Петро ІІ Негош-Петровіч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Петровіч Негош
Петар II Петровић Његош , песник и владика.jpg

фотограф Анастас Йовановіч, 1851 р.
 Народився  1 листопада 1813
с.Негуші, Князівство-єпископія Чорногорія (нині Чорногорія)
 Помер  31 жовтня 1851 (37 років)
Цетіньє, Чорногорія
Прізвисько Владика Раде
Інші імена Радівоє Томов Петровіч
Рід Петровічі-Негоші
Конфесія православний
Владика Чорногорії
1833—1851
Попередник Петро І Негош-Петровіч
Наступник Данило І Петрович Негош

Петро II Негош-Петровіч (серб. Петар II Петровић Његош/Petar II Petrović-Njegoš; 1 (13) листопада 1813 — 31 жовтня 1851) — видатний чорногорський державний діяч, православний єпископ Цетинської (Приморської) митрополії Сербської православної церкви. Останній теократичний правитель країни, сприяв перетворенню Чорногорії у незалежну світську державу.

Філософ та реформатор. Автор багатьох віршів та поем, вважається одним з найвідоміших сербських літераторів.

Біографія[ред.ред. код]

Молодість[ред.ред. код]

Радівоє "Раде" Томов Петровіч народився 1 листопада 1813 в селі Негуші, адміністративному центрі Катунської нахії Чорногорського санджаку. Середній син Томе Маркова Петровіча та Івани Прокоповіч-Петровіч. Його дядько по батьківській лінії був Владикою Петром І, а рід з 1697 по 1918 рр. — правлячим у Чорногорії. На той час країною де-юре управляв венеціанський губератор (Гувернадур), а фактично вона була роздробленою на численні племінні утворення, відсталою частиною Османської імперії з домінуванням натурального типу господарювання.

Петро I Негош-Петровіч хотів, щоб його наступником був Джордже, син старшого брата правителя, Сави. Однак, після того, як Джордже обрав військову освіту у Російській імперії, а не духовну (що було необхідною умовою для правителя Чорногорії), Владика обрав своїм наступником Радівоє. Зогляду на невтішний досвід із Джордже, нового кандидата вже не відправляли на освіту до Росії, а навчали у місцевому Цетінському монастирі у приватних викладачів. Найбільшу роль у вихованні юнака зіграв тоді Сіма Мілутіновіч. Цей ексцентричний сербський мандрівник, науковець та поет викладав Раде Петровічу не лише історію Балкан та іноземні мови (російську, французську, італійську), а й навчав його бойовому та спортивному мистецтву, знайомив з поетичною дидактикою.

Правління[ред.ред. код]

Після сметрі Петра І у 1830 році, голови усіх чорногорських кланів за традицією зібралися на загальний Сабор. 19 жовтня було вирішено, що Радівоє стане наступним правителем Чорногорії. Через кілька місяців він склав "Вічну присягу", прийнявши церковне ім'я Петро на честь свого попередника.

1831 року Петро ІІ відправився до Санкт-Петербургу, де Священний Синод за присутності царя Миколи I канонічно призначив його на Чорногорську кафедру.

Владика Раде

Петро ІІ в основному займався світськими проблемами, за що його критикували деякі його сучасники, які стверджували, що він витрачає занадто багато часу на написання законів та віршів, не приймаючи участі у релігійних службах. Той факт, що він став єпископом у 21 рік, і вже в молодості виступав проти застарілої церковної традиції, задовольняв також далеко не всіх. Однак Петро ІІ усе своє життя підтримував позицію Сербської Православної Церкви, як найбільш важливого інституту інтеграції сербів у боротьбі з турками. Кілька місяців проведних ним у Росії переконали його у необхідності кардинальних реформ у Чорногорії. Як правитель, Петро ІІ Негош-Петровіч намагався підірвати регресивну племінну структуру влади і закласти основи сучасного, цивілізованого суспільства, шляхом централізації держави. Він ліквідував посаду цивільного губернатора, яку традиційно резервували члени конкурентного роду Радонічів (вони традиційно репрезентували проавстрійську партію в політиці), і створив Раду (Правлячий сенат чорногорський і бродський), що складалася з шістнадцяти місцевих кланових вождів, для здійснення виконавчої, судової та законодавчої дорадчих функцій уряду. Була сформована так звана "Гвардія" для поліцейської служби у провінціях держави. Струтурував податкову систему країни. У 1834 році в Цетіньє була відкрита перша в друкарня. Пізніше там же засновано першу загальноосвітню школу. У 1838 році він побудував нову єпископську резиденцію в Цетіньє, так званий Більярдний дім, в якій також засідав Сенат.

