Опосум віргінський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Опосум віргінський
Опосум віргінський взимку
Опосум віргінський взимку
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Інфратип: Хребетні (Vertebrata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Сумчасті (Metatheria)
Ряд: Опосумоподібні (Didelphimorphia)
Родина: Опосумові (Didelphidae)
Рід: Опосум (Didelphis)
Вид: Опосум віргінський
Біноміальна назва
Didelphis virginiana
(Kerr, 1792)
Поширення віргінського опосума
Поширення віргінського опосума
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Didelphis virginiana
Commons-logo.svg Вікісховище: Didelphis virginiana
ITIS logo.jpg ITIS: 179921
Redlist logo v1223290225.gif МСОП: 40502
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 9267
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Didelphis virginiana
Fossilworks: 45705

Опосум віргінський або північноамериканський (Didelphis virginiana) — єдиний вид сумчастих тварин, знайдений у Північній Америці. Це одиночна нічна тварина, розміром з домашню кішку, проживає по всій території Північної Америки від узбережжя до узбережжя (індродукована до Каліфорнії в 1910 році), і від Центральної Америки і Мексики до півдня Канади і, ймовірно, все ще розширює свій ареал на північ. Часто можна побачити в містах, коли вони обшукують сміттєві контейнери або біля доріг.

Назва[ред.ред. код]

Родова назва «опосум» походить від wapathemwa, назви віргінського опосума на одній з алгонкінських мов. Пізніше ця назва була присвоєна всім представникам ряду опосумів (Didelphimorphia). Наукова назва роду Didelphis має грецьке коріння: di (два) і delphis (матка, утроба), - і пов'язана з тим, що у самок опосумів дві матки. Латинізована видова назва virginiana означає «з Вірджинії» - саме в цьому штаті був знайдений і описаний перший зразок віргінського опосума[1].

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Віргінський опосум - ссавець порівняно щільної і важкої статури, розміром з домашню кішку. Довжина тіла - від 35 до 94 см, довжина хвоста - 22-47 см. Самці більші і важчі, ніж самки - вага дорослого самця від 0,8 до 6,4 кг, тоді як самки важать 0,3-3,7 кг [2]. Морда у віргінського опосума подовжена і загострена, з довгими вусами-вібрисами. Вуха порівняно короткі, голі, чорні, з світлішими кінчиками. Кінцівки короткі; на лапах по 5 пальців. Хода стопоходяча. Великий палець задніх кінцівок позбавлений кігтя і сильно протиставлений іншим. Підошви голі. Хвіст майже голий, довгий, хапального типу, пристосований для лазіння. Сумка для виношування потомства відкривається назад. Середнє число сосків у самок - 13, хоча може бути від 9 до 17[3].

Скелет віргінського опосума

Загальне забарвлення хутра та шкіри у віргінського опосума мінливе залежно від регіону. Як правило, забарвлення їх хутра сірувато-буре, зрідка трапляються особини-меланісти. На морді хутро констрастного білого кольору. Волосяний покрив досить довгий, підшерсток короткий і м'який. У північних популяцій підшерсток густий, його волоски забарвлені в білий колір, іноді з чорними кінчиками; остьове волосся сіре. У південних популяцій підшерсток рідший, остьові волосини темніше забарвлені; в цілому, забарвлення південних особин темніше. Пальці і кінчики вух світліші у північних популяцій і темніші у південних, в останніх пігментація шкіри хвоста поширюється за його волосисту частину.

Череп примітивний, з невеликою черепною коробкою. Зубів 50; зубна формула I{5 \over 4} C{1 \over 1} P{3 \over 3} M{4 \over 4}. Кількість хребців: 7 шийних, 13 грудних, 6 поперекових і 26-29 хвостових.

Звичайна температура тіла: 35-35,5 °C. Нормальна частота серцебиття - близько 200 ударів на хвилину. Рівень основного обміну речовин у віргінського опосума серед найнижчих, зафіксованих у ссавців (0,15 мл O2/г ваги/год для 3,5-кілограмової особини)[4].

Каріотип: 22 хромосоми (2n).

