Петровський Григорій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Григорій Іванович Петровський
Григорій Іванович Петровський
Прапор
Голова Президії ЦВК СРСР від УРСР
30 грудня 1922 — 12 січня 1938
Попередник: посаду засновано
Спадкоємець: посаду засновано
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
19 лютого 1920 — березень 1938
Попередник: посаду відновлено; він сам як Голова Всеукраїнського Ревкома
Спадкоємець: Леонід Корнієць
Прапор
Кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б)
1 січня 1926 — 10 березня 1939
Прапор
Голова Всеукраїнського Ревкома
11 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: посаду засновано; він сам як Голова Всеукраїнського ЦВК
Спадкоємець: посаду скасовано; він сам як Голова Всеукраїнського ЦВК
Прапор
Голова РНК УРСР
17 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: Християн Георгійович Раковський
Спадкоємець: Християн Георгійович Раковський
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
10 березня 1919 — 11 грудня 1919
Попередник: Артем (Ф. А. Сергєєв)
Спадкоємець: посаду скасованао; він сам як Голова Всеукраїнського Ревкома
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВРК
 
Партія: КП(б)У
Народження: 22 січня (4 лютого) 1878(1878-02-04)
с. Печеніги, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть: 9 січня 1958(1958-01-09) (79 років)
Москва
Похований: Кремлівська стіна
 
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Г. І. Петровський, 1917 р.

Григо́рій Іва́нович Петро́вський (нар. 22 січня (4 лютого) 1878(18780204), с. Печеніги, Харківська область 9 січня 1958, Москва) — український радянський державний і політичний діяч.

Біографія[ред.ред. код]

З 1889 року працював учнем слюсаря на заводі в Харкові, робітником в Миколаєві, слюсарем і токарем в Катеринославі та Донбасі. У цей час він познайомився з І. В. Бабушкіним.

1897 рік — ввійшов в катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», потім — член Катеринославського комітету РСДРП. Керував підпільними робітничими гуртками, брав участь в організації страйків.

1905 рік — секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету.

Влітку 1906 року емігрував до Німеччини, восени 1906 повернувся, вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

1912 рік — обраний членом IV Державної думи Російської імперії від Катеринославської губернії, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію в Державній думі, 20 травня (2 червня) 1913 року виголосив промову, написану В.Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. Брав участь у Краківській та Поронинській нарадах ЦК РСДРП, працював у редакції газети «Правда», у 1913 році був її офіційним випусковим редактором.

У листопаді 1914 року заарештований і засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край (північ Східного Сибіру).

Під час Лютневої революції 1917 року у Росії — комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки (там само). В червні 1917 перебрався у Петроград.

У липні 1917 року ЦК РСДРП(б) направив його на Україну для боротьби проти Української Центральної Ради.

1917–1919 роки — народний комісар внутрішніх справ РСФРР, один із організаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бересті, підписав 3 березня 1918 року за РСФРР договір про укладання миру з Німеччиною.

З березня 1919 до літа 1938 року — голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»).

У квітні 1919 року був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві.

1922 рік — з боку УСРР підписав Договір про утворення СРСР.

1922–1937 роки — один із заступників голови ЦВК СРСР

1937–1938 роки  — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР.

1919–1938 роки — член Політбюро ЦК КП(б)У.

З 1940 року — працював заступником директора Музею Революції СРСР у Москві.

Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УРСР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 року, представляючи Україну у складі комісії з підготовки союзного договору, повністю підтримав проект Йосипа Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У 1923 році під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М .Скрипника, О. Шумського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах.

Проведена під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 років. Був одним із ініціаторів організації Голодомору 1932–1933 років. Наприкінці жовтня 1932 року призначений відповідальним за виконання хлібних заготівель у Донецькій області.

Був головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян, займав важливі пости в Комінтерні.

На відміну від багатьох інших старих більшовиків, Петровський уник репресій в 1930-ті роки.

Похований біля Кремлівської стіни (Москва).

Масонство[ред.ред. код]

Член масонського Міжпарламентського союзу (1910-ті) [1].

Нагороди[ред.ред. код]

За заслуги перед СРСР був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора і трьома орденами Трудового Червоного Прапора.

На честь Петровського місто Катеринослав 1926 року перейменували на Дніпропетровськ, його іменем названо район у Києві (Петрівка).

Твори[ред.ред. код]

  • Петровський Г. І. Вибрані статті і промови [Текст] / Г. І. Петровський; упоряд. : О. М. Стадник та ін. — 2-ге вид., доп. — К.: Політвидав України, 1978. — 436 с.
  • Петровский Г. И. Избранные произведения [Текст] / Г. И. Петровский; ред. кол.: В. И. Куликов, И. Ф. Курас и др. — М.: Политиздат, 1987. — 430 с. (рос.)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Старцев В. Российские масоны XX века // Вопросы истории, 1989, № 6, С. 49

Джерела[ред.ред. код]