Перша берберійська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Перша берберійська війна
Burning of the uss philadelphia.jpg
Фрегат «Філадельфія», охоплений полум'ям в доках Тріполі, 16 лютого 1804. Картина Едварда Морана, написана в 1897 році
Дата: 10 травня 1801- 10 червня1805
Місце: Середземний та північно-західний береги Африки
Привід: Відмова виплачувати данину тріполійському паші
Результат: Перемога СШАта підписання мирного договору
Сторони
США США
Flag of Sweden.svg Швеція(до 1802)
Flag of the Ottoman Empire (1453-1517).svg Варварські держави (васали Османської імперії)
Командувачі
США Томас Джефферсон
США Річард Дейл
США Річард Моріс
США Вільям Ітон
США Едвард Пребл
Flag of Sweden.svgГустав IV Адольф
Flag of Sweden.svg Улоф Рудольф Седерстрьом
Flag of the Ottoman Empire (1453-1517).svg Юсуф Караманлі
Flag of the Ottoman Empire (1453-1517).svgХасан Бей
Flag of the Ottoman Empire (1453-1517).svg Мурад Рейс
Військові сили
США

Перша ескадра:

  • 4 фрегати;
  • 1 шхуна;

Друга ескадра:

  • 6 фрегатів;
  • 1 шхуна;

Третя ескадра:

Вторгнення Вільяма Ітона:
54 матроса, приблизно 500 грецьких та арабських найманців

Швеція

4000 чоловік
Втрати
США: 35 вбитих, 64 поранених.

Серед найманців втрати невідомі

800 вбитих, 1200 поранених у битві під Дерном; невідома кількість кораблів та екіпажу, загинувших у морських боях.

Перша берберійська війна (18011805) також відома як Тріполітанська війна — перший з двох конфліктів між Сполученими Штатами Америки (на короткий час до них приєднався невеликий шведський флот) та північноафриканськими державами Магрибу (незалежним султанатом Марокко та трьома васалами Османської імперії — Алжиром, Тунісом й Триполітанією).[1]

Історичний огляд[ред.ред. код]

Рицарський орден госпітальєрів, що зайняв в 1309 році острів Родос, став активно протидіяти середземноморському піратству, вносячи таким чином значний внесок у боротьбу з Османською імперією. Після багатомісячної облоги острова в 1522 році рицарі були змушені покинути Родос. У 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V віддав госпітальєрам острів Мальту, таким чином намагаючись захистити Рим від ісламського вторгнення та перешкоджувати контролю алжирських піратів, які нападали в цьому регіоні на європейські судна, в тому числі і на іспанські. Новостворений Мальтійський орден миттєво розгорнув широкомасштабну війну з берберійськими піратами та їхнім сюзереном — Османською імперією, стримуючи їх у всьому Середземному морі. Починаючи з XVII століття і до 1798 року Мальта служила бастіоном, що захищав Європу від всіляких корсарів та піратів з Алжиру, Тунісу, Триполітанії й Марокко. Європейські держави, в свою чергу, визнаючи важливу роль Ордена, намагалися підтримувати його матеріально та зберігали з ним теплі стосунки.

Однак в 1798 році на шляху до Єгипту Мальту несподівано захопив Наполеон. Не зумівшим захистити себе від цієї раптової атаки, рицарям довелося покинути укріплення острова. Таким чином, несподівано зникла одна з основних перешкод, що стримувала піратів варварського берега протягом декількох століть, чим вони і не забули скористатися.

Ілюстрація 1816 року, на якій зображено рабів-християн

Передумови конфлікту[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Masselman, George. The Cradle of Colonialism. New Haven: Yale University Press, 1963. OCLC 242863. p. 205. (необхідна підписка)