Польська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

По́льська правосла́вна це́рква (пол. Polski Autokefaliczny Kościół Prawosławny) — автокефальна помісна православна церква в Польщі, яка посідає 13-е місце в диптиху автокефальних помісних Церков; на вимогу сталінського режиму була перезаснована 1948. До Польської церкви канонічно належать також православні парафії Бразилії.

Історія[ред.ред. код]

Передісторія[ред.ред. код]

Православ'я на територію Польщі поширювалось з теренів Київської Руси. За переказами польський князь Мечислав І був хрещений за східним обрядом. [1] Давні літописи згадують, що в 900 р. у Кракові діяла церква східного обряду. На її руїнах 1390 року було побудовано Бернардинський монастир та церкву Чесного Христа, де богослужіння відправлялись слов'янською мовою аж до 1480 року. За часів правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого до складу давньоукраїнські держави входили й східні польські землі. На цих теренах, а через них й у всьому Польському князівстві поширювалось християнство східного обряду. Одночасно, через західні кордони до Польщі проникав католіцизм. Через це відбувались постійні зіткнення на релігійному грунті. Відомо що після смерті короля Болеслава Хороброго, 1030 року «постав бунт проти Церкви. Всташіє люди ізбили єпіспока, і попи своя, і бояри своя….» [2]

Згодом, у Польській державі панівною релігією став католицизм. Православ'я стало релігією національних меншин — українців та білорусів. У XII—XIII ст. було засновано та активно діяли православні епископські кафедри у Перемишлі, Галичі (згодом — Галицька митрополія), Холмі.

Після приєднання Західноукраїнських князівств до Польщі, галицькі бояри та духовенство звернулись до короля з проханням посприяти відновленню православної митрополії. 1371 року стараннями короля Казимира ІІІ Константинопольський Патріарх відновив Галицьку митрополію.

Пізніше польські урядовці та католицьке духовенство проводило активну політику окатоличення та ополячення щодо православної церкви та її вірних. Після трьох розділів Польщі, частина польських земель опинилась у складі Австро-Угорської, а частина — у складі Російської імперії. 1840 року — царським урядом було створено православну Варшавську епархію у складі Російської православної церкви.

На початок XX століття на територіях, які входили до складу Польської держави існувало до 25 % православних (переважно українці та білоруси).

Проголошення автокефалії[ред.ред. код]

Православна церква у Перемишлі

Відповідно до Ризької мирної угоди 1921 року, західноукраїнські та західнобілоруські етнічні землі опинилися під владою Польщі. В кордонах II Речі Посполитої залишилось близько чотирьох мільйонів православних, в тому числі понад 2,5 млн українців. За національним складом 70 % православних становили українці, більше 28 % — білоруси, а решта — литовці, поляки, росіяни, чехи. В той же час у Польщі залишилась стара структура єпархій Російської православної церкви. Внаслідок радянсько-польської війни та боротьби з церквою в СРСР, зв'язки з Московською патріархією були утруднені, а сама патріархія знаходилася під жорстоким тиском радянських каральних органів. Це змусило православних єпископів Польщі Юрія (Ярошевського) та Діонісія (Валединського) звернутися, за посередництвом польського дипломатичного представника в Москві, до патріарха Тихона у справі надання автокефалії. Патріарх відмовився надати автокефалію, обмежившись призначенням єпископа Юрія патріаршим екзархом у Польщі з правами митрополита. Що ж до автокефалії, то Московський патріарх сказав: «Святі канони нашої церкви передбачають автокефалію для окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що недавно здобув незалежність, був православним та просив для себе, то ми йому не відмовили б. Але давати автокефалію для різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, не дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони. Що було можливе, то вже дали православним у Польщі, а власне широку автономію».

16 червня 1922 року відбувся Собор польських єпископів, який розглянув питання автокефалії та погодився на неї, за умови, що польський уряд сприятиме визнанню церкви автокефальною з боку помісних православних церков. Також ієрархи звернулись по допомогу й підтримку до Константинопольського партіарха. Тоді ж польська влада видала тимчасовий закон, яким провела реорганізацію православної церкви. Першим митрополитом Польської Православної Церкви став українець Юрій Ярошевський.

8 лютого 1923 року митрополит Юрій загинув від руки непримиренного ворога автокефалії, російського агента архимандрита Смарагда (Латишенка). 27 лютого 1923 р. Собор єпископів ухвалив: «… Визнати першим єпископом області з честю Митрополита Православної Митрополії у Польщі Високопреосвященного Діонісія, Архиєпископа Волинського і Кременецького… Довести цю постанову до відома уряду на предмет висловлення ним згоди на втілення в життя цієї постанови, а також на предмет запиту урядом на основі 28 Правила IV Вселенського Собору і з огляду на перебування не при справах Патріарха Московського, благословення Константинопольського Патріарха на буття Архиєпископа Діонісія Митрополитом Варшавським та Волинським і всієї Православної церкви в Польщі, з присвоєнням йому всіх зовнішніх відзнак, наданих Митрополиту Варшавському і всієї Польщі Святійшим Патріархом Московським і Положенням про управління Православною Церквою в Польщі від 14-27 січня 1922 р.»

Патріарха Тихона в той час було ув'язнено, а призначеного ним місцеблюстителя відсторонено більшовиками від справ. Управління Московською патріархією ГПУ передало т. зв. «Живій церкві». В такій ситуації, Константинопольський патріарх Мелетій IV благословив обрання Діонісія й підтвердив його повноваження.

13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Патріарх Григорій VII підписує «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Урочистості з цієї нагоди відбулися у Варшаві 16-19 вересня 1925 р., в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської церков, а також члени польського уряду. 17 вересня 1925 в присутності всього єпископату Польщі в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулось урочисте зачитування патріаршого томоса. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами, міністр віровизнань підніс митрополитові Діонісію, як предстоятелю церкви, другу панагію.