Головним своїм завданням Петро ІІ визначив завоювання виходу його країни до Адріатичного моря. Однак Австрійська імперія усіляко протидіяла цьому, небезпідставно вважаючи, що це буде радше порт для Росії ніж для Чорногорії. З метою розширення кордонів правитель виділив чотири стратегічні пункти: Спуж і Підгорицю на сході та Грахово з Котором на заході, однак досягти успіху в цьому йому не вдалося. Іншою проблемою був перманентний голод населення, що змушував чорногорців вести активну торгівлю та просити допомоги у сусідів. Головним фінансовим та продовольчим донатором залишалася Російська імперія.

Під час Весни народів підтримував хорватський національний рух. Розділяв ідеї Ілії Гарашанина щодо будівництва Великої Сербії та сприяв чорногорсько-сербській інтеграції. Володар займався утвердженням національних рис чорногорців. Під час його правління, населення було змушене припинити носити турецькі фески на користь традиційної чорногорскьої капи, а Медаль Обіліча за доблесть стала найвищим військовим орденом країни, зміцнивши зв'язок чорногорців з сербами. Так само з ідеологічних міркувань було канонізовано Петра І Петровіча (Святий Петро Цетінський), попереднього Владику з роду Негошів.

Хвороба та смерть[ред.ред. код]

Наприкінці 1849 року Петро ІІ почав стаждати від тяжких приступів кашлю і невдовзі у нього діагностували туберкульоз. Навесні 1850 володар зрозумів, що хвороба прогресує. Для лікування їздив до Австрії та Італії, але за відсутності покращення здоров'я повернувся до Цетіньє, щоб померти вдома. У жовтні 1851 року його стан стрімко погіршився, і 31 жовтня близько десятої години ранку Петро ІІ Негош-Петровіч помер.

Літературна діяльність[ред.ред. код]

Титульна сторінка поеми "Гірський вінець"

Петро II почав проявляти інтерес до літератури ще до прийняття митрополичого сану. Відомо, що він був добре знайомий з французькою, італійською, англійською та російською літературою, а також читав окремі польські та чеські твори. Однак основним джерелом його творчості залишалися пісні та поеми його рідних Сербії і Чорногорії.

Видав збірку сербських народних пісень «Дзеркало сербське» (1845), збірку власних поезій «Цетінський пустельник» (1834), поеми «Обличчя люті турецької» (1834), «Свободіада» (1835) та інші. Вершиною поетичної творчості Владики стали поеми «Промінь мікрокосму» (1845), «Гірський вінець» (1847) та «Самозванець Степан Малий» (1847).

Найвідоміша поема Петра ІІ, "Гірський вінець", була написана 1846 року у Цетіньє та опубліковна 1847 у Відні. Ця жанрова епічна поема висвітлює історичний період мусульманського панування на чорногорських землях. Описаний сюжет не є докумантально історичним. Головним героєм подій, що мають місце наприкінці 17 ст. є Владика Данило. За своє правління він з болем спостерігав за масовою ісламізацією праволавних чорногорців. Місцеві клани, розуміючи усю небезпеку формування зрадницької когорти колишніх співвітчизників, збираються на нараду. Єдиний вихід вони бачать у вбивстві зрадників. Слов'янським мусульманам дається ультиматум бути охрещеними "або водою, або кров'ю". Після їхньої відмови чорногорські воїни вирізають мусульман та руйнують усі мечеті в країні. У кінці твору старійшини уславлюють борців за православ'я та захисників батьківщини.

Поема мала велике значення для національного пробудження сербів та чорногорців і відродила "Косовський міф" народної звитяги у боротьбі з Оттоманами.

Спадщина[ред.ред. код]

Зліва: руїни каплиці у 1916. Справа: сучасний вигляд мавзолею Петра ІІ Негош-Петровіча

У своєму заповіті Петро ІІ просив, щоб його поховали на горі Ловчен, у спроектованій та побудованій ним у 1845 році церкві на честь Святого Петра Цетінського. Після своєї смерті, колишній володар був похований у монастирі в Цетіньє. У 1855 році його останки були доставлені на гору. Проте у 1916 році, австрійці вирішили звести пам'ятник Францу Йосифу на вершині гори Ловчен і зажадали, щоб останки Петра ІІ були передані в Цетіньє. Свої плани окупаційна влада не втілила, але наприкінці війни, каплицю владики було серйозно пошкоджено. Югославська влада відбудувала усипальницю і у вересні 1925 року, участь у її відкритті взяв король Олександр І. У 1952 році комуністи вирішили замінити каплицю мавзолеєм, розробленим хорватським архітектором Іваном Мештровичем. Каплицю знову зруйнували і в 1974 році, Петра ІІ востаннє перепоховали.

Югославський динар випущений у 1994 (зліва). Сербський динар випущений у 2006 (справа).

Одразу після своєї смерті Петро ІІ Негош-Петровіч став вважатися культурним батьком усіх сербів. Різноманітні політичні фракції — югослави, комуністи та сербські націоналісти — засвоювалий його ідеї для виправдання своєї діяльності. Його творчість стала базовою для розвитку сербської та чорногорської літератури. З недавніх пір його називають "Чорногорським Шекспіром".

Посилання[ред.ред. код]