Остапенко Дмитро Іванович
| Остапенко Дмитро Іванович | |||
|---|---|---|---|
 | |||
| 3-й Міністр культури України | |||
| 25 вересня 1995 — 4 серпня 1999 | |||
| Президент | Леонід Кучма | ||
| Попередник | Іван Дзюба | ||
| Наступник | Юрій Богуцький | ||
| генеральний директор Національної філармонії України | |||
| 1999 — 28 грудня 2022 | |||
| Наступник | Михайло Швед | ||
| Народився |
3 листопада 1946 (77 років) Новачиха, Хорольський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР | ||
| Відомий як | державний службовець | ||
| Місце роботи | Харківська обласна філармонія, ХДАК, ХАТОБ, Національна філармонія України, КНУКіМ і Національна музична академія України імені П. І. Чайковського | ||
| Громадянство |
 СРСР →  Україна | ||
| Alma mater | Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського і Полтавський коледж мистецтв імені Миколи Лисенка | ||
| Діти | Остапенко Андрій Дмитрович | ||
| Звання |
| ||
| Нагороди |
| ||
| Премії |
| ||
Дмитро Іванович Остапенко (нар. 3 листопада 1946) — український державний та культурний діяч. Міністр культури і мистецтв України (з 25 вересня 1995 по 4 серпня 1999 рр.), генеральний директор Національної філармонії України (з 1999 року до 28 грудня 2022 року).
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 3 листопада 1946 року в селі Новачиха Хорольського району Полтавської області.
Освіта[ред. | ред. код]
Закінчив Полтавське державне музичне училище імені Миколи Лисенка (1964), Харківський інститут мистецтв (1968). Професор.
Діяльність[ред. | ред. код]
З 1966 — артист Ансамблю народних інструментів Харківської обласної філармонії.
У 1968—1973 — викладач по класу народних інструментів Харківського культурно-освітнього училища, згодом — Харківського державного інституту культури.
З 1973 по 1977 — працював в Харківському обкомі ЛКСМУ та міськкому Компартії України.
З 1977 по 1982 — Директор Харківського академічного театру опери і балету імені М. В. Лисенка.
З 1982 по 1984 — Начальник головного управління театрів і музичних закладів Міністерства культури УРСР, член колегії Міністерства культури УРСР.
З 1984 по 1991 — Інструктор, завідувач сектором театрів і музичного мистецтва, консультант в апараті ЦК Компартії України.
З 1991 по 1992 — Завідувач відділу культури Інституту наукових інновацій Українського відділення міжнародного центру наукової культури «Всесвітня лабораторія».
З 1992 по 1995 — генеральний директор — художній керівник Національної філармонії України
З 25.09.1995 по 04.08.1999 — Міністр культури і мистецтв України.
З 1999 — генеральний директор Національної філармонії України (до 28 грудня 2022 року).
Творча діяльність[ред. | ред. код]
Соліст-інструменталіст (домра), репертуар становить понад 40 творів. Він з успіхом гастролював в Україні, та за кордоном. Працював викладачем Київський національний університет культури і мистецтв, з 1995-го — старший викладач, доцент, а з 1998 року — професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. За ініціативою та за його безпосередньої участі в Національній філармонії створено нові художні колективи, які стали знаними не тільки в Україні, а й далеко за її межами: симфонічний оркестр, квартет баяністів, квартет гітаристів, інструментальний ансамбль «Джерело». В концертному виконанні забезпечено постановки опер М. Лисенка «Наталка Полтавка», Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», П. Чайковського «Євгеній Онєгін», Джузеппе Верді «Травіата», чим започаткував створення камерного театру при консерваторії.
Автор ряду культурно-мистецьких проектів, Днів культури України в Казахстані, Словаччині, Болгарії, Узбекистані, Росії, Франції, учасник проектів з реконструкції та капітального ремонту визначних пам'яток культури — будинків Національної філармонії України, Національного палацу «Україна», Культурного центру України в Москві.
Адміністративна діяльність[ред. | ред. код]
За час його перебування на посаді міністра культури завершили капітальний ремонт Національної філармонії України, заснували Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України.
Звання[ред. | ред. код]
- Народний артист України (2003)[1].
- Заслужений діяч мистецтв України.
- Лауреат республіканського фестивалю творчої молоді України (1968).
- Кавалер ордена «За заслуги» ІІ ступеня.[2]
Сім'я[ред. | ред. код]
Син — гітарист Андрій Остапенко, соліст Національної філармонії України.[3]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Про нагородження працівників Національної філармонії України. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 23 жовтня 2023.
- ↑ Указ Президента України № 495/2016. Архів оригіналу за 10 листопад 2016. Процитовано 10 листопад 2016.
- ↑ Дмитро Остапенко: У філармонії один я на контракті, всі решта — довічно [Архівовано 15 лютий 2016 у Wayback Machine.] // Україна молода, № 190 за 14.10.2009.
Посилання[ред. | ред. код]
- Остапенко Дмитро Іванович // Українська музична енциклопедія. Т. 4: [Н – О] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2016. — С. 540.
- Мінкультури України
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||
|
- Народились 3 листопада
- Народились 1946
- Уродженці Хорольського району
- Викладачі Харківської державної академії культури
- Викладачі Київського університету культури і мистецтв
- Викладачі Київської консерваторії
- Випускники Харківського інституту мистецтв
- Випускники Полтавського музичного училища
- Народні артисти України
- Заслужені діячі мистецтв України
- Кавалери ордена «За заслуги» II ступеня
- Уряд Валерія Пустовойтенка
- Другий уряд Павла Лазаренка
- Уряд Євгена Марчука
- Міністри культури України
- Наглядова рада Президентського оркестру
- Домристи