Перець (журнал)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Перець
Perets logo.jpg
Тематика сатира, гумор
Періодичність виходу місячно
Мова українська
Адреса редакції 03047, Київ-47, проспект Перемоги, 50, Україна
Головний редактор Михайло Прудник
Країна видання: Україна
Рік заснування: 1927
Наклад 13 310 (1986 - 3,3 млн прим.) примірників
Початкова ціна 5.47 грн. на 1 міс.
Передплатний індекс (Укрпошта) 74393

«Перець» — український сатирично-гумористичний ілюстрований журнал.

Один з двох найпопулярніших гумористичних журналів СРСР (разом із московським «Крокодилом»; на початку 1986 р. наклад «Перця» становив 3,3 млн прим., «Крокодила» — 5 млн прим.).[1]

«Червоний Перець»[ред.ред. код]

Журнал започаткований як двотижневик під назвою «Червоний Перець», виходив російською мовою у 19271934 рр. у Харкові як додаток до «Вістей ВУЦВК», редактор — Василь Чечвявський. Наклад — 27 150 прим.[1]

Головні співробітники: Остап Вишня, Юрій Вухналь (Іван Ковтун), Юхим Ґедзь (Олекса Савицький), Антоша Ко (А.Гак), Б.Сіманців, К.Котко (М.Любченко) та інші.

Ілюстратори: О.Хвостенко-Хвостов, О.Довженко, А.Петрицький, К. Агніт, О. Козюренко, Л. Каплан та інші.

Велику популярність журналу забезпечив Остап Вишня, який у слобожанців, на думку деяких літературознавців, був найулюбленішим письменником після Тараса Шевченка.

Крім політичної сатири (завжди з радянських офіційних позицій), «Червоний Перець» присвячував увагу боротьбі зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократизмом тощо, також побутовим справам.

У «Червоному Перці» була спеціальна рубрика для скарг читачів. Як, наприклад, скарга на завідувача Куп'янським «Книгкульторгом», який у навантаження до карбованцевого блокнота продавав грифельну дошку по 6 карбованців за штуку. Автори, що друкувалися в «Перці» критикували «окремі недоліки» радянської дійсності досить гостро.

За це часто колективу журналу й перепадало, до прикладу, 28 вересня 1929 Політбюро ЦК КП(б)У ухвалено конфіскацію числа 15 журналу «Червоний перець» і оголосити в пресі постанову «з різкою політичною кваліфікацією карикатур, вміщених у журналі». Зміст характеризувався як «пасквіль, скерований проти творчої роботи, що її веде партія та робітничий клас, будуючи соціалістичну Україну». 20 жовтня 1929 постанова ЦК КП(б)У засудила № 15 журналу «Червоний Перець»; ухвалено переглянути весь склад редколегії журналу.

Від 1933 року в редакції «Червоного Перця» почалися арешти. Владі не подобалася критика в журналі. Членів редакції обвинуватили в тероризмі й у підготовці замаху на керівників КП(б)У та один по одному заарештували. Внаслідок репресій «Червоний Перець» перестав виходити.

«Перець» після 1941 року[ред.ред. код]

Обкладинка журналу, № 10, 1963 р.

Поновлений 1941 під назвою «Перець», виходив у Києві — перший номер вийшов 14 травня[2].

У часі гонінь на інтелігенцію у вересні 1946 року радянська преса зарясніла звинуваченнями «літературних покидьків отруїти свідомість нашої молоді, завдати шкоди справі ідейного виховання радянського народу» (Благородні завдання радянської літератури // Літературна газета.) 27 вересня перепало й перчанам — ЦК КП(б)У виступив із критикою українського сатиричного журналу.

4 жовтня 1946 — постанова ЦК КП(б)У "Про журнал сатири та гумору «Перець». "…незадовільне ведення журналу… втративши політичну цілеспрямованість, редакція журналу стала на неправильний шлях, надаючи місце на сторінках журналу ідеологічно шкідливим писанням і «пошлим вправам низькопробних гумористів» (П.Лубенському, Ю.Дольду, І.Ляпіну, М.Куценку). Карикатури «перекручували дійсність», змальовуючи радянських людей «дурними та злими обивателями». ЦК КП(б)У зобов'язав "…викривати «українсько-німецьких націоналістів», боротись з «проявами всякого роду ідеологічних перекручень» у висвітленні питань історії, літератури та мистецтва. ЦК КП(б)У звільнив т. Карпова від обов'язків редактора журналу «Перець» і затвердив на цій посаді Ф.Маківчука.

