Палестинська держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Палестинська автономія)
Перейти до: навігація, пошук

Палестинська держава
دولة فلسطيدولة فلسطين

Dawlat Filasṭin

Прапор Держави Палестини Герб Держави Палестини
Прапор Герб
Девіз: Свобода, Демократія, Єдність
Гімн: Білад
Розташування Держави Палестини
Столиця Рамалла[1] [2]
Найбільше місто Газа
Офіційні мови Арабська
Державний устрій Демократична парламентська республіка[3]
 - Голова ПНА/
Президент Держави Палестина
прем'єр-міністр ПНА/
Прем'єр-міністр Держави Палестина
Спікер парламенту
Махмуд Аббас

Салям Фаяд

Абдель Азіз Дуейк
Незалежність від Ізраїля 
 - часткове  
Площа
 - Загалом 6020[4] км²
Населення
 - оцінка 1 квітня 2013 р. 4 016 416[5] ([[Список країн за населенням|]])
 - Густота 667[5]/км²
Валюта Ізраїльський новий шекель (ISO 4217)
Часовий пояс EET (UTC+2)
Домен інтернету .ps
Телефонний код +970
Палестина. Знімок з супутника.
Мапа Палестини
Палестина
Flag of Palestine - long triangle.svg
Купол в Єрусалимі столиці Палестини
1 Palestine Pound 1939 Obverse.jpg
عملة فلسطينية معدنية.jpg
British Mandate Palestinian passport.jpg

Держава Палестина (араб. دولة فلسطين‎, англ. State of Palestine)[6][7] — частково визнана держава[8] на Близькому Сході, що знаходиться у процесі створення.

Формування палестинської держави передбачається на території Західного берега річки Йордан (або його частини, у тому числі на території Східного Єрусалиму) та сектора Гази. Існують різні пропозиції щодо його створення у залежності від думки про палестинську державність, а також різні його визначення як території.

Проголошення Держави Палестина відбулося 15 листопада 1988 року в Алжирі на сесії Палестинської національної ради — вищого дорадчого органу Організації визволення Палестини (ОВП) — 253 голоси «за», 46 — «проти» і 10 осіб утрималися від голосування. При цьому, ОВП не контролювала тієї території, на яку претендувала.

1994 року, внаслідок Угод в Осло між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993[9] була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА). Питання створення майбутньої держави Угодами не передбачався; при цьому, «обидві сторони взяли на себе конкретне зобов'язання не приймати ніяких односторонніх дій щодо зміни статусу Західного берега річки Йордан та сектора Гази»[10].

У країнах, що вже визнали Державу Палестина, дипломатичні представництва ОВП діють під вивіскою посольств Держави Палестина.

Фактично Держава Палестина на сьогоднішній день не має реального суверенітету. Державні структури сформовані лише частково (наприклад, немає армії, хоча є численна поліція і при цьому активно діють всілякі напіввійськові організації, більшість із яких об'єднана у Палестинські національні сили безпеки). Значна частина території Західного берега річки Йордан контролюється ізраїльською армією, a Східний Єрусалим анексований Ізраїлем. Ізраїль контролює також практично всі межі Палестинських територій, за винятком кордону Сектора Гази з Єгиптом,[11] але при цьому перешкоджає морському спілкуванню Сектора Гази із зовнішнім світом. Палестинські території, незважаючи на існування палестинського управління на них, все одно розглядаються ООН як окуповані Ізраїлем.[12] Представники ОВП називають Палестину «країною під ізраїльською окупацією».[13] Сектор Гази і Західний берег річки Йордан являють собою два ексклава, розділені територією Ізраїлю, перший контролюється прихильниками Хамас, визнаного у ряді країн терористичною організацією, а другий — прихильниками ФАТХ, організацією, яка формує основу ОВП. Організації перебувають у стані конфлікту між собою. У кожному ексклавів, утворено свій уряд.

29 листопада 2012 року за підсумками голосування в Генеральної Асамблеї ООН (138 голосів «за», 9 — «проти», 41 країна утрималася) «надала Палестині статус держави-спостерігача при Організації Об'єднаних Націй, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі Організації Визволення Палестини в Організації Об'єднаних Націй як представника палестинського народу згідно із відповідними резолюціями та практиці»[14][15][16].

5 січня 2013 року було видано указ Махмуда Аббаса, за яким надалі замість назви «Палестинська національна адміністрація» використовувати в офіційних цілях виключно назву «Держава Палестина».[17][18] Ізраїль, США, Норвегія та деякі інші країни це рішення не визнали[19][20].

Історична довідка[ред.ред. код]

При розпаді Османської імперії після Першої світової війни перемогли європейські держави розділили багато з її складових областей в політичні одиниці — згідно з мандатами Ліги Націй — для їх власних цілей, а також згідно з з угодами, які були досягнуті з іншими зацікавленими сторонами. На Близькому Сході Сирія (включаючи Османський автономний християнський Ліван та навколишні території, які стали Ліванською Республікою) перейшла під французький контроль, у той час як Месопотамія, і Палестина (включаючи Трансйорданію) були передані Англії.

Більшість цих територій досягло незалежності протягом наступних трьох десятиліть без великих труднощів, хоча у невеликій кількості режимів, колоніальна спадщина продовжувалась наданням виняткових прав на продаж та добуток нафти та збереженням збройних сил, щоб захистити їх. Однак, випадок Палестини залишався проблематичним.

Після війни виникли два нових рухи, засновані на Європейському націоналізмі: Арабський націоналізм, який заснований на культурній спільності всіх арабських народів, і Панарабізм, який закликає до створення об'єднаної держави для всіх арабів.

