Опосум віргінський

Опосум віргінський або північноамериканський (Didelphis virginiana) — єдиний вид сумчастих тварин, знайдений у Північній Америці. Це одиночна нічна тварина, розміром з домашню кішку, проживає по всій території Північної Америки від узбережжя до узбережжя (індродукована до Каліфорнії в 1910 році), і від Центральної Америки і Мексики до півдня Канади і, здається, все ще розширює свій ареал на північ. Часто зустрічається біля міст, обшукуючи через сміттєві контейнери, або біля доріг.

Назва

Родова назва «опосум» походить від wapathemwa, назви віргінського опосума на одному з алгонкінських мов. Пізніше ця назва була присвоєна всім представникам ряду опосумів (Didelphimorphia). Наукова назва роду Didelphis має грецьке коріння: di (два) і delphys (матка, утроба), - і пов'язано з тим, що у самок опосумів дві матки. Латинізована видова назва virginiana означає «з Вірджинії» - саме в цьому штаті був знайдений і описаний перший зразок віргінського опосума.

Зовнішній вигляд

Віргінський опосум - ссавець порівняно щільної і важкої статури, розміром з домашню кішку. Довжина тіла - від 35 до 94 см, довжина хвоста - 21,6-47 см. Самці більші і важчі, ніж самки - вага дорослого самця від 0,8 до 6,4 кг, тоді як самки важать 0,3-3, 7 кг . Морда у віргінського опосума подовжена і загострена, забезпечена довгими вібрисами. Вуха порівняно короткі, голі, чорні, з світлішими кінчиками. Кінцівки короткі; на лапах по 5 пальців. Хода стопоходяча. Великий палець задніх кінцівок позбавлений кігтя і сильно протиставлений іншим. Підошви голі. Хвіст майже голий, довгий, хапального типу, пристосований для лазіння. Сумка для виношування потомства відкривається назад. Середнє число сосків у самок - 13, хоча може бути від 9 до 17.

Скелет віргінського опосума

Загальне забарвлення хутра та шкіри у віргінського опосума володіє регіональною мінливістю. Як правило, забарвлення їх хутра сірувато-буре, зрідка трапляються особини-меланісти. На морді хутро констрасного білого кольору. Волоссяний покрив досить довгий, підшерстя коротке і м'яке. У північних популяцій підшерсток густий, його волоски забарвлені в білий колір, іноді з чорними кінчиками; остьове волосся сірі. У південних популяцій підшерсток рідше, остьові волосся фарбоване темніше; в цілому, забарвлення південних особин темніше. Пальці і кінчики вух світліше у північних популяцій і темніше у південних, в останніх пігментація шкіри хвоста поширюється за його волосисту частину.

Череп примітивний, з невеликою черепною коробкою. Зубів 50; зубна формула $I{5 \over 4} C{1 \over 1} P{3 \over 3} M{4 \over 4}$. Кількість хребців: 7 шийних, 13 грудних, 6 поперекових і 26-29 хвостових.

Звичайна температура тіла: 35-35,5 °C. Нормальна частота серцебиття - близько 200 ударів на хвилину. Рівень основного обміну речовин у віргінського опосума серед найнижчих, зафіксованих у ссавців (0,15 мл O₂/г ваги/год для 3,5-кілограмової особини).

Каріотип: 22 хромосоми (2n).

Поширення

Опосум віргінський мешкає в отворах дерев або землі

Віргінський опосум - єдиний вид сумчастих, що мешкає в Північній Америці. Він широко поширений від Південної Канади (північний захід Онтаріо) до Мексики і Центральної Америки (Гватемала, Беліз, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка). Природний ареал віргінського опосума займає східну частину США аж до Скелястих гір; в південну частину тихоокеанського узбережжя США опосума завезли на початку XX ст. (Інтродукований в Каліфорнії в 1910 р.). В наш час^[Коли?] його ареал продовжує розширюватися на північ, хоча холоду обмежують це просування.

Віргінський опосум водиться в таких:

• провінціях Канади - Британська Колумбія, Онтаріо,
• штатах США - Мен, Вермонт, Нью-Йорк, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд, Нью-Джерсі, Пенсільванія, Меріленд, Делавер, округ Колумбія, Вірджинія, Західна Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія, Флорида , Алабама, Міссісіпі, Луїзіана, Техас, Нью-Мексико, Колорадо, Теннессі, Кентуккі, Огайо, Мічиган, Індіана, Вісконсін, Міннесота, Айова, Іллінойс, Міссурі, Арканзас, Оклахома, Канзас, Небраска, Північна Дакота, Південна Дакота, Вайомінг , Айдахо, Вашингтон, Орегон, Каліфорнія, Арізона.