Поширення[ред.ред. код]

Опосум віргінський мешкає в дуплах дерев або в норах

Віргінський опосум - єдиний вид сумчастих, що мешкає в Північній Америці. Він широко поширений від Південної Канади (північний захід Онтаріо) до Мексики і Центральної Америки (Гватемала, Беліз, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка)[5]. Природний ареал віргінського опосума займає східну частину США аж до Скелястих гір; в південну частину тихоокеанського узбережжя США опосума завезли на початку XX ст. (Інтродукований в Каліфорнії в 1910 р.). Його ареал продовжує розширюватися на північ, хоча холоди обмежують це просування[4].

Віргінський опосум водиться в таких:

Підвиди[ред.ред. код]

Опосум може доїсти залишки їжі, що не доїла людина

Виділено 4 підвиди віргінського опосума:

  • D. v. virginiana Kerr, 1792
  • D. v. pigra Bangs, 1898 (Флорида, Джорджія, Алабама, Міссісіпі, Луїзіана, Техас),
  • D. v. californica Bennett, 1833 (Мексика, Центральна Америка; протягом XX ст. поширився на північ і захід по території західних штатів США),
  • D. v. yucatanensis Allen, 1901 (Юкатан)[4].

Палеонтологічна історія[ред.ред. код]

Викопні рештки представників роду Didelphis відомі в Південній Америці з пліоцену, проте в Північній Америці вони не з'являються аж до еємського (сангамонского) міжльодовиків'я в плейстоцені[7]. Викопні рештки виду Didelphis virginiana відомі після вюрмського (вісконсінського) періоду зледеніння. Судячи з них, до європейської колонізації північна межа ареалу віргінського опосума проходила по північній частині Західної Вірджинії та північному Огайо.

Спосіб життя і харчування[ред.ред. код]

На малюнку добре видно як опосуми чіпляються хвостом за гілки дерев

Віргінські опосуми населяють різноманітні місцевості, від порівняно посушливих місцевостей до приморських районів, однак у цілому воліють триматися вологих заліснених ділянок, особливо заростей по берегах водойм і боліт. Легко адаптуються до присутності людей. На відпочинок зазвичай влаштовуються в дуплах дерев, в купах хмизу, сміття, в населених районах - у покинутих будівлях та підземних комунікаціях. Самі нір не риють, користуються чужими порожніми норами; як правило, самки займають їх на час виведення потомства, влаштовуючи гнізда. Однак відсутність доступних нір поширення опосумів не обмежує[8].

Віргінські опосуми - територіальні тварини, хоча, ймовірно, ведуть частково бродячий спосіб життя, залишаючись на одній території не більше 6 місяців[9]. Дослідження[10] показали, що типова ділянка перебування опосума не округлої форми, а простягається вздовж течії річки або струмка. Її площа варіює від 0,12 до 23,47 га, в середньому 4,65 га (Техас)[8], однак іноді може займати до 254 га. Опосуми ведуть одиночний спосіб життя; соціальні зв'язки розвинені слабо - за винятком репродуктивного періоду, дорослі особини демонструють одне до одного ворожість. Хоча самок вдається утримувати в неволі групами, дорослі самці незмінно вступають у сутички, аж до смерті слабшого самця[4]. Агресивна поведінка включає агресивні вокалізації (шипіння, верески), демонстрацію оскалених зубів і фізичний контакт. Слабший супротивник може впадати в кататонію.

Порівняно з іншими ссавцями опосуми виглядають досить повільними і незграбними. При бігу вони розвивають швидкість до 7,4 км/год. Лазять за допомогою протиставленних великих пальців і хапального хвоста, а також непогано, хоча і повільно (зі швидкістю до 1,1 км/год), плавають. У воду кидаються в разі небезпеки, без зусилля покриваючи відстань до 100 м[4]. За серйозної небезпеки опосуми «прикидаються» мертвими (насправді, дана реакція на сильний стрес є мимовільною), хоча можуть демонструвати й агресивну поведінку. Сильно наляканий опосум входить у каталептичний стан, який може тривати від кількох хвилин до 2-6 годин. При цьому опосум лежить на боці, відкривши очі й пащу, його м'язи розслаблюються, а анальні залози виділяють смердючу зеленувату секрецію. Чутливість до тактильної стимуляції помітно знижується, хоча тварини можуть слабко реагувати на раптові звуки.

