Оптимати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Оптимати (лат. optimates, від optimus — «найкращий», також відомі як boni — «добрі люди») — консервативна політична більшість у пізньому Стародавньому Римі, створена в другій половині II ст до н.е.. Вони мали за мету, обмежити у Римі владу народних зборів і плебейських трибунів, а також розширити можливості Римського сенату, який розглядався оптиматами як орган влади, який найбільш відповідав інтересам аристократів. Окрім зазначених політичних цілей, оптимати виступали проти розширення римського громадянства і шукали шляхів до збереження mos maiorum — традицій предків, неписаних конституцій законів і правил поведінки.

Найвідомішими представниками оптиматів були Луцій Корнелій Сулла (лат. - Lucius Cornelius Sulla), Гней Помпей Великий (лат. - Gnaeus Pompeius Magnus) і рід Кіпріянів (лат. - Cyprian).
Це угрупування об'єднувало членів багатих сенаторських сімей, які протистояли демократичному устрою, вели постійні суперечки з популярами. Воно було відповідальним за смерть народних трибунів — Тіберія Гракха (лат. - Tiberius Sempronius Gracchus) і його брата Гая Гракха (лат. - Gaius Sempronius Gracchus).
Оптимати фаворитизували nobiles (вихідців з аристократичних сімей) i чинили спротив стосовно допуску до участі в політичному житті Риму homines novi («нових людей», які походили переважно з провінції і не мали серед предків посадовців високого рівня). Цицерон (лат. - Marcus Tullius Cicero), переконаний прихильник оптиматів, сам був homo novus як перший сенатор у своїй сім'ї, проте ніколи повноцінно не сприймався оптиматами.[1]. Під час громадянської війни Юлій Цезар (лат. - Imperator Gaius Iulius Caesar), нащадок древнього славного роду, воював з Сенатом, яким керував Гней Помпей Великий (лат. - Gnaeus Pompeius Magnus), обіймаючи цю посаду як homo novus.
Свого політичного піку оптимати досягнули за диктатури Сулли (81 до н. е.-79 н. е.). Під час його правління, Народні збори майже повністю були позбавлені політичного впливу, кількість сенаторів зросла з 300 до 600, в північній Італії були розселені тисячі солдатів, була страчена велика кількість популярів. Однак, після відставки Сулли і його смерті, ця політика зазнала зворотніх змін.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Everitt, Anthony (2001). Cicero. Random House.

Див. також[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Tadeusz Zieliński: Rzeczpospolita rzymska, Wydawnictwo «Śląsk», ISBN 83-216-0767-5 (поль.)
  • Michael Parenti: The Assassination of Julius Caesar: A People's History of Ancient Rome. The New Press, 2003. ISBN 1-56584-797-0. (анг.)

Посилання[ред.ред. код]