У повоєнні часи став одним із найпопулярніших видань в Україні та за її межами. Стоячи на прорадянських позиціях щодо зовнішньої політики, журнал критикував вади суспільства: пияцтво, бюрократію тощо. В ці часи у колективі працювали Гливенко Володимир Леонтійович, Арутюнянц Анатолій Саркісович.

На початку 1986 р. наклад «Перця» становив 3,3 млн прим. (для порівняння — тогочасний наклад московського «Крокодила» — 5 млн прим.). У 1970-1980-х рр. у касу ЦК Компартії України від продажу «Перця» щомісяця надходило 12 млн крб.[1]

Тепер журнал в основному розповсюджується за передплатою.

Наклад — близько 10 тисяч примірників у місяць.

У вітчизняній науці про літературу останніх десятиліть існування СРСР з’являлося чимало полемічних статей про стан української гумористики, про розвиток сатири й гумору. Варто згадати хоча б праці М. Малиновської [1], А. Янченка [2], В. Здоровеги [3], О. Ковіньки [4], С. Трофимука [5], Ю. Ячейкіна [6], Ю. Бурляя [7], Б. Мінчина [8], Ю. Івакіна [9] та інших, щоб пересвідчитися в цьому.

Природно, що майже в усіх згаданих публікаціях так чи інакше йшлося і про журнал «Перець» – провідний часопис сатирично-гумористичного спрямування. Однак в умовах розбудови незалежності в Україні різко скоротилися не лише наклади періодичних видань (у тому числі й журналу «Перець»), але й нанівець зійшла дослідницька робота щодо осмислення ролі засобів масової інформації, часописів, видавництв у розвитку літературного процесу в нашій країні, зосібна гумористики як невід’ємної складової письменства.

Отже, актуальність статті визначається передовсім відсутністю синтетичних літературознавчих праць про етапи становлення української сатири й гумору і роль у цьому становленні окремих часописів – журналу «Перець», наприклад, та гострою потребою проаналізувати це питання. Адже за останні 15–20 років гумор посів помітне місце і на сторінках сучасної української періодики. Йдеться не тільки про журнал «Перець», а й про «товсті» журнали на кшталт «Вітчизни», «Дніпра», «Києва», «Літературного Чернігова» тощо і навіть про наукові часописи, зокрема «Слово і час». Сатира і гумор стали невід’ємними складовими також і телевізійних передач. Згадаймо тут принаймні «Вечірній квартал», «Анекдоти по-українськи» та інші.

Така експансія гумору, ймовірно, пов’язана передусім з процесом подальшої демократизації та гуманізації суспільства. Сміх – це радість, отже, сміх – благо для суспільства. Тому маємо всі підстави стверджувати про неабияку соціальну користь від змістового наповнення гумором літературної та журналістської продукції: адже чим більше радощів, тим повноціннішим буде наше життя. Важливо тільки, аби «цей гумор справді був чистим, а не брудним, був розумним і шляхетним, а не банальним і примітивним!» [9, С. 23].

Гумористичний і сатиричний журнал у його сучасному вигляді в нашій країні і за кордоном ось уже 150–200 років являє собою своєрідний синтез графічного (в основному – карикатура) і літературного матеріалу. Саме синтез, а не механічне поєднання. Графіка і література в журналі звичайно активно взаємодіють, доповнюючи і підсилюючи одна одну.

Здавна відома істина, що майже всі геніальні люди страждали так званим «синдромом єресі». І це не дивно, адже вони і мислять, і бачать далі, і відчувають усе, що відбувається навколо, набагато глибше, чим оточуючі. А, «прозираючи крізь віки», першими помічають і суспільні вади, і недолугість діянь і вчинків, зрештою, «голизну» сучасних їм політиків і влади загалом. Звісна річ, критична рецепція реалій сьогодення не всім до вподоби, особливо можновладцям, адже «сміху боїться той, хто вже нічого не боїться» (М. Гоголь). Сміх завжди був і залишається донині вірною ознакою морального здоров’я людини.

