Остап Вишня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Остап Вишня
Павло Михайлович Губенко
Остап Вишня, 1925 р.
Остап Вишня, 1925 р.
При народженні: Павло Михайлович Губенко
Псевдоніми, криптоніми: Остап Вишня
Дата народження: 1 (13) листопада 1889(1889-11-13)
Місце народження: хутір Чечва, неподалік містечка Грунь на Полтавщині
Дата смерті: 28 вересня 1956(1956-09-28) (66 років)
Місце смерті: Київ
Національність: українець
Громадянство: УНР, після 1921 — УСРР
Мова творів: українська
Рід діяльності: прозаїк
Жанр: оповідання, гумореска, усмішка
Magnum opus: «Моя автобіографія»

Оста́п Ви́шня (Губенко Павло Михайлович, * 1 (13) листопада 1889(18891113), хутір Чечва, Сумська область — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Молодший брат розстріляного за єжовщини в 1937 письменника-гумориста Василя Чечвянського. Начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В'язень сталінських концтаборів. Ціною звільнення стали контроверсійні фейлетони проти УПА.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і у 1917 вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці. Вчився добре.

Офіцер медичної служби УНР[ред.ред. код]

З 1918 — мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до леніністів потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої Армії Української Народної Республіки.

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

«Реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: не зважаючи на військовий стан, немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…» Але така слава не допомогла Вишні — згодом офіцеру Армії УНР помстилися за службу Україні: буде ленінська в'язниця і сталінський концтабір.

Творчість[ред.ред. код]

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може).» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли в 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників.

З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 19341943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Арешт під час Голодомору 1932–1933[ред.ред. код]

До арешту Остапа Вишні приклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905–1977), який у 1930 році в журналі «Нова ґенерація» (№ 2—4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934. № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». «...я щасливий відзначити... що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні».

1933 року популярний письменник був превентивно звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. У в'язниці контактував із відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був ув'язнений у ГУЛАГу.

Звільнений і повернувся до літературної праці 1943. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) в письменницький кабінет у щойно реокупованому Києві.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 19451946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Повоєнний період[ред.ред. код]

Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного.

Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

Могила Остапа Вишні

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. В 1955 році реабілітований судовими органами СРСР. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — граніт; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса; встановлений у 1958 році)[1]

Оцінка критиків[ред.ред. код]

У своїх творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону»". Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

У ранніх творах (1920-ті) віддав належне моді на антирелігійні анекдоти, окремі з яких були популярні.

Родина[ред.ред. код]

Його дружина, Варвара Маслюченко, — українська акторка.

Варвара Олексіївна з чоловіком

Твори[ред.ред. код]

  • "Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може) (1919)
  • Чухраїнці (1926)
  • Моя автобіографія (1927)
  • Зенітка(1944)
  • Бекас (1945)
  • Як варити і їсти суп із дикої качки (1945)
  • Вальдшнеп (1945)
  • Ведмідь (1945)
  • Лисиця (1945)
  • Вовк (1945)
  • Заєць (1945)
  • Ленінград і ленінградці (1945)
  • Дика гуска (1946)
  • Дика коза (1946)
  • Перепілка (1946)
  • Лось (1946)
  • Дикий кабан, або вепр (1946)
  • Дрохва (1946)
  • Екіпіровка мисливця (1947)
  • Дилда (1948)
  • З крякухою на озері (1948)
  • У ніч під Новий Рік (1950)
  • Короп (1951)
  • Лебідь (1951)
  • Фазани (1952)
  • Отак і пишу (1954)
  • Перший диктант (1955)
  • Щука (1956)
  • Збірка «Мисливські усмішки» (1956)

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Київ: Енциклопедичний довідник / За редакцією А. В. Кудрицкого. — К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.

Література[ред.ред. код]

  • Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 314—315.
  • Українська Радянська Енциклопедія. — Т. 2. — С. 254.
  • Радянська енциклопедія історії України. — Т. 1. — С. 286.
  • Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. — Т. 1. — С. 265.
  • Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 65—66.
  • …З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — С. 101—103.
  • Мацько Віталій. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 16.
  • Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К.: Український письменник, 1994. — С. 112.
  • Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 115—116.
  • Юркова О. Вишня Остап // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 111.
  • Юркова О. В. Вишня Остап // Енциклопедія історії України: Том 1: А–В / Редколегія: В. А. Смолій (голова) та інші. НАН України. Інститут історії України. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 2003. — 688 с.: іл. — С. 521—522.
  • Зуб І. В. Вишня Остап // Енциклопедія сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопедичних дослід. НАН України. — Ред. І. М. Дзюба. — К.: [б. в.], 2005. — Т. 4: В — Вог. — 699 с. — 10000 прим. — ISBN 966-02-3354-Х. — С. 482—483.
  • Маківчук Ф. Життя і творчість Остапа Вишні // Вишня Остап. Усмішки. Книга перша. — К., 1969. — С. 5—24.
  • І сміх, і сльози, і любов Остапа Вишні // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 224–279.
  • Гуменюк С. Хмельницька область // Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К., 1971. — С. 41.
  • Альперін Ю. Й. Микита Годованець: Літературний портрет. — К., 1973. — С. 28—29.
  • Тищук Микола. Тут починався великий гуморист: До 90-річчя Остапа Вишні // Прапор Жовтня. — 1979. — 10 листопада. — С. 4.
  • Зуб І. Остап Вишня // Вишня Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи. — К., 1984. — (Бібліотека української літератури). — С. 5—32.
  • Журавський А. …Скажіть усім, що я не ворог народу… // Літературна Україна. — 1988. — 9 червня. — С. 6—7.
  • Невмирущий сміх // Прапор Жовтня. — 1989. — 11 листопада.
  • Остап Вишня у Кам'янці // Прапор Жовтня. — 1989. — 22 листопада.
  • Суровцова Н. Перехрещені стежки // Березіль. — 1992. — № 3-4. — С. 151—155.
  • Лавріненко Юрій. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Книга перша. — К., 1994. — С. 480—487.
  • Дорошенко В. Шевченкові джерела ранньої творчості Остапа Вишні // Слово про Шевченка. — Х.: Основа, 1998. — С. 66—76.
  • Будзей Олег. Остап Вишня і Кам'янець: Дебюти // Подолянин. — 2006. — 27 жовтня. — С. 7.

Посилання[ред.ред. код]