Плужник Євген Павлович
| Євген Павлович Плужник | |
 |
|
| Дата народження: | 26 грудня 1898 |
|---|---|
| Дата смерті: | 2 лютого 1936 |
| Громадянство: | Українське |
| Мова творів: | Українська |
| Рід діяльності: | прозаїк, поет, драматург, перекладач |
Євге́н Па́влович Плу́жник (літературний псевдонім Кантемирянин; * 14(26) грудня 1898, Кантемирівка, Воронізька губернія — 2 лютого 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.
Зміст |
[ред.] Біографія
Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина).
Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є.Плужник працює вчителем мови та літератури. Згодом навчався у Київському зоотехнічному інституті, де працював чоловік його сестри, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 — у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де вчився у відомого тоді професора Володимира Сладкопевцева разом із В. Строєвим та В.Осєєвою. Попри успіхи у навчанні був змушений покинути його через туберкульоз. 1926 року хвороба загострилася. Однак поет вижив («Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти…»). Лікування проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі.
4 грудня 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у належності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г.Епіком, М.Кулішем, В.Підмогильним, О.Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Його останніми словами були «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася.
Реабілітований у серпні 1956. Умовна могила — на Байковому кладовищі у Києві, 9 дільниця.
[ред.] Творчість
Літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані 1924 року. У літературу увійшов завдяки старанням Ю.Меженка, який перший оцінив талант поета і привів його на засідання Аспису. Поезію Є.Плужника високо оцінив М.Рильський. М.Зеров, М.Бажан. Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція».
У середині 1920-х років видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927).
Поезії Плужника притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова.
Входив до літературних об'єднань «АСПИС» (1923-24), «Ланка» та «МАРС». У «Ланці» був опонентом Т.Осьмачки. В тогочасній літературі — В.Сосюри.
Працював разом з В.Атаманюком і Ф.Якубовським над «Антологією української поезії» (1930—1932). Перекладав «Невський проспект» та «Одруження» Миколи Гоголя, «Похлібці» та «Злодії»Антона Чехова, «Тихий Дон»Михайла Шолохова, «Дитинство» й «Отроцтво» Л.Толстого, «Діло Артамонових» М.Горького, «Острів попелятих песців» Я.Кальницького, «Зруйновані гнізда» І.Кіпніса.
Плужник — автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубліковано в Аугсбургу в 1948, в Україні — 1966), роману «Недуга» («Сяйво», 1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), «Болото» (текст невідомий), віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Останню мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса. Автор вірша у оповіданні Валер'яна Підмогильного «Третя революція». Написав кілька сценаріїв для ВУФКУ, однак фільми не були поставлені. Доля сценаріїв невідома.
Спільно з Валер'яном Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927). Заради заробітку робив мовну редакцію «робітничих» письменників, зокрема, редагував «Роман міжгір'я» І.Ле.
[ред.] Афоризми
Де українців два, там і лінгвістів двоє.
Минуло всім, але не всім минулось.
Як два по два чотири: лівіють погляди — псуються і маніри.
Зміст — справа поглядів і часто… гонорару…
Люди часто говорять: «Я вас кохаю» тоді. як треба казати: «Я вас хочу…» Причім дуже часто на місце цього «вас» у другій формулі можна підставляти багатьох…
Хай розмовляють ті, кому сказати нічого…
Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства.
Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!
[ред.] Родина
1923 року одружився з Галиною Коваленко. Дітей не мали. 1943 року Г.Коваленко емігрувала до Львова, згодом до Німеччини і зрештою до США. Написала спогади про поета. Її сестри Марія Юркова та Таїсія Коваленко берегли пам'ять про поета та сприяли його реабілітації і перевиданням.
[ред.] Увічнення пам'яті
З 1992 іменем Євгена Плужника названа Центральна районна бібліотека Шевченківського району Києва (вул. Прорізна, 15).
На будинку в Києві на Прорізній вулиці, де у 1923—1934 жив Євген Плужник встановлена меморіальна дошка.
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989. — Т. 6. — С. 2111.
- В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини. Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. - 280 с.
[ред.] Посилання
 |
Плужник Євген Павлович у Вікіцитатах? |
|---|
