Остап Вишня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Остап Вишня
Остап Вишня
Остап Вишня
Ім'я при народженні:	Павло Михайлович Губенко
Псевдоніми:	Остап Вишня
Дата народження:	13 листопада 1889
Місце народження:	хутір Чечва, неподалік містечка Грунь на Полтавщині
Дата смерті:	28 вересня 1956
Місце смерті:	Київ
Національність:	українець
Громадянство:	радянське
Мова творів:	українська
Рід діяльності:	прозаїк
Жанр:	оповідання, гумореска, усмішка
Magnum opus:	"Моя автобіографія"

Оста́п Ви́шня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім'я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко.

Зміст 1 Біографія 2 Творчість 2.1 Твори 3 Література 4 Примітки

[ред.] Біографія

Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і 1917 вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці.

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

1933 гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товарища Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований. Зміг повернутись до літературноі праці лише 1943. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так у 1945—1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. ^[1]

Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературноі праці, стала «Зенітка». Звичайно, цей, другий і останній період творчості, був далеко не простим для Павла Михайловича. Можливо саме для того, щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але… сумного.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-тих роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом.

Остап Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Після війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 1934—1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

У 1955 був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 — смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала.

[ред.] Творчість

У своїй творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

[ред.] Твори

• Зенітка (1944)
• Бекас (1945)
• Вальдшнеп (1945)
• Ведмідь (1945)
• Лисиця (1945)
• Вовк (1945)
• Заєць (1945)
• Ленінград і ленінградці (1945)
• Дика гуска (1946)
• Дика коза (1946)
• Перепілка (1946)
• Лось (1946)
• Дикий кабан, або вепр (1946)
• Дрохва (1946)
• Екіпіровка мисливця (1947)
• Дилда (1948)
• З крякухою на озері (1948)
• У ніч під Новий Рік (1950)
• Короп (1951)
• Лебідь (1951)
• Фазани (1952)
• Отак і пишу (1954)
• Перший диктант (1955)
• Щука (1956)
• Збірка «Мисливські усмішки» (1956)

[ред.] Література

• Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 314—315.
• Українська Радянська Енциклопедія. — Т. 2. — С. 254.
• Радянська енциклопедія історії України. — Т. 1. — С. 286.
• Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. — Т. 1. — С. 265.
• Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 65—66.
• …З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — С. 101—103.
• Мацько Віталій. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 16.
• Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К.: Український письменник, 1994. — С. 112.
• Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 115—116.
• Юркова О. Вишня Остап // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 111.
• Юркова О. В. Вишня Остап // Енциклопедія історії України. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 521—522.
• Зуб І. В. Вишня Остап // Енциклопедія сучасної України. — Т. 4. — К., 2005. — С. 482—483.
• Маківчук Ф. Життя і творчість Остапа Вишні // Вишня Остап. Усмішки. Книга перша. — К., 1969. — С. 5—24.
• Гуменюк С. Хмельницька область // Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К., 1971. — С. 41.
• Альперін Ю. Й. Микита Годованець: Літературний портрет. — К., 1973. — С. 28—29.
• Тищук Микола. Тут починався великий гуморист: До 90-річчя Остапа Вишні // Прапор Жовтня. — 1979. — 10 листопада. — С. 4.
• Зуб І. Остап Вишня // Вишня Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи. — К., 1984. — (Бібліотека української літератури). — С. 5—32.
• Журавський А. …Скажіть усім, що я не ворог народу… // Літературна Україна. — 1988. — 9 червня. — С. 6—7.
• Невмирущий сміх // Прапор Жовтня. — 1989. — 11 листопада.
• Остап Вишня у Кам'янці // Прапор Жовтня. — 1989. — 22 листопада.
• Суровцова Н. Перехрещені стежки // Березіль. — 1992. — № 3-4. — С. 151—155.
• Лавріненко Юрій. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Книга перша. — К., 1994. — С. 480—487.
• Дорошенко В. Шевченкові джерела ранньої творчості Остапа Вишні // Слово про Шевченка. — Х.: Основа, 1998. — С. 66—76.
• Будзей Олег. Остап Вишня і Кам'янець: Дебюти // Подолянин. — 2006. — 27 жовтня. — С. 7.

[ред.] Примітки