Боротьба за створення арабської держави на території історичної Палестини[ред.ред. код]

Період Британського мандата[ред.ред. код]

За результатами Першої світової війни на Конференції в Сан-Ремо (1920) було прийнято рішення про встановлення на території Палестини, яка до війни входила до складу Османської імперії, режиму керування Великої Британії за мандатом Ліги Націй. Крім території сучасного Ізраїлю до складу Мандату входили території сучасних Йорданії, Юдеї та Самарії (Західного берега річки Йордан) та Сектора Гази. Однією з цілей мандата було «встановлення в країні політичних, адміністративних та економічних умов для безпечного утворення єврейського національного дому».[21]

На початку 1920-х років у рамках цього мандата Великобританією було створено залежне від неї князівство Трансйорданія, що отримало близько 3/4 від території підмандатної Палестини[22]. При цьому, з мандатної уріки були виключені пункти, які дозволяли євреям селитися на території князівства[21][23]. 25 травня 1946 року воно отримало незалежність.

За 25 років британського керування територія, що лишилася частиною Палестини, її населення різко зросло: з 750 тисяч осіб за переписом 1922 року, до близько 1 млн. 850 тисяч осіб станом на кінець 1946 року (приріст — майже 250 відсотків). При цьому, чисельність єврейського населення зросла з 84 тисяч 1922 року до 608 тисяч. 1946 року (приріст — майже 725 відсотків). Значна частина цього приросту припадає на народжених у Палестині, проте лише легальна імміграція дала приріст у 376 тисяч осіб, а число нелегальних іммігрантів оцінюється ще у 65 тисяч осіб, що загалом становить 440 тисяч осіб. Приблизно 70-75% єврейського населення проживало у таких містах, як Єрусалим, Яффа, Тель-Авів, Хайфа і у їх передмістях.[24] Після закінчення Другої світової війни єврейське населення Палестини становило 33% порівняно з 11% 1922 року.[25][26]

Зростання кількості єврейського населення підмандатної Палестини супроводжувався активною протидією палестинських арабів, що включало терористичні напади та погроми, внаслідок чого мандатна влада обмежувала імміграцію євреїв до Палестини. Таким чином, Велика Британія виявилася залученою до арабо-єврейського конфлікту[27], і 1947 року її уряд заявив про своє бажання відмовитися від мандату, аргументуючи це тим, що воно не здатне знайти рішення, прийнятне для арабів та євреїв[28].

План ООН 1947 року[ред.ред. код]

Створена незадовго до того Організація Об'єднаних Націй на Другій сесії своєї Генеральної Асамблеї 29 листопада 1947 року прийняла Резолюцію № 181 про плані розділу Палестини на арабську та єврейську держави з наданням особливого статусу району Єрусалиму під керуванням ООН. На відміну від керівництва єврейського ішува, який прийняв резолюцію, Верховний арабська комітет Палестини та Ліга арабських держав (ЛАД) у цілому, її відкинули.[29][30][31]

Арабо-ізраїльська війна 1947–1949 років[ред.ред. код]

14 травня 1948 року, у день закінчення Мандата було проголошено створення Держави Ізраїль, а 15 травня почалася вторгнення в Ізраїль регулярних частин армій п'яти країн ЛАД з метою знищення нової єврейської держави і, згідно із декларацією ЛАД при вторгненні, для захисту арабського населення та створення у Палестині «єдиного (арабського[31]) державного утворення», «де всі жителі будуть рівні перед законом».[32][33][34]

Внаслідок цієї війни арабської держави створено не було, Ізраїль збільшив територію, заплановану під створення єврейської держави, Єрусалим був розділений між Трансйорданією та Ізраїлем, Сектор Газа і весь Західний берег річки Йордан перейшли під контроль відповідно Єгипту та Трансйорданії.

У вересні 1948 року Лігою арабських держав у Газі було створено Всепалестинськкий уряд у вигнанні. При цьому, у грудні того ж року на Ієрихонській конференції(англ.)укр. король Трансйорданії Абдулла ібн Хуссейн був проголошений «королем арабської Палестини»[35]. На конференції, яка закликала об'єднати арабську Палестину та Трансйорданію, Абдалла оголосив про свій намір анексувати Західний берег ріки Йордан. Незважаючи на заперечення інших членів ЛАД, 1950 року Абдалла в односторонньому порядку анексував Західний берег річки Йордан, включаючи Східний Єрусалим[36], після чого Трансйорданія була перейменована у Йорданію.

Суперечності між Йорданією, Єгиптом та іншими членами ЛАД призвели до того, що питання про створення арабської держави у Палестині практично було знято з порядку денного, а більша частина території, виділена ООН під його створення, була розділена між Йорданією та Єгиптом аж до їх поразки у Шестиденній війні (1967), коли вона перейшла під контроль Ізраїлю.[37][38]

«Всепалестинський уряд» у Газі було розпущено Насером 1959 року після об'єднання Єгипту та Сирії.

Шестиденна війна[ред.ред. код]

6 червня 1967 року ЦАХАЛ розгромила єгипетські війська, що утримували сектор Газа, і змусила їх відступити вглиб Синайського півострова.
7 червня йорданські війська були відкинуті Ізраїлем за річку Йордан.

Подальші події[ред.ред. код]

Створена 1964 року «Організація звільнення Палестини» (ОВП) та її союзники не визнавали держави Ізраїль і вели проти неї терористичну війну. Арабські країни, котрі взяли у серпні 1967 року на арабському саміті у Хартумі(англ.)укр. рішення, яке було названо названо «трьома „ І“»: немає миру з Ізраїлем, немає визнання Ізраїлю і ні переговорам з ним[39], підтримували ОВП.

