Ораторське мистецтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ора́торське мисте́цтво — це здібність говорити до групи людей у структурований, виважений спосіб із наміром надати інформацію, вплинути, чи розважити слухачів.

В ораторстві, як і в будь-якій іншій формі комунікації, є п'ять основних елементів, що часто виражені як «хто говорить що до кого в якому оточенні і з яким ефектом».

Ораторське мистецтво може ставити за мету широке коло результатів, починаючи із банальної передачі інформації, до мотивування людей до дій, чи до простої розповіді, цікавої історії. Добрі оратори мають змогу керувати емоційним станом своїх слухачів та використовувати це для досягнення певних цілей...Далі буде...Редагуйте, будь ласка...

Ораторське мистецтво за Античних часів[ред.ред. код]

Вже з часів Гомера вміння красно говорити високо цінувалося всіма греками, викликало подив і захоплення. А сам Гомер прирівнював красномовство до мистецтва воювати.

У VII-VI ст. до н. е. красномовством захоплювалися в усіх грецьких державах, але воно ще не мало ніяких установлених правил чи прийомів. Із зародженням історіографії промови почали поступово входити в історичні твори і ставати їх невід'ємною частиною. Теорія ораторського мистецтва спочатку виникла в Сицилії, а потім з особливою інтенсивністю розвивалася в Афінах. З розвитком афінської демократії Народні збори почали вирішувати всі питання зовнішньої та внутрішньої політики. Отже, постала необхідність прилюдно виступати, доводити свою правоту, заперечувати докази опонента, переконувати присутніх. Потрібно було захищати інтереси своїх угруповань чи партій, що вели між собою часом дуже напружену політичну боротьбу. Через це значно серйознішим став підхід промовця до своєї лексики, форми виголошуваної промови, яка мала бути не лише розумною і логічною, але й красивою. Греки завжди цінували естетику слова. Промови, з якими виступали в Народних зборах, називалися політичними (або дорадчими).

Великим поштовхом до розвитку красномовства було встановлення ще Соломоном народного суду, або суду присяжних (геліеї), де підсудному доводилося захищати себе самому. Адже ніяких адвокатських установ не існувало, захищати людину не було кому. Спасіння підсудного часто залежало від його власних здібностей виголосити обґрунтовану й майстерно побудовану промову. Проте, переважна частина демосу не володіла ораторським хистом. У наслідок цього швидко з'являється нова професія логографів - людей, які писали промови для інших. Такі промови називали судовими.

До якихось святкових днів, пам'ятних дат чи ювілеїв виголошувалися урочисті промови. А на початку V ст. до н. е. виникли промови що супроводжували поховальні обряди, вони називалися епітафіями ("надгробними"). Це слово у греків існувало й раніше, але позначало воно напис на могильній плиті.

Зміцнення демократії викликало необхідність у появи промовців - професіоналів і певних шкіл, де б люди могли вчитися нового мистецтва. Вже з середини V ст. до. н. е. з'являються школи софістів, професійних учителів. Вони вчили правильно і логічно говорити, викладали загальні правила красномовства, головні принципи ведення полемік і дискусій. Деякі з цих шкіл почали називати школами риторів, теоретиків ораторського мистецтва. Разом із ними виникає і нова наука - риторика. Першими відомими риторами були Протагор, який викладав у багатьох містах Еллади, Продік, Тісій та інші, але їхні промови дійшли до нас лише у фрагментах. Перші теоретичні розробки красномовства з'явилися в Сицилії. Вони пов'язані з ім'ям Горгія, відомого ритора V ст. до. н. е. якого вважають засновником грецької художньої прози, одним з найліпших теоретиків нового мистецтва, в яке він увів низку стилістичних і художніх прийомів (т. зв. горгієві фігури). Зокрема, Горгій вимагав, щоб промова звучала як поєзія в прозі, містила образні метафори, епітети, звороти. Речення повинне мати ритмічний поділ, ефектні вислови у ньому не може бути збігів голосних чи приголосних між словами. Одним з перших Горгій зрозумів силу ораторського слова, яке може переконувати у правоті навіть не правої справи, бо здатне "обдурювати душу"

Політична промова[ред.ред. код]

Визначними промовцями були афінські державні діячі, Фемістокл та Ефіальт. Але особливо досконалим даром слова володів Перікл, якого через це називали "олімпійцем" - із трибуни він "кидав громи та блискавки", його промови підкоряли могутністю й силою ораторського пафосу, проникливістю і бездоганною формою. Однак вони до нас не дійшли. Ті, що наводилися Фукідідом, лише відбивали зміст і дух, можливо, справді виголошених Періклом промов, але не відтворювали точно їх лексичну (словесну форму). Теж саме можна сказати і про Клеона, також надзвичайно талановитого промовця.

Література[ред.ред. код]

В.І.Пащенко, Н.І.Пащенко. Антична література. К.: Либідь, 2001. С.: 393-396

Див. також[ред.ред. код]