, що мала найпотужніший комплект сил, продовжувала утримувати район Па-де-Кале, остерігаючись нової хвилі ворожого десанту на цьому напрямку. 28 червня 1944 у критичній момент битви за Кан скоїв суїцид командувач 7-ої польової армії генерал-полковник Ф.Долльман. В армії знов призначеного командувача СС-оберстгруппенфюрера П.Хауссера союзникам протистояли тільки LXXXVI-й і LXXXIV-й армійські, II-й парашутний та XLVII-й танковий і I-й танковий СС корпуси і, щойно перекинутий в авральному порядку з битви на Західній Україні II-й танковий корпус СС[73].

Г. фон Рундштедт у телефонній розмові з командуванням ОКВ зірвавшись, накричав на них й потребував негайного укладання миру з союзниками. Незабаром, він був відсторонений від виконання обов'язків головкома військами Вермахту «Захід» й відправлений у відставку; його місце зайняв генерал-фельдмаршал Г. фон Клюге.

3 липня американці силами VIII-го корпусу за підтримки ослабленої 82-ої дивізії спробували розпочали наступ на західному фланзі зони вторгнення, намагаючись розширити плацдарм. Згодом до їх наступу приєдналися з'єднання XIX-го корпусу. Однак, вже 11 липня бойові дії проти німецького LXXXIV-го корпусу закінчилися майже безрезультатно; війська перейшли до оборони. Однак, попри тому, що ситуація майже зайшла в глухий кут, американське командування продовжувало методично «прогризати» оборону німців, прагнучи вирватися на оперативний простір. Після двох тижнів запеклих боїв, що іноді переходили до рукопашних сутичок, військам генерала Т.Міддлтона, за підтримки штурмовиків P-47 «Тандерболт», врешті-решт вдалося захопити «столицю руїн»(англ.)укр., як пізніше писав відомий письменник, лауреат Нобелівської премії С.Беккет, місто Сен-Ло.

Британці розпочали черговий наступ намагаючись захопити Кан — операцію «Чарнвуд». Наступу передувала величезне за масштабами «килимове бомбардування» міста та околиць, де утримували оборону війська Вермахту. О 21:50 7 липня 460 важких бомбардувальників «Галіфакс» та «Ланкастер» скинули 2 500 тон бомб на північний сектор оборони Кану. Більшість з запалювальних бомб, що впала на позиції 12-ої танкової дивізії СС, мала часовий механізм із затримкою, встановлений на 4:20 — час «Ч» британського наступу. Підтримані вогнем з моря та авіацією з повітря, британські та канадські частини розпочали атаку на світанку; розгорнулася запекла битва. Протягом двох діб противники вели бої за кожну п'ядь землі. Британці і канадці до вечора другого дня операції захопили Кан аж до річок Орн і Одон. Війська Вермахту та Ваффен-СС зазнали серйозних втрат; так з усієї 12-ої дивізії «Гітлерюгенд» вцілило близько батальйону особового складу й 40 танків; 16-а авіапольова дивізія втратила 75% солдат та офіцерів. Звільнивши північну край міста, союзники однак не змогли досягти кінцевої цілі й опанувати Кан. Здавалося, що операція застопорилася. Проте, вже 10 липня VIII-й британський корпус розпочав нову наступальну операцію під кодовою назвою «Юпітер», не надаючи німецьким військам спокою.

На цей час Вермахту вже не вдавалося адекватно реагувати на кожний наступ західних союзників. Незважаючи на усі спроби, сил явно не вистачало. Виснажені дивізії виводилися з бою й майже без передиху знов кидалися в бій. Так, 5 липня знекровлена танкова дивізія «Лер» була виведена з фронту під Каном на доукомплектування й вже 11 числа сікалася в битві на іншому напрямку проти XIX-го корпусу американців. Німці поступово втрачали ініціативу; не встигаючи як слід організувати рішучий контрудар силами танкових з'єднань, котрі з ходу вступали в бій на найбільш загрозливих напрямках, затикаючи дірки в обороні; генерали Вермахту ледве знаходили можливості відреагувати на дії противника.