Програмний документ ОВП — Палестинська хартія, схвалена у Каїрі 1968 року, передбачала ліквідацію Ізраїлю, усунення сіоністської присутності у Палестині, і розглядала її як «неподільне регіональне утворення у межах Британського мандату»[40][41].

Військово-політичні організації, що входили до складу ОВП, відповідальні за вбивство багатьох ізраїльтян та громадян інших держав[42], і були визнані низкою країн терористичними. Сама вона також вважалася такою до 1988 року.

30 березня 1989 року на 20-й сесії Палестинської національної ради у Тунісі було затверджено рішення про обрання Ясіра Арафата президентом Держави Палестина.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1980-х — початку 1990-х років після укладення мирного договору між Ізраїлем та Єгиптом та відповідних переговорів між Ізраїлем та Йорданією.

13 вересня 1993 року голова ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин після тривалих переговорів підписали у Вашингтоні «Декларацію принципів про тимчасові заходи по самоврядуванню» (так зване «угода Осло-1»), за умовами якого ОВП визнала право Ізраїлю на мир і безпеку і відмовлялося від тероризму та інших видів насильства, а Ізраїль дав згоду на створення «Палестинської національної адміністрації» (ПНА) на частині територій, що перебували під його контролем[43][44]. Угода передбачала перехідний період, що не перевищує 5 років, протягом якого повинна була бути досягнута домовленість про остаточне врегулювання конфлікту. Відлік перехідного періоду розпочався з Каїрської Декларації «Газа-Ієрихон» від 4 травня 1994[45][46] [1][недійсне посилання].

На 20-й сесії Центральної ради Палестини, що проходила у Тунісі 10-12 жовтня 1993, було дано доручення виконкому ОВП сформувати Раду Палестинської національної адміністрації на перехідний період, а Ясір Арафат був обраний президентом ПНА [2][недійсне посилання].

4 травня 1994 року в офіційному листі І. Рабіну[47][48] [недійсне посилання] Я. Арафат зобов'язався після прибуття на палестинські території не використовувати титул «Президент (араб.: раїс) Палестини», а іменувати себе «Головою (араб.: раїс) Палестинської адміністрації» або «Головою ОВП»[47]. У спільних російсько-палестинських дипломатичних документах останніх років також згадується Палестинська національна адміністрація, а не Держава Палестина.

28 вересня 1995 у Вашингтоні було укладено Тимчасову угоду між ОВП та Ізраїлем з приводу Західного берега річки Йордан та сектора Гази («Осло-2»), що передбачала, зокрема, обрання Палестинської законодавчої ради у складі 82 осіб на п'ятирічний перехідний період.

4 вересня 1999 у єгипетському місті Шарм-ель-Шейх Егуд Барак і Ясір Арафат підписали Меморандум, який передбачав досягнення домовленості про остаточний статус спірних територій до вересня 2000.

Після створення ПНА проект «Держава Палестина» було у деякому сенсі «Заморожено». Про це свідчить і той факт, що у серпні 2000 Я. Арафат заявив про намір знову проголосити незалежність держави 13 вересня того ж року (після закінчення 7 років з дня підписання Вашингтонської «Декларації принципів…»). Росія та США закликали ПНА не робити цього до врегулювання територіальної суперечки з Ізраїлем, і 9-10 вересня на сесії в Газі «Центральна рада Палестини» відклала рішення питання про незалежність до 15 листопада, а потім і зовсім на невизначений термін — через провал переговорів у Кемп-Девіді (2000) і наступних вересневих переговорів, на яких Я. Арафат відкинув запропоновані Е. Бараком значні поступки[49], і що почалася 29 вересня 2000 Інтифади аль-Акси.

Посилення терору проти громадян Ізраїлю під час інтифади призвело до позачергових виборів прем'єр-міністра Ізраїлю, призначених на 8 лютого 2001 року[49][50].

Проте, 28 січня 2001 під час преговорів у Табі (Єгипет), що відбулися вже у переддень виборів, була досягнута попередня палестино-ізраїльська домовленість про остаточне врегулювання, включаючи проблему Єрусалиму та біженців, але у зв'язку з тим, що 8 лютого 2001 на прямих виборах ізраїльського прем'єр-міністра Аріель Шарон завдав поразки чинному прем'єр-міністру Ехуду Бараку та продовженням терактів проти громадян Ізраїлю, подальші переговори відновлені не були[49].

У грудні 2001 року Уряд Ізраїлю оголосив адміністрацію ПНА, очолювану Я. Арафатом, «організацією, що підтримує тероризм». Військові підрозділи при очолюваному Арафатом русі ФАТХ, включаючи «Підрозділ 17» і «Танзім» було оголошено «терористичними організаціями» та цілями для військових акцій[51][52].

Хвиля терору в 2001–2002 рр..[53] призвела до проведення операції «Захисна стіна», під час якої була зачищена інфраструктура терору на території ПНА на Західному березі річки Йордан. Документи, захоплені під час операції, свідчили про те, що «… Палестинська автономія на чолі з Арафатом забезпечувала підтримку і була активним учасником терору. Арафат і його близьке оточення прямо відповідають за вбивство мирних жителів Ізраїлю»[54].

Подальші спроби проведення переговорів, як правило, перемежовувалися черговим посиленням терактів проти ізраїльтян. У результаті, 2005 року А. Шарон прийняв рішення про відмову двосторонніх переговорів і про одностороннє виведення ізраїльських військ та ліквідації поселень у секторі Газа. Ухвалення рішення Кнесетом і його реалізація призвели до практичного розколу управлячій партії Лікуд та протестом значної частини ізраїльського суспільства, яке вважав що воно призведе до посилення терору.[55][56].

