Повстання у Чечні 1940—1944

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Повста́ння у Чечні́ 1940–1944 — повстання проти радянської влади у Чечено-Інгуській АРСР під головуванням Хасана Ісраїлова, яке скінчилось на початку 1944 року висилкою чеченців і інгушів до Казахської РСР.

Проте, опір в горах тривав до осені 1947 і останній бунтівник був вбитий тільки в 1976 у віці 70 років. Протягом заколоту бунтівники не мали ніякого контролю над рівнинною частиною Чечено-Інгуської АРСР і її столицею Грозним.

Перебіг[ред.ред. код]

Розпочаті у кінці 1930-х масові репресії та, особливо, «генеральна операція по винищенню антирадянських елементів», проведена органами НКВС у 1937 році, під час якої в Чечено-Інгушетії були заарештовані понад 10 тисяч чоловік і знищені майже всі керівники від районного до республіканського рівня призвела до нових повстань. Найбільшим було повстання, організоване випускником Комуністичного університету працівників Сходу Хасаном Ісраїловим, розпочате взимку 1940.

Перша стадія заколоту розпочалась після фінського успіху в Зимовій війні. У лютому 1940 бунтівна армія Ісраїлова узяла Галанчож, Саясан, Чаберлой і частину Шатойського району. Бунтівний уряд був встановлений в аулі Галанчож.

Маїрбек Шеріпов оголосив війну СРСР 22 червня 1941 року.[1] В лютому 1942 його загін атакував Шатой, Хімох, Ітум-Кале. Вони об'єдналися з армією Ісраїлова в очікуванні підходу німців. В сусідньому Дагестані бунтівники також атакували Новолакську і Ділім.

У деяких областях аж до 80% з чоловіків були залучені до повстання. Відомо, що Радянський Союз використовував бомбардувальники проти бунтівників, викликавши втрати перш за все серед цивільного населення.[Джерело?] Німецька операція Шаміль передбачала висадку десанту в декількох районах Чечні, координуючи контакти з бунтівниками. 25 вересня 1942 року німецькі парашутисти приземлилися в Дачу-Борзой і Дуба-Юрт і захопили Грозненський нафтопереробний завод, щоб запобігти його руйнуванню при відступі Червоної армії. Потім вони об'єдналися з бунтівниками, намагаючись утримати цей завод до підходу 1-ї німецької танкової армії. Проте, 25-27 вересня 1-й німецькій танковій армії було завдано поразки і саботажники були примушені відступити.

Повстання провокувало багатьох чеченських і інгуських солдатів дезертирувати з лав Червоної Армії. Деякі джерела стверджують, що кількість дезертирів серед горців сягнула 62 750, перевищивши кількість горців в Червоній Армії.[1]

Депортація[ред.ред. код]

Після німецького відступу з Кавказу чеченці і інгуші понесли колективну відповідальність за співпрацю з німцями і насильницьки були переселенні до Казаської РСР, що призвело до великої кількості смертей серед депортованих. Протягом депортації чеченці чинили опір. З боку Радянської влади були теж військові злочини, найвідоміший з яких — Хайбаська різанина. Деякі бунтівні групи залишилися в горах, продовживши опір. Бунтівні групи були також сформовані в Казаській РСР.[1]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Эдуард Абрамян. Кавказцы в Абвере. М. «Яуза», 2006 (рос.)

Джерела[ред.ред. код]