Розвиток сатири та гумору перших років після жовтневого перевороту 1917 р. літературознавці пов’язують з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних революцією до активного соціального будівництва, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В. Маяковського і Д. Бєдного, які стосовно української гумористики оцінювались як спонукальний приклад.

Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з’являлися сатиричні публікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вони засвідчували сподівання тієї частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України пов’язувала з розбудовою самостійної Української держави. На жаль, і до сьогодні в науці про літературу цей масив сатири й гумору, крім поодиноких студій, здебільшого не брався дослідниками до уваги і не вивчався.

Перші два номери журналу «Червоний перець» (так він тоді називався) побачили світ у Харкові 1922 року. В організації та редагуванні часопису разом з Е. Блакитним брав участь Остап Вишня. На жаль, через економічну скруту третій номер так і не вийшов. У 1927 р. було поновлено вихід журналу під назвою «Перець». З того часу й дотепер єдиний в Україні журнал гумористично-сатиричного спрямування виходить регулярно, оприлюднюючи на своїх сторінках здебільшого дотепні й смішні, іноді досить дошкульні карикатури та малюнки, доповнюючи їх літературними творами. Характер такого «союзу» малюнка й тексту буває дуже різноманітний. Проте не менше поширення мають і карикатури, в яких сюжет реалізується виключно графічними засобами (малюнки без слів).

За традицією великі сторінкові карикатури надруковано на першій і останній сторінці обкладинки (так званий «задник», на якому звичайно публікують малюнки на міжнародну тему). Якщо передивитись комплекти «Перця» за всі роки його виходу, то можна переконатись, що ця пропорція літературного та образотворчого матеріалу є загалом типовою для журналу (хоч кількість малюнків може варіюватися в залежності від їхнього розміру).

М. Зеров, упорядковуючи антологію «Байка і притча в українській літературі ХІХ–ХХ століть», і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), і розглядом байкарства на початку 20-х рр. ХХ ст. засвідчив процес відродження згаданих жанрів у вітчизняному письменстві та їх утвердження в системі інших жанрів сатири та гумору. Ці жанри згодом широко будуть представлені і на сторінках часопису «Перець».

Позитивну роль у розвитку української  сатири й гумору відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого й гіркого сміху, публіцистично гострі, іронічно сатиричні послання, памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана і М. Рильського та інших авторів. Однак наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. життя сатириків дедалі політизується, підпорядковується соціально-політичним кампаніям і, зрозуміло, обмежується і тематика, і гострота критичних публікацій. Занепадає і розвиток української сатири та гумору, адже, починаючи з грудня 1933 р., майже всіх відданих професійному обов’язку її майстрів було репресовано. Журнал «Перець» у цей час так само ідентифікує всі «больові» проблеми часу – передовсім за політизованість, критика «буржуазних націоналістів», відсутність (як і в усіх інших радянських виданнях того періоду матеріалів про голодомор тощо).

У 30-х рр. ХХ ст. сатира і сатирики в Україні, як, зрештою, і в усьому СРСР, потрапили у жорна сталінських репресій, а кінець 40-х – початок 50-х років був позначений директивними розгромними постановами щодо журналів «Крокодил» та «Перець».

Метафізична «теорія безконфліктності» призвела до подальшого занепаду сатиричних жанрів. Лише з початком хрущовської «відлиги» настає поступове відродження гумору і сатири (ясна річ, у певних цензурних межах).

Роки сталінських репресій перетворили людину у «гвинтик», усереднили її, позбавили прагнення культивувати особистість. Людина неначе розчинилась у масі так званого радянського (від форми управління – ради) народу.