Зрештою, відхід з Гази у значній мірі призвів до зростання популярності руху Хамас: коли у лютому 2006 року в ПНА пройшли вибори до Палестинської законодавчої ради, воно отримало 73 з 133 місць[57]. Через місяць уряд, сформований ХАМАСом, на чолі з Ісмаїлом Ханія було приведено до присяги[58]. У тому ж місяці на запрошення Президента Володимира Путіна делегація Хамас на чолі з Халедом Машалем відвідала Москву, що багатьма було розцінено як крок по шляху визнання організації, визнаної у ряді інших країн терористичною. Один з міністрів уряду Ехуда Ольмерта назвав запрошення Росією делегації ХАМАС «ударом ножем у спину Ізраїлю». «Крім того, ізраїльтяни оприлюднили дані про зв'язки ХАМАСу та чеченських бойовиків».[59]

Оскільки програма Хамаса передбачає знищення держави Ізраїль і його заміну на ісламську теократію[60], то його керівництво, прийшовши до влади, відмовилося визнати раніше укладені ПНА угоди з Ізраїлем та роззброїти своїх бойовиків. Внаслідок, ряд держав, що раніше фінансували автономію, почали економічний бойкот ПНА.

Успіхи Хамаса призвели, з одного боку, до конфлікту з Фатх, який уже встиг сформувати легальні силові структури, що користуються підтримкою США і Європи, а з іншого боку — до загострення конфронтації з Ізраїлем. Викрадення ізраїльського солдата Гілада Шаліта у липні 2006 року спровокувало операцію «Літні Дощі», а безперервні обстріли Ізраїлю з сектора Газа призвели до його економічній блокаді (2007).[61]

20 жовтня 2006 року у Секторі Газа було скоєно замах на прем'єр-міністра Палестинської автономії Ісмаїла Ханію (ХАМАС) з боку активістів ФАТХу. Кортеж було обстріляно бойовиками з стрілецької зброї.[62]

У лютому 2007 року між керівниками Фатх і Хамас була досягнута Угода та створено коаліційний уряд. Міжнародне співтовариство у черговий раз зажадало, щоб новий уряд ПНА визнало Ізраїль, роззброїли бойовиків та припинило насильство. Тристоронні переговори між США, ПНА та Ізраїлем закінчилися безрезультатно.

У травні — червні 2007 року Хамас спробував усунути від влади непідвладних міністру внутрішніх справ колишніх поліцейських — прихильників ФАТХу, які спочатку відмовились підкорятися уряду ФАТХу — ХАМАСу[63][64], а потім відмовилися звільнятися з державної служби. У відповідь 14 червня голова ПНА і лідер ФАТХ Махмуд Аббас оголосив про розпуск уряду, ввів на території автономії режим надзвичайного стану і взяв всю повноту влади у свої руки. У результаті спалахнула громадянська війна за владу, Хамас зберіг свої позиції лише у секторі Газа, тоді як на Західному березі ріки Йордан владу зберегли прихильники М. Аббаса.[65] Махмуд Аббас створив на Західному березі новий уряд і назвав бойовиків Хамас «терористами». Тим самим, ПНА розкололася на два ворожі табори: Хамас (Сектор Гази)[65] і ФАТХ (Західний берег річки Йордан).

23 листопада 2008 «Центральна рада ОВП» — неконституційний та недемократичний орган — переобрав М. Аббаса головою ПНА (президентом Держави Палестина) на новий термін.

У 20072008 роках уряд Ізраїлю, вже під керівництвом Ехуда Ольмерта, під час активних переговорів з адміністрацією М. Аббаса, знову запропонувало ПНА значні поступки, «фактично передбачаючи відступ Ізраїлю до кордонів 1967-го року», у тому числі, «довгий кордон з Йорданією по річці Йордан та вихід до Мертвого моря» й обмін територіями. Як стало відомо у 20092011 роках, за планом визначення спільних кордонів, ПНА «мало відійти 93 відсотки території Західного берега річки Йордан та частина ізраїльської землі, що прилягає до сектору Газа. Крім того, палестинцям пропонувалося дозволити безперешкодно переміщатися між сектором Газа і Західним берегом. Натомість Ізраїль вимагав повну демілітаризацію Палестинської автономії». Керівництво ПНА ці пропозиції не прийняло[66][67], а ХАМАС відповів посиленням ракетних обстрілів території Ізраїлю[56], що призвели до проведення операції Литий свинець.

Загострення ситуації у сфері безпеки зробило істотний вплив на результат виборів до Кнесету 2009 року, внаслідок яких новим прем'єр-міністром Ізраїлю став Біньямін Нетаніягу.

Незважаючи на те, що у своїй промові у університеті Бар Ілан 14 червня 2009 Нетаніягу «знову підтвердив прихильність Ізраїлю рішенням конфлікту на базі двох держав», а 25 листопада 2009 уряд Ізраїлю оголосив односторонній мораторій на будівництво на територіях строком на 10 місяців, керівництво ПНА практично відмовилося від продовження прямих переговорів між сторонами, зробивши ставку, на односторонні кроки з метою досягнути визнання Держави Палестина (або підвищення статусу ПНА — див. розділ «Міжнародне визнання») без будь-яких поступок зі свого боку. МЗС Ізраїлю також відзначає, що замість боротьби з терором, керівництво ПНА прославляє терористів і веде анти-ізраїльську пропаганду на міжнародній арені.[68]

При цьому, згідно з з опитуванням, проведеним 2011 року Палестинським інститутом громадської думки, кількість жителів Західного берега річки Йордан, які вважають, що «ведення перемовин прийнятніше одностороннього звернення до ООН», становила 60%, проти 35%, які дотримувалися протилежної думки[69].

