Куліш Пантелеймон Олександрович

Пантелеймон Олександрович Куліш
Пантелеймон Куліш
Псевдоніми, криптоніми:	Белебень; Т. Вешняк; Гладкий; Гладкий, помещик Черниговской губернии штаб-лекарь; Гладкий штаблікар; Гургурдядько: Данило-Юс; Денис Федоренко; Євгеній Горницький; К.; М.; Н. М.; П. К.; Іван Горза; Іродчук; Козак; Козак Белебень; Kulesz Pantaleon; Kules Petp; Кулега Нечипір; Ломус; Макаров; Макогон; Микола М.; Т. Необачний; Николай М.; Опанас Прач; Нанько Небреха; Петро Забоцень; Ратай Павло; Папько Казюка; Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко; Хуторянин
Дата народження:	7 серпня 1819
Місце народження:	Вороніж Глухівського повіту
Дата смерті:	14 лютого 1897
Рід діяльності:	письменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець
Magnum opus:	Чорна рада
Твори на сайті Ukrcenter.com

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*7 серпня 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису.

Іван Франко називає П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури». Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

Біографія

Дитинство

П. Куліш в молоді роки, з малюнка самого Куліша

Народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича, що походив зі старовинного старшинського козацького роду, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Навчання

З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.

Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

1840-ві

Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією посилає Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Арешт, ув'язнення й заслання

Портрет П. Куліша, худ. Тарас Шевченко (1843—1847 рр.)

Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з'явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

1850-ті

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.

Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.

Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває).

Меморіальна дошка на будинку у Відні, де мешкав П. Куліш

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам П. Куліш розчарувався і в державній службі, і в своїх «москвофільських» орієнтаціях. З'являється 1876 року емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін… Львівський журнал «Правда» в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» аналізує наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки М. Драгоманов подає до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформує європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

Останні роки життя

П. Куліш оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Тут господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура забороняє і вилучає з продажу. Бо після емського указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний розвиток, як це робив Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).

Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про видання прогресивних журналів і газет…

Тим часом світ швидко змінювався, душа поета не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, долаючи духовні вершини. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя [14 лютого] 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Кулішівка

В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.

З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії, натомість у 1890-их роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.

Літературна творчість

Чорна рада

За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі».

Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

Інші твори

• гумористичні оповідання:
  • Циган, Пан Мурло, Малоросійські анекдоти
• оповідання на тему нещасливого кохання:
  • Гордовита пара, Дівоче серце
• історичні оповідання:
  • Мартин Гак, Брати, Січові гості
• роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад»
• романтично-ідилічне оповідання «Орися»
• Інші твори:
  • До кобзи, Заворожена криниця, Заспів, Маруся Богуславка, Праведне пануваннє, Рідне слово, Святиня, Степ опівідні

Переклади

Титульна сторінка Біблії в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуй-Левицького, 1903 р.

Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова).

Куліш систематично працював у царині перекладу, твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки -такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.

Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про «староруську» мову як літературну. Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М. Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якою староруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона», — зазначив М. Зеров.

Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову дев'ятивіршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.

Видання творів

• Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том I (СПб,1874)
• Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том II (СПб,1874)
• Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том III (СПб,1874)
• П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 1 (1340-1654) (Москва, 1888)
• П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 2 (1340-1654) (Москва, 1888)
• П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 3 (1340-1654) (Москва, 1888)
• Твори Пантелеймона Куліша: В 6т. — Львів, 1908 — 1910;
• Соч. и письма П. А. Кулиша: В 5 т. — К., 1908 — 1910;
• Твори: У 2 т. — К., 1989;
• Щоденник. — К., 1993;
• Твори: У 2 т. — К., 1994 (2-е вид. — К., 1998);
• Записки о Южной Руси: В 2 т. — К., 1994.

У 2005 році вийшов перший том із 35 запланових виданням «Критика».

В кіно

За його романом «Чорна рада» на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка М. Засєєв-Руденко створив однойменний телесеріал (2000, 9 с).

Література

	Портал «Література»
	Куліш Пантелеймон Олександрович у Вікіцитатах?
	Куліш Пантелеймон Олександрович у Вікіджерелах?
	Куліш Пантелеймон Олександрович на Вікісховищі?
	Куліш Пантелеймон Олександрович на Родоводі?
	Проект «Українська література»

• Д. Дорошенко. Пантелеймон Куліш. Київ-Ляйпціґ 1920
• Жулинський М. Г. «Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». Київ: Дніпро, 1990. — С. 43—66.
• Пантелеймон Куліш і українське національне відродження: Доп. та повідомл. наук, конф., присв. 175-роковинам від дня народження письменника. — X., 1995.
• І. Лисий. Куліш Пантелеймон Олександрович // Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник
• Жадько В.О. Український некрополь.-К.,2005.-С.288.
• Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель: У 2-х т. — К., 2007.
• Енциклопедія "Черкащина". Упорядник Віктор Жадько. - К., 2010. - С. 495-496.