Підвиди

Опосум може доїсти залишки їжі, що не доїла людина

Виділено 4 підвиди віргінського опосума:

• D. v. virginiana Kerr, 1792
• D. v. pigra Bangs, 1898 (Флорида, Джорджія, Алабама, Міссісіпі, Луїзіана, Техас),
• D. v. californica Bennett, 1833 (Мексика, Центральна Америка; протягом XX ст. поширився на північ і захід по території західних штатів США),
• D. v. yacatanensis Allen, 1901 (Юкатан).

Палеонтологічна історія

Викопні рештки представників роду Didelphis відомі в Південній Америці з пліоцену, проте в Північній Америці вони не з'являються аж до еємського (сангамонского) міжлодовиківья в плейстоцені. Останки виду Didelphis virginiana відомі після вюрмського (Вісконсіна) періоду зледеніння. Судячи з них, до європейської колонізації північна межа ареалу віргінського опосума проходила по північній частині Західної Вірджинії та північному Огайо.

Спосіб життя і харчування

На малюнку добре видно як опосуми чіпляються хвостом за гілки дерев

Віргінські опосуми населяють різноманітні місцеіснування, від порівняно посушливих місцевостей до приморських районів, однак у цілому краще дотримуватися вологих залісених ділянок, особливо заростей по берегах водойм і боліт. Легко адаптуються до присутності людей. На відпочинок зазвичай влаштовуються в дуплах дерев, в купах хмизу, сміття, в населених районах - в покинутих будівлях та підземних комунікаціях. Самі нір не риють, користуються чужими порожніми лігва; як правило, їх займають самки для виводкових гнізд. Однак відсутність доступних нір поширення опосумів не обмежує.

Віргінські опосуми - територіальні тварини, хоча, імовірно, ведуть частково бродячий спосіб життя, залишаючись на одній території не більше 6 місяців. Дослідження показали, що типовий ділянка перебування опосума має скоріше витягнуту, ніж округлу форму, слідуючи вздовж течії річки або струмка. Його площа варіюється від 0,12 до 23,47 га, в середньому рівняючись 4,65 га (Техас), однак може займати до 254 га. Опосуми ведуть одиночний спосіб життя; соціальні зв'язки розвинені слабо - за винятком репродуктивної поведінки, дорослі особини демонструють по відношенню один до одного ворожість. Хоча самок вдається утримувати в неволі групами, дорослі самці незмінно набирають в сутички, які зазвичай закінчувалися смертю слабшого самця. Агресивна поведінка включає агресивні вокалізації (шипіння, верески), демонстрацію оскалених зубів і фізичний контакт. Більш слабкий супротивник може впадати в кататонію.

У порівнянні з іншими ссавцями опосуми виглядають досить повільними і незграбними. При бігу вони розвивають швидкість до 7,4 км/год. Лазять за допомогою протиставленних великих пальців і хапального хвоста, а також непогано, хоча і повільно (зі швидкістю до 1,1 км/год), плавають. У воду кидаються в разі небезпеки, без праці покриваючи відстань до 100 м. За серйозної небезпеки опосуми «прикидаються» мертвими (насправді, дана реакція на сильний стрес є мимовільною), хоча можуть демонструвати і агресивну поведінку. Сильно наляканий опосум входить до каталептичний стан, який може тривати від кількох хвилин до 2-6 годин. При цьому опосум лежить на боці, відкривши очі й пащу, його м'язи розслаблюються, а анальні залози виділяють смердючу зеленувату секрецію. Чутливість до тактильної стимуляції помітно знижується, хоча тварини можуть слабко реагувати на раптові звуки.

За шерстю опосуми доглядають за допомогою пальців задніх кінцівок (крім великого), вичісуючи ними паразитів. Вони умивають мордочку передніми лапами, подібно кішкам. Чіпкий хвіст використовується не тільки при лазінні, але і для перенесення будівельних матеріалів для гнізда.

Активні опосуми виключно ночами, вирушаючи на пошуки корму після заходу сонця. Пік активності навесні та влітку припадає на час між 23 і 2 год ночі. Пізньої осені та взимку активність помітно знижується, особливо в періоди сильних заморозків, однак у сплячку віргінські опосуми не впадають.

Раціон

Віргінський опосум всеїдний. Більшу частину його раціону складають комахи та інші безхребетні, падло. Поїдає також рослинну їжу, включаючи зернові злаки, фрукти та овочі, гриби. У населених місцевостях охоче риється в викинутому смітті.

У неволі, при поганих умовах утримання опосуми схильні до канібалізму, поїдаючи поранених і ослаблених особин. У природі такої поведінки не демонструють.

Розмноження

Дитинча віргінського опосума

Період розмноження у віргінського опосума тривалий і триває з січня чи лютого по червень-липень. Піки репродуктивної активності припадають на кінець січня - кінець березня і на середину травня - початок липня. Естральний період у самок триває 22-38 днів; спарювання відбувається невдовзі після того, як самка входить в тічку. Відразу після нього самка знову починає вести себе агресивно і проганяє самця.

