Петлюра Симон Васильович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Петлюра Симон Васильович | |
 |
|
| Народився | 10(22) травня 1879 Полтава |
| Помер | 25 травня 1926 Франція, Париж |
| Роки життя | 1879-1926 |
| Країна | Українська Народна Республіка, Російська імперія |
| Звання | головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР |
Си́мон Васи́льович Петлю́ра (*10(22) травня 1879, Полтава — †25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.
Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).
Зміст |
[ред.] Біографія
Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.
Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка.
З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).
Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.
У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський.
На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна».
З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».
З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались М.Грушевський, Д.Донцов, С.Русова, Є.Єфремов, М.Горький.
У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.
Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.
У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.
У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.
В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.
Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.
З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.
У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.
На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.
5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.
Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.
З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії.
У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Стосовно звинувачень Петлюри в єврейських погромах в Україні, треба зазначити, що, будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам — їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».
"Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, як зрадників вітчизни." Симон Петлюра
[ред.] Вбивство
Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають *[9], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом (з іншого боку, Шварцбард втратив у погромах 15 родичів, включаючи батьків).
Насправді ж слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив найменших антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Добковського до прокурора, в якій він твердив, що Володін є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.
Слідство, тривало понад 16 місяців, але виправдало вбивцю.
Тепер є досить доказів того, що у Паризького процесу були свої "драматурги" з ОГПУ СРСР та ГПУ УСРР, які значною мірою доклали рук, щоб він засудив "петлюрівський рух" і виправдав С. Шварцбарда.
Існує, так звана, Масонська Теорія про те, що Петлюра був вбитий, завдяки діяльності паризької масонської ложі, тому що погляди масонів на незалежну Україну суперечили ідеям Петлюри. [10]
Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
[ред.] Вшанування пам'яті
[ред.] Державні почесті
16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. [1].
[ред.] Вулиці Симона Петлюри
На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові (колишня Маршала Рибалко) [2], Рівному [3], [4], Тернополі[5], в Стриї та інших.
11 лютого 2008 року комісія Київської міської адміністрації з питань найменувань та пам'ятних знаків прийняла рішення про перейменування однієї з вулиць Києва на вулицю Симона Петлюри.
16 червня 2009 року, Комісія Київради з місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики рекомендувала Київраді перейменувати вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри. 18 червня 2009 року - Київрада перейменувала вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри. За таке рішення проголосували 76 з 117 депутатів.[6]
[ред.] Пам'ятники Симона Петлюри
В центрі Києва планується встановити пам'ятник Симона Петлюри. Він має стояти на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка.[7]
23 травня 2007 року у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри. Захід супроводжувалося бійкою комуністів і правих партій з міліцією. В церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови Полтавської ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць. У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: "Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюри, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу".[8]
[ред.] Джерела інформації
- Сергій Махун «Запізнілий ідеаліст»
- Сергійчук В.І. Симон Петлюра.-К.: Україна,2004
- УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ
- Віртуальний музей Симона Петлюри
- Валентин Кодачигов. Терроризм и КГБ. [11]
- Деренюга Олег. Семь пуль в тело Симона Васильевича Петлюры
[ред.] Посилання
- Литвин С. СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА
- Невідомий С.Петлюра. Історія одного інтерв'юДзеркало тижня № 25 (349) 7-13 липня 2001 — Інтерв’ю з С.Петлюрою співробітника РУСС-ПРЕСС (повний текст)
- Некора О. "Служба капіталу" та театральний скандал "українського Маркса" Про роботу С.Петлюри в газетах "Рада" і "Слово" та стосунки з М.Садовським
- Некора О. В колі світла Про збірку літературно-критичних творів С.Петлюри "Незабутні" (1918)
[ред.] Примітки
- ↑ УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки», 16 травня 2005 року N 793/2005
- ↑ [1]
- ↑ [2]
- ↑ [3]
- ↑ [4], Млинове[5]
- ↑ [6]
- ↑ [7]
- ↑ [8]
[ред.] Дивись також
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