Карта загального положення сторін на 31 липня 1944

Прорив 18 липня — 5 серпня[ред.ред. код]

Тим часом Б.Монтгомері зі своїми підлеглими продовжував планувати проведення активних дій, спрямованих на остаточне виснаження сил противника й забезпечення прориву американських військ з нормандського плацдарму в Бретань. 10 липня фельдмаршал видав директиву, в якій визначав основні нариси свого задуму. О.Бредлі отримав завдання 19 липня 1944 розпочати операцію під кодовою назвою «Кобра», наступаючи в загальному напрямку на Авранш, у подальшому VIII-й корпус — перший ешелон 3-ої армії Дж. Паттона, мав задачу прорватися на оперативний простір та розвинути наступ на півострів Бретань. 1-а американська армія продовжуватиме наступ у східному напрямку на Ле-Ман й Алансон. З метою сприяння американським військам британська 2-а армія приступала до рішучої атаки міста Кан, із завданням у ході операції «Гудвуд» опанувати його найбільшою східною частиною, що відкривала шлях з Нормандії в центр Франції.

Плацдармом для зосередження американських військ перед проривом стали околиці міста Сен-Ло, який вони звільнили 23 липня після запеклих боїв. Прорив мало бути здійснено на південь від Сен-Ло військами свіжого VII-го корпусу 1-ї американської армії, за підтримки знесиленого VIII-го корпусу. Для прориву німецької оборони американці застосували підтримку важких стратегічних бомбардувальників і масовані артилерійські обстріли — більше 1 000 американських гармат дивізійної і корпусної артилерії кинули на противника понад 140 тисяч снарядів. 25 липня німецькі позиції піддалися «килимовому» бомбардуванню літаками B-17 «Літаюча фортеця» та B-24 «Ліберейтор» на фронті шириною 6 400 м.

Карта прориву американських військ в Бретань. Положення сторін на 13 серпня 1944

При цьому від «дружнього вогню» загинуло 111 і було поранено 490 американських солдатів. Далі почали діяти винищувачі-бомбардувальники. Передові позиції німецьких військ біля Сен-Ло було практично повністю знищені «килимовим бомбардуванням». Утворився пролом у фронті, який німці не встигли закрити, і через нього 25 липня американські війська, використовуючи свою перевагу в авіації, прорвалися в південному напрямку в районі міста Авранш. Тут союзникам вже так не заважали бокажі, як це було в прибережних районах Нормандії, і вони використовували свою перевагу в мобільності на відкритій місцевості. У наступі на такій вузькій ділянці фронту американці задіяли більше 2 000 одиниць бронетехніки: 1 269 середніх танків, 694 легких танків і 288 протитанкових САУ, що призвело до швидкого прориву з Нормандії на півострів Бретань і в регіон Пеї-де-ла-Луар.

1 серпня була сформована 12-а група армій союзників під командуванням генерала Омара Бредлі, до її складу увійшли 1-а і 3-я американські армії. 3-я американська армія генерала Паттона здійснила прорив і за два тижні звільнила півострів Бретань, оточила німецькі гарнізони в портах Брест, Лор'ян і Сен-Назер. 3-я армія вийшла до річки Луара, досягнувши міста Анже захопила міст через Луару, а потім попрямувала на схід, де досягла міста Аржантан, і атакувала позиції німецької групи армій «B» з тилу, тобто з південного боку, в той час як з півночі на неї наступали англо-канадські війська, а з заходу — 1-а американська армія. Німці організували безуспішну контратаку в західному напрямку, з метою перерізати лінії постачання третьої американської армії в Авранш. Атака американських військ з півдня поставила німецьку 7-у польову і 5-ту танкову армії під реальну загрозу оточення.

