Парменід (Платон)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Парменід (грец. Παρμενίδες) — діалог Платона.

В діалозі наведена бесіда, яку від час Панафіней в 450 році вели в домі Пифідора, слухача Зенона Елейського, 65-річний Парменід, 40-річний Зенон, 20-річний Сократ та юнак Аристотель (не має стосунку до однойменного філософа), згодом — один з Тридцяти тиранів.

Перша частина[ред.ред. код]

Діалог складається з двох частин. Перша, менша частина, являє собою своєрідне введення в логіку, що розмежовує властивості ідей і властивості речей (і мислення про них). Ідеї — всезагальне, цілісне, що не дробиться. Речі та явища емпіричного світу множинні, схильні до змін і допускають різні трактування. Так, Зенон, всупереч очевидному приводить логічний доказ тому, що «багато чого не існує». Головний висновок, який робить Платон устами Парменіда, стверджує, що ідеї існують самі по собі і лише до самих себе відносяться, і так само речі або їхні подібності в нас мають відношення тільки один до одного (133с — 134а). Звичайно, речі якимсь чином «залучаються до ідей, але не за допомогою подібності: треба шукати якийсь інший спосіб їхнього залучення» (133а).

Друга частина[ред.ред. код]

Діалектика одного (єдиного) і іншого

I. Вважати одне (137 с — 160b)[ред.ред. код]

Друга велика частина діалогу це вісім гіпотез, що по-різному і довільно трактуються (гіпотеза як «підстава»), складових логіку Платона. Проте слід зважити на той факт, що між логікою гіпотез Платона і структурою логіки Гегеля (в русі ідеї від буття до поняття) існує повний збіг[1].

Перша гіпотеза (137с — 142а) розповідає про те, що початковою категорією логіки є загальне єдине (субстанція, або буття, за Гегелем), яке тільки за формою абстрактне, беззмістовне. У собі ж воно не може бути цілком порожнім (142а), отже, має в собі зміст. Це перше пояснення ідеї зняття.

Друга гіпотеза (142b — 157а) — це вже початок руху самої логіки, яка розгортається з єдиного, такого, що містить в знятому вигляді і суб'єкт, і всі його предикати. Єдине «повинне бути тотожно самому собі і відмінним від самого себе і так само тотожним іншому і відмінним від нього.» (146а — b). У Гегеля це рух від абстрактного до конкретного.

У третій гіпотезі (157b — 159а) Платон пояснює і уточнює сам принцип зняття протилежностей. Протилежність єдиного не є єдине (157b), але будучи іншим, воно не позбавлене єдиного, бо є по відношенню до нього «своїм іншим». Таку причетність Гегель позначає як «зняту протилежність».

У четвертій гіпотезі (159b — 160b) Платон показує, що предикат єдиного можна розвернути точно так, як і саме єдине («предикат є суб'єкт» за Гегелем). Він двічі розглядає фактично одне і те ж (єдине в його полярних властивостях, потім інше єдиного в його полярних властивостях), тобто повторюється, тому ця гіпотеза не є самостійним (окремим) етапом розгортання логіки.

II. Заперечення одного (160b — 166c)[ред.ред. код]

П'ята гіпотеза (160b — 163b) — це наступний етап розгортання логіки єдиного (ідеї, субстанції), етап «неіснуючого єдиного». Суб'єкт логіки — єдине — не лише знімається, але і позначається іншою категорією. Проте таке єдине не лише не позбавлене перерахованих раніше предикатів, але, незважаючи на своє заперечення, «неявно» повинно зазнавати всі ті ж зміни (взаємодії предикатів і суб'єкта), У Гегеля це зняття «сфер ідеї», системних категорій, кожна з яких, як субстанція, розгортається від абстрактного до конкретного: буття знімається суттю, суть — поняттям.

Шоста гіпотеза (163b — 164b) уточнює, що єдине, як суб'єкт логіки, — це момент живої субстанції, ідеї, воно підтримує її життя. Суб'єкт логіки навіть з іншою назвою залишається в собі єдиним. Без цього єдине ніяк не існує і не має ніякого буття [163d]. Якщо зняте не буде таким, то не буде ніякої логіки і ніякої діалектики іншого.

Сьома гіпотеза (164b — 165d). Пояснює, що як наступний, другий суб'єкт логіки Платон бере категорію «інше». Але це не «інше єдиного» з тотожності протилежностей третьої гіпотези, вибираючи саме таку категорію, Платон хотів показати тільки сам принцип побудови логіки. Тепер своєю протилежністю нове інше повинне мати не єдине, яке було суб'єктом логіки, а інше інше і вся рефлексія його перетворюється на відношення не з єдиним, а з самим собою. Цей же прийом ми виявляємо і в логіці Гегеля: етап буття змінює суть, а її змінює поняття і кожне з них виходить від абстрактного до конкретного.

Восьма гіпотеза (165е — 166с) є по суті підбиттям підсумків. «. Якщо в іншому не міститься єдине, то інше не є ні багато що, ні єдине» (165е). Немає реальності без ідеї, субстанції, як немає логіки субстанції без загального, єдиного суб'єкта, який виникає в самому початковому її етапі, тому «. якщо єдине не існує, то нічого не існує» (166с).

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]