Однак справжні гумористи ніколи не прагнули до пустопорожнього зубоскальства. Найдотепніші їхні жарти переважно народжувалися з любові і болю. Можливо, через те, що існує й інша, невидима сторона у гумористики. Чи то гумор як факт, чи то сміх, який він породжує серед своїх реципієнтів, якимось дивом здатні притягувати лють, ненависть, помсту та інші негативні речі з боку тих, які вже нічого не бояться, крім сміху.

Але, незважаючи на це, українська сатира й гумор існували й розвивалися впродовж усіх десятиліть епохи тоталітаризму. Журнал «Перець» був відомий, мабуть, кожному українцеві. Цей часопис попри ідеологічну сірятину, публікував чудові зразки гумору й сатири. І хоч журнал офіційно (але не афішовано) мав статус друкованого органу ЦК Компартії України, у ньому ніколи не пригасав дух вольниці. Інколи опубліковані шаржі та фейлетони балансували на межі дозволеного. У роки «застою» в «Перці» друкувалися твори С. Олійника, П. Глазового, О. Чорногуза, А. Косматенка, М. Годованця, С. Воскрекасенка, О. Жолдака, Є. Дударя, В. Івановича та інших сатириків. Наклад «Перця» в цю добу сягає більше двох мільйонів примірників. Такого колосального тиражу за всю історію української преси не мав жоден періодичний орган. За поширенням в 70-х рр. ХХ ст. «Перець» посідав серед сатиричних видань друге місце в світі (перше займав «Крокодил»). Якщо взяти до уваги, що «Крокодил» видавався російською мовою, «мовою міжнаціонального спілкування» народів СРСР, а «Перець» – українською, то стає очевидним, що інтерес читацької аудиторії до періодичного органу української сатири та гумору тримався передовсім на високій художній якості часопису.

На сторінках «Перця» читач знайомився із блискучими фейлетонами М. Білкуна, Ф. Маківчука, політично загостреними віршами С. Воскрекасенка, О. Жолдака, В. Лагоди, С. Олійника, дотепними байками П. Глазового, Є. Дударя, дошкульними пародіями О. Ющенка, Ю. Івакіна та інших авторів. Чимало майстрів гумористики саме в цьому часописі оприлюднили свої перші твори.

Скажімо, Лаврін Гроха в оповіданні «Спасибі татові, навчили…» (1970, №18) зробив спробу намалювати сатиричний портрет одного з тих, кого ще Максим Горький назвав «негероєм нашого часу» («Життя Клима Самгіна»), – такого собі чоловічка, що мститься всім за власну нікчемність, невміння і небажання віднайти своє місце в суспільстві. І як наслідок – виразний колоритний тип, який посяде свою нішу в сатиричній типології, створеній українськими майстрами сміху.

Туди ж по праву ввійде і головний персонаж гуморески Григора Мельника «Користуючись нагодою» (1970, №4) Тимоша Ремінець – базікало, брехун, прожектер, який симулює бурхливу діяльність. Цей персонаж чимось нагадує Кочкарьова з гоголівської п’єси «Одруження», тільки модернізованого, перенесеного із площини побуту в практичну антисуспільну діяльність.

«Перчанську» галерею поповнюють та збагачують персонажі сатиричних творів Олександра Ковіньки, Федора Маківчука, Юрія Прокопенка та інших авторів.

Заслуговують на тепле слово й зразки поетичного гумору і сатири Павла Глазового, Степана Олійника, Петра Ребра, Сергія Воскрекасенка, Анатолія Косматенка, Юрія Кругляка та багатьох інших.

Проте аналіз «перчанських» матеріалів переконує і в справедливій критиці окремих рецензентів та дослідників сатири й гумору щодо перенасиченості журналу фактографічністю, надміром документальності. Останнє стосується не лише репортерських кореспонденцій типу «Дорогий Перче», «Дали перцю!», «Телеграфне агентство ”Перця”» тощо, а й тих гуморесок та оповідань, де факти дійсності не перетворені впливом типізації, не трансформовані стилем, не організовані сюжетом і тому нічим не відрізняються від надрукованих поряд заміток та статей (А. Бех «Чудернацький голова», 1957, №13; П. Юрченко «Недовірливий», 1970, №18 та ін.).