Також у Томосі Вселенського патріарха мовилось «… перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…».

Автокефалію Польської православної церкви визнали всі канонічні церкви.

Польський терор[ред.ред. код]

Незважаючи на підтримку уряду в проголошенні автокефалії, польська влада вороже ставилась до православ'я. Попри те, що відповідно до статуту церкви, головою церкви був митрополит, а загальне управління належало Св. Синодові єпископів, польський уряд їх права всіляко обмежував. Так, влада не дозволяла роками митрополитові скликати Синод. Вся його діяльність проходила через цензуру міністерства віросповідань та освіти. Хоча більшість парафіян було українці, офіційною мовою церкви стала польська. Призначення і звільнення священиків знаходилось в компетенції уряду. Він же розпоряджався й церковним майном. Лише на Холмщині понад 20 000 гектарів церковної землі було передано польським колоністам.

В 1930-х роках польський уряд розпочав системне та жорстоке нищення православних на українських землях. Православні церкви забирались й передавались католикам, стихійні виступи селян на захист церков жорстоко придушувались.

Незважаючи на спротив польської влади, велику роботу з розбудови та українізації Польської Православної Церкви проводили Арсен Річинський, Михайло Тележинський та єпископ Олексій (Громадський).

10 квітня 1932 року митрополитом Діонісієм висвячено на єпископа архімандрита Полікарпа (Сікорського), якого пізніше призначено на єпископа Луцького, а архієпископа Олексія (Громадського) того ж року назначено єпископом усієї Волинської єпархії. Під їхнім керівництвом українська церква під окупацією Польщі стала розбудовувати своє національне життя.

1939—1940[ред.ред. код]

Після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли Західну Україну і Білорусію (див. Польський похід РСЧА). Російська Православна Церква розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій на ново-приєднаних землях. На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ Поліський Олександр (Іноземців) (росіянин) та єпископ Луцький Полікарп (Сікорський).

На захопленій німцями території Польщі (див. Польська кампанія (1939)) була утворена Генеральна губернія. Де православна церква залишилась в юрисдикції митрополита Діонісія. Серед його єпископату були двоє українців:

1941–1944[ред.ред. код]

У першому ряду з ліва направо: архиєп. Михаїл Хороший, архиєп. Ігор Губа, митр. Полікарп Сікорський, архиєп. Олександр Іноземців, архиєп. Ніканор Абрамович, єп. Мстислав Скрипник, єп. Сильвестр Гаївський. Кінець 1940-х

Див. Українська Автокефальна Православна Церква (1942-1944)

24 грудня 1941 року митрополит Діонісій призначив архієпископа Полікарпа з повною адміністративною відповідальністю в Київ.

8-10 лютого 1942 року митрополит Діонісій благословив зібрання українського єпископату в Пінську (Білорусь) на синод УАПЦ.

Протягом цього синоду архієпископами Полікарпом (Сікорським) і Олександром (Іноземцівим) були висвяченні в єпископи:

9-17 травня 1942 з благословення митрополита Діонісія в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного в Києві під головуванням архієпископів Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи) відбулись висвячення нових єпископів УАПЦ:

Митрополит Діонісій, архієпископи Олександр і Полікарп затвердили рішення цього Собору.

Таким чином, у 1942 році єпископами Польської Православної Церкви на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським було знову відновлена Українська Автокефальна Православна Церква, але вже канонічно визнаними ієрархами. Та після війни церкву заборонено більшовиками: єпископат і частина духівництва виїхала за кордон, де УАПЦ продовжувала діяти. Подальша діяльність УАПЦ аж до проголошення Україною незалежності, в основному пов'язана з УПЦ в США в Європі та Австралії.

Під впливом Московського Патріархату[ред.ред. код]

Після зайняття Польщі радянськими військами та встановлення просталінського режиму, почались репресії проти ієрархії Православної церкви, митрополита Діонісія, більшість єпископів та багатьох священиків.

1948 року нова польська влада, розпорядженням президента, позбавила його прав першоієрарха. НКВС змусила ув'язненого митрополита відмовитись від сану, а Московська патріархія поставила керуючим митрополією єписпока Тимофея (Шреттера). Під тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська церква «зреклась» автокефалії 1924 року та прийняла «благословенство» та автокефалію з московських рук.

1951 року Синод єпископів одноголосно звернувся до московського патріарха Алексєя прислати для церкви митрополита з СРСР. На Варшавську кафедру Москва призначила єпископа Львівського й Тернопільського Макарія (Оксіюка), який, до цього, брав активну участь у підготовці й проведенні Львівського псевдособору 1946 р.

Після Другої Світової війни Польська православна церква мала чотири єпархії: Варшавську, Білостоцько-Гданську, Лодзько-Познанську та Вроцласько-Щецінську. У 195 парохіях було об'єднано понад 150 тисяч вірних. З 1965 року митрополитом був Стефан Рудик.

Протягом другої половини XX століття Польська православна церква знаходилась під контролем та впливом Російської православної церкви.

12 травня 1998 року рішенням Священного Синоду архієпископ Савва (Грицуняк) був обраний новим Предстоятелем Польської Православної Церкви — Митрополитом Варшавським і всієї Польщі. За повідомленням Інституту національної пам'яті у Варшаві, Служба безпеки комуністичної Польщі 1966 року завербувала майбутнього митрополита Савву. І він тривалий час співпрацював з радянською спецслужбою. [3]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Польская православная церковь
  2. Історія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Рік видання: 2007. Видавництво: Свічадо
  3. Митрополит Савва сотрудничал со спецслужбами

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]