Запліднення відбувається в обох матках, хоча овуляція може затримуватися на 4 дні після коїтусу. З кожного яєчника в середньому вивільняється по 11 яйцеклітин (0,75 мм діаметром), запліднення відбувається у фаллопієвих трубах. Через 24 години запліднені яйцеклітини потрапляють в матку. Плацента не формується, проте ембріон оточують складки маткової стінки. Тісний контакт хоріона і кровоносних судин слизової матки дозволяє поживним речовинам переміщатися з кровоносного русла матері до зародка. Вагітність триває 12-13 днів; пологи відбуваються з лютого по липень. Виводок спочатку складається з 5-23 дитинчат, проте, оскільки у самки, як правило, всього 13 сосків, частина новонароджених не виживає. Таким чином, середній розмір виводка у віргінського опосума - 7-9 дитинчат. У північній частині ареалу у опосумів буває 1 виводок в рік; в іншій частині ареалу - 2 виводки в рік, зрідка - 3.

Дитинчата народжуються сильно недоношеними, вагою всього 0,16 г і довжиною 14 мм. За виглядом вони більше нагадують ембріони, ніж сформованих тварин. Відразу після народження вони за допомогою розвинутих кігтиків на передніх лапах переповзають в сумку матері, де прикріплюються до соска. Коли дитинча починає смоктати, сосок розбухає і повністю заповнює йому рот. Дитинчата залишаються прикріпленими до сосок до 50-65 днів життя, що приблизно можна порівняти з тривалістю вагітності у плацентарного ссавця схожого розміру. Через 2 місяці після пологів у дитинчат з'являється шерсть і відкриваються очі, а ще днів через 5-10 вони починають пересуватися самостійно і харчуватися твердою їжею. У цей час дитинчата при переміщеннях забираються на спину матері, часто дотримуючись хвостами за її хвіст, піднятий над спиною кінцем вперед.

Самостійними молоді опосуми стають між 95 і 105 днем ​​життя, після чого будь-який зв'язок з матір'ю у них припиняється. Самки, що спостерігалися в неволі, не захищали свій виводок і дозволяли забирати його з гнізда. Оскільки вагітність у самок коротше естрального циклу, втративши виводок, самка може незабаром злучитися знову. Молоді самки досягають статевої зрілості до 9 місяців і в природі рідко живуть більше 1 репродуктивного сезону. У цілому, в природних умовах тривалість життя віргінського опосума рідко перевищує 18 місяців; в неволі можуть прожити понад 7 років. Смертність на першому році життя висока, проте за даними досліджень популяції опосумів можуть на 75% складатися з молодняку. Природними ворогами опосумів є лисиці, руді рисі, койоти, великі сови та інші хижі птахи. На молодняка також полюють змії. Віргінські опосуми є переносниками деяких інфекційних захворювань, у тому числі сказу.

Статус популяції

Подібно до єнота опосуми можуть жити поряд з людьми

Віргінський опосум - звичайна для Північної Америки тварина, через невибагливості легко адаптуються до проживання у місцевостях, населених людьми. Подібно до єнота, опосумів часто можна спостерігати, як вони риються в смітті. Однією з основних причин смертності опосумів є дорожні інциденти. У південно-східній частині США на опосумів традиційно полюють ради їстівного м'яса і жорсткого хутра, який йде на виготовлення верхнього одягу і на обробку. Приносять деяку шкоду садам і полям.

У списку Міжнародної Червоної книги віргінської опосумові присвоєно статус LC (Least concern).

Джерела

• McManus, John J. 1974. Didelphis Virginiana. Mammalian Species No. 40: 1-6. Published by The American Society of Mammalogists, 2 May 1974.
• Newell, T. and R. Berg. 2003. "Didelphis virginiana" (On-line), Animal Diversity Web. Accessed May 04, 2007.
• Didelphis virginiana: інформація на сайті Червоної книги МСОП
• Жизнь животных : в 7 т. / Под ред. В.Е.Соколова. Т.7. Млекопитающие — 2-е изд., перераб. — М.: Просвещение, 1989. — 558 с. (Стр. 37).
• NatureServe. 2006. NatureServe Explorer: An online encyclopedia of life (Didelphis virginiana). Version 6.1. NatureServe, Arlington, Virginia. Available http://www.natureserve.org/explorer. (Accessed: May 4, 2007).
• InfoNatura: Birds, mammals, and amphibians of Latin America (Didelphis virginiana). 2004. Version 4.1 . Arlington, Virginia (USA): NatureServe. Available: http://www.natureserve.org/infonatura. (Accessed: May 4, 2007).

Посилання

• Опосум віргінський на сайті Світ тваринрос.