Керівництво Ізраїлю і ряд інших джерел вважають таке рішення керівництва ПНА прямим порушенням «Угоди в Осло», внаслідок яких була створена сама ПНА, і згідно із якими питання про незалежність нової держави «повинен вирішуватися виключно на мирних переговорах між офіційними представниками двох народів», і пояснюють його прагненням М. Аббаса поліпшити хитке становище на внутрішньополітичній арені, де ФАТХ значно програє ХАМАСу[68][70][69][70][56][68][71][72][73].

Міжнародно-правове визнання[ред.ред. код]

Визнання незалежності Держави Палестина:
   держави, що визнають її незалежність та мають з нею дипломатичні відносини
   тільки визнають її незалежність, не маючи з нею дипломатичних відносин

Державу Палестина офіційно визнано 132 державами-членами ООН[74] та входить до складу Ліги Арабських Держав, але не має статусу повноправного члена ООН, оскільки не визнана двома державами-постійними членами Ради Безпеки ООН: (США та Великобританією, а також більшістю країн Євросоюзу, Японією та деякими іншими[75]

15 грудня 1988 року Генеральна Асамблея ООН у своїх резолюціях 43/176 і 43/177, «враховуючи триваючу з 9 грудня 1988 року» палестинську інтифаду та підтвердивши резолюцію 181 (II) від 1947 року про розділ Палестини на дві держави та резолюцію Радбезу ООН 242 1967 року, взяла до відома заяву Виконкому ОВП від 13 грудня 1988 року про проголошення Держави Палестина Національною Радою Палестини, і постановила надалі іменувати делегацію ОВП, що має в ООН статус спостерігача, делегацією «Палестини» «без шкоди для статусу спостерігача та функцій ОВП у системі ООН»[76][77].

Для повноправного членства в ООН як держави, Палестина повинна пройти процедуру схвалення свого міжнародно-правового визнання — набрати 128 голосів (від 192 держав-членів ООН), а рішення Генасамблеї приймається за рекомендацією Ради Безпеки ООН.[78]

Ця процедура передбачає прийняття Радою безпеки спеціальній декларації, після чого та передається на розгляд Генеральної Асамблеї, де приймається або відхиляється простою більшістю голосів.

У березні 2002 року Рада Безпеки ООН, посилаючись на свої попередні резолюції, зокрема на резолюції 242 1967 року та 338 1973 року, підтвердив новою резолюцією 1397 (2002), що ООН прагне до створення у регіоні Палестина двох держав, Ізраїль та Палестина, які б жили пліч-о-пліч у межах безпечних та визнаних кордонів.[79] Слід зазначити, що проект цієї резолюції було представлено делегацією США, а постійний представник Ізраїлю при ООН Єгуда Ланкрі висловив задоволення у зв'язку з прийняттям Радою цієї резолюції, особливо відзначивши, що «резолюція жорстко відкидає тероризм та обумовлює необхідність якнайшвидшого встановлення обома сторонами режиму припинення вогню».[80][81]

Починаючи з Літніх Олімпійських ігор 1996 року Міжнародний олімпійський комітет визнав відокремлений Палестинський Олімпійський Комітет, що представляє Палестинську національну адміністрацію (ПНА) у міжнародному олімпійському русі.

З 1998 року, міжнародна футбольна федерація (ФІФА) визнала Палестинську національну футбольну команду. 26 жовтня 2008 року Палестина зіграла свій перший матч у себе вдома з рахунком 1-1 проти Йорданії на Західному березі річки Йордан.

У вересні 2010 року, виступаючи на саміті ООН, президент США Б. Обама заявив, якщо вдасться вирішити арабо-ізраїльський конфлікт, «незалежна палестинська держава увійде до складу ООН»[82].

У зв'язку з передбачуваним наміром керівництва ПНА звернутися у вересні 2011 року до ООН з проханням про одностороннє визнання Держави Палестина, десятки ізраїльських юристів закликали Генерального секретаря ООН відхилити її, оскільки таке «визнання повністю йде врозріз як з угодами, підписаними до сьогоднішнього дня між ОВП та Ізраїлем, а також представниками ООН, США, ЄС, Росії, Норвегії, Йорданії та Єгипту, так і з резолюціями 242 (1967) і 338 (1973), прийнятими Радою Безпеки ООН» [83][70].

23 вересня 2011 року лідер ПНА Махмуд Абас передав генсекретарю ООН Пан Гі Муну офіційну заявку на вступ Держави Палестина в ООН як повноправного члена[84]. Рада Безпеки ООН таке рішення не підтримала, і у вересні 2012 р. керівництво ПНА звернулося до Генеральної Асамблеї ООН з проханням про визнання ПНА «державою-спостерігачем»[85][86][87].

31 жовтня 2011 р. Держава Палестина була прийнята до ЮНЕСКО[88].

15 Грудень 2011 р. незалежність Держава Палестина визнала Ісландія, ставши фактично першою країною Західної Європи, яка зробила такий політичний крок[89].

29 листопада 2012 року за підсумками голосування у Генеральної Асамблеї ООН (138 голосів «За», 9 — «проти», 41 країна утрималася) «надала Палестині статус держави-спостерігача при Організації Об'єднаних Націй, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі Організації звільнення Палестина в Організації Об'єднаних Націй як представника палестинського народу згідно із відповідними резолюціями та практиці»[14][15][16].