Фалезький котел[ред.ред. код]

В результаті успішно проведеної наступальної операції «Кобра», американцям вдалося прорватися із захоплених плацдармів на узбережжі Нормандії та організувати швидке просування у загальному напрямку на південь та південний схід, а також углиб Бретані. Попри це, основні сили Вермахту, що дислокувалися на захід від річки Сена, було розгромлено або захоплено в полон, таким чином створено сприятливі умови для виходу основних сил союзників на оперативний простір й просування їх до Парижу і далі — до німецько-французького кордону. Незважаючи на важку обстановку, що склалася внаслідок успішного наступу американських військ, а також ситуацію навколо Кану, де об'єднані британсько-канадські війська поступово брали гору над німецькими формуваннями, і до того ж — на катастрофічну нестачу резервів, генерал-фельдмаршалу Г.фон Клюге, головнокомандувачу військами Вермахту на Заході, особисто Гітлером було категорично заборонено залишити утримувані позиції та організовано відступити на вигідніші. Більше того, Гітлер вперто наполягав на здійсненні контрудару американським військами в районі Мортену.

Вимушений виконувати прямий наказ фюрера, фон Клюге, зібравши 4 танкові дивізії (все, що він мав у своєму розпорядженні), провів операцію «Льєж». Проведення контрнаступу було організоване за власним наказом Гітлера, який зажадав ударом від Мортена в напрямку Авранш розгромити американську 1-у армію, що протистояла німецькому Вермахту в цьому районі та відрізати війська 3-ої армії генерала Дж. Паттона, що вирвався далеко вперед від решти військ союзників та наступав у напрямку Бретані.

Основний удар завдавався силами XLVII-го танкового корпусу, котрій мав 3,5 танкові дивізії на вістрі удару. Початок контрнаступу ознаменувався значним успіхом німецьких військ, діючи проти VII-го американського корпусу. Проте, опір американських військ, а головне повна перевага союзників у повітрі, призвели до того, що майже ½ німецьких танків була знищена або виведена зі строю. Хоча бої біля ключового міста — Мортен — тривали ще протягом 6 діб, німцям не вдалося реалізувати план задуму, більш того американцям вдалося відкинути противника та відновити втрачені позиції за дуже короткий час. Вермахт втратив останні резерви. Врешті-решт операція скінчилася повним розгромом німецьких танкових військ та рішучою перемогою 1-ої американської армії.

Головнокомандувач 21-ою групою армій об'єднаних сил союзників фельдмаршал Б. Монтгомері негайно скористався промахом Г.фон Клюге, який власноруч створив умови для повного оточення та розгрому його військ. 8 серпня 1944 року Б.Монтгомері віддав наказ про наступ на флангах своїх військ, що охоплювальними ударами, оточили основні сили противника в районі Фалез-Шамбуа. Війська 1-ої американської армії створювали південний фланг угруповання, британська 2-а армія утримувала позиції у центрі, в той час, як канадська 1-а армія загрожувала оточеним з півночі. Німці міцно утримували зайняті рубежі, відважно стикаючись з ворогом, але не розпочинали відступ аж до 17 серпня.

Карта положення сторін на 25 серпня 1944

19 серпня союзники зімкнули кільце оточення в районі Шамбуа, проте сил для повного блокування оточених не вистачало. Відчайдушними атаками німці час від часу проривали коло оточуючих та створювали коридори для виведення військ.

Ввечері 21 серпня котел було остаточно блоковано: майже 50 000 німецьких вояків опинилися всередині кільця оточення. Багато кому вдалося просочитися крізь позиції союзних військ, але загальні втрати, як серед особового складу, так і в техніці, були величезні. Вермахт повністю втратив ініціативу на Західному фронті.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Gordon A. Harrison CROSS-CHANNEL ATTACK. — Washington, DC: CENTER OF MILITARY HISTORY UNITED STATES ARMY, 2002. — 488 с. — (UNITED STATES ARMY IN WORLD WAR II). — ISBN 51-61669 (англ.)
  • Stephen Badsey Normandy 1944. Allied Landings and Breakout. — London: Osprey Publishing Ltd., 1990. — 97 с. — (Osprey Campaign series). — ISBN 0-85045-921-4 (англ.)
  • UTAH BEACH TO CHERBOURG (6 June-27 June 1944). — Washington, DC: CENTER OF MILITARY HISTORY UNITED STATES ARMY, 1990. — 204 с. — (UNITED STATES ARMY IN WORLD WAR II). (англ.)
  • Martin Blumenson BREAKOUT AND PURSUIT. — Washington, DC: CENTER OF MILITARY HISTORY UNITED STATES ARMY, 1993. — 786 с. — (UNITED STATES ARMY IN WORLD WAR II). (англ.)