За шерстю опосуми доглядають за допомогою пальців задніх кінцівок (крім великого), вичісуючи ними паразитів. Вони умивають мордочку передніми лапами, подібно кішкам. Чіпкий хвіст використовується не тільки при лазінні, але і для перенесення будівельних матеріалів для гнізда.

Активні опосуми виключно ночами, вирушаючи на пошуки корму після заходу сонця. Пік активності навесні та влітку припадає на час між 23 і 2 год ночі[4]. Пізньої осені та взимку активність помітно знижується, особливо в періоди сильних заморозків, однак у сплячку віргінські опосуми не впадають.

Раціон[ред.ред. код]

Віргінський опосум всеїдний. Більшу частину його раціону складають комахи та інші безхребетні, падло. Поїдає також рослинну їжу, включаючи зернові злаки, фрукти та овочі, гриби. У населених місцевостях охоче риється в викинутому смітті.

У неволі, при поганих умовах утримання опосуми схильні до канібалізму, поїдаючи поранених і ослаблених особин. У природі такої поведінки не демонструють[11].

Розмноження[ред.ред. код]

Дитинча віргінського опосума

Період розмноження у віргінського опосума тривалий і триває з січня чи лютого по червень-липень. Піки репродуктивної активності припадають на кінець січня - кінець березня і на середину травня - початок липня[3]. Естральний період у самок триває 22-38 днів; спарювання відбувається невдовзі після того, як самка входить в тічку. Відразу після запліднення самка знову починає вести себе агресивно і проганяє самця.

Запліднення відбувається в обох матках, хоча овуляція може затримуватися на 4 дні після коїтусу. З кожного яєчника в середньому вивільняється по 11 яйцеклітин (0,75 мм діаметром), запліднення відбувається у фаллопієвих трубах. Через 24 години запліднені яйцеклітини потрапляють у матку. Плацента не формується, проте ембріон оточують складки маткової стінки. Тісний контакт хоріона і кровоносних судин слизової матки дозволяє поживним речовинам переміщатися з кровоносного русла матері до зародка. Вагітність триває 12-13 днів; пологи відбуваються з лютого по липень. Виводок спочатку складається з 5-23 дитинчат, проте, оскільки у самки, як правило, всього 13 сосків, частина новонароджених не виживає. Таким чином, середній розмір виводка у віргінського опосума - 7-9 дитинчат. У північній частині ареалу у опосумів буває 1 виводок на рік; в іншій частині ареалу - 2 виводки на рік, зрідка - 3.

Дитинчата народжуються вагою всього 0,16 г і довжиною 14 мм. На вигляд вони більше нагадують ембріони, ніж сформованих тварин. Відразу після народження вони за допомогою розвинутих кігтиків на передніх лапах переповзають у сумку матері, де прикріплюються до соска. Коли дитинча починає ссати, сосок розбухає і повністю заповнює його рот. Дитинчата залишаються прикріпленими до сосків до 50-65 днів життя, що приблизно можна порівняти з тривалістю вагітності у плацентарного ссавця схожого розміру. Через 2 місяці після народження у дитинчат з'являється шерсть і відкриваються очі, а ще днів через 5-10 вони починають пересуватися самостійно і харчуватися твердою їжею. У цей час дитинчата при переміщеннях забираються на спину матері, часто тримаючись хвостами за її хвіст, піднятий над спиною кінцем вперед.

Самостійними молоді опосуми стають між 95 і 105 днем ​​життя, після чого будь-який зв'язок з матір'ю у них припиняється. Самки, що спостерігалися в неволі, не захищали свій виводок і дозволяли забирати його з гнізда. Оскільки вагітність у самок коротша від естрального циклу, втративши виводок, самка може незабаром злучитися знову. Молоді самки досягають статевої зрілості до 9 місяців і в природі рідко живуть більше 1 репродуктивного сезону. У цілому, в природних умовах тривалість життя віргінського опосума рідко перевищує 18 місяців; в неволі можуть прожити понад 7 років. Смертність на першому році життя висока, проте за даними досліджень[12] популяції опосумів можуть на 75% складатися з молодняка. Природними ворогами опосумів є лисиці, руді рисі, койоти, великі сови та інші хижі птахи. На молодняк також полюють змії. Віргінські опосуми є переносниками деяких інфекційних захворювань, у тому числі сказу.

