Половецька мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Половецька (куманська , кипчацько-половецька, татарська) мова
coman, къипчакъ, татарча
Поширена в: Мертва мова
Регіон: Східна Європа, Дешт-и-Кипчак (сучасна територія півдня України, Молдови, Валахії, Трансільванії)
Класифікація: Алтайська

 Тюркська
  Кипчацька група
   Кипчацько-половецька

Офіційний статус
Державна: Дешт-и-Кипчак
Коди мови
Латинсько-персько-половецький словник XIV ст. ("Codex Cumanicus")

Половецька (куманська , кипчацько-половецька, татарська) мова – мова етнічного конгломерату племен, відомих під загальним ім'ям кипчаків-куманів-половців-татар Алтаю, Киргизстану, Казахстану, долин Амудар’ї та Сирдар’ї, Поволжя, міжріччя Уралу, Волги і Дону, Приазов'я, Кубані, Кавказу і Північного Причорномор'я, включаючи Крим, тобто Кипчацького степу (Дешт-и-Кипчак), що тягнувся у XI-XIV ст. від Алтаю до Дунаю, а також Болгарії, Угорщини, Румунії і Мамлюкського Єгипту. Половецька мова склала кипчацьку основу кипчацько-половецьких, кипчацько-булгарських, кипчацько-ногайських і кипчацько-киргизьких мов.

Назва куманський, як і команський, іншомовна, хоча, можливо, в його основі теж лежить тюркський етнонім. У давньоруських літописах носії куманської мови в ХІ – початку ХІІІ ст. фігурують як половці, а з часу монголо-татарського панування – як татарове.

Половецька мова засвідчена в письмових пам'ятках давньоруської, грецької, угорської, арабської і перської мов у вигляді лексичних запозичень, в словнику Махмуда Кашгарського «Дивану Луг’ат-іт-тюрк» (1072-1074), пам'ятками змішаної огузько-кипчацької мови Золотої Орди і Мамлюкського Єгипту та ін. Прямим середньовічним наступником куманської мови є вірмено-кипчацька мова, яка була зафіксована пам'ятками XVI-XVII ст. і яку іменували самі його носії як кипчацька, або частіше як татарська.

Половецька мова найповніше відображена у рукописній збірці XIII-XIV ст. „Alfabetum Persicum, Comanicum et Latinum Anonymi scriptum Anno 1303. Die 11 Julii”, відомішій під назвою „Codex Cumanicus”.

Особливості половецької мови в області фонетики: 9 голосних (а, ä, е, и, и, о, ö, у, ÿ), які в цілому не піддаються редукції; нестійкість къ (йокъ / йох «ні»); переважання ініціального й (йемиш «овочі», але разом з цим і джÿзÿм / жÿзÿм «виноград»); у морфології – кипчацький тип відміни і відмінювання, окремі огузькі форми (разом з регулярним універсальним дієслівним ім'ям на -гъан зустрічаються дієприкметник на -миш і дієслівне ім'я на -дикъ); у лексиці відмічені іранізми, арабізми і русизми.

На відміну від змішаної огузько-кипчацької мови Золотої Орди і Мамлюкського Єгипту, мова Кодексу характеризується повним переважанням народно-розмовної стихії. У цьому аспекті вражають чистотою тюркської мови блискучі переклади латинських молитов і гімнів.

Засвідчена в Кодексі тюркська титулатура, ономастика і загальновживана лексика в діалектному плані неоднорідна, що зв'язане, очевидно, із змішаним характером тюркських племінних об'єднань, що входили у кипчацький союз, і залишків тюркських об'єднань, що прийшли до Європи раніше (гуни, авари, болгари, хазари, печеніги).

Джерела[ред.ред. код]