Органічний напівпровідник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Органі́чні напівпровідники́ — органічні сполуки із характерною для напівпровідників залежністю провідності від температури й освітлення.

За будовою це, зазвичай, поліциклічні сполуки із ненасиченими зв'язками.

Властивості[ред.ред. код]

Провідність органічних напівпровідників лежить в дуже широких межах. Питомий опір від 10 до 1016 Ом·см. Органічні напівпровідники можуть бути як n-типу, так і p-типу. Домішки в них не відіграють настільки суттєвої ролі, як у неорганічних напівпровідниках. Рухливість носіїв заряду на кілька порядків нижча ніж у кремнію чи германію.


Класифікація[ред.ред. код]

За будовою органічні напівпровідники можна розбити на кілька груп (для кожної категорії наведені приклади)

Часто вживають терміни малі молекули і полімери, виділяючи всього дві групи.

Застосування[ред.ред. код]

В порівнянні зі звичайними неорганічними напівпровідниками органічні напівпровідники дешеві, добре утворюють плівки, можуть бути гнучкими. Цими факторами зумовлений інтерес до них електронної промисловості, незважаючи на значно гіршу провідність.

Органічні напівпровідники використовуються в фотокопіювальних машинах, принтерах, огранічних світлодіодах, детекторах ядерного випромінювання. Ведуться дослідження з метою використання органіки в сонячних елементах.

Цікаві факти[ред.ред. код]

У 2000 році Алан Гіґер, Алан Макдіармід і Хідекі Сіракава отримали Нобелівську премію з хімії за відкриття провідних полімерів, що викликало обурення в наукових колах, оскільки аналогічні ефекти спостерігалися раніше.


Фізика Це незавершена стаття з фізики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.