Осморегуляція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Осморегуляція — сукупність фізико-хімічних процесів, що забезпечують відносну постійність концентрації осмотично активних речовин у внутрішньому середовищі організму тварин.

У ході еволюції тваринного світу відбувалися істотні зміни існування для великих груп тварин (перехід із морської води у прісну, вихід із води на сушу, вторинне повернення у воду), тому здатність до осморегуляції в різному ступені властива більшості тварин (прісноводним і наземним організмам, морським хребетним (крім міксин) і деяким морським ракоподібним).

Типи реакцій тварин на осмотичний стрес[ред.ред. код]

Існує два крайніх типи реакцій тварин на осмотичний стрес.

  • Пойкілосмотичні тварини осмотично лабільні, осмотична концентрація рідин їхнього тіла залежить від осмотичних властивостей середовища.
  • Гомойосмотичні тварини осмотично стабільні при зміні зовнішнього середовища осмотичний тиск їхніх внутрішніх рідин залишається відносно постійним. Гіперосмотичні тварини (прісноводні тварини, морські хрящові риби) підтримують більш високу, а гіпоосмотичні тварини (морські кісткові риби, морські плазуни і деякі ракоподібні) — більш низьку концентрацію осмотично активних речовин у рідинах внутрішнього середовища, ніж в оточуючому середовищі.

Осморегуляція у гіперосмотичних прісноводних тварин базується на надходженні солей із їжею та всмоктуванні іонів Na- та Cl- із прісної води спеціальними клітинами, що локалізовані у зябрах (риби, молюски, ракоподібні), у шкірі (земноводні), ротовій порожнині і клоаці (плазуни), анальній папилі (личинки комарів) тощо. Надлишок води, що надходить через покриви завдяки осмотичному градієнту виділяється у рідних тварин скоротливими вакуолями, нефридіями або нирками.

Осморегуляція у гіперосмотичних тварин обумовлена накопиченням у крові сечовини та окису триметилоксиду, в результаті чого зберігається характерний для хребетних тварин електролітний склад рідин внутрішнього середовища, однак вони стають більш гіпертонічними, ніж морське середовище і вода надходить у тіло тварин внаслідок осмотичного градієнта.

Гіпоосмотичні морські тварини для осморегуляції п'ють морську воду та опріснюють її, виділяючи надлишок солей хлоридними клітинами зябрового апарату та соляними залозами (плазуни, птахи); двовалентні іони видаляються кишечником і нирками.

Механізми осморегуляції у тварин[ред.ред. код]

У ссавців основний орган осморегуляції — нирки, здатні виводити гіпотонічну сечу при надлишку води та осмотично концентровану при її нестачі.

Прохідні риби (наприклад, лосось) та деякі ракоподібні, які володіють гіперосмотичною та гіпоосмотичною регуляцією, можуть мешкати як у прісній, так і в солоній воді, тобто володіють здатністю до евригінального існування.

Адаптація більшості морських безхребетних до води із різною солоністю обумовлена клітинною осморегуляцією.

Пристосуванням систем осморегуляції до умов аридної зони включає ряд механізмів — збільшення концентраційних властивостей нирок, що дозволяє обходитися без питної води (кенгуровий пацюк), різке зростання витривалості до зневоднення (віслюк), використання сечової кислоти в якості кінцевого продукту азотистого обміну (плазуни, птахи), наявність потових залоз, що виділяють сіль (деякі ящірки) та інші механізми.

Осморегуляція забезпечується осморегулюючим рефлексом. В осморегуляції бере участь гіпофіз, наднирники, щитоподібна і підшлункова залози, а також різноманітні сенсорні органи і рухові системи.

Еволюція осморегуляції сприяла завоюванню досить різноманітних умов існування.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]