Плазмоліз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Плазмоліз (від грец. plásma — виліплене, оформлене і грец. lýsis — розкладання, розпад) - відділення протопласту від клітинної стінки при зануренні клітини в гіпертонічний розчин.

Плазмоліз характерний для рослинних клітин, що мають міцну целюлозну стінку. Тваринні клітини при перенесенні в гіпертонічний розчин стискаються залежно від в'язкості протоплазми, від різниці між осмотичним тиском клітини і зовнішнього розчину, а отже від швидкості та ступеня втрати води протоплазмою. Розрізняють плазмоліз опуклий, увігнутий, судомний і ковпачковий. Іноді плазмолізовані клітини залишаються живими. При зануренні таких клітин у воду або гіпотонічний розчин відбувається деплазмоліз.

Характер плазмолізу залежить від ряду факторів:

  • від в'язкості цитоплазми;
  • від різниці між осмотичним тиском внутрішньоклітинного і зовнішнього середовища;
  • від хімічного складу і токсичності зовнішнього гіпертонічного розчину;
  • від характеру та кількості плазмодесми;
  • від розміру, кількості і форми вакуоль.

Методи оцінки[ред.ред. код]

Вплив гіпертонічного, ізотонічного і гіпотонічного розчинів на клітину

Для порівняльної оцінки плазмолізу в тканинах існує два методи:

  • Метод прикордонного плазмолізу
  • Плазмометричний метод

Перший метод, розроблений Гюго де Фрізом в 1884 році, полягає в зануренні тканин в розчини з різною концентрацією KNO3, сахарози або інші осмотично активної речовини та встановлення тієї концентрації, при якій плазмолізується 50% клітин. При плазмолітичному методі після плазмолізу вимірюють відносний об'єм клітин і протопластів та по концентрації розчину обчислюють осмотичний тиск клітини (за відповідними формулами).