Петровський Григорій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Григорій Іванович Петровський
Григорій Іванович Петровський
Прапор
Голова Президії ЦВК СРСР від УРСР
30 грудня 1922 — 12 січня 1938
Попередник: посаду засновано
Спадкоємець: посаду засновано
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
19 лютого 1920 — березень 1938
Попередник: посаду відновлено; він сам як Голова Всеукраїнського Ревкома
Спадкоємець: Леонід Корнієць
Прапор
Кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б)
1 січня 1926 — 10 березня 1939
Прапор
Голова Всеукраїнського Ревкома
11 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: посаду засновано; він сам як Голова Всеукраїнського ЦВК
Спадкоємець: посаду скасовано; він сам як Голова Всеукраїнського ЦВК
Прапор
Голова РНК УРСР
17 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: Християн Георгійович Раковський
Спадкоємець: Християн Георгійович Раковський
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
10 березня 1919 — 11 грудня 1919
Попередник: Артем (Ф. А. Сергєєв)
Спадкоємець: посаду скасованао; він сам як Голова Всеукраїнського Ревкома
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВРК
 
Партія: КП(б)У
Народження: 22 січня (4 лютого) 1878(1878-02-04)
с. Печеніги, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть: 9 січня 1958(1958-01-09) (79 років)
Москва, РРФСР, СРСР
Похований: Кремлівська стіна
 
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора (УСРР) Орден Трудового Червоного Прапора (УСРР)
Г. І. Петровський, 1917 р.

Григо́рій Іва́нович Петро́вський (нар. 22 січня (4 лютого) 1878(18780204), с. Печеніги, Харківська губернія, Російська імперія 9 січня 1958, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський державний і політичний діяч.

Був одним із ініціаторів створення ВЧК та організації Голодомору 1932-1933.

Життєпис[ред.ред. код]

З 1889 працював учнем слюсаря на заводі в Харкові, робітником в Миколаєві, слюсарем і токарем в Катеринославі та Донбасі. У цей час він познайомився з І. В. Бабушкіним.

У 1897 ввійшов в катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», потім — член Катеринославського комітету РСДРП. Керував підпільними робітничими гуртками, брав участь в організації страйків.

У 1905 — секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету.

Влітку 1906 емігрував до Німеччини, восени 1906 повернувся, вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 обраний членом IV Державної думи Російської імперії від Катеринославської губернії, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію в Державній думі, 20 травня (2 червня) 1913 виголосив промову, написану В.Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. Брав участь у Краківській та Поронинській нарадах ЦК РСДРП, працював у редакції газети «Правда», у 1913 був її офіційним випусковим редактором.

Член масонського Міжпарламентського союзу (1910-ті)[1].

У листопаді 1914 заарештований і засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край (північ Східного Сибіру).

Під час Лютневої революції 1917 у Росії — комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки (там само). В червні 1917 перебрався у Петроград.

У липні 1917 ЦК РСДРП(б) направив його до України для боротьби проти Української Центральної Ради.

У 1917-1919 — народний комісар внутрішніх справ РСФРР, один із організаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бересті, підписав 3 березня 1918 року за РСФРР договір про укладання миру з Німеччиною.

З березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»).

У квітні 1919 був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві.

1922 — з боку УСРР підписав Договір про утворення СРСР.

У1922-1937 — один із заступників голови ЦВК СРСР

У 1937-1938 — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР.

У 1919–1938 — член Політбюро ЦК КП(б)У.

З 1940 працював заступником директора Музею Революції СРСР у Москві.

Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УРСР, яке, орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922, представляючи Україну у складі комісії з підготовки союзного договору, повністю підтримав проект Йосипа Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У 1923 під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Християна Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах.

Проведена під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933. Був одним із ініціаторів організації Голодомору 1932–1933 років. Наприкінці жовтня 1932 року призначений відповідальним за виконання хлібних заготівель у Донецькій області.

Був головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян, займав важливі пости в Комінтерні.

На відміну від багатьох інших старих більшовиків, уник репресій в 1930-ті.

Похований біля Кремлівської стіни (Москва).

Нагороди[ред.ред. код]

За заслуги перед СРСР був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора і трьома орденами Трудового Червоного Прапора (два з них від Радянської України).

На честь Петровського місто Катеринослав 1926 року перейменували на Дніпропетровськ, його іменем названо район у Києві (Петрівка).

Твори[ред.ред. код]

  • Петровський Г. І. Вибрані статті і промови [Текст] / Г. І. Петровський; упоряд. : О. М. Стадник та ін. — 2-ге вид., доп. — К.: Політвидав України, 1978. — 436 с.
  • Петровский Г. И. Избранные произведения [Текст] / Г. И. Петровский; ред. кол.: В. И. Куликов, И. Ф. Курас и др. — М.: Политиздат, 1987. — 430 с. (рос.)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Старцев В. Российские масоны XX века // Вопросы истории, 1989, № 6, С. 49

Джерела[ред.ред. код]