Примітки[ред.ред. код]

Виноски
  1. Представники з цих країн-членів антигітлерівської коаліції брали участь у морському та повітряному компонентах, що забезпечували висадку.
  2. Варто відмітити факт, що навіть на момент формування цього органу військового управління, в США не існувало такого штабного елементу, як Об’єднаний Комітет Начальників штабів, який існує сьогодні, на відміну на британців — які мали класичний Британський комітет начальників штабів з величезним практичним досвідом військового управління. Американці узяли за основу та прямо скопіювали загальну структуру штабного органу союзників
  3. Вашингтонська конференція тривала з 22 грудня 1941 до 14 січня 1942
  4. Проведення операції «Торч» змусило американців перекинути 3 з 4-х дивізій (150 000 з 188 000 військових), що вже дислокувалися на Британських островах до північно-африканського театру дій. До осені 1943 року лише одна, 29-а піхотна дивізія залишалася у Великобританії, готуючись до десантної операції
  5. Серед 6 100 військових, що брали участь в операції «Ювілей» 19 серпня 1942 лише 2 500 (з яких 1 000, що навіть не висаджувалася на берег) повернулися назад. Майже 1 000 загинуло, 2 000 канадців потрапило у полон[58]
  6. LST — Landing Ship, Tank (Великий танкодесантний корабель)
    LCT — Landing Craft, Tank (Танкодесантний корабель)
    LCI — Landing Craft, Infantry (Піхотний десантний корабель)
    LSI — Landing Ship, Infantry (Великий десантний корабель)
    LCI (L) — Landing Craft, Infantry (Large) (Велике десантне судно)
Примітки
  1. Zetterling, p. 32: «На 25 липня в Нормандії було 812 000 американських та 640 000 британських солдатів.»
  2. Zetterling, p. 341: «By 21 August, the Allies had landed 2 052 299 men in Normandy.»
  3. а б в г Wilmot, p. 434
  4. Zetterling, p. 32: «На момент початку операції „Кобра“, німці зосередили у Нормандії близько 410 000 військових у складі бойових формувань. Якщо це помножити на 1,19 отримаємо чисельність 490 000 вояків. Однак, до 23 липня загальна кількість втрат становила 116 863, при тому, що лише 10 078 особового складу прибуло на поповнення бойових частин.»
  5. а б Shulman, p. 192
  6. Flint, pp. 336–337
  7. Williams, Jeffery (1988). The Long Left Flank. London: Cooper. ISBN 978-0850528800. 
  8. Эрнест Дюпюи и Тревор Дюпюи. Всемирная история войн. Кн.IV, Полигон, АСТ, Москва-Санкт-Петербург, стор. 267–269
  9. C.P. Stacey Official History of the Canadian Army in the Second World War: Volume II The Victory Campaign p. 295
  10. Michael Blumenson (2005). I.C.B Dear, M.R.D. Foot. ред. pp. 627–630. 
  11. «The American invasion of Okinawa was the largest amphibious assault of World War II». Historynet.com. 
  12. Gordon A. Harrison CROSS-CHANNEL ATTACK стор.1
  13. Harrison стор.2
  14. Brief of ABC-1 Conversations. Pre-Inv file 308. See Bibliographical Note
  15. а б в г Harrison стор.5-7
  16. George C. Marshall, Biennial Report of the Chief of Staff of the United States Army, July 1,1941, to June 30, 1943 (Washington, 1943), p. 10.
  17. U.S. ABC-4/CS-1, 31 Dec 41. ARCADIA Conf Bk.
  18. Harrison стор.10