Надто часто на сторінках «Перця» попадаються нищівно критичні матеріали на дріб’язкові теми – на такій-то вулиці райцентру не світить ліхтар, а ще десь у якійсь установі мовчить телефон. Виникає запитання: навіщо ж «перчанам змагатися в оперативності з сатиричними рубриками районних газет…? [6, С. 23]. І чи ж гідні ці теми за своєю суспільною вагою єдиного в Україні сатиричного журналу? Чи не доцільніше було б приділяти увагу темам, які цікавили б читачів усієї країни по всіх її діагоналях?

Знаходить підтвердження і нарікання окремих критиків на майже цілковите зникнення (за винятком графіки) сатири на міжнародні теми. Невеличкі розділи «Нотатки про їхні порядки» та «Ілюстрації до їхньої демократії» вщерть переповнені витягами з іноземної преси та інших документальних джерел, попри певну пізнавальну вартість навряд чи здатні виконувати функцію політичної сатири. До того ж сьогодні, на віддалі часу, неозброєним оком навіть не втаємниченому у «секретах» і «механізмах» сміхотворення читачеві видно заангажованість цих матеріалів ідеологемами радянської доби.

Отже, підсумовуючи сказане, можна підбити результати наукового пошуку. За період свого існування – від перших двох номерів 1922 року до сьогодні журнал «Перець» пройшов досить складний і суперечливий шлях розвитку: від окремих, по-більшовицьки забарвлених агіток, до провідного (на жаль, донині ще єдиного в Україні) сатиричного часопису, який здебільшого користувався чималим попитом серед читацької аудиторії. Щоправда, не завжди і не в усьому на цьому шляху були тільки успіхи та досягнення. В критиці неодноразово лунали голоси про те, що в «Перці» певною мірою спостерігається тенденція перерозподілу художньої продукції на користь матеріалів, побудованих на фактичній основі; що журнал «відбирає хліб у працівників багатотиражок» (Ю. Ячейкін). На жаль, ці небезпідставні зауваги можна адресувати й нинішнім співробітникам часопису.

Тільки рішуча ставка на всебічне культивування і розвиток усіх літературних жанрів, тільки дбайливе, раціональне використовування зібраного навколо журналу талановитого колективу можуть перетворити «Перець» на видання, яке і надалі визначатиме магістральні шляхи розвитку української гумористики та сатиричної літератури в нашій країні.

 

Головні редактори[ред.ред. код]

2013[ред.ред. код]

У вересні 2013 року з'явилися дані про те, що журнал з історією в 92 роки припиняє своє існування у грудні 2013 — через брак фінансування[3]. І таки припинив своє функціонування, з січня 2014 року журнал перестав виходити.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • 1. Малиновська М. Свідомий гумор чи «лагідна» сатира / М. Малиновська // Вітчизна. –1966. – №2. –С. 112–114.
  • 2. Янченко А. Де ж дух новаторства? / А. Янченко // Літ. Україна. – 1967. – 10 січня. – С. 3.
  • 3. Здоровега В. Розвиток чи його імітація? / В. Здоровега // Літ. Україна. – 1967. – 7 квітня. – С. 3.
  • 4. Ковінька О. Розквітає сатира чи … одмирає? / Олександр Ковінька // Прапор. – 1968. – №2. – С.93–94.
  • 5. Трофимук С. Дерзайте! / С. Трофимук // Прапор. – 1968. – №4. – С. 96–97.
  • 6. Ячейкін Юрій. Думки з приводу… / Юрій Ячейкін // Рад. літературознавство. – 1970. – №6. – С. 73–75.
  • 7. Бурляй Юрій. Біля джерел народної сатири / Юрій Бурляй // Літ. Україна. – 1970. – 9 жовтня. – С. 5.
  • 8. Мінчин Б. Обговорювати проблеми сатири / Б. Мінчин // Рад. літературознавство. – 1971. – №1. – С. 23–25.
  • 9. Івакін Юрій. один номер «Перця» / Юрій Івакін // Рад. літературознавство. – 1971. – №2. – С.17–24.

Посилання[ред.ред. код]


Комедія Це незавершена стаття про гумор, комедію або сатиру.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Журнал Це незавершена стаття про журнали.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.