Покуть

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

По́куть, також по́кут, по́куття, по́кутє, кра́сний, святи́й, Бо́жий, пе́рший, ста́рший, ве́рхній кут  — куток в українській селянській хаті, розміщений по діагоналі від печі, де сходяться краями дві лави, та місце біля нього. Найсвятіше і найпочесніше місце у хаті. У по́куті знаходилися цінні речі: ікони (о́брази), Біблія, свічки (у тому числі вінчальні); стіл (хатній престіл), за яким відбувалися трапези, як родинні, так і гостьові, коли були родинні свята. Зберігся звичай класти покійника на покуті, а в давнину під ним навіть ховали рідняків.

Покуть українська.
(М. Пимоненко Картина «Свати». 1882 рік)
Червоний кут у росіян
(В. Максимов, «Хворий чоловік», 1881 рік)

Символіка[ред.ред. код]

Покуть. Румунія.

По́куть в українців є символом:

  • Бога;
  • священного вівтаря родини, через які здійснюється безпосередній зв'язок з небесним світом;
  • початку і кінця;
  • найсвятішого місця в оселі;
  • своєрідної орієнтації житла, один кінець якого вказував на схід (Божу сторону);
  • достатку, багатства;
  • вогню духовного самоочищення.

В образі по́куті втілено історію, світогляд українського народу. Це духовний пам'ятник хліборобству, престольне місце в оселі, яке оберігало родовід од лукавих та грізних сил.

Цікаве пояснення шанування покуття дає Йосип Лозинський, який вбачав у ньому «забуток звичаю ідолопоклоніння, бо в куті стояв божок домовий — Покуть». [1]

Покутник (божник, біжник)[ред.ред. код]

Покуть у сучасній Росії

Покутник (або божник, біжник) є найголовнішим серед декоративних рушників, його українці вішали на п́окуті над о́бразами (іконами, богами), що стояли, як правило, на божниці.[2]

Обряди і звичаї[ред.ред. код]

Покуть — християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, прикрашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні книги, свячена вода і свічки. «У почесному кутку повсякчас висіла ікона Ісуса Христа чи Матері Божої. Українці для неї спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником» (Скуратівський В. Покуть. — С. 5).

На покуті розміщувались домашні предмети найвищої духовної цінності: священні книги, вишитий рушник, різні гілочки, паперові та живі квіти, засушені у пучках васильки, м'ята, барвінок, любисток. За християнських часів за образами, що висіли на стіні над покуттю, тримали свячену воду, клали клечання (рослини, зібрані на зелені свята, якими прикрашали житло).

На покуті, починаючи із зажинків і закінчуючи обжинками, стояв пучок колосків «дідух» — обрядовий сніп, прикрашений стрічками, як символ добробуту й достатку, пам'ять про предків.

Стіл, що стоїть на по́куті, — символ єдності, сімейної міцності і добробуту, за яким збиралася вся родина. На стіл не можна було класти ключі — це могло привести до сварки, і сідати чи класти шапку — загрожувало хворобою.[3]. На Різдво і Великдень на стіл ставили ритуальну їжу. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали скатертиною. З цим столом пов'язані повір'я та обряди.

Коли народжувалася дитина, то першу купіль робили на покуті. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. На столі на покуті мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини.

Простір за столом у покуті також має знаковий характер. На цьому місці, як правило, сидить господар або найпочесніший гість, тут сидять наречені. У покуті ставили лаву (ослін), який застеляли кожухом. На нього сідали батько й мати під час благословення наречених та обряду обдарування.

Коли ж помирала людина, її теж клали на покуті головою до божниці. Тут був останній «перепочинок» небіжчика. На покуті ставили труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання.

У години розпачу й тривоги люди не обминали нагоди «помолитись на покуть». Було святим обов'язком, заходячи до хати, знімати головний убір, і хреститися на покуть. Обітниця, виголошена покуті, вважалася священною і непорушною. На покуті переховували від чужинців найцінніші речі.

У Свят-вечір свята Коляди у господах влаштовували акт священнодійства — покуття. На покуті ставлять ритуальний сніп-дідух. За словами етнографа В. Мицика, "лише зблисне вечірня зоря на небі, господар несе на піднятих над головою руках кутю і тричі приказує:

Кутю́ на по́кутю, а со́нце — у віко́нце. Кутю́ на по́кутю, а узва́р — на база́р»

Поставити на покуті віника — смертний гріх, так само як класти шапку на столі.

По́куть був для селян вогнищем духовного самоочищення, святилищем родовідних звичаїв та обрядів.

Покуть в Україні завжди прикрашали рушниками. Цим українці відрізняються від росіян, які ніколи так не робили.

Місцеві особливості[ред.ред. код]

На Полтавщині покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами (васильками, м'ятою, барвінком). За образами тримали свячену воду у пляшечках, клали клечання. «Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи зажинками, стояв пучечок колосся як символ достатку. Тут же, на покуті, — пише В.Скуратівський, — ставили й маківську квітку — посвячене на Маковія зело і галузки червоної верби, страсну свічку та пляшечку з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах: якщо хтось хворів, то напували свяченою водою, нею ж витирали хворі місця, скроплювали бджіл і посіване збіжжя, людей, котрі вирушали в дорогу; страсну свічку давали в руки тому, хто помирав. Виганяючи корів на весняний випас, господарі брали з покуття галузку свяченої верби і, стьобаючи нею тварин, промовляли : «Щоб не губила череди й домівки, не кусали тварину гаддя та вовки і справно приносила додому молоко».

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Григоренко Т. В. Етнографічна лексика і фразеологія у складі української літературної мови: монографія/Т. В. Григоренко. — Умань: ПП Жовтий, 2010 — 216 с. (С.139-140)
  2. В.В.Жайворонок. Слово в етнологічному контексті. Мовознавство.- №1.- 1996.- C. 7-14). Перевірено 2009-06-30.
  3. Основні заняття і матеріальна культура українського народу. Перевірено 2009-06-30.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Словник символів, Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін., 1997.