Керівники провідних політичних партій Ізраїлю засудили зміст промови М. Аббаса на ГА ООН, назвавши її

  • «обурливою та такою, що спотворює історію» (лідер опозиції Шелі Яхимович),
  • «виступ, повний наклеп, лише підтверджує той факт, що поки Абу Мазен стоїть на чолі палестинців, він не принесе своєму народу ніякого прогресу, а використовуватиме його для задоволення особистих інтересів. Абу Мазен накличе на палестинців лише зайві страждання, віддаливши можливість мирного врегулювання» (Міністр закордонних справ Авігдор Ліберман).

Канцелярія прем'єр-міністра Ізраїлю заявила, що «йдеться про безглузді кроки, які не потягнуть за собою ніяких змін».[90]

Раніше прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаніягу заявив, що[91]

Палестинську державу не буде створено без визнання палестинцями права Ізраїлю на існування, як єврейської держави, вона не буде створено без отримання Ізраїлем гарантій завершення конфлікту, і її не буде створено без забезпечення повної безпеки нашої країни.

Ряд експертів також вважають, що дане рішення ГА ООН не буде сприяти реальному перетворенню ПНА у державу[73]. Про це ж раніше попереджали керівництво ПНА залучені нею ж експерти у своїй доповіді. Цю доповідьбуло підготовано під час подачі ПНА прохання про надання їй статусу держави — повноцінного члена ООН у вересні 2011 року: «одностороннє проголошення незалежності через звернення до ООН у вересні швидше нашкодить палестинцям »[92][69], та інші фахівці[93].

Межі і населення[ред.ред. код]

План ООН по розділу Палестини 1947 року
Єврейські поселення в Палестині (2006)

Згідно з резолюції 181 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада 1947 року про розділ британської мандатної території Палестина на її території повинні були бути створені дві незалежні держави — єврейська (Держава Ізраїль) та арабська, а також Великий Єрусалим — територія, підконтрольна ООН. Кожна з держав повинна складатися з трьох територій, що межують одна з одною лише кутами. Араби відмовилися прийняти план ООН і не визнали факт самопроголошення єврейської держави. 15 травня 1948 року армії шести арабських країн: Лівану, Сирії, Саудівської Аравії, Трансйорданії,Іраку та Єгипту вторглися на територію, відведену ООН майбутній єврейській державі, з півночі, сходу та півдня. Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948 року близько половини територій, виділених під арабську державу, а також Західний Єрусалим виявилися під контролем держави Ізраїль. Решта арабської території, а також Східний Єрусалим, опинилися під контролем Йорданії та Єгипту, і залишалися під їх керуванням до Шестиденної війни 1967 року, внаслідок якої Ізраїль захопив ці території Палестини.

До початку 1980-х років арабські держави (за винятком Єгипту) не визнавали права держави Ізраїль на існування та підтримували претензії палестинських арабів на територію Ізраїлю. Наприкінці 1980-х років «Організація звільнення Палестини» (ОВП) визнала де-факто арабо-ізраїльські кордон станом на 4 червня 1967 року. Це визнання зробило можливим укладення 1993 року Угод в Осло між Ізраїлем і ОВП і створення Палестинської національної адміністрації (ПНА).

Попри це, після перемоги на парламентських виборах у ПНА у січні 2006 року руху «Хамас», досі відкидає право Ізраїлю на існування. Останнім часом з'явилися повідомлення про те, що деякі представники ХАМАС все ж вважають за можливе говорити про ймовірність тривалого перемир'я у разі відходу Ізраїлю до кордонів 1967 року, звільнення Ізраїлем всіх палестинських ув'язнених (відбувають терміни за терористичну діяльність та кримінальні злочини), і надання можливості біженцям повернутися на свої землі. Подібної думки дотримуються і деякі представники ФАТХ.

Зокрема, тимчасовий повірений у справах Держави Палестина у Росії Фаєд Мустафа (представник партії ФАТХ, яка програла на парламентських виборах у Палестинської автономії 2006 року, але утримує контроль над Західним берегом річки Йордан) стверджує:[94]