Статус популяції[ред.ред. код]

Подібно до єнота опосуми можуть жити поряд з людьми

Віргінський опосум - звичайна для Північної Америки тварина, через невибагливості легко адаптуються до проживання у місцевостях, населених людьми. Подібно до єнота, опосумів часто можна спостерігати, як вони риються в смітті. Однією з основних причин смертності опосумів є загибель на дорогах. У південно-східній частині США на опосумів традиційно полюють ради їстівного м'яса і жорсткого хутра, яке йде на виготовлення верхнього одягу та інших виробів. Приносять деяку шкоду садам і полям.

У списку Міжнародної Червоної книги віргінському опосумові присвоєно статус найменшого ризику зникнення (англ. Least concern).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Opossum, Didelphis virginiana.Georgia Wildlife Web Site. (2000)
  2. Wilson, D., Ruff S. 1999. The Smithsonian Book of North American Mammals. Washington and London: Smithsonian Institution Press.
  3. а б Hamilton, W. J., Jr. 1958. Life history and economic relations of the opossum (Didelphis marsupialis virginiana) in New York State. Mem. Cornell Univ. Ag. Exp. Sta. 354:1-48.
  4. а б в г д е McManus, John J. 1974. Didelphis Virginiana. Mammalian Species No. 40: 1-6. Published by The American Society of Mammalogists, 2 May 1974.
  5. New World Marsupial Specialist Group (1996). Didelphis virginiana. 2006. IUCN Red List of Threatened Species. [1]. Вид записаний як Lower Risk/least concern (LR/lc v2.3)
  6. NatureServe. 2006. NatureServe Explorer: An online encyclopedia of life (Didelphis virginiana).
  7. Hibbard, C. W., D. E. Ray, D. E. Savage, D. W. Taylor, and J. E. Guilday. 1965. Quaternary mammals of North America. Pp. 509-525, in The Quaternary of the United States (H. E. Wright and D. G. Frey, eds.), Princeton Univ. Press, Princeton, New Jersey, 922 pp.
  8. а б Lay, D.W. 1942. Ecology of the opposum in eastern Texas. Jour. Mammal. 23:147-159.
  9. Hunsaker, D., II, and D. Shupe. 1977. Behavior of New World marsupials. Pages 279-347.
  10. Llewellyn, L.M. and F.H. Dale. 1964. Notes on the ecology of the opossum in Maryland. Jour. Mamm. 45:113-122.
  11. Cannibalism in the Opossum. Opossum Society of the United States (2003)
  12. Petrides, G. A. 1949. Sex and age determination in the opossum. Jour. Mammal. 30:364-378.

Джерела[ред.ред. код]

  • McManus, John J. 1974. Didelphis Virginiana. Mammalian Species No. 40: 1-6. Published by The American Society of Mammalogists, 2 May 1974.
  • Newell, T. and R. Berg. 2003. "Didelphis virginiana" (On-line), Animal Diversity Web. Accessed May 04, 2007.
  • Didelphis virginiana: інформація на сайті Червоної книги МСОП
  • Жизнь животных : в 7 т. / Под ред. В.Е.Соколова. Т.7. Млекопитающие — 2-е изд., перераб. — М.: Просвещение, 1989. — 558 с. (Стр. 37).
  • NatureServe. 2006. NatureServe Explorer: An online encyclopedia of life (Didelphis virginiana). Version 6.1. NatureServe, Arlington, Virginia. Available http://www.natureserve.org/explorer. (Accessed: May 4, 2007).
  • InfoNatura: Birds, mammals, and amphibians of Latin America (Didelphis virginiana). 2004. Version 4.1 . Arlington, Virginia (USA): NatureServe. Available: http://www.natureserve.org/infonatura. (Accessed: May 4, 2007).

Посилання[ред.ред. код]