  19. Memo for CofS, 28 Feb 42. OPD files, exec 4, env 35.
  20. а б в Harrison стор.11
  21. JCS 23, App. II, JPS 2/6, 5 Mar 42
  22. Harrison стор.12
  23. Memo, Brig C. V. McNabb, SLEDGEHAMMER, 17 Jul 42. SHAEF G-3 files, Ref Lib Gp D. See Bibliographical Note.
  24. а б в г д Harrison стор.14-15
  25. а б Harrison стор.23
  26. Notes on White House Mtg, cited in Sherwood, Roosevelt and Hopkins, p. 563. The Molotov visit is treated at length by Sherwood, pp. 544-68.
  27. Elliott, The Predecessor Commands, pp. 15, 85-95. See n. 2.
  28. Harrison стор.18-19
  29. Harrison стор.16
  30. Harrison стор.20
  31. McLaren, Notes on SLEDGEHAMMER, cited n. 31.
  32. а б в Harrison стор.24-25
  33. JIC (92) 193 (Final), German Strength and Dispositions in 1943 under Certain Hypotheses, 21 May 42. SHAEF SGS files, Combined Commanders Papers.
  34. Quoted in Sherwood, Roosevelt and Hopkins, p. 592.
  35. McLaren, Notes on SLEDGEHAMMER.
  36. CCS 83/1, Offensive Operations in 1942 and 1943, 24 Jan 42, Encloses memorandum by Maj. Gen. Sir Hastings Ismay reporting conclusions of a meeting held at the White House on 21 June.
  37. а б Harrison стор.27-28
  38. Memo, King and Marshall for President, 10 Jul 42. C/S file BOLERO.
  39. CCS 94, Operations in 1942/3, 24 Jul 42. This paper states the decisions of the London Conference.
  40. Harrison стор.29
  41. Agreed at CCS 33d Mtg, 25 Jul 42.
  42. Harrison стор.31
  43. Harrison стор.34
  44. Cbl, Eden to Halifax, quoting Cbl, Churchill to Roosevelt, 22 Sep 42. C/S file ETO.
  45. Harrison стор.32-36
  46. Samuel E. Morison, The Battle of the Atlantic, September 1939-May 1943 (History of United States Naval Operations in World War II: I) (Boston, 1947), p. 410. Загалом, більш ніж 1 770 кораблів було втрачено протягом цього року
  47. Note by Minister of Defence, 25 Nov 42, WP (42) 543, annex to 3d Br COS Casablanca Mtg. SHAEF SGS file 337/5, British Min of SYMBOL Conf.
  48. Harrison стор.39
  49. Harrison стор.40
  50. Admiral King speaking at CCS 58th Mtg.
  51. а б в Harrison стор.41
  52. Harrison стор.44
  53. COS (43) 63d Mtg, 12 Mar 43. Overture to Overlord (New York, 1950, pp. 1-28
  54. Harrison стор.47-48
  55. COSSAC (43) 1st Mtg, 17 Apr 43
  56. Harrison стор.50-51
  57. Harrison стор.50-51
  58. а б в г д е ж и Harrison стор.53-58
  59. Col C. P. Stacey, The Canadian Army, 1939–1945: An official Historical Summary (Ottawa, 1948), pp. 64-86.
  60. Harrison стор.56
  61. Harrison стор.56
  62. SKYSCRAPER Plan; Memo, Gen Barker for Executive Planning Section (ETOUSA), Requirements of Landing Craft, 9 Mar 43. SHAEF SGS file 560 I.
  63. Quoted in Memo, ASW (J. J. McCloy) for Marshall, 26 Apr 44. OPD files, misc bk. 18.
  64. Harrison стор.65
  65. Harrison стор.67
  66. CCS 234
  67. Draft Supplementary Directive to COSSAC, Amphibious Operations from the UK, incl B to CCS 250/1, 25 May 43.
  68. CCS 242/6. Final Report to the President and Prime Minister, 25 May 43.
  69. Harrison стор.70-71
  70. COSSAC (43) 13th Mtg, 2 Jul 43.
  71. а б Martin Blumenson стор.6
  72. а б в Martin Blumenson стор.4
  73. Blumenson,30