Це стосується статусу Єрусалиму, де позиція Палестини збігається з точкою зору міжнародного співтовариства: Східний Єрусалим стає столицею Палестини, Західний — столицею Ізраїлю. Це стосується повернення біженців. Є відповідна резолюція Генасамблеї ООН 194 від Фотозвіт 1947 року, ми згодні з нею. Ізраїлю залишається лише виконати її — і питання буде вирішене. Якщо говорити коротко, то все залежить від волі Ізраїлю — якщо Ізраїль припинить окупацію, вирішить цю головну проблему, думаю, всі питання одразу вирішаться.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. тимчасова столиця Палестинської національної адміністрації (ПНА). Палестинська національна адміністрація проголосила Єрусалим столицею Палестини, хоча не має над ним суверенітету
  2. Основной закон Палестинского государства, Ст. 3.
    • Article (3) : Jerusalem is the Capital of Palestine.
  3. Основной закон Палестинского государства, Ст. 5.
  4. Дані Палестинського академічного товариства вивчення міжнародних відносин
  5. а б Дані Палестинського академічного товариства вивчення міжнародних відносин
  6. Палестиною названа римським імператором Адріаном після придушення 135 року н. е. повстання євреїв проти Риму з метою стерти пам'ять про Юдейське царство. «Palaestina» (латинський варіант грецької назви) походить від «Філист» (івр. ארץ פלשת‎, [Ерец-Пелешет])   — назви заселеної у давнину філистимлянами частини середземноморського узбережжя нинішнього Ізраїлю. Філистимляни, що брали участь у русі «народів моря», напочатку XIII століття до н. е. осіли на родючій прибережній смузі Ханаана  — Саронської низовини. Їх етнічна приналежність і мова невідомі, але, можливо, вони були споріднені з найдавнішим доіндоєвропейським населенням Балкан та Малої Азії. Див. «История Древнего Востока. Часть вторая. М., 1988. С. 280–282.», статья Палестина.
  7. РИА Новости — Аббас велел переименовать ПНА в «Государство Палестина»
  8. Новый Регион 2. ООН наделила Палестину статусом государства-наблюдателя.
  9. Шаблон:JVL
  10. «Опасность преждевременного признания Палестинского государства». МІД Ізраїля. 15 Июня 2011. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  11. Palestinians celebrate status upgrade at UN
  12. Status of Palestine in the United Nations
  13. U.N. Assembly, in Blow to U.S., Elevates Status of Palestine.
  14. а б Резолюция ГА ООН № 16/19 от 29.11.2012 «Статус Палестины в Организации Объединённых Наций».
  15. а б «Генеральна Ассамблея ООН 138 голосами «за» предоставила Палестине статус государства-наблюдателя при ООН, не являющегося ее членом». ООН. 29.11.2012. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-11-30. 
  16. а б Генассамблея ООН повысила статус Палестинской автономии — euronews, 29/11/2012
  17. Abbas replaces 'PNA' with Palestine
  18. Information Ministry to Use 'State of Palestine' on Press Cards. — WAFA, 8 січень 2013 року
  19. «США не будут называть Палестинскую автономию «Государством Палестина»». Русская служба «Голоса Америки». 08.01.2013. Архів оригіналу за 2013-01-19. Процитовано 2013-01-13. 
  20. «State of Palestine Name Change Shows Limitations». Associated Press. Jan. 07, 2013. Архів оригіналу за 2013-01-19. Процитовано 2013-01-13.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  21. а б «League of Nations: The Mandate for Palestine, July 24, 1922». Modern History Sourcebook. Fordham University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 5 июля 2008.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  22. Уинстон Черчилль и сионизм: история метаний Станислав Кожеуров, Иван Фадеев, Алек Д. Эпштейн, «Лехаим» ноябрь 2009
  23. Стаття «Государство Израиль. Израиль и палестинская проблема» в Електронній Єврейській Енциклопедії (рос.)
  24. Исследование «Истоки и история проблемы Палестины», подготовленое Отделом по делам палестинцев Секретариата Организации Объединенных Наций для Комитета по осуществлению неотъемлемых прав палестинского народа и под его руководством
  25. «The Population of Palestine Prior to 1948». MidEastWeb. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 5 липня 2008.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  26. «Population Statistics». Israeli — Palestinian ProCon.org. Процитовано 2008-07-07.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  27. Fraser T. G. The Arab-Israeli conflict. — 2. — Palgrave Macmillan, 2004. — P. 27. — 190 p. — ISBN 9780333717066.
  28. «Background Paper No. 47 (ST/DPI/SER.A/47)». United Nations. 20 апреля 1949. Архів оригіналу за 2011-08-21. 
  29. Резолюция ГА ООН № 181/ІІ
  30. Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН 181, 12.10.2010.
  31. а б EXPERIENCES IN ARAB AFFAIRS 1943–1958 Mohommed Fadhel Jamali (англ.)
  32. Statement by the Arab League upon the Declaration of the State of Israel (May 15, 1948) (англ.)
  33. Документ S/745. Каблограмма Генерального секретаря Лиги арабских государств на имя Генерального секретаря ООН. 15 мая 1948 р. (рос.)
  34. Arab League Declaration on the Invasion of Palestine, May 15, 1948
  35. См. Jericho Declaration Palestine Post, 14 декабря 1948 р.
  36. (ця анексія була визнана тільки Великобританією і Пакистаном)
  37. Danny Ayalon Israel Palestinian Conflict: The Truth About the West Bank на YouTube logo 2013.svg англ. / рос.
  38. P. R. Kumaraswamy. Historical Dictionary of the Arab–Israeli Conflict. — Lanham, Maryland • Toronto • Oxford: The Scarecrow Press, Inc., 2006. — P. lix. — 341 p. — ISBN 978-0-8108-5343-0.
  39. Abba Solomon Eban Personal witness: Israel through my eyes. — Putnam, 1992. — P. 446. — 691 p. — ISBN 0399135898.
  40. Palestine Liberation Organization (PLO) britannica.com
  41. The Palestinian National Charter: Resolutions of the Palestine National Council July 1-17, 1968 Проект «Авалон»(англ.)укр.
  42. Організація звільнення Палестини в історичному довіднику «Терроизм і терористи»]
  43. «Israel-PLO Recognition: Exchange of Letters between PM Rabin and Chairman Arafat». МІД Ізраїля. 9 Sep 1993. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  44. «Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements». МІД Ізраїля. Архів оригіналу за 2012-03-12. Процитовано 2009-03-04.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  45. «Соглашения в Осло». Еврейское агентство. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  46. «Main Points of Gaza-Jericho Agremeent». МІД Ізраїля. May 4, 1994. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  47. а б «Gaza-Jericho Agreement — Letters». МІД Ізраїля. May 4, 1994. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  48. http://www.palestine-un.org/peace/p_d.html
  49. а б в Шаблон:Кругосвет (добавить к ссылке ?page=0,24)
  50. Авода // Партии
  51. Адміністрація Арафата визнана терористичною організацією
  52. Special Cabinet meeting: Palestinian Authority is an entity that supports terrorism; Tanzim and Force 17 are terrorist organizations, and will be acted against accordingly, 3-Dec-2001
  53. «Victims of Palestinian Violence and Terrorism since September 2000». lang=en. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  54. The Involvement of Arafat, PA Senior Officials and Apparatuses in Terrorism against Israel, Corruption and Crime МІД Ізраїля, 6 May 2002 (англ.)
    • Table of Contents
    • Executive Summary
    • General
    • Chapter I — The Ideological Dimension — Education, Incitement, and Support by Senior PA officials
    • Chapter II — The Financial Dimension — The Financing of Terrorism by PA Elements
    • Chapter III — The Practical Dimension — PA and Fatah Security Apparatuses Support of Terrorism
    • Chapter IV — The Al Aqsa Martyrs Brigades and Fatah are One and the Same, and Yasser Arafat is their Leader and Commander
    • Chapter V — Arms Procurement by the PA in Violation of International Agreements
    • Chapter VI — Cooperation between the PA and Terror Sponsoring States
    • Chapter VII — Corruption in the PA
    • Appendix — (Partial) Characteristics of the Terrorist Infrastructure which developed in the PA:
      • Jenin — The Capital of the Palestinian Suicide Terrorists
      • Nablus — The Main Infrastructure of Palestinian Terrorism
      • Bethlehem — Mistreatment of the Christian Population
  55. Шаблон:Кругосвет (добавить к ссылке ?page=0,25, 0,26)
  56. а б в Ханин В. (Зеэв) (24 октября, 2011). «Израиль и перспективы ликвидации «ХАМАСстана» в Секторе Газа». iimes.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  57. ХАМАС возглавил Палестину
  58. Аббас прийняв присягу нового палестинського уряду, сформованого «Хамасом»
  59. ХАМАС в Москве
  60. Israeli Official Says Hamas Has Made Abbas Irrelevant, By GREG MYRE, February 27, 2006
  61. Генсек ООН призвал Израиль снять блокаду сектора Газа
  62. Аббас напал на ХАМАС
  63. http://news.strana.co.il/text/4/2784
  64. В секторе Газа начались бои между активистами ФАТХа и ХАМАСа, May 19, 2006
  65. а б Боевики «Хамас» добились господства в секторе Газа, 15 июня 2007 р.
  66. ««[[Га-Арец|Гаарец]]»: Ольмерт предлагал Аббасу «обмен территориями»». newsru.co.il. 17 декабря 2009 р. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-12-01.  Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  67. «Кондолизза Райс рассказала о срыве палестино-израильского соглашения». lenta.ru. 24.10.2011. Процитовано 2012-12-01. 
  68. а б в «Палестинское руководство: курс на конфронтацию». МІД Ізраїля. 1 Марта 2011. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  69. а б в Ханин В. (Зеэв) (17.09.2011). «Обращение ПНА в ООН: возможные издержки и перспективы». iimes.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  70. а б в Шаблон:Zman.com
  71. «Демарш Аббаса». mk.ru. 13 ноября 2012. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  72. Геворг Мирзаян (30 ноя 2012). «Аббасова победа». expert.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  73. а б Сергей Дузь (30.11.2012). «Повышение статуса Палестины в ООН не решает старых проблем». rus.ruvr.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  74. [http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N12/479/76/PDF/N1247976.pdf?OpenElement Резолюция ГА ООН № 16/19 от 29.11.2012 «Статус Палестины в Организації Об'єднаних Націй».
    «  »
    визнаючи також, що до сьогоднішнього дня 132 держави — ​​члени Організації Об'єднаних Націй визнали Державу Палестина}}]
  75. (див. також Foreign relations of the Palestinian National Authority:Bilateral relations). (англ.)
  76. Грудневі резолюції 1988 року Генеральной Ассамблеи ООН.
  77. Резолюции A/RES/43/176 и A/RES/43/177 от 15 декабря 1988 года // Вопрос о Палестине
  78. Второй «туз» вряд ли обеспечит выигрыш
  79. Резолюция 1397 (2002), прийнята Радою Безпеки ООН на 4489-му засіданні, 12 березня 2002 року.
  80. По инициативе США Палестину назвали государством, 13 марта 2002 р. temadnya.ru
  81. СБ ООН признал Палестину государством. News.Ru. 13 марта 2002 года.
  82. Обама: через рік Палестина може війти до ООН, 23.09.2010
  83. Израильские юристы попросили генсека ООН о помощи, 25.05.11
  84. Аббас передав генсекретарю ООН заявку на вступ Палестини
  85. «Радбез ООН не визначиться зі статусом Палестини». obozrevatel.com. 8 листопада 2011. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-11-30. 
  86. «Палестинська влада звернуться в ООН для отримання особливого статусу». newsru.com. 8 вересня 2012 р. Процитовано 2012-11-30. 
  87. «Палестина наращивает государственность». Газета "Коммерсантъ". №226 (5011), 29.11.2012. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-11-30. 
  88. Палестину приняли в ЮНЕСКО. Вести. Ru
  89. Ісландія офіційно визнала незалежність Палестини (35): Яндекс. Новини
  90. «Реакция лидеров Израиля на решение ООН о признании арабской Палестины». newsru.co.il. 30 ноября 2012 р. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  91. «Нетаниягу огласил условия создания палестинского государства». cursorinfo.co.il. 29 ноября 2012. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  92. Автором звіту є професор Оксфордського університету Гай Гудвін, «відомий своїм антисіонізмом та активною пропалестинською діяльністю»
  93. «Володимир Кара-Мурза — про прийняття Палестини до ООН». Радио «Свобода». 27.09.2011. Архів оригіналу за 2012-12-16. Процитовано 2012-12-09. 
  94. Див. його інтерв'ю «Інтерфаксу»: Тимчасовий повірений Палестини у РФ: Основна допомога, яку ми чекаємо від міжнародного співтовариства, — тиск на Ізраїль, 15 квітня 2008

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Шаблон:ВікіНовини

Шаблон:Близький Схід

Шаблон:Agadir Шаблон:Країни біля Середземного моря Шаблон:ОВК

Шаблон:Арабо-